“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-kucheruk-majno-i-spadshchyna-vynnychenka-khutir-kutok-nakutok-zakutok/
«заКУТОК»
Винниченки бачили вихід з ситуації у переїзді з Парижа в місцевість, де життя було дешевшим, а то можливо було у провінції, подалі від столиці. Подружжя почало пошуки відповідного житла. «Думання, думання, думання про ферму, будинок, заробіток. Де краще, де певніше, де не доведеться голодувати, де можна буде вирвати хоч пару годин на літературну роботу? Чи не доведеться? Чи длубатись усе життя в землі, продукувати не оповідання, п’єси, романи, картини, а картоплю, салату?» – запис в щоденнику 1934 року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Із запропонованих агенціями варіантів найдешевшою виявилася посілість у селі Мужен в околицях міста Канни на півдні Франції на вулиці Гранд Бастід, 162 (de la Grande Bastide). Тоді це було все ще глибокою провінцією.
Мужен на той час – це міська комуна в департаменті Приморські Альпи з населенням близько 4 тисяч. Розташований приблизно за шість кілометрів від Середземного моря, на північ від міста Канн, нині входить до агромерації Пеї-де-Лерінс. Клімат міста Мужена відноситься до середземноморського типу з досить помірною зимовою і літньою температурою. Сучасний нам Мужен позиціонує себе як місто розкоші та престижу.
З цим містом пов’язані роки творчої діяльності, крім Винниченка, також інших українських митців. Це в першу чергу Іванна Нижник-Винників та Юрій Кульчицький, в Каннах жив Сергій Мако (залишив портрет Винниченка). Крім художників, у Мужені з українців жили генерал армії гетьмана Скоропадського Костянтин Прісовский, літературознавець Микола Глобенко, колишній козак української армії Іван Кість.
Вже після Другої світової війни Приморські Альпи на загал стали місцем, де селилася мистецька і бізнес-еліта. Цьому сприяла також організація та проведення в Каннах міжнародного кінофестивалю. Відкриття було заплановане на 1 вересня 1939 року, але на перешкоді стала Друга світова війна. Отож вперше фестиваль відбувся восени 1946 року, а регулярно проводиться з 1950-го року.
Особливої слави Мужену надав фактично одноліток Винниченка, митець Пабло Пікассо, який останні шістнадцять років життя провів у місті, де й помер у 1973 році. До речі, його перша дружина за походженням була українкою з Ніжина.
З Пікассо у Мужені певний час тісно контактувала Іванна Нижник-Винників. Відома фотографія Пікассо у вишиванці є зразком «українського» впливу через її посередництво.
Також у селі працювали чи жили митці Жан Кокто, Фернанд Леже, поет Поль Елюар, а ще модельєри Ів Сен Лоран, Крістіан Діор, полюбили цю місцевість співачка Едіт Піаф та актриса Катрин Деньов, пізніше Сильвестр Сталлоне та інші.
Вартість маєтності в Мужені Винниченкам обійшлася у 40 тисяч франків. З власницею домовилися, що готівкою буде заплачено 13 тисяч, а решту – 27 тисяч взято як іпотечний кредит на п’ять років під 5 % річних. Додатково довелося ще заплатити 10 тисяч за послуги нотаріуса та агенції, а також ще й власникові садиби за меблі та насіннєвий матеріал для городу. Нотаріальний акт купівлі-продажу укладено 15 жовтня 1935 року, після чого Винниченки оселилася в Мужені до кінця життя.
Що становив собою маєток Винниченків у Мужені? Всього Винниченкам належали чотири кадастрові земельні ділянки площею майже 2 гектари, з садком (яблука, груші, маслини та ін.), виноградником і плантацією жасмину. 1941 року, в найкритичніший фінансовий рік, одну кадастрову ділянку довелося продати.
В центрі горбкуватої садиби розташовувався старий будинок, що збудований в кінці 17 чи на початку 18 століття, то була традиційна сільська оселя на два поверхи – цокольний і власне перший поверх. Довший час тут мешкала родина пекарів, які забезпечували село і околиці хлібом. Тому осердям будинку була велика піч – по французьки le Four, за що місцеві так і називали будинок – фур.
Грошова скрута не дозволяла найняти фірму, яка б провела ремонт, а будинок того ой як потребував. Визначено, що більшість робіт доведеться виконати власними силами (руками Винниченка). Спочатку розібрали пекарську піч, каміння з печі було використано для зведення невисокої підпірної стіни позаду будинку над влаштованим там іригаційним рівчаком, що рятувало будинок від підтоплення ґрунтовими водами. До комплексу робіт входили: ремонт черепичного даху, тинькування стін (зовні і в середині), оновлення підлоги, влаштування водогону, системи обігрівання, встановлення ванни, душу і туалету, заміна усіх вікон і дверей та багато іншого.
Основні ремонтні роботи тривали до кінця 1934 року, тоді вже можна було жити, і жити з певним комфортом.
Щоб остаточно зробити будинок своїм, потрібно було вигадати для нього власне ім’я (як назвеш, так і попливеш): розглядались варіанти «Куток», «Закуток», «Притулок», «Затока», «Курінь». Зупинилися врешті на «Закуток», що у транскрипції латинкою писалося Zakutok. Українською вимовлялося з наголосом на першому складі, а по-французьки на останньому. Місцеві прийняли назву і так почав жити останній прихисток невгамовного Винниченка.
Детальний опис «Закутка» залишив Григорій Костюк, що відвідав вдову Винниченка влітку 1951 року, тобто невдовзі по смерті Винниченка. «Все в будинку залишилося таким, яким воно було при житті господаря», – запевнила вдова Винниченко-Лівшиць.
Будинок мав два поверхи і складався з 16 кімнат. На першому поверсі: передпокій, вітальня, їдальня з каміном, кухня, кімната для покоївки (тут колись була пекарська піч). Другий поверх: власне два коридорчики, робочий кабінет Винниченка, він же і його спальня, спальня Розалії, до неї примикала гардербна кімната, кімната для гостей, ванна
і туалет.
Найважливішою кімнатою був кабінет – 6 на 3 метри, що був, як тоді казали – «варстатом праці» письменника. Костюк дав максимально детальний опис кабінету, яким його залишив Винниченко. Краще того ніхто не зробив, тому наводимо опис майже повністю.
«І нарешті кабінет (це ж і спальня) Володимира Кириловича. Це найбільша і найсвітліша кімната з усього будинку. Стіни кабінету фарбовані блакитною водяною фарбою, стеля – білою. На стелі – півкругла, золотистого кольору алябастрова лямпа на шнурах. На вікнах фіранки золотавого кольору. Такого ж кольору покривало на канапі й подушечки на ній. Двері зроблено в кутку і так штучно та дискретно припасовано, що коли сидиш у кімнаті, то їх майже не помітно. Вздовж правої від входу стіни – дві з’єднані дерев’яні полиці по сім поземних переділів кожна (190 х 95 см). Полиці щільно закладені книжками та журналами чужими мовами (переважно французькою). Переглядаємо нашвидку книжки. Світова клясика, мемуаристика, політика, філософія, соціологія. Розкриваємо деякі, що випадково притягають нашу увагу. Ось праця Альберта Байе «Ідея добра» (Albert Bayet: «L’idée de bien»). У цій праці трактується проблема встановлення моралі сучасного світу. На берегах численні зауваження, помітки й підкреслення рукою В. Винниченка. Ось книжка Леконта дю Нюї – «Людина та її призначення» (Leconte du Nouy: «L’Homme et sa destinee»), переклад з англійської. Книжка Шарля Оґюста Бонтана – «Людина перед лицем церкви» (Ch.-August Bontemps: «L’Homme devant l’eglise»). Книжки Ж. М.Ґюйо – «Мораль Епікура». «Безрелігійність майбутнього» (J. М. Guyau: «La morale d’Epicure». «L’irreligion de l’avenir»). Це відомий французький філософ-гуманіст соціялістичного напрямку, що глибоко порушував проблеми трансценденсу, релігії, моралі тощо як у теперішньому, так і в майбутньому. Далі бачимо Анрі Берґсона «Два джерела моралі й релігії» (Henri Bergson: «Les deux sources de la morale et de la religion»), Вільгельма Вундта – «Етика» (Wilhelm Wundt. «Ethik») – 3 томи німецькою мовою, Жана Фіно «Наука щастя» (Jean Finot: «La science du bonheur», праці Гайнріха Кунова, Джорджа Берклі та багато інших книжок, які уважно й критично читав Винниченко, то видно з численних його приміток і позначок на берегах.
Pозалія Яківна пояснює, що саме книжки такого змісту й проблем найбільше читав останніми роками В. Винниченко. Майбутній дослідник з’ясує, який вплив зробили ці й подібні книжки на ті соціально-філософські шукання, що їх В. Винниченко виклав у своєму «Конкордизмі».
Окремо шафа книжок і періодики, видаваних у СРСР і зокрема в УРСР. Натрапляємо на багатющу колекцію української літератури 20-их років, якої тепер не знайдемо в жадній бібліотеці світу. Силоміць відриваємося від цих скарбів і мандруймо далі. В кутку протилежної від дверей стіни – шафа, вроблена в стіну так, як це робиться в старих провансальських будинках. Подвійні дерев’яні дверцята підроблені під горіхове дерево. В цій шафі – одяг В. Винниченка. У протилежній від дверей стіні – двоє вікон (розміром 110х70 см). Вікна виходять на південний захід саду й городу.
У вікна заглядає гілля нефлі, великого дерева, що росте біля самого будинку. Між вікнами велике чотирикутне люстро в озолоченій дерев’яній рамі (135 х 115 см).
Ліворуч від люстра – малюнок олійною фарбою на картоні (27 х 24 см): жінка пише на машинці. Праворуч – «Паризький пейзаж», теж олійною фарбою. Це з ранніх малюнків В. Винниченка (десь 1925-26 років). В куті цієї стіни і шафи прироблено трикутну поличку з пензлями, фарбами та іншим приладдям до малювання. Над поличкою – натюрморт олійними фарбами: жовті квіти – стокротки й левконії в глечику, що стоїть на столику. Мальовано на дерев’яній дощечці. Під поличкою стоїть великий шкіряний фотель з трибічними сінками з оксамитними брунатними подушками на спинці та на сидінні. Коло фотелю – дві скриньки з олійними фарбами. Між фотелем і правою стіною, трохи затуляючи шафу, стоїть великий мольберт, а на ньому – портрет молодої жінки в червоній хустці на плечах і з квітами в руках (80 х 60 см). Нижче портрета – спертий на ніжку мольберта – «Український пейзаж» (80 х 60 см), композиція з пам’яті.
Уздовж поперечної лівої стіни стоїть ліжко-канапа з покривалом золотого оксамиту і трьома такими ж подушками. Над канапою велика картина (135 х 95 см): жінка лежить на транзаті (розкладне полотняне крісло). Спить. Біля її ніг – котик. Все це на тлі провансальського пейзажу. Це портрет дружини В. Винниченка. Між портретом і канапою на стіні килимок, а на ньому, на ланцюжку – кишеньковий годинник. В узголів’ї канапи – низенький чотирикутний арабський столик. На ньому ледве початий зшиток з різними виписками і записами для майбутньої праці. Тут же нотаткова книжка. Обабіч канапи – високі етажерки-тумби з шухлядами. На них книги, лямпа, а в шухлядах – різні дрібні речі: дрібний струмент, цвяшки, молоток, шило, великі голки, вощені нитки, приладдя до голення тощо. Нарешті, остання стіна, що відокремлює кабінет від коридору. Посередині – поперечним боком приставлений до стіни робочий стіл В. Винниченка. Масивний, з червоного дерева (акажу), на двох тумбах з трьома шухлядами в кожній. Коло нього фотель такого самого стилю, з плетеним сидінням. Ліворуч висувна дошка для друкарської машинки. Стіл затягнений темночервоним сукном. На столі невеличкий вазон з квітами і різні дрібні речі: перо, окуляри, бльокнот, гуцульського виробу ніж для розрізування книжок, мармурова підставка для олівців, бронзове прес-пап’є з різними фігурками (п’яний ведмідь, хлопчик із снопом, янгол), апарат для зшивання листів, шкіряний бювар, в якому кілька аркушиків з автографами В. Винниченка. На столі праворуч – 12 течок з листуванням, рукописами й різними матеріялами до праці. В шухлядах столу – світлини, деякі цінні листи, вирізки з часописів, друковані в часописах за останній час статті В. Винниченка.
Обабіч столу при стіні – дві великих шафи (150 х 140 см) на п’ять поземних переділів кожна. В передній – книги українською мовою. Власне – це збірка творів В. К. Винниченка в кількох виданнях і багатьма європейськими мовами. Ця велика шафа Винниченкових книг, що ретельно збиралась за останнє тридцятиліття і то всіма мовами, якими виходили його твори, становить собою такий неоціненний скарб, якого, напевно, не знайдемо в жадному книгосховищі світу, в тому числі й на рідних землях.
Друга полиця переважно наповнена чужомовними книгами з мистецтвознавства, з історії і теорії образотворчого мистецтва, мистецькими альбомами, багатьма теками з рукописами В. Винниченка.
Над столом поміж цими шафами висить великий портрет В. Винниченка роботи М. Глущенка 1928 року в Парижі. Тут В. Винниченко сидить на канапі, покритій килимом. Одна нога на другій, і видно їх на три чверти. Поза спокійна. Намальовано портрет в манері другого періоду
М. Глущенка – реалістично.
На великому шкіряному фотелі, в куті, недалеко від мольберта, тепер стоїть портрет В. Винниченка, що його зробив Сергій Мако, знаний український маляр-мистець, що тепер постійно живе в Ніцці. Біля дверей над шафою з книжками висить автопортрет
В. Винниченка, який виконано пастелями на папері. Далі – портрет дружини в капелюсі, що намальований ще 1926 року в Парижі, портрет пані Тамари Скрипт (дочки відомого українського с.-д. Гудвіли), «Єва з яблуком» (1938 року), «Пейзаж на Сені» та інше.
Усе те в цілому творить той надзвичайний і зовсім незнаний ще скарб Винниченка-образотворця, що залишився частково і зберігається поки що тільки в «Закутку».
Останнє зауваження: розташування меблів, кольори стін, розподіл і клясифікація у бібліотеці, зберігання архіву, рукописів, розміщення картин по кімнатах – все належить покійному письменникові. По його смерті нічого не змінено і не порушено».
Додатковим кабінетом для Винниченка слугував власноруч збудований у кінці садиби «Курінь», де він працював у спекотні літні місяці. Розмір споруди – 2.20х1.80 м., зроблений з малоцінного підручного матеріалу. В середині саморобний стіл з відкидною кришкою для друкарської машинки, старенька канапа, на якій він відпочивав чи працював, кілька полиць для книг. Ось і усе умеблювання «Куреня». Прикро, що Костюк не сфотографував те, що описав.
Сад і город. Після закінчення головних робіт у будинку настала пора привести садибу до ладу. Задумувалося, що ділянка даватиме прибуток з продажу вирощеної городини і садовини та забезпечуватиме власне харчування фрукторіанців.
«Сільськогосподарське» підприємство Винниченки отримали у занедбаному стані. Частина, яка слугувала городом і грядками, поросла бур’янами і потребували значних фізичних зусиль, щоб повернути їх до рільничого використання. Дерева в садку, а це маслини, яблуні, груші, цитрина, ділянка винограду, потребували обрізки та омолодження. Найбільшу площу займали великі (відносно) плантації жасмину та троянд. Винниченко боровся з бур’янами, обрізав дерева, виноград, насаджував нові дерева і ягідні кущі, з допомогою електричного плужка переорював землю, вносив добрива тощо.
Грядки заповнювалися овочевими культурами – морква, квасоля, петрушка, кріп та інші рослини. Виходячи з місцевої кон’юнктури, вирішено зробити основною «прибутковою» культурою артишок. В Україні це мало відома городня культура з огляду на її теплолюбність й інші традиції національної кухні.
Артишок садовий – це дворічна овочева рослина родини айстрових, поширений переважно в країнах Середземномор’я. Для споживання використовується недостиглі м’ясисті суцвіття, їх варять або тушкують чи печуть на грилі, маринують та консервують. Артишок є продуктом досить дорогим, не всім по кишені. Традиційно вживали вареним в підсоленій воді.
Проте плани поповнювати бюджет за рахунок продажу городини і садовини виявилися нездійсненими, на заваді стала елементарна конкуренція з місцевими традиційними виробниками.
Краще справа стояла з жасмином. Для цієї місцевості культивування жасмину та троянд як сировини (квіти) для парфумерної промисловості було традиційним і давало прибуток. Після невдачі з виробництва городини на продаж саме жасмин поповнював бюджет Винниченків, хоч не великими сумами, але регулярно і стабільно.
На такий спосіб життя колишнього державного діяча саркастично відгукнувся Олександр Олесь, написавши 1936 року досить в’їдливу епіграму.
Він вже більше не малює,
Більш в Москву листів не пише,
Перестав писать книжки,
І поклонів більш не б’є,
Зелениною торгує,
Нищить гусінь, ловить миші
Сіє моркву, буряки,
І гніздечко собі в’є.
На базарі репетує
Вітер вивіску колише:
Так, що заздрять торговки.
«Хоч маленьке, та своє».
Дійсно, «писать книжки» українською мовою не було для кого, а «поклони» – то натяк на московську «ескападу» 1920-го року.
ДОЛЯ ЗАКУТКА
Катастрофічна бюджетна ситуація примушувала Винниченків економити на всьому. Планувалося «взяти нову гіпотеку на «Закуток», на неї купити поросят, висівок, картоплі та й годувати їх. А через 5 місяців продавати. Коли зробити таку операцію два рази, то можна (?) буде коло свиней годуватись. Я маю їх чистити, прибирати з-під них гній, а Коха годувати. А вдвох разом маємо обробляти землю і садовити для наших годувальників картоплю, щоб їх годувати. «Хай живуть свині!»
Восени 1937 року Винниченко обдумував продати «Закуток», а на частині ділянки збудувати нову хатинку. Подібні думки не раз обговорювалися з Розалією, будувалися прожекти продати «Закуток» і перебратися до Марокко (тоді то була колонія Франції), де життя значно дешевше, хоча б ще й тому, що там значно тепліше і не потрібно мати багато теплого одягу. Так само в Африці вартість житла значно менша, як і його утримання. Але то все були прожекти…
Влітку 1951 року, вже після смерті Винниченка, «Закуток» відвідав літературознавець і актор Григорій Костюк, що у 1930-х роках був репресований, у час Другої світової війни зумів перебратися в Європу, а потім переселився до США. Саме Костюк ініціював у кінці 1951 року спеціальну комісію з вивчення спадщини Винниченка при Українській вільній академії наук (ВУАН) у СЩА, яку він і очолив. Фактично комісія це і був Костюк.
Розалія 14 лютого 1958 року уклала з Архівом російської та східно-європейської історії і культури при Колумбійському університеті угоду, якою визначила долю спадщини Винниченка – «я передаю всі матеріали, документи і бібліотеку, які залишилися після смерті мого чоловіка Володимира Винниченка (ім’я якого також пишеться Vololymyr Vynnychenko, Vinnichenko), і які тепер зберігаються у мене, на збереження до Архіву Російської та Східньо-
Европейської історії і культури при Колумбійському Університеті в Нью-Йорку», у той же час «безпосереднім заступником перед Архівом Колумбійського Університету є Українська Вільна Академія Наук у США», а разі її смерті усе передане переходить «у цілковите розпорядження Академії». Найважливішим пункт передбачає «коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів – то Архів Колумбійського Університету передасть їх повністю Українській Академії Наук у Києві».
В подальшому, коли 1991 року Україна відновила незалежність, розпочались перемовини про можливість перенесення архівної спадщини Винниченка з Нью-Йорка в Україну. Тією справою, при урядовій підтримці, опікувалася тогочасна Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України на чолі з Олександром Федоруком, і з 2000 року почалося поступове повернення спадщини Винниченка в Україну.
Вже будучи вдовою, Розалія знайомиться ближче з художницею Іванною Нижник-Винників, яка жила містечку Жуан-лє-Пен, це 14 кілометрів до Мужену, вона все частіше відвідує «Закуток», виказана нею до вдови повага і прихильність, та й чисто людські прояви сприяли зближенню жінок.
1959 року Іванна на запрошення Розалії переселяється до «Закутка». По тому, згідно з заповітом вдови, опікується меморіальною спадщиною Винниченків. Перше, що зробила Нижник-Винників, то це сплатила усі іпотечні борги, чого так і не змогли зробити за життя Винниченки. Архів Винниченка стараннями Нижник-Винників було передано до Колумбійського університету США, де ним заопікувався згаданий Костюк.
До Нижник-Винників в Мужені приєднався інший митець – Юрій Кульчицький. Разом в «Закутку» вони облаштовують керамічну майстерню і невеличку виставкову залу на другому поверсі, плануючи перетворити садибу на будинок творчості українських митців.
Нові власники також були не молодими (обидва 1912 року народження), здоров’я підводило, і можливості підтримувати та утримувати «Закуток» вже не було сил. Тому довелося його врешті-решт продати. 1983 року укладено угоду купівлі-продажу з французом Аленом Мутю, за умови, що митці можуть і далі жити в «Закутку», а новий власник зобов’язався платити їм пожиттєво щомісячну пеннсію (ренту). За частину виручених коштів митці видали книги-каталоги своїх власних творів.
Нижник-Винників не стало у січні 1993 року, а через два тижні помер і Кульчицький. Ще кілька років будинок стояв пусткою, і лише в 2002 році, зробивши ремонт, сюди заїхав власник Мутю, який завжди з радістю зустрічав гостей з України, що хотіли б відвідати «Закуток».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.