“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-kucheruk-vynnychenko-i-zhinky/
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У травні 1924 року В. Винниченко на коротко їздив до Праги на зустріч і переговори про створення політичного об’єднання українських соціалістичних партій на еміграції. Балаканина йому набридала і він вирішив «поспілкуватися» з Ніною Захарівною Айолло (дружина Григорія Айолло, грузинського соціал-демократ, що тісно співпрацював з редакцією «Нової України» Микити Шаповала: «Замість засідання пішов до Ніни Захарівни. Як і треба було сподіватись, сталася «музика без слів». Дивна річ жага і активність жінки. Її наступ і домагання роблять мене пасивним і нечулим. Чи то від утоми, чи від того, що фізично вона не будить іскорок захоплення, — я був цілком байдужий. Малюна відсутній. «Перевірка» дала цілком задовільний результат розумові, але… цього мало. Цікаво жінка обманює чоловіка, як Ніна Захарівна. Природно, ласкаво й ніжно…»
Була в Празі ще й Інна Білоус, дружина лікаря, з оточення Микити Шаповала – «Візита до Інни. Домовленість на середу побачення і чи».
***
Перші ознаки імпотенції В. Винниченко фіксує в щоденнику в жовтні 1921 року (йому пішов сорок перший рік). Він починає приймати спеціальний препарат – Yohimbin (алкалоїд, що добувається з африканського дерева йохимбе) для її подолання, бо не допомагали ні добрий сон, ні самонавіювання, ні стимуляція.
Час від часу він пробував обійтися без жінки, переходив так би мовити, на «самообслуговування» – «проба ручкою малюни: чудесно. Очевидно дуже допомагає душ», «малюна дуже добре під ручкою, навмисна проба хвилин на двадцять», через кілька днів «нова спроба з малюною. З зусиллям напівдокінчено поставлене завдання. Але що з того?». Інколи допомога надходила від дружини: «Кохина гра з малюною півгодини».
В цей час вирішили взяли на роботу для допомоги на кухні і взагалі по господарству служницю. Вибір упав на місцеву дівчину, купецьку дочку Ельзу Ґросс, про яку знали, що вона перед тим мала двох чоловіків у статусі зарученої і не вирізнялася строгістю поведінки.
На загал вона сподобалася В. Винниченкові: «Візита Ельзи Ґросс. Невеличка, струнка, маленьке личко, пригладжене чорне волосся, обточений носик, гарні зелені очі, але рот широкий з щілиною-розділом посередині зубів. Крихітне підборіддя».
З часом, крім безпосередньої праці на кухні і на городі, додалася інша функція. На той час справа з сексуальною активністю в В. Винниченка була на найнижчому рівні, а він тим сильно переймався. На допомогу прийшла Розалія, яка запропонувала провести «перевірку» з Ельзою. В. Винниченко розповідає: «цілком спокійно обмірковуємо план і способи «перевірки” з Ельзою». Розалія навмисне їде до Берліна і залишає чоловіка з служницею наодинці.
Ельза не знала про відведену їй роль в операції з «перевірки», вона взялася «ретельністю присипляти увагу [Розалії]… Почуваючи свою злочинність, вона й не догадується про свою смішність. Готуючись до акту злочинства, вона не знає, що воно їй підготовляється тією, проти кого воно спрямоване».
Залишившись із служницею без свідків, він вдався до «перевірки», – проте «цілковитий провал», повторна «перевірка», результат такий же, і третя спроба невдала.
Додому повернулася Розалія і вечірня «перевірка» вже з Кохою показала, що не усе так і погано, відбулося «повторення «перевірки», ще з більшим запалом, що стає вже загрозливим».
У той же час «перевірки» з Ельзою не припинилися, дійшло до того, що у Ельзи вчасно не почалися критичні дні, що свідчило про можливу вагітність, але через пару днів усе увійшло у колію і «перевірки» з нею продовжилися. Через якийсь час, пише В. Винниченко, Ельзі такі «перевірки» сподобалися і вона «одверто вимагає «дати». Мусів».
«Перевірки» з Ельзою тривали, аж поки Винниченки не виїхали до Берліна. Там старі-нові знайомі, мабуть, нові обставини сприяли перевірці нових відчуттів тепер з новою приятелькою Розалії, що її В. Винниченко називав фрау Йозеф, або Йозефкою. «Парні» стосунки вже були не зовсім цікавими, хотілося нових, чогось не пізнаного: «З Йозефкою посувається швидким темпом наперед. Вже майже умовлено чи з Кохою й з Ді разом».
Не залишалися поза увагою В. Винниченка деталі і речі, які пов’язані з тою чи іншою стороною статевого життя. Приїхавши до Парижа, він з дружиною тимчасово оселився в готелі, де звернув увагу на те, що «у всіх готелях, що хоч трохи модернізовані, себто, з якимсь комфортом, в кімнаті насамперед улаштовано «біде», такий прилад для туалету жінок. Це показує, що кожен готель раз-у-раз готовий до прийняття закоханих парочок, що кімнати в готелях пристосовані до статевих актів. Здається, це єдина країна, де таким способом маніфестується свобода кохання».
Поруч з тим, щоб підстібнути відчуття, вдавалися до експериментів. «Купівля гумалюна. Впробування з Кохою. Дія дуже виразна, майже нормальна. Захоплення Кохи до обіду і після», а по тому «похмілля Кохи після гумалюна».
Розалія, як медик, слідкувала за науковими розробками з підвищення і поліпшення потенції. Вони довідалися про експериментальне лікування як чоловіків так і жінок та вирішили вдатися до хірургічного втручання. У щоденнику В. Винниченка ця акція названа малюнооперація.
Тут мова йде про ксенотрансплантацію, з використаннями методу щеплення тканини яєчника мавп з метою зупинити старіння організму та посилення лібідо. Цю методику і технологію оперативного втручання застосовував випускник Медичного інституту в Парижі (цей інститут закінчила і дружина В. Винниченка, Розалія), єврей з Росії Сергій Воронов. Тонкі зрізи (завширшки кілька міліметрів) яєчок від шимпанзе і бабуїнів він пересаджував в мошонку пацієнта. З 1920 року понад 500 чоловіків з Франції пройшли ксенотрансплантацію. Також проводилися експерименти з пересадки яєчників мавпи жінкам з метою лікування безпліддя, покращення лібідо тощо.
Домовившись у клініці брата С.Воронова Георгія про умови, Винниченки записалися у чергу на операцію та чекали виклику. Час ішов, а з лікарні мовчок. Коли вони нагадали про себе, то отримали відповідь, що клініка чекає з Африки надходження відповідного «матеріалу».
Сумніви в успішності операції не покидали В. Винниченка: «Вже починаю мати сумнів: а чи добра та мавпа, що має дати мені підмогу? Чи досить її матеріялу? Чому лікар сказав, що вона мала? Значить, коли більша, то краще. І так далі, і так далі. В кожному разі треба приготовитись на випадок невдачі. 10% не дають результатів. Не виключено, що якраз я попаду в ці 10%. Буду так само чекати всяких явищ, покладати на них усі надії, відкладати всі свої акції до того, як почнуть виявлятися наслідки. І таким чином психологічно себе знищувати, гіпнотизувати. А потім якщо невдача — почнеться депресія, зневіра, апатія. Отже, треба бути готовим до всякої невдачі і не піддаватись її впливові. Пам’ятати, що настійність і воля доводять таки до мети. Зразу не вдасться, вдасться потім. Можна ще раз зробити».
Але ось нарешті надійшов виклик на операцію – 23 березня. Перебування у клініці описано досить детально. «Об 11-ій годині в нічній сорочці, в пальті поверх неї спустився з цією літньою жінкою [асистентка лікаря] вниз. Вона мене вже як хворого весь час підтримувала під лікоть. Малесенька операційна з скляним низьким дахом. Постаті в білому з запнутими білими хвартушками ротами. Наче маскарад. Оранжерійна температура. Наліво в кутку на столі якась купка, вкрита білими простирадлами. Між тим помітив кошлату чорну з бурим шерсть. Зрозумів. І от я вже на столі, витягнений, як покійник. Асистентки з білими хвартушками на устах. Ріжучий, пекучий біль від дезинфекції йодом. Відразу вдарило в голову напруженням. «Починається!» Здавалось, зідрали шкіру з тіла і чимсь терли живе м’ясо. Анестезія уколом.
Буде боляче. Дивно, про цю дурницю д-р попередив, а про катування йодом і не подумав. Звуки і відчуття ножа, що поре шкіру. Але так, ніби тим ножем водить по сорочці. Спокійні, діловиті, трошки притишені голоси. Я весь тремчу і вигинаюсь, а вони спокійно бубонять і щось там роблять. Коли і що саме робить лікар, трудно вхопити. В кутку чути хропіння, трудне й глибоке. Я знаю, хто це хропить. І часом іскра вдячної ніжности та жалю пробігає крізь чад болючого напруження організму. Спокійна розмова зі мною лікаря під час катування. Мої спокійні відповіді, навіть з посмішками. Нарешті, зараз кінець! О, ні. Це тільки одна половина Почуття млосности. От-от стане погано. Напруження волі. Соромлення. Перемога волі. Млосність стала зникати, хоч біль побільшив ся. Коли все дійсно вже скінчилося. мені показали її. Жовто-рожева пика і чорна шерсть».
Операція пройшла нормально, через кілька днів В. Винниченко поїхав до санаторію, де пройшов курс реабілітації, що затягнувся більше ніж на пів року.
Проте необхідне було утримування від koitus’а протягом трьох місяців – «Раніше сподіватись не можна. Шкода. — мусять затихнути всі замахи на Нуцу, Йозефку, Надюгу і т. д. А проте, нічого, на той час повинна приїхати Єлена Давидівна».
Проте вже через пару місяців продовження романсування з Нуцою Ґогоберідзе, дружиною Левана Ґогоберідзе. Сцена у Винниченків вдома: «Ніяковість і тяжкість: в сальоні темно, Ді з Нуцою, Коха на кухні. Постійна боротьба. Палання лиць. Досягнення до дьони». Присутність дружини лише додавала пікантності – «Вираз м’якого страждання і благання при обіймах і дотиках. Сцена на канапі по обіді. У всіх трьох утома. Читання Кохою «Тисяча й одна ніч». Від холоду вкрилися Кохиною шубкою. Боротьба рук під шубкою. Прагнення до дьони, оборона, благання очима. Захист грудей, і завмирання на хвилинку. Перед закінченням підбирання до дьони повільними рухами.
Чекання і відсутність оборони. Але закінчилось читання, і наступ мусів припинитись».
Через кілька днів вони разом їхали потягом: «Розмова з Нуцою у вагоні. Недоцільність ховання голови в пісок, — дотики до руки, грудей є те саме, що й «зрада». Зради не може бути, коли є щирість. Опір її вбиває потяг до неї. Треба брати радощі життя весело, не роблячи з них драм, не псуючи кожну втіху каяттями».
Фінальний епізод – «перемога», показав, «яка малофарбна, понуро-сіра Нуца в коханні. Дійсно, ні милої гри ваблення, ні осяйности досягнення, ні хвилювання непевности, ні ніжности мрійного суму. Навіть після «ты меня взял» звичайнісінький тон, вигляд, поведінка».
З свого боку Розалія також вдалася до «експерименту» з чоловіком Нуци, Леваном Ґогоберідзе: «Коха раптом заявила: «Ді, я закохана в Левана». Штовхнуло болем, розлилося сумом, але коли б же це дало їй радість, то порадів би й я. Та не дасть, — занадто примітивна натура Левана, і різниця літ має для нього таке містичне значіння, що не може бути й мови про закоханість з його боку. Від усієї душі хочу, щоб Коха пережила ще раз ці стани в усій глибині, з усіма болями. смутками, радощами і насолодами».
Восени в Парижі у ті роки влаштовували так званий «бал інтернів» з виразно еротичним відтінком. Можна було і не звернути уваги, пройти мимо, але В. Винниченко там: «Величезна зали, як манеж. Хори, ґалерії. Еротичні корогви, «ікони», обручі над головами (сяяння святих). Еротизм підкреслений, оголений, хоч обмежений статевими органами. Голі тіла жінок, деякі розмальовані так, немов би на них костюми. Гуд голосів, верещання, регіт, крики з такою силою, що не чути музики. Строгість щодо одежі, — у справжніх штанах не пускають. Процесії кожного шпиталю, всі з корогвами одверто еротичного змісту, рисунки фалоса, полових актів у різних позах. Машкари: смерть з косою (чорне трико, череп на голові), перси, турки, фавни, — хтось просто в старому дірявому мішку на голому тілі, бретонці, просто голі, вимазані в чорну або червону фарбу тіла. Сцена обіймів, поцілунків у різні частини тіла. Конкурс краси: голі жінки на естраді. Жюрі: юрба, лежача й сидяча на підлозі в залі».
Лютий 1927 року. Чергове захоплення – Кеті. На його диво, фортеця здалася швидше, ніж він гадав (та й хотів). Пішов він більше того, щоб розважатися грою в брання фортеці. А вийшло, що гра скінчилася капітуляцією. Передчуваючи подальші успіхи, Винниченко не натішиться: «Поведінка малюни бездоганна, і завтра він повинен, мусить довести це своїм енерґійним виступом і невтомністю. Він доведе безумовно!», але коли дійшло до реалізації задуманого, то «малюна знову рішуче саботував».
Але після вправ і самонавіювання через кілька днів «поводження малюни з Кет сьогодні було значно краще, ніж звичайно. Правда, ще виразна м’якість, і треба було інтервенції, щоб примусити його ввійти в двері. Правда, він побув у неї недовго, поводився досить невиразно, але все таки хоч раз увійшов. Принаймні уже розбито стару навичку, фатальність. Уже не буде цього страхополохства і биття на ґвалт од одного запрошення до якоїсь дьони. Очевидно, таки вдасться вернути на старе і вивести в люди здичавілого хлопця».
В. Винниченко несподівано виявив, що «закон моногамії занадто жорстоко виявляється» і «він примусив його бути сторожем своєї чесноти в одному ліжку з молодою, гарною жінкою, що охоче розкрила перед ним усі свої принади… і чеснота тріумфувала»…
Роки брали своє. На час переїзду з Парижа в Мужен, у «Закуток», а то був 1934 рік, Володимирові виповнилося вже 54 роки. Він поступово заспокоювався і думки переключилися на питання «вічності», хоча…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.