“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Володимир Винниченко прожив 71 рік. Його життя не раз могло обірватися раніше, як він гадав, тому, готуючись до можливого фіналу, Винниченко кілька разів писав заповіт. Вперше про нього Винниченко задумався у квітні 1925 року у віці 45 років, коли йому несподівано стало дуже зле внаслідок сумнівної операції з метою підвищення лібідо. Він негайно постановив «написати зараз же тестамент, передавши Косі всі права на моє авторське майно», але йому стало краще й до питання заповіту він повернувся вже через два роки.
У 1927 році В. Винниченко, якому було 47 років, мав їхати до Парижа та виступити свідком на судовому процесі над вбивцею С. Петлюри, євреєм С. Шварцбардом, і до того ж на боці останнього. Остерігаючись замаху на життя з боку євреїв або українців, він написав заповіт: «23. III. Тестамент. Все майно моє заповідаю вжити на утримання батька і дружини моєї до їхньої смерти відповідно до всіх їхніх потреб матеріяльних і духовних. Решту призначаю на поширення ідей щастя людства і боротьби та праці для цього щастя. Тестамент у конверті лежить серед паперів. Один примірник у портфелі, що при мені».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1935 році Винниченко, якому 55 років, пише новий заповіт, текст якого переказав у щоденнику: «На випадок смерти, заповідається все майно тому з нас, хто лишиться живий. Коли ж і цей помер, то майно наше повинно перейти до Укр. Академії Наук з тим, щоб вона на гроші з майна пропагувала ідеї, висловлені в “Щасті”. Коли б Академія Наук чогось не могла цього взяти на себе, повинен скластися спеціяльний комітет для цієї самої мети. Ніяких релігійників і обрядів при похованні нас не повинно бути».
Залишившись вдовою, Розалія Винниченко 1958 року складає вже власний заповіт: «Всі ці матеріали і бібліотеку покійного В. Винниченка передаю до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів – то Архів Колумбійського університету передасть їх повністю Українській Академії Наук у Києві також безкоштовно».
* * *
Стан здоров’я, особливо коли він не задовільний, завжди турбує людину. Володимир Винниченко, хоч і провів дитинство в здоровому кліматі, харчувався нібито екологічно чистими продуктами, однак подальші його роки з тюрмами, переховуванням, напруженою творчою роботою, порушенням систематичного й різноманітного харчування, вільними статевими зв’язками поступово розтратили той природний запас міцності, який дали йому степи.
Але вже в 1906 році Винниченко, бідкаючись про поганий стан здоров’я, брався за оздоровлення. За словами Чикаленка, Винниченко вдавався до лікувального голодування, тому вирішив пройти курс в одному з німецьких санаторіїв, бо «чув від багатьох, що за 40 діб голодування в цій санаторії у людей обновлюється цілком організм і вони стають зовсім здоровими» і розказував, що «в санаторії в Сальфельді в Тюрінгії… їсти дають потрохи сухарів, а пити зовсім нічого не дають… Його тішить думка, що тепер буде зовсім здоровий» .
Якщо говорити про здоров’я В. Винниченка, то необхідно звернути увагу на його часті депресивні, ба навіть суїцидальні настрої та поведінку. Коли депресія досягала кризового стану, Винниченко легко впадав у відчай і в нього з’являлися думки про смерть та суїцид як способи досягнення мети. Він зізнавався в одному з приватних листів про перший випадок спроби самогубства ще в гімназичному віці: «Колись я стрілявся. Я вирішив померти. …Я дістав револьвер, зібрав усю волю в кулак, туди ж поклав і всі похмурі й злі думки» і натиснув на курок, але одна за одною було три осічки, а вже «на четвертий раз дрижачою безсилою рукою мені вдалося поранити себе в голову».
Рік 1903-й. Після відрахування з університету Володимира Винниченка мобілізували до війська, але він дезертирував і виїхав нелегально за кордон, звідки таємно вряди-годи наїздив до України. Якось його затримали на кордоні з вантажем забороненої літератури і як дезертира віддали під суд, що визначив міру покарання – півтора року дисциплінарного батальйону. Чекаючи в камері й перебуваючи в сильному нервовому напруженні, його внутрішня психічна конституція не витримала, і Винниченко пробує вчинити акт самогубства – він вішається, але охорона встигла його врятувати. У поліційному протоколі зафіксований час спроби самогубства – 10-та година ранку – час, що для суїциду зовсім не типовий, бо, як правило, самогубства чинять увечері або вночі. Схоже, що це була імітація самогубства. Унаслідок цього він опиняється в психіатричному відділенні військового шпиталю. Стан покращувався – повертали в камеру, погіршувався – вели в шпиталь.
Коли 1914 року його стосунки з дружиною Розалією Лівшиць увійшли у глибоку кризу, і пара на якийсь час роз’їхалася – Володимир до Варшави, Розалія до Москви – от тоді в його голові знову з’явилася думка про самогубство, однак криза минула, і він швидко забув про намір покінчити з життям.
У 1920 році В. Винниченко поїхав до совєтського «раю» і запропонував себе Москві як лідера українського соціалістичного руху. Але там після кількамісячного обдумування вирішили обійтися без його послуг. Ображений та принижений, він 13 серпня дещо патетично заявляє: «Я казав, що готов на смерть за революцію. Чесність з собою вимагає переведення в життя своїх слів. Думка родить вогонь – чуття, зливається і стає єдиною неподільною з дією. Я казав: “Коли треба, то я…”. І це треба настає. Готов я здійснити свій закон? Так, я готов».
Переживання у вказаних вище випадках були цілком щирими, проте наміри вчинити суїцид були, схоже, засобом «самолікування» – напруга від переживань спадала, тож суїцид відходив на другий план.
* * *
Чи не одну з перших проблем з фізичним здоров’ям Володимира Винниченка можна датувати 1907–1910 роками. Йдеться про сифіліс. У досить драматичній ситуації розриву з Люсею Гольдмерштейн 1911 року вона спересердя докоряла йому – «реакція Вассермана показала присуствіє в крові спирохетів» , тобто в нього було виявлено сифіліс, яким він міг «обдарувати» не лише Люсю, а й інших жінок, включно з Розалією Лівшиць, що стала його цивільною дружиною того ж 1911 року. А «знайшов» сифіліс В. Винниченко під час перебування за кордоном. Цікаво, що французи сифіліс називали неаполітанською хворобою, а британці – французькою, тоді як у Росії часто її називали польською. В Україні сифіліс відомий був як франці (звідки і пранці).
Лікування сифілісу, коли за цю справу взятися на початковій стадії, у той час було ефективним. У 1908 році з’явився новий препарат «Сальварсан», або «Препарат 606», який розробив німецький вчений Пауль Ерліх. Винниченко тоді ж скористався розрекламованими «патентованими» ліками і, схоже, йому вдалося вилікуватися – про хворобу вже не згадувалося.
* * *
Психологічно й психічно Володимир Винниченко був дуже нестабільним, звертають на себе увагу раптові зміни настрою, періоди піднесення чергувалися з періодами депресії. Ось для прикладу самоопис одного з його станів 1921 року: «надзвичайна гнітюча втома і слабість всього організму. Весь час ніби млосно мені, нудить мене, хилить до сну і лежання. Виски стиснені. Ноги, руки й груди щемлять, як після довгої ходні. Але сон міцний, глибокий. Психічний стан: нехіть до всього. Тупість думки. Слабість волі. Чулість до всього неприємного. Реакція на неприємне без участи затримуючих, вольових і розумових центрів. Реакція побільшена. Часом цілковита апатія з легкою плівкою суму й нудьги».
Також він писав: «Мій ґрунтовний, найшкідливіший, найупертіший дефект і ганьба моя: нестриманість. Раз на все мушу собі запам’ятати висновок з досвіду: мовчати в поганому стані настрою і нервів. Мовчати в гніві, роздратованні, досаді, ревнощах, заздрості, гіркості. Коли не можна опанувати настроєм – придушити його, знищити, а коли це недосяжно для мене, моя реакція повинна бути мовчання, цілковита пасивність у словах і в діях. Не тільки не сміти лаятись і висловлюватися з тою різкістю і брутальністю, яка так гидко вражає інших і яка так боляче потім згадується мені».
Його дружина Розалія, яка пройшла додатково навчання на курсах з гіпнотерапії, застосовувала нові свої знання для лікування чоловіка, ось його враження: «День радости повної і великої… Стан після гіпнози. Надзвичайна радість, піднесеність, відчуття щастя життя, легкості, бадьорости». Але не все було добре, бо наступний – «невдалий сеанс гіпнози: Коха втомлена була… Відразу вихор зневір’я, відчаю, гніву, думок про марність».
А це вже інший запис у «Щоденнику» від 22 квітня 1923 року: «сором перед самим собою за слабість, за занепад волі, за піддавання свого настрою під вплив фізичних станів. Боротьба мого духу з моїм тілом не кінчається перемогою першого. І це сумно, соромно і гнітюче. Піддаючись розслабленості, я розпускаю свою волю, хочу скиглити, почуваю навіть якусь зловтіху від того, що я падаю, відчуваю гіркоту і разом з тим чудну мстивість до когось за те. що я – слабію, що нічого не роблю, що марную час, що матеріяльний стан препоганий. І тільки часом сором запитує: де ж твої постанови тримати себе у філософській байдужості до цих тимчасових прикростей? Де ж твої максіми: навіть серед найгірших болів почувати життя, пам’ятаючи, що навіть болі й прикрості є життя? Не мудра річ при удачах, при достатках, при доброму стані здоров’я і нервів почувати себе весело, бадьоро, завзято і т. п. Але найбільша біда моя, що я забуваю про свої власні хороші, мудрі висновки і максіми. А забуваю, як навмисне, щоразу коли мені погано».
Регулярно у В. Винниченка ставалися напади гніву: на сусідську курку, на таксиста й тому подібне. У його щоденнику навіть була така рубрика – «гнів» – і тут же каяття та обіцянка не бути таким. Приміром, запис у щоденнику від 4 липня 1924 року: «обурився в нестримному тоні на Коху… Сором і досада на себе». І ще, 17 лютого 1925 року: «Лють на шофера і брутальна нестримана, дика, погана лайка в авті від нетерплячки і роздратування» .
* * *
У липні 1924 року, шукаючи недороге помешкання для літнього відпочинку, вони з дружиною виїхали на острів Мадлен, що за 30 кілометрів вниз за течією від Парижа й біля міста Вернон, який уважався відпочинковою місцевістю. Славу йому свого часу надав Еміль Золя, що мав тут свою віллу (зараз там музей). Коли на острові з’явилися Винниченки, то там уже діяло товариство натуристів, яке володіло половиною острова, де й заснувало поселення під назвою Фізіополіс. Там вони поставили стаціонарні намети й невеликі бунгало на маленьких ділянках землі. Частину Фізіополіса займали стадіон та спортивні майданчики. Острів не був електрифікований ні тоді, ні в наступні десятиліття.
На той час натуризм формувався як стиль життя, своєрідна філософія життя в гармонії з природою, оздоровлення тіла й духу, а також піклування про навколишнє середовище. В основі практики натуристів лежала концепція чотирьох елементів: лікування їжею, лікування шкіри, лікування м’язів і моральне лікування. Особливістю натуризму була практика суспільної оголеності. Діяла принципова заборона на паління тютюну та вживання алкоголю. Варто зазначити, що натуризм не є нудизмом, бо натуризм це, як сказано, стиль життя, а нудизм – радше спротив (особливо в процесі становлення руху), виклик суспільству «одягнутих», аж до провокативних акцій (згадаймо хоча б появу на полі голих осіб під час проведення футбольних матчів). Натуристи у своєму середовищі цілоденно перебували роздягнутими, використовуючи якнайменше одягу, однак повна оголеність була заборонена. Території поза Фізіополісом натуристи відвідували в одязі.
Тепер фізичне існування спростилося: «Наша їжа, – пише Винниченко, – є головним чином те, що дає природа. Вся кухня – невеличка ямка, де можна розкласти вогонь. Увесь посуд – на дні валізки. Весь наш одяг – на нас: купальний костюм…» Далі він продовжує піднесено: «Скинувши з себе всю “нечисту” обстановку (місто, кімнату, одяг), виставивши голе, “чисте” тіло під промені сонця, полежавши тільки з чверть години, почуваєш, як входиш в якусь велетенську рівновагу сил, як усі колючі чи тяжкі моменти твого буття розтають, дрібнішають, зникають».
Ось як приблизно проходив звичайний день Винниченків: прокидання, гімнастичні вправи на стадіоні, купання. Далі «пишний» сніданок – дві чашки чаю, житній хліб з маслом, хоча масло для натуристів заборонене, і до праці. О 12-ій годині знову купання й обід, по тому – знову праця, засмагання, ще одне купання, вечеря й сон. Перебування впродовж кількох місяців на острові й життя натуриста дало нагоду Винниченкові схуднути на 10 кг: на початку подорожі він важив 81 кг, наприкінці – 71 кг. Наступними роками натуристи обладнали на середземноморському острові Іль-дю-Леван нове поселення Геліополіс; Винниченки були в першій групі натуристів, які освоювали острів.
Досить екстремальний спосіб життя давався непросто – у Володимира загострилися хронічні хвороби. Влітку 1931 року довелося їхати до лікарів: «Похід проти моїх 33-х болячок. Шпиталь, лікарі. Аптекарі, дрогісти».
Ідеологія натуризму стосувалася їжі – основою харчування було веганство чи його різновид – фрукторіанство. Ставлення до споживання харчів тваринного походження включно з рибою, молочними продуктами, яйцями не віталося, а м’ясо тварин було під цілковитою забороною. Якось «Коха сказала якійсь натюристці, що вона їсть тільки фрукти. Сьогодні приїхала ціла група людей, щоб подивитися на нас і повчитися. Вони вже читали книжки про фруктовий режим. Але книжки, “гола теорія” мало переконує людей. І коли вони побачили на власні очі тих, що самі роблять те, що проповідують, і роблять це так, що стає заздрісно, то люди загоряються бажанням теж так робити. А надто наш вигляд їх переконав. “Ваші тіла – splendide ”». Проте дотримуватися «законів» важко, бо аж раптом – «Розпуста: вареники з сиром». Винниченки дозволяли собі поруч з фруктово-овочевим асортиментом рибу, яку самі й ловили, також варили каші, супи, тобто не були власне фрукторіанцями.
Переконаність у первісному людському веганстві була порушена, коли В. Винниченко прочитав у газетах 1935 року, що в Китаї найшли рештки стародавньої людини: «Біля цієї людини знайдено сліди вогню, зброю. А їй немає й мільйон років. … А коли мільйони, то, значить, мільйони років людина вже вживає м’ясо на годування. А коли мільйон років уживає, значить, вона, її організм пристосований для цього і м’ясоїдство не є ненормальність? Але це ще не доводить, що м’ясо стало її нормальною і здоровою їжею. Її нормальною і здоровою їжею все ж таки полишалася рослинна їжа, а м’ясо вживалося тоді, коли бракувало рослин».
Але, на думку Винниченка, від такого способу харчування була й користь. Запис від 18 лютого 1934 року: «Підсумок фрукторьянства: 1) зникнення лоскотання й поколювання в лівій пахві ноги (артрит, склероз); 2) зникнення “комашок”, щеміння в ногах, а надто в лівій; 3) зникнення колючого болю від рухів під лівою лопаткою; 4) зникнення перебоїв серця; 5) зникнення неладів у функції шлунку; 6) зменшення болю і мертвіння в правій литці; 7) покращення зору на 1/3; 8) зникнення одрижок і печії; 9) збільшення чулости і сили статевого акту; 10) зменшення дражливої нервової реакції; 11) хвилі радості життя; 12) помітне погустішання і потемніння волосся; 13) зникнення на лиці під лівим оком невеличкої бородавки».
Володимир Винниченко намагався залучити до веганства й приятелів: згодом, переселяючись у Закуток у Мужені, вони з дружиною виробили правила «проживання» для гостей: «наш Закуток повинен бути місцем праці й здоров’я не тільки для нас, але й для всякого, хто житиме в ньому. Через те всякий гість, якого ми запросимо чи який сам навалиться на нас, повинен приймати наш спосіб життя, себто годуватися тільки фруктами та сирою городиною і працювати в саду чи на городі не менше 4–5 год. на день (для слабосилих) і по 5–6 годин для здорових. Хто не може прийняти такої конституції, той не може бути мешканцем Закутка навіть на один день».
У теорії все було гарно, але час й обставини поступово звужували життя до проблеми фізичного виживання: запис від 2 січня 1941 року: «З новим роком, з новим винаходом: маємо рятуватися риб’ячим холодцем і пиріжками. Будемо купувати рибу в Каніві, готувати з неї пречудесний холодець і продавати його бідним дискордистам. Вони платитимуть нам за це гонорар, а ми на нього будемо купувати яблука, горіхи. Та так житимемо».
Інший запис: «2 квітня. 1941.Стає все трудніше з їжею. Ми весь час почуваємо себе голодними. Їсти хочеться до їжі, їсти хочеться після їжі. Порцію хліба зменшено. Молоко (нещасні півлітра) віднято. Фруктів ніяких».
Далі гірше, ось «меню»: «Картопля з розмолотою на млинку для кави пшеницею і жменька нефлів. Ввечері – “мішанка” (варена картопля, цибуля), змішана з пшеницею і зігріта на сковороді. Та сама жменя нефлів і та сама мішана городина (гарбуза та цибуля, салата, морква). Гаряча вода з вином або молоком».
Двадцять шосте липня 1942 року, день народження Розалії: «Буде влаштовано банкет. Конкордистський борщ буде сьогодні зроблено з найбільшою пишнотою: все, що знайдеться в “Закутку”, буде брати в ньому участь: цибуля, буряк, баклажани, морква, салата, картопля, часник, огірки, все в незайманому, найчистішому вигляді, ні на секунду не чіпнутому вогнем. Все взяте з рук Матері-Природи й без ніяких посередників передано до вжиття». Такий собі тріумф сироїдства.
Наступного дня, 27 липня, Винниченки святкували день народження Володимира: «сьогодні відзначено й відсвятковано так, як ніколи ніде не святковано: на обід повторено меню першої половини свята (вчорашньої), але на знак особливого вшанування мого ювілею зроблено варену, справжню варену картоплю, на закінчення банкету гаряча вода не з виноградним соком, а з молоком. Учасники банкету були зворушені».
До спеціальних оздоровчих практик, що були доступні В. Винниченку, належало й голодування з метою очищення організму. У 1936 році він, ознайомившись з основами методики, вирішив спробувати: «Готування психіки до посту. За Derey’єм довгість його не може бути визначена заздалегідь. Коли організм здоровий і не потребує довгої чистки, то він хутко вичиститься: захоче нестерпно їсти (5–10–20–30–40 днів). 24 січня. Початок великого, голодного цілком, вичищального посту. 1 день. Стан: бадьорість, працездатність, спокій».
Роки й хвороби роблять своє, із сумом Винниченко пише 1945 року: «шістнадцять років ми не їмо м’яса, не вживаємо ніякого алкоголю», а здоров’я не додалося.
* * *
Паління тютюну, з точки зору натуриста, було великим гріхом. Володимир Винниченко почав курити ще в гімназії і поступово це стало залежністю. Кидання паління, щоб покращити стан здоров’я, з віком стало для Винниченка надзавданням. Він легко викурював пачку сигарет на день, особливо коли активно працював. Зазначимо, що його дружина Розалія фактично не палила й підтримувала чоловіка в боротьбі із цією залежністю. Вона, як фахівець з гіпнології, намагалася навіюванням і гіпнотичними сеансами блокувати цей потяг. До того ж у їхній вічній фінансовій скруті так можна було зекономити.
Свідома спроба кинути паління датована 1928 р.: «Боротьба з 42-літньою звичкою трудніша, ніж її засвоєння… з 30 цигарок тримаюся на трьох…» Він пізніше згадував, що свого часу, працюючи над романом «Чесність з собою» (1911), потребував «трохи не сотні цигарок у день». Ось запис у щоденнику від 9 березня 1931 року: «Нова спроба боротьби з тютюном. Підготовка ґрунту. Попередній обстріл підсвідомости». Поступово зменшуючи кількість викурених цигарок, Винниченко доходить до «абсолютного некуріння». Та за місяць боротьби, 23 червня 1931 року, пише: «починаю губити певність у перемозі. Умова з Кохою: коли до першого липня не зникне мука, починаю курити – небагато. Ні думати, ні читати як слід, ні тим паче писати не можу. Життя – ефемерне, навіть кошмарне. Все існування повне одною, постійною, невідступною, смокчучою думкою: курити, позбавитись цього тоскного, напруженого до болю стану… Кінець боротьби з курінням: закурив знову. Дві цигарки на день – такий компроміс. Отже, формальна поразка компенсується сутньою перемогою, зменшенням нікотину. А крім того, поверненням стану працездатности. Світ розвиднився. Предмети прийняли свою реальну чуттєву форму, думки звільнилися від диктатури одної – комуна прийшла до рівноваги».
Лише через два роки Винниченкові вдалося подолати залежність – до того підштовхнуло загальне ослаблення організму, головні болі, його турбували легені, виникли відчутні проблеми з травленням.
* * *
Із середини 1920-х років, коли європейське суспільство вже трохи оговталося після жахів війни, багато чого змінилося. Знову модною темою стало питання, як затримати старіння та омолодити людський організм, аби надолужити втрачені можливості попередніх важких років. Зокрема йшлося про способи підвищення сексуальності. У практичній площині обговорювали метод ксенотрансплантації, тобто пересадки людині тканин яєчок мавп. Тонкі зрізи, завширшки кілька міліметрів, яєчок від шимпанзе й бабуїнів пересаджували в калитку пацієнта. Вищезгадану методику й технологію оперативного втручання практикував випускник Медичного інституту в Парижі (цей інститут закінчила й Розалія) вихрещений єврей з Росії Серж (Самуель) Воронов, учень прихильника євгеніки, французького дослідника Алексіса Карреля (у 1940-х роках став виразним адептом нацизму й власне расизму). З 1920 року понад 500 французів і кілька тисяч чоловіків з інших країн пройшли у Воронова ксенотрансплантацію.
Також проводилися експерименти з пересадки яєчників мавпи жінкам для лікування безпліддя, підвищення лібідо тощо. Щоб отримати необхідний матеріал у великій кількості, Воронов навіть завів мавп’ячу ферму в м. Ментоні, де розводив шимпанзе й бабуїнів як донорів органів і тканин.
Теорію і практику ксенотрансплантації С. Воронов популяризував у своїх книгах, що виходили різними мовами. З-поміж його доробку зокрема «Завоювання життя» (1928), «Дослідження старості та омолодження шляхом трансплантації» (1926), «Трансплантація яєчок від мавпи до людини: техніка операції, фізіологічні прояви, гістологічні зміни, статистика» (1930). Мода на Воронова була досить поширеною, згадати хоча б одне з оповідань Артура Конан Дойла про Шерлока Холмса з назвою «Людина, що рачкує» (1923), де згадується Воронов, або ж фільм братів Маркс «Кокосові горішки» (1929). Пам’ять про С. Воронова лежить навіть у назві коктейлю – «Мавп’яча залоза».
Домовившись про умови, Винниченко записався в чергу на операцію та чекав виклику. Сумніви в успішності операції не покидали його: «Вже починаю мати сумнів: а чи добра та мавпа, що має дати мені підмогу? Чи досить її матеріялу?».
Але ось нарешті надійшов виклик на операцію. Перебування в клініці описано досить детально: «Об 11-ій годині в нічній сорочці, в пальті поверх неї спустився з цією літньою жінкою [асистентка лікаря] вниз. Вона мене вже як хворого весь час підтримувала під лікоть. Малесенька операційна з скляним низьким дахом. Постаті в білому з запнутими білими хвартушками ротами. Наче маскарада. Оранжерійна температура. Наліво в кутку на столі якась купка, вкрита білими простирадлами. Між тим помітив кошлату чорну з бурим шерсть. Зрозумів. І от я вже на столі, витягнений, як покійник. Асистентки з білими хвартушками на устах. Ріжучий, пекучий біль від дезинфекції йодом. Відразу вдарило в голову напруженням. “Починається!” Здавалось зідрали шкіру з тіла і чимсь терли живе м’ясо. Анестезія уколом.
“Буде боляче”. Дивно, про цю дурницю д-р попередив, а про катування йодом і не подумав. Звуки і відчуття ножа, що поре шкіру. Але так, ніби тим ножем водить по сорочці. Спокійні діловиті, трошки притишені голоси. Я весь тремчу і вигинаюсь, а вони спокійно бубонять і щось там роблять. Коли і що саме робить лікар, трудно вхопити.
В кутку чути хропіння, трудне й глибоке. Я знаю, хто це хропить. І часом іскра вдячної ніжности та жалю пробігає крізь чад болючого напруження організму. Спокійна розмова зі мною лікаря під час катування. Мої спокійні відповіді, навіть з посмішками. Нарешті, зараз кінець! О, ні, це тільки одна половина. Почуття млосности. От-от стане погано Напруження волі. Соромлення. Перемога волі: млосність стала зникати, хоч біль побільшився. Коли все дійсно вже скінчилося. мені показали її. Жовто-рожева пика і чорна шерсть».
Операція пройшла нормально, проте необхідно було утримуватися від коїтусу впродовж трьох місяців. Згодом виявилося, що ксенотрансплантація не дала бажаних наслідків, про що свідчить сумний запис кінця травня 1925 року: «Спокій малюни, ніякої дії інтервенції. Невже цим і скінчиться?».
Роки брали своє, тож про сексуальну активність залишилися фактично лише спогади.
* * *
Володимир Винниченко, як зараз сказали б, належав до категорії альфа-самців – він регулярно фіксував у щоденнику свої «можливості». Вже зазначалося, що для пеніса він використовував евфемізм «малюна», часто робив записи про його «поводження» – успіхи і невдачі. Уперше малюна в «Щоденнику» з’являється 19 червня 1921 року – «Неможливість малюни». Відтоді малюна оселився в щоденнику надовго. Проблема загострювалася, про це свідчить запис від 9 січня 1922 року: «Почуття винищености й огиди в сфері малюни». Тринадцяте січня: «Активність малюни півгодини». Третє квітня: «Малюна спочатку – камінь, потім знесилля». Нотатка від 1 жовтня 1924 року: «З малюною грандіозний скандал. Наче навмисне після успіхів останніх днів, після похвали раптом цілковий занепад… Очевидно, треба вживати радикальних заходів, або здати позиції» . Мабуть, одним із таких заходів стала «купівля гумалюна», або ж гумового фалоімітатора, перед новим 1925 роком. Для загальної стимуляції організму Винниченко щоденно приймав контрастний душ і помітив, про це свідчить запис від 1 січня 1925 року, що «помітний зріст витривалости малюни, виявлений у твердості, бадьорості й охоті до праці». А незабаром: «Проба ручкою малюни: чудесно. Очевидно, дуже помагає».
Не без іронії він пише 1928 року: «Цілком пристойне поводження малюни. В присутності дьони без нагадування і підштовхувань чемно підвівся, вклонився гарненько, наче дорослий, і без допомоги старших почав гратися. І виробляв такі речі, що мило було дивитись. Батько – гордий».
Запис від 4 вересня 1935 року: «Лист від Малюновича. (Пише, що останніми часами почуває себе в досить доброму стані. Почав помічати, що вертається колишня чулість, бадьорість, навіть сила. Раніше, починаючи свою роботу, зараз же починав почувати втому, нехіть і через кілька хвилин стомлювався, опадав і кидав роботу. А тепер, навпаки, почавши роботу, зараз же починає почувати, що вона його хвилює, бадьорить, дає почування новизни, гострости, живої жадної насолоди. І роботу він провадить до кінця без спочинку чи втоми)». Третього жовтня: «Лист від Малюни. (Почуває себе дуже добре, енергійно працює, під час праці не стомлюється, виконує до кінця завдання і часом аж по два завдання підряд… Раніше для нього була б неможлива така робота і такий (що цікаво) смак у роботі». Ще один запис: «Вернувся з далекої подорожі Малюн. Завітав на кілька хвилин і зник. Бадьорий, оптимістичний, певний в тому, що перед ним добре майбутнє. Побачимо. Обіцяє хутко забігти знову». Було по всякому – приміром, такий запис у грудні: «Три дні підряд й працює вже і то з великою приємністю, енергією, смаком».
Навесні 1941 року році Володимир Винниченко зустрівся з колишньою коханкою Раїсою Віленською – «Раєчка з Малюною, здається, можуть порозумітися. Він з нею досить уважний і привітний, а вона, видно, не від того, щоб зазнайомитися ближче. Виїзд Р-и до Марселю після безсонної ночі, – все ждали Малюна, але він, бестія, більше не прийшов. Очевидно, не посмів турбувати всіх уночі».
Востаннє про «малюну» В. Винниченко згадує в щоденнику 30 листопада 1941 року – «Неудача? Неохота? Несила Малюни?». На цьому все. Тут згадується приповідка з давніх часів: в античного філософа запитали, як він почувається, коли в нього зник потяг до жінок, той відповів – наче я зіскочив з необ’їждженого коня.
* * *
Восени 1950 року Винниченко пише: «Приходимо до кінця. Втома болюча. Біль…» У нього помітно почали наростати болі в грудях і горлі (давалося взнаки кілька десятиліть паління), не слухалися ноги, сили поступово покидали його – майже усю зиму він пролежав у ліжку… Навесні йому стало легше, і він поступово відновив прогулянки та пробував щось писати.
За наступний, 1951 рік, бачимо такі записи: «3 січня… Найпекучіші: моя хворість і наші злидні. Лікувати хворість? Злидні в опозиції. Боротись зі злиднями? Хворість не дозволяє».
«14–18 січня. Хворість».
«7 лютого. Хворість. Втома. Нехіть».
«24 лютого. Гострий біль у голові, в щелепах, горлі. Спазма в литці… Ніякого поліпшення від усіх лікувань».
Відчуваючи непевність, Винниченко пише: «Постанова, урочиста й виразна: коли хто-небудь з нас помре перший, він обіцяє з’явитися чи подати знак тому, хто лишився, тим чи іншим способом (стуками умовного характеру, в снах, появою в якомусь образі (привидом) і т. ін.».
Але все ж таки, що буде, коли ми помремо? Він міркує так: «Безсмертя – це пам’ятання себе. Отже гіпотеза про переселення душ не є безсмертя і ніякого інтересу з цього погляду не має… Навіть легендарний рай тепер мені не цікавий, якщо не буде безперервного зв’язку з моїм теперішнім «я». Так само й потойбічне існування не цікаве. Ми кінчаємось із нашими земними органами».
Помер Володимир Винниченко раптово, 6 березня 1951 року. Про останній вечір його життя розповідала дружина Розалія. Вони повернулися з вечірньої прогулянки, Винниченко зупинився у дверях будинку помилуватися заходом сонця, і несподівано відчув себе зле. Він почав осідати на підлогу, дружина кинулася по шприц, щоб зробити укол, але вже було пізно… Так завершилося життя людини, що жила Україною, жила для України й робила так, як уважала за краще, дотримуючись формули «чесність із собою».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.