“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Покинувши у 1900 році рідний дім у Єлисаветграді після вступу до Київського університету, Винниченко туди не повертався, принаймні це не фіксує ні його щоденник, ні листування. Довгі роки він мешкав у найманому житлі, в готелях, пансіонах, у добрих людей (у того ж Чикаленка), а в час очолювання уряду УНР у 1917 році та головування в Директорії УНР в колишньому палаці київського генерал-губернатора, але власного житла в Україні не мав.
Подавши у відставку 10 лютого 1919 року, — «щось поза мною велить їхати у Відень, Берн, Париж», Винниченко з дружиною покинули Україну. За кордон він виїхав під претекстом участі в міжпартійній соціалістичній конференції в Берні. Його однопартієць Ісак Мазепа (майбутній прем’єр-міністр уряду УНР) розповів: «З дорученням Центрального комітету своєї партії (УСДРП – ред.) я мав передати йому певну суму грошей для пропаганди української справи за кордоном… Винниченко гроші взяв, але сказав мені: «Я до Берна не поїду, поїду в Ніццу». Та й у Ніццу він не поїхав. Через Станіславів (нині Івано-Франківськ) — Будапешт — Відень подружжя прибуло до модного курортного містечка Земмерінг (Semmering) неподалік австрійської столиці. Винайняли окремий невеликий відпочинковий будиночок з усіма зручностями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сидячи в шезлонгу на терасі, споглядаючи лісок, Винниченко пише 14 березня 1919 року: «Маленька, чепурненька, дерев’яна повіточка, самісінька в лісі. Це хатинка для соняшних і повітряних ванн — Luft und Sonnenbad Hütte (дослівно – повітряна та сонячна хатинка). На маленькій терасці стоїть шезльонґ з матрацом, а всередині стіл, фотелі, умивальник, на стінах гарненькі художні гравюри, на вікнах білі тюлеві завісочки і червоні шторки. Навіть у цій повіточці комфорт, увага, потреба в красі та зручностях». Але «думки все ж таки там, у тій нещасній, бідній, роздертій країні, що зветься Україною. Десь там стріляють одні в одних сірі, убогі люди, не знають, за що, для чого, через роздратування нервів, через страх втеряти те, що мають, через розбурхані темні сили темних своїх душ. Хтось кудись їх кличе, вони йдуть, підставляють себе під смерть, тисячами помирають, і ніхто не знає їх імен».
У вересні 1919 року перебралися в передмістя Відня (Ляйнц, 13-й район), де винайняли віллу, що належала «генеральській родині»: «Вілла тиха, чиста і затишна. Я мрію про те, як багато, уперто і з насолодою працюватиму тут. Поруч з кабінетом — маленький сальончик, де стоїть піяніно. Вчора перші згуки гри Кохи зворушили мене сумним і солодким болем. І зразу зв’язався той біль з нашими теплими, соняшними степами, такими тепер розшарпаними, втовкмаченими в хаос, в гризню, в братовбивство».
Він ледве чи не з прокльонами згадує недавнє минуле, час революції, час його головування в українському уряді, очолення Директорії: «Два роки я робив усе, що найбільш ганьбило, топтало мене, мою гідність… Де та держава, в ім’я якої стільки гидоти ковтнув я». І резюмує свої міркування – коли б повернутися назад, то мабуть би не пішов тим же шляхом.
Щоб зафіксувати свою участь у розбудові державності, він працює над політичним звітом-спогадами про Українську революцію та свою роль у тому під назвою «Відродження нації».
Забуваючи, що він сам став емігрантом, чи не усвідомлюючи себе таким, Винниченко пише: «У Відні є маленька калюжа, в яку неодмінно попадаєш, коли приїжджаєш сюди. Це українська еміграція… Еміграція контрреволюції». Отакої.
Поступово звикаючи до «мирного» життя, Винниченки гадали, що з часом, як в Україні (може) стабілізується ситуація, вони повернуться, але сталося не так, як гадалося.
«ХУТІР»
Вже після «ескапади» 1920-го року Винниченки якийсь час живуть у Карлових Варах (німецька назва Карслбад) в Чехо-Словаччині і планують їхати до Німеччини. Він листовно звертається з проханням про візи особисто до президента Німеччини Фридриха Еберта, з яким був непогано знайомий. Питання з візою було полагоджено досить швидко, і 24 лютого Винниченки виїхали до Берліна та тимчасово зупинилися в готелі й одразу взялися за пошуки підходящого житла в тихих околицях Берліна, зокрема у Ванзеє (там мав свою віллу колишній гетьман Скоропадський). На початку березня переїздять до іншої берлінської околиці – Целендорфу і оселяються у недорогому готелі, звідки ведуть пошук житла, яке хотіли б купити.
Запис у щоденнику 20 червня 1923 року: «Піднесення надій на можливість купити щось самостійне, а особливо в «Чернечому Кутку» (Mönchwinkel). Варстат, город, тиша хатини, книжки, піяніно, продовження “Сонячної Машини”. Яке щастя могло б бути!».
6 липня 1923 року збулася мрія про власне житло, подружжя оформило у нотаріуса купівлю вілли в селі Рауен (Rauen) на південь від Берліна. Наявних коштів не вистачало, довелося шукати у кого і де б позичити. Вдалося взяти позику у 100 мільйонів німецьких марок у недавнього посла УНР в Німеччині барона Миколи Василька (невдовзі 1924 року помер). Зазначимо, що коли на початку 1917 року 1 золота марка обмінювалась (дорівнювала) 1,3 паперових марки, то вже в кінці 1923 року внаслідок галопуючої інфляції 1 золота марка дорівнювала 1 трильйону паперових марок.
“Хутір” у Руаені
Так, для прикладу, поїхали Винниченки до Берліна на концерт, але виявилося, що квиток коштував 35 мільярдів, вирішили обійтися кіном, і на те не вистачило грошей, бо мали з собою 7 мільярдів, а на два квитки треба було 8.
Нарешті в середині серпня Винниченки вселилися у свою віллу, яку назвали «Хутором». Гості не переводилися, хто приїжджав на кілька годин, а хто й на пару тижнів. Мати тишу і спокій, щоб працювати, Винниченкові не вдавалося…
Гасити борги за віллу в основному розраховували за гонорари від видань та театральних постановок (які інші доходи можуть бути у письменника?), але на практиці не виходило. Тоді взялися економити, обробляти город, щоб мати власну городину. Винниченко виявився досить кепським бізнесменом, так що десь через рік стало питання про продаж «Хутора».
Почалося обмірковування, як продати цей маєток, «знову балачка про Італію, про долари, дорожнечу, нестерпність життя в Німеччині». А економічна ситуація в Німеччині погіршувалася далі: «Ніякого товщу в Німеччині нема: ні сала, ні масла, ні маргарини (її часом трохи буває). Нема валюти. Все тепер у валюті, все для валюти, все за валюту — влада, жіноча любов, честь, державний устрій».
Винниченко пише, що бажання щонайшвидше продати віллу ще більше, ніж рік тому було бажання її купити. Тим часом квартиранти, яких вони взяли, не хотіли виселятися, а згідно чинних тоді законів виселити людину з помешкання «на вулицю» неможливо. Довелося скаржитися в поліцію і подавати до суду.
Після кількох потенційних покупців нарешті у жовтні 1925 року було підписано купчу і треба було вибиратися. Але виникла нова проблема. Виявилося, що за садибою існував старий іпотечний борг, про який вони не знали, що потягло додаткові витрати та трохи нервів.
27 листопада 1924 року остаточно покинули «Хутір», тобто маєток в Руаєні, і виїхали до Берліна та замешкали в пансіоні, де довший час чекали французької візи, а отримавши,
6 лютого 1925 року рушили до Парижа. Там наймали квартири, не раз міняючи місце проживання. В кінці 1925 року обговорюють питання врешті купівлі власного помешкання, але грошей не вистачає, тому розглядають можливість будівництва нового будинку, що було не так затратно у порівнянні з купівлею готового помешкання, до того ж можна було при проектуванні врахувати власні потреби.
«КУТОК»
У січні 1927 року, переглянувши кілька пропозицій з продажу земельних ділянок під будівництво приватного житла, приглянули ділянку на новопрокладеній вулиці у 19 районі Парижа. І як тільки у Винниченка з’явилася більша сума грошей, то одразу (5 квітня 1927 р.) «викуплено терен» за адресою вул. Еміля Дево,17 (Rue Emile Desvaux), Винниченко дещо іронічно зазначає: «Я, значить, propriétaire (з фр. – власник). Лишається збудувати на цьому клаптику свою «Самоту». Він радів. «Знайшовся клапоть землі, де, може, ми вже осілися на довший час після 15 років нашого спільного циганського життя і 25 років мого блукання».
Потроху справа з будівництвом рухалася, укладена угода з будівельною фірмою, яка гарантувала завершення будівництва на 1 серпня 1927 року. В середині травня «вже з землі коротенькі стіни майбутньої хатинки», а на початку вересня почали стелити підлогу та інсталювали систему обігрівання.
Нарешті 16 листопада 1927 року Винниченки переїхали у свій новий двоповерховий будинок, який назвали «Куток». Проте повертати позичені на будівництво гроші не було з чого. І постало питання про продаж «Кутка», але якось обійшлося. Проте виразно заявила інша проблема. Винниченко з його психічною конституцією був дуже чутливий до сторонніх шумів. Так, коли орендували помешкання у багатоповерховому будинку, то намагалися зайняти верхній поверх, щоб ніхто над головою «не ходив».
Поруч з «Кутком» розташовувалася невелика фабрика, в якій працювали досить шумні апарати і верстати. Щоб зменшити вплив шуму від фабрики, планувалося оббити стіни корковим деревом, по можливості застелити всі підлоги килимами. А коли в сусідній будинок таунгаузу вселилася велика сім’я, то додалися (через стіну) нові подразнюючі звуки. Навіть купили в подарунок для сусідів м’які пантофлі і разом з цукерками та шоколадом, з прозорим натяком, подарували їм.
З економії до самих холодів не вмикали опалення, Винниченко працював сидячи в шубі, а ноги ховав у хутряний мішок. У лютому 1929 року, вимучений шумом, Винниченко остаточно ухвалює рішення продати «Куток». Знову пошуки нової ділянки для будівництва нового будинку.
До речі, будинок на rue Emile Desvaux зберіг назву «Куток», у французькій мові «Kutok», саме так написано на табличці у сучасному будинку.
«НАКУТОК»
У кінці лютого 1929 року Винниченки купують іншу земельну ділянку, на південному заході Парижа, на площі Вержен, 17 ( square de Vergennes), і знову беруться за будівництво вілли, яку вони назвали «Накуток». Як то часто буває, терміни здачі зсувалися, а кошторис виростав. «Будівля, будівля, будівля. Аж дивно колись буде, що не буде коли їхати, що можна буде думати про щось інше, ніж цегла, кахля, шибки, вапно».
“Накуток”
Пізніше (1947 р.) ніби виправдовуючись, він пояснював, звідки гроші, мовляв отримав з Харкова гонорар за опубліковані твори і «на нього я встиг (на настійне побажання моїх друзів на Україні) збудувати в Парижі ательє для спокійнішої літературної та малярської праці».
Нарешті в листопаді 1930-го року старий «Куток» продано, Винниченко підбив баланс витрат на новий будинок і виявилося, що нове будівництво обійшлося в 225 тисяч франків. До того ж будівельні роботи затягнулись на додаткових пів року, так що лише в червні 1930 року вдалося заселитися, але опоряджувальні роботи продовжувалися і далі. Як говорилося, основною причиною того, що довелось продати «Куток» — дискомфорт, заважав постійний шум і гуркіт фабрики, а також шум, що проникав від сусідів.
ПЛАТЕ
Винниченки на літо намагалися поїхати «на дешево» подалі від міста. Вони вподобали освоєний «натуристами» острів Плате на Сені, а по тому на середземноморському острові Іль-дю-Леван.
У травні 1929 року Винниченки, як члени Товариства натуристів, що володіло землею на острові Плате (р.Сена) і розбудовували своє поселення з назвою Фізіополіс, вирішили і собі купити ділянку на острові і мати там власне житло. «Нова власність! І хоч вона крихітна, але на ній не менше видно, що власність самою природою своєю зрівноважує приємність від неї численним клопотом. Безтурботність у сучасного власника така сама рідка річ, як здорові зуби до старости. Власність вимагає уваги, турботи, думок, гніву, всяких жертв». Дійсно, власність була крихітною, земельна ділянка щось 50 чи 60 м. квадратних з невеличким бунгало ледве чи не з фанери.
НАКУТОК (ПРОДОВЖЕННЯ)
«Накуток» не став комфортним житлом. Неподалік будинку була друкарня, шум від ротаційних машин, а працювали вони інколи і в три зміни, страшенно денервувавали В. Винниченка. «Шум моторів і машин друкарні… Можна б терпіти цей шум, але з якої речі, коли вся ж мета нової будівлі була тиша, втікання від шуму», і далі продовжується «боротьба з друкарськими моторами… Але чуття амбіції, бажання досягти таки свого і мати повну тишу в робітні посувають на боротьбу за зменшення шуму. Добилися нової візити директора друкарні з інженером. Знову слухання шуму, знову згоджування, шо так, дійсно, неприємно, знов обіцяння «зробити все, що можна».
За цією адресою вони прожили не дуже довго від осені 1930 по осінь 1934 і переселилися «на село» в Мужен побіля Канн. Після чого розпочалася епопея з продажем будинку в Парижі.
Живучи у «Накутку», Винниченки остаточно були затиснуті лещатами фінансової скрути. На цей час припинилося надходження гонорарів з Совєтского союзу, в Німеччині п’єси прихильника і проповідника лівої ідеї Винниченка зійшли з кону, бо суспільство цікавили вже інші ідеї, а драми українського емігранта не відповідали новим запитам. Не дуже захоплювала тогочасного читача й проза українського автора. Давалася взнаки майже повна іґнорація з боку українського еміграційного середовища. Як в Європі, так і за океаном виходила, так би мовити, боком Винниченкові московська «ескапада» 1920-го року. До того ж погіршувався стан здоров`я, турбували хвороби, він дуже переживав спад сексуальної активності.
“Натуристи” Володимир Винниченко і Микола Глущенко
1937 року вони почали шукати квартирантів для паризького будинку, про що було подано оголошення в газети. Наймачем на три роки виступили місцеві комуністи, що дуже імпонувало Винниченкам. Вони схилялися до того, щоб «віддати наш будинок культурній організації для бібліотеки, лекцій, вечірок. Виявилося ж, що поза цими культурними річами там має бути все, що торкається політичної праці організацій нашого aрондісману (району). Центр пропаганди, збірок партійних, постійна партійна присутність – “Permanente”. Значить, може бувати на день і сотні людей, а іноді й кілько сот».
Проте їх перестерігали проти здачі будинку комуністам. «А що ж тут такого страшного і надзвичайного? Хіба власникам будинків забороняється наймати комуністам помешкання? Хіба комуністи – нелегальна партія? Ну, хай настане сильна реакція і закриє партію. Вони перестануть нам платити. Ми їх виселимо і наймемо інших».
Консультація з адвокатом дала зрозуміти, що для чужинців, якими були Винниченки, співпраця з місцевими комуністами справа небезпечна, бо можуть «пришити» ворожу політику і вислати з країни. Але Винниченко не послухався і здав свій будинок в оренду комуністам, поведінка яких виявилась зовсім не «комуністичною»: «Ательє моє в Парижі було захоплене комуністами, потім, як комуністичне помешкання, було запечатане урядом Даладьє, а потім, потім і німецькою окупаційною владою, довгі роки воно стояло без догляду, руйнуючись, ніякого прибутку не приносячи. А після війни знову було захоплене комуністами… Я хочу продати його, щоб покрити ті борги, які я мусив робити під час війни для життя».
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.