“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
(ДУЖЕ СУБ’ЄКТИВНІ НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ ПОЕТИЧНОЇ КНИГИ)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кіяновська Маріанна. Блискавка зустрічає воду і вітер. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, – 208 с.
Цю поетичну книгу варто прочитати хоча б для того, аби вона не сподобалася. Бо, власне, подобатися в тому сенсі естетичного замилування, яке повинна викликати збірка в усьому спектрі її можливих поетикальних модальностей – від ідилічної до трагедійної – там особливо нічому: надто шорстка, місцями – просто рвана поверхня письма, надто багато тріщин, шрамів, розривів, надто дисонансні і навіть дратівливі злами між високим і низьким, між кусниками тексту, де заледве чи не метафізичні осяяння, – і фрагментами, де у вічі впадає пряма, сказати б, відверто «бронебійна» публіцистика, що вона навіть для медійно-інформаційної царини видаватиметься надмірно декларативною.
Упіймав себе на думці, що час від часу, допоки був із книгою «Блискавка зустрічає воду і вітер», не полишало мене бажання просто зупинитися, закрити собі книгу – та й по всьому. І все ж було щось, що змушувало й змушувало не полишати читання, йти у цій збірці Маріанни Кіяновської від попереднього тексту до тексту наступного, хоча не раз подумки говорив собі, що вже досить – і так аж до прикінцевих її рядків.
Можливо, уже там, на зовсім крайніх сторінках її, зрозумів, чому так, натрапивши у присвяченій пам’яти Володимира Вакуленка поезії ось на ці рядки: «цегла з руїн залізо з залізобетону/ на дні моря рік та озер/ на узбіччях доріг метал і мертві метелики/ ластівки й інші покійні речі/ обгорілі годинники прострелені монітори/ пасочки з кулею в голові/ машинки з дитячих майданчиків/ занечищені меблі румовища книг/ на землі на підлозі сіль цегла і черепиця». І розуміння це прийшло зовсім не з інструментарієм літературознавчих аналітичних конструкцій, відгомони якого залишково зберігаються у свідомості ще з того часу і того життя, до повномасштабки (щось на кшталт: рецепція, інтертекстуальність, наратив – коли є час, втішно витягувати ці млоїсті терміни із підсвідомості і прокручувати в пам’яті, як коштовне каміння з попередніх царств), а з якимось дуже непевним відчуттям, природу якого і сам не годен пояснити, із тональністю, невловною нотою, яку виразно чуєш поряд, проте не можеш до ладу сказати, яка вона.
Таке відчуття інколи охоплює на бойових, коли машина раптом зупиняється десь у прифронтовому селі чи містечку: «нуль» уже кілометрів за 8-9, тут ще не повністю все знесене, як на лінії прямого зіткнення, але вже дуже і дуже мальовничо, і поки водії крутяться з ходовою чи перевіряють охолодження, ти куриш і дивишся собі на довкілля: зрозуміло, побито і посічено, дахів немає, але стіни подекуди ще стоять із порожніми очницями вибитих вікон, десь вони закіптюжені після пожежі, тріщить під ногами бите скло, дроти із обірваних ліній електропередач довгим бадилинням тягнуться по землі, за ними – дитячий майданчик, зовсім порожній, і вітер гойдає ланцюги з підвішеною на них гойдалкою, на яку хтось давно колись кинув та не забрав жовту куртку, вона тепер зовсім заледеніла, просто корою взялася.
І так, «пасочки з кулею в голові»… Нічого хорошого і гарного зовсім нічого, а погляд не можеш і не можеш відвести. Після «прильотів» завжди так.
«Блискавка зустрічає воду і вітер», на моє глибоке переконання – це теж книга поезій після «прильоту», тож не в критеріях естетичної самоцінності її варто розглядати, бо вони тут точно не допоможуть. Свого часу Еліот писав у «Порожніх людях»: «Світ кінчається саме так/ Не вибухом, а вищанням». Сто років по тому Маріанна Кіяновська свій поетичний світ саме вибухом і починає, він – першооснова її простору, а відлуння вибуху та гуркіт повторних «прильотів» – як тло для всіх віршів цієї її книги, від найпершого починаючи, де «довго кров із носа мені текла доки не перестала/ коли я над ранок перестала читати новини». І ще одне імперативне ствердження – як проекція цілої системи координат, у якій постала збірка «Блискавка зустрічає воду і вітер»: «я свого крику вірш-вирок/ на тому суді/ на цьому й на тому світі/ Бог їх буде судити/ нами/». Бо для поетки у цій книзі важливий не стільки вірш, скільки вирок, не стільки слово («смерть на війні не римується зі словами як не крути/ і ніщо на війні на римується зі словами», – теж характерні для неї рядки), скільки Суд. Який розпочався, і який триває і триватиме (скільки? – це вже питання до нас усіх або й до цілого буття), і на якому важлива передусім правдивість свідчення. За це, саме за правдивість свідчення, Маріанна Кіяновська і дбає найперше – а все інше додається нам.
…Чомусь усталеною насьогодні є думка про те, що чесно і гостро переживати цю війну і вияскравити своє переживання в художньому рядку здатні лише і тільки ті, хто з власної історії пам’ятає запах бліндажів і власним вухом чув, як дрижить земля під ударами 120-х мін. Не заперечуючи раціонального зерна у такому твердженні, автор цих рядків, як людина, яка з початку вторгнення відбула вже N-ну кількість окопних ротацій, порадив би не абсолютизувати його. Бо все дуже залежить від особистості: віддаленість від вогню і болю «тут-і-тепер-присутньої» України, особливо далека, може як притлумити метафоричну візію імітатора, який тільки вдавав із себе поета, бо це було статусно та соціально престижно, так і вияскравити її, витончити до прозорого подзвону і чистого доторку болю.
Маріанна Кіяновська – саме із цієї прозорої і чистої достеменності. І для мене безпомильна ознака тому – ця поезія із книги «Блискавка зустрічає воду і вітер», після якої перехопило подих, як мало коли перехоплювало: «домовилися дзвонити і дзвониш а я мовчу бо мова/ б’ється чолом об одвірок сезон виставок презентацій/ соледара вугледара бахмута/ дзвониш а я мовчу з рук на землю падають двері/ тоді стіна шафка/ із коником півника в нас не було з рук на землю/ падає небо».
Сьогодні, на третьому році вторгнення, коли хвилі відчаю і надії, зневіри і ейфорійного щастя скільки разів вже змивали наші письмена на піску, тут необхідні не так пояснення, як нагадування. Не про Бахмут і Вугледар, там усе очевидно, а про стінну шафку із «із коником півника в нас не було» – це алюзія на історію ще з початків вторгнення, із квітня 2022-го, коли тільки було звільнено Київщину і у вщент зруйнованій бомбою багатоповерхівці в Бородянці на одній зі стін дивом вціліла кухонна шафка із декоративним керамічним півником, давнім ще, васильківських майстрів роботи (ця світлина потім усі світові медіа обійшла).
Мені ця історія – дуже особистісна, бо я із тих країв, знаю ці місця змалечку, а в Бородянці – близькі родичі. В ті дні, хоча й в іншому місці воював, постійно думав про них, і про свою родину в Гостомелі, і про тих, хто в Бородянці. І коли побачив ту шафку із голосистим керамічним півником серед румовищ десь, вже не згадаю, на чиєму ФБ… Справді, із коником, півника у нас не було, і справді – з рук на землю падає небо.
Треба бути наділеним великою здатністю до співпереживання і чесністю вислову, аби побачити й уреальнити це зісковзування світу із гуркотом униз, це падіння неба із керамічним півником заразом, тим півником, що в ньому – непоквапна вспокоєність затишку і дотикова пам’ять поколінь, які жили, коли ще й мого покоління не було, які застали світ, який я тільки скраєчку побачив, ще дуже малим, початком 70-х, у тій-таки Бородянці і в батьковій Блиставиці, яка поряд: світ зі старими людьми, які дейкували непоквапом «на колодках», зі справжніми колядниками та «звіздою» в снігах, із весіллями, де баби на третій день співали молодим сороміцьких пісень, із полив’яними куманцями та півниками, які тоді по хатах ще стояли, із золотими зернами кукурудзи, яку лущили десь уже поночі, коли інше поробили, і порепані руки були палімпсестами, у письменах яких – ціле проклятуще XX-е сторіччя, бо не знав же тоді ніхто, яким буде XXІ-е… А зараз весь цей світ вогнем узявся, і падає небо, і лишається з нього тільки той півник незнищенний: «якщо ти ти ти мене чуєш чуєш/ напиши мені блискавкою на небі розрядом в серці/ і я тобі відповім відповім не словами господи або хай/ не лише словами/», – знову цей же вірш Маріанни Кіяновської, у якому «ти ти ти», і «розрядом в серці», як у прифронтовому шпиталі, коли дуже критично, бо Київщина моя стала враз фронтовою. І справді – «не лише словами», бо маєш щось сказати, проте не знаєш, що і як…
Назагал беручи, поетичний триб книги «Блискавка зустрічає воду і вітер» – над двома безоднями, кожна із яких у чомусь стає рятівною для іншої. Ошую – те, що годилося б назвати «прокляттям відстані»: збірка постала, і про це прямо говориться в анотації до неї, «під час перебування в Науковій колегії Берліна» – і цю «еміграційну присутність» Маріанна Кіяновська акцентує у віршах не раз і не двічі. Одесную – пекуче усвідомлення того, що війна – це така паскудна річ, яку маєш відчути усім тілом, нервами, кістками, подихом, усім, що має людина від часів сотворення Адама і Єви..
Бо якщо не так, якщо не усім тілом, не його хребцями і судинами, тоді ти байдужий, тільки спостерігач і ти – поміч злу. Бо воно потребує не лише зомбі-комбатантів, йому буквально до зарізу потрібні байдужі: ті, за Святим Письмом – не гарячі, не холодні, які створюють для зла простір дії. І тому: «скелет не в шафі а в тілі/ оце ж бо жила і не думала/ що в мене є кості/ аж раптом війна/ нагадала що кості в мене є/ кинула мені на підлогу/ чотири кістки з хребта/ дала понюхати/ як собаці/ дала настрашитись/ як собаці/ дала завити».
На перетині цих екзистненційних та семантичних потоків постає у цій поетичній книзі «постать голосу» Маріанни Кіяковської, і виформовується вона через реактивацію болю. Бо віддаль у її естетичному контитуумі не тамує, а посилює його, робить об’ємнішим, нестерпно важким – аж до задухи. Тут в одному потоці боле-відчуття – суто особисті регістри болю, як у поезії «Братові» («під руками поминки/ над головою поминки/ поминальні пуп’янки/ в них кожна оболонка заслона»), які розширюються і розширюються до болю родичів, друзів, колєжанок, знайомих близьких і далеких, зовсім незнайомих, із якими поетка пов’язана тим, що вони – із тієї ж, що і поетка країни, яку багато років поспіль намагаються вбити, але ніяк не можуть, хоча й докладають для цього таких зусиль, що аж…
Цей її біль розходиться концентричними колами, розпросторюється і росте в музичних обертонах трагічного хоралу, де есхатологічна візійність поєднується з екзальтованою літанією, сягаючи приступних людині у земному бутті меж, вихлюпується за ці межі – проте ніколи не перетинає тієї тонкої мембрани, яка відділяє світло від ненависті. Так, опір злу, дієвий і сильний, так, ніяких компромісів зі злом (повище вже зазначив, що у Маріанни Кіяновської в цій книзі безкомпромісність до зла набуває форм навіть відвертої і, сказати б, анти-поетичної інвективи і прямої публіцистики), одначе ненависть руйнує насамперед нас, тих, хто воює і волонтерить, хто не здався, хто (використаю наразі цю вже підтоптану метафору) – в Армії Світла. Вона ж, намагаючись припнути нас іржавим ланцюгом до зненавидженого зла – не джерело сили, а баговиння слабкості.
І саме тому в кількох дуже важливих для мене текстах книги «Блискавка зустрічає воду і вітер» біль у максимальному своєму проявленні несподівано (хоча, як для релігійної людини, не так вже й несподівано) розкриває інший вимір – вимір надії. Бо на війні немає ніякої певності і взагалі – нуль якихось гарантій, але надія має бути з нами, без неї – зовсім біда, як без води на позиції: «доки існує свідомість/ доки існує світло нехай навіть зламане чи заломлене/ попри все надія існує як тривалий колір/ як написане слово і як папір/ допоки існують слово око і світло/ надія – радіється діється і молитва/ без права на помилку».
Бо саме надія повертає усвідомлення того, що, як говорить Маріанна Кіяновська у своїй поетичній книзі, «смерті немає/ смерті нема ніде». І це насправді – найголовніше знання про цю війну, що його маєш завжди пам’ятати серед виру вибухів і вогню.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.