Олександр Хоменко. Тернопільський тан з москалями

704

І тан цей, як і все у «файному місті Тернопіль», витончений та елегантний. Бо розпочали його Січові стрільці – і подосі у поетичних, пісенних та мистецьких кшталтах ніким не перевершена українська військова формація, яка у знавіснілому XX-му віці словом і ділом ствердила: навіть і посеред страждань та смертей лишається місце для гідності, гонору, шляхетності. Лишається попри те, що розпочата серпнем 1914 р. всеєвропейська, а потім і всесвітня Велика війна просто заливала все довкола кривавим потопом, перетворюючи людей на «маси», «класи» та механічну симетрію одностроїв. Під цим оглядом легіон УСС – то, справді, з’ява не зі «століття диктатур» із їхньою понурою владою анонімних катів, а із так вподобаного Лесею Українкою «віку лицарства». Симптоматичний, до речі, парадокс: у патріотико-публіцистичному дискурсі ми уже впродовж цілого сторіччя узвичаєно повторюємо ритуалізовано незмінну формулу «козацтво і стрілецтво». Ці слова сприймаються як семіотичні маркери двох однаковою мірою значущих (практично – сурядних) епох, і ми навіть не застановляємося над тим, що в аспекті історико-хронологічному це – очевидна помилка. Бо Козаччина – то величезний хронологічний відтинок минувшини (від середини XVІ-го до схилку XVІІІ-го, а якщо згадати про Кубань – то і до початку XX-го віків), натомість уся епопея Легіону УСС – то трохи більше чотирьох років: 1914 – 1918. На терезах історії – мить, кілька дрібних порошин. Та попри це у свідомісному «горизонті» українства (де справді сенсотворчими постають не так конкретні факти, як цілокупні символи) епоха Козаччини та доба Січового стрілецтва концептуалізуються як рівновеликі. Видана Миколою Лазаровичем 2019 р. у тернопільському видавництві «Джура» нова монографія «Розпочали стрільці українські з москалями тан…»: Збройна боротьба легіону УСС проти російських загарбників на Тернопільщині під час Першої світової війни» (радше, навіть, не монографія в узвичаєному її потрактуванні, а ошатний мистецький альбом, у дискурсивності якого візуальні та текстові модальності поєднуються синтезом аналітично-дослідницьких та «артівських» кшталтів: «джурівські» видання із їхньою підкресленою повагою до культури друку упізнаються відразу) дасть змогу посеред нашого такого схожого і несхожого на їхній часу спізнати «смак» того Великого стилю (стилю життя, боротьби, смерти, пам’яти), який Січові стрільці плекали у своїй спільноті. І який дав «образ і подобу» для цілого українського визвольного руху у XX ст.: вочевидь, ходить тут не про саму тільки політику, а про цілий засяг національної культури, яка без її «стрілецького» первня поставала б сьогодні вражаюче неповною. «Та сторона», як полюбляє називати її нинішній господар споруди на Банковій, пречудово цей аспект усвідомлювала… Михайло Лазарович наводить характеристичний приклад того, з яким розмахом бралася не на ніч будь згадана «та сторона» до справи: 1952 р., згідно з розпорядженням Львівського обкому більшовицької партії, було спалено понад 50 картин одного тільки Осипа Куриласа – очільника мистецького відділу Пресової квартири легіону УСС (зокрема, портрети Григорія Коссака, Сеня Горука, Никифора Гірняка, Олени Степанів), батальні картини «Бій на Маківці», «Бій на Лисоні», «Бій на Сінній площі у Києві». У те ж багаття полетіли малярські роботи інших «усусів» – Івана Іванця, Осипа Сорохтея, Юліана Буцманюка: усього десь під 2300 «націоналістичних творів». Майже дві з половиною тисячі артефактів – це втрати по самому тільки Львову і лише за кілька днів одного року… Стіни скількох музеїв та мистецьких галерей вільно було б заповнити ними?

Полишу для іншої нагоди докладнішу розмову про розкішний ілюстративний контент нового «джурівського» видання про Січове стрілецтво (на берегах кожної сторінки тут – розсип унікальних світлин: десь вони наївно сентиментальні, десь підкреслено «постановочні» або, навпаки, вихоплені із потоку подій, проте понад усіма вияскравленими там карбами часу – стрілецькими стежами (розвідувальними групами), бойовищами, сотнями в окопах, «усусами» зі скорострілами і «усусами», які орють селянську ниву, дівчатами, які на Великень виводять гагілки із вояками з далекої Галичини, стрільцями у мазепинках на Шевченківських святах – підноситься якась розлита у тамтешньому повітрі тендітно-тривожна певність у тому, що вперше від часів Мазепи піднятою проти Москви зброєю таки буде здобуто українську волю. Застановляючись на власне текстуальному дискурсі цього видання, зазначу, що він структурується у поєднанні трьох складових: а) авторської монографії Михайла Лазаровича про бойовий шлях легіону УСС на Тернопільщині (але також і про долю самого цього краю у вирі Великої війни); б) вагомого документального додатку (офіційні документи «усусів», спомини, звернення Української Боєвої Управи: прецікавий під цим оглядом спомин Романа Купчинського про бій із царською армією за село Бурканів, під час якого стрільці дивувалися з того, що ворожа артилерія стріляє десь понад ними, а не по них, з’ясувавши потім, що командував російською гарматною батареєю Данило Щербаківський – уславлений уже тоді український етнограф та музейник); в) укладеного автором книги «Поіменного списку уродженців Тернопільщини, які у роки Першої світової війни служили у складі Українських січових стрільців».

Власне, саме із цього «Поіменного списку…» (або, радше, переліку дійових осіб цієї водночас і драми, і героїчної епопеї) автор цих рядків наполегливо рекомендує розпочинати знайомство із книгою Михайла Лазаровича. У списку – різні люди з різними, сказати б, життєвими траєкторіями і до того, як вони стали «усусами», і по тому, як замовкли гармати і вони повернулися до якогось мирного життя (бо подаються там не просто імена, а й короткі біографії), проте одне вільно сказати достеменно: нецікавих людей у стрілецькому гурті просто не було. Хтось зреалізував себе як поет та музика (Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Левко Лепкий: їхні пісні і за герметично-глухого «есесесер» продовжували жити в народній пам’яті і з огляду на їхню популярність інколи навіть виконувалися на сцені, щоправда там «стрільці січовії» послідовно замінювалося на «стрільці червонії»), хтось вписав своє ім’я в історію українського малярства (наприклад, випускник Краківської академії мистецтв Северин Борачок, який по війні виставляв свої картини у Парижі, Женеві, Нью-Йорку), хтось, як Йосип Гірняк чи Мар’ян Крушельницький, став геніальним актором, хтось в УВО та ОУН продовжував зі зброєю відстоювати українське право на власну землю. А хтось, як Мирон Кордуба, який пішов до легіону УСС відразу ж по закінченні української гімназії в Тернополі (далі в його біографії будуть УГА та польсько-українська війна, навчання у Львівській духовній семінарії, пастирське служіння у селах Тернопільщини, протест проти насильницької ліквідації УГКЦ у 1946-му і неминучий після цього арешт, концтабори Уралу та Мордовії, повернення в Україну у другій половині 50-х, створення підпільної греко-католицької семінарії у Тернополі, таємні служби Божі, сповіді та причастя вірних аж до самої смерті у 1980-му) впродовж довгих десятиріч кожного дня власним життям продовжував стверджувати: духову українську традицію, таку, здавалося б, тендітну, ніби крихка порцеляна, не під силу понищити жодній всемогутній спецслужбі. І ще одне ім’я не вільно не згадати під цим оглядом: чотар легіону УСС Зенон Нестайко (родом із с. Нагірнянка Бучацького пов.), який переїхав у 20-ті на Велику Україну, де сподівався прислужитися українізації знанням п’яти іноземних мов. «ГеПеВа» (як називав цю організацію Тодось Осьмачка) поставила свинцеву крапку на його ілюзіях у 1933 р. Але прізвище «Нестайко» в Україні було на вустах у всіх – навіть тоді, коли згадувати про Січових стрільців вільно було хіба подумки: Всеволод Нестайко, його син, написав «Тореадори з Васюківки» – живий твір живою мовою про живих українських дітей, а не обдовбаних ідеологією зомбі-піонерів, перед фантастичною популярністю якого (по сільських бібліотеках у 70-ті «Тореадори…» давали тільки на три-чотири дні) усі серійно штамповані «мальчіші–кібальчіші» видавалися просто убогими калічками.

«Збройна боротьба легіону УСС проти російських загарбників на Тернопільщині» – повища територіальна конкретизація у назві книги, про яку йде мова, з’являється зовсім не випадково. Певна річ, свою роль відіграв тут і пієтет до історії краю (автор – тернополянин, професор Тернопільського національного економічного університету, видається у тернопільському видавництві), проте важливий не тільки (і навіть не стільки) він. Для Миколи Лазаровича як для одного з тих сучасних істориків, які знані в цілій Україні (багато про що вільно під цим оглядом згадати – і про присвячену історії та світоглядовій концепції «усусів» найбільш ґрунтовну натепер монографію «Легіон українських січових стрільців. Формування. Ідея. Боротьба», і по оперті на солідну джерельну базу дослідницькі студії, серед яких особливо вирізняються видані окремими книгами «І було пекло на землі… Голодомор 1932 – 1933 років в Україні: передумови, механізми здійснення, наслідки» та «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Україна в боротьбі проти збройної агресії Російської Федерації (2014 – 2020 роки)», проте, аби не забирати часу і місця, нагадаю тільки за одне: його підручник «Ілюстрована історія України», який витримав уже …надцять перевидань, школярі для успішного складання ЗНО ще наприкінці «нульових» з огляду на малий наклад просто «ксерили»), важливішим під цим оглядом, гадаю, було інше. Адже саме Тернопільщина – це той унікальний терен, який, поєднуючи обшири багатьох українських історико-етнографічних регіонів (тут сусідять східна частина Галичини, західне Поділля та південна Волинь) може під певним оглядом правити за мікро-модель цілої української Ойкумени. І саме на Тернопільщині з початком Першої світової іманентно притаманна нашій історії трагедійність уреальнилася чи не в найбільшій її інтенсивності. Бо коли в Тернополі добровольці піднімали стрілецький стяг, у Почаївській лаврі (це теж Тернопільщина, нагадаю) чорносотенні попи, переважна більшість яких була етнічними українцями, за завданням Синоду готувалися нищити в «освобожденной русским штыком Галиции» всі прояви національного життя: «Із купами відозв та агітаційних брошур приходили вони переважно з Почаївської лаври, напівграмотні, неосвічені, темні», – Микола Лазарович наводить у книзі характеристичні свідчення тернополянина, який став свідком цієї першої у XX-му ст. ґвалтовної навали «Русскаго міра». Надзвичайно важливим бачиться також і те, що за винятком кампанії в Карпатах, куди армії Почвірного союзу відкотилися були на деякий час під ударами переважаючих російських військ, практично уся «бойова легенда» легіону УСС від літа 1915-го і аж до початку 1918-го пов’язана з Тернопільщиною. Села, міста і містечка цього краю (і Микола Лазарович у книзі насвітлює цей аспект щонайдокладніше) – це точки біфуркації для Січового стрілецтва як єдиного натоді дієвого чинника творення нашої державності. Бій під Семківцями на Теребовляншині, де вони зупинили масований наступ росіян, постій над річкою Стрипою наприкінці 1915 – на поч. 1916-го, де «усуси» не тільки розгорнули серед місцевого населення вражаючу за своїм розмахом культурно-просвітницьку діяльність, а й остаточно скристалізували власну самостійницьку ідеологію, навіки вписаний в Аннали української військової історій бій на горі Лисоні, на якій Січові стрільці ціною втрати більшості свого складу зупинили російський наступ на Бережани, Конюхи, під якими наприкінці червня – на поч. липня 1917-го більшість УСС просто загинули або потрапили в полон, зупиняючи т. зв. наступ Керенського – останню істеричну спробу Російської імперії у передсмертних корчах ще «показати зуби»… Без цих подій-топосів в українській історії першої чверті минулого віку не було б легенди, енергетики, пасіонарності і, зрештою, не було б ні ІV Універсалу, ні Акта Злуки.

У дослідницькій оптиці Миколи Лазаровича Січові стрільці постають тією потугою, яка і в умовах бездержавності діяла, як сила підкреслено державницька: до певної міри парадоксальним бачиться те, що коли нині, у першій чверті XXІ ст., частина – і то немала! – чиновників нашого держапарату поводить себе так, ніби ніякої української державності просто не існує, «усуси» ще у 1914-му почали діяти так, ніби вона вже проголошена. Звичайно, суто формально вони були просто добровольчим підрозділом в армії Австро-Угорщини, підпорядковувалися її командуванню і не повинні були мати окремішньої політичної суб’єктності, але в дійсності вони були прото-армією вже незалежної України. Упродовж усього часу існування легіону УСС як офіційна використовувалася українська мова («Навіть підстаршини німецької армії, що були інструкторами у Вишколі УСС, мусили навчитися наказів по-українськи, бо стрільці ігнорували чужу мову, хоч і розуміли її», – підкреслює Михайло Лазарович); вулиці та майдани на місцях стрілецького постою називалися іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Мазепи, князя Святослава; легіон УСС розгорнув небачену за своїм масштабом відтоді, як гетьман Сагайдачний з усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства, культурно-освітню діяльність (школи для селян, бібліотеки, організація Шевченківських свят, підготовка січових стрільців до навчання в університетах, Стрілецька гімназія, де викладалися українська, грецька, латинська, німецька мови, історія України та стародавня історія, математика, фізика, природознавство, психологія, філософія); для юридичного захисту українського селянства, яке потерпало від незаконних реквізицій та інших зловживань австрійської влади, стрільці створюють Канцелярію правничої поради… Зрештою, «усуси» розробили навіть герб незалежної України (про блакитну та жовту барви національного прапора давно ніхто вже не сперечався, а щодо герба точилися дискусії). Ним мав стати архангел Михаїл (символ Наддніпряншини, конкретніше – Київщини) з мечем в одній руці та щитом із галицьким левом в іншій: цей геральдичний варіант мав найбільше шансів стати гербом УНР – і став би ним, якби Михайло Грушевський не запропонував Тризуб… І все це – посеред пошрамованого шанцями простору крові і вогню: «Десь далеко, де земля з небом стикається, видно зорю пожежі, одну, другу, десяту, двадцяту. Горять села. А між тими багровими платками на овиді і тобою тисячі огників. Палахкотять, пригасають, тліють і знов палахкотять, – рядами довгими і поодиноко – це горять копи збіжжя…. Образ страшний!. Нічого, окрім вогнів, не бачиш»,– писав згодом про перетворену на суцільне бойовище Тернопільщину один із найвизначніших старшин УСС Дмитро Вітовський. Тож «ярую пшеницю» січовики «ізбирали» на кривавих ланах.

…Читаючи цю книгу Миколи Лазаровича, ніяк не міг позбутися думки, що йдеться там про сучасність – просто трохи змінилися історичні декорації, однострої, модернізувалася зброя, інші засоби комунікації з’явилися. Бо й направду: і в 1914-му були українські добровольці, і в 2014-му так само; стрілецькі мазепинки тепер теж носять, як і тоді; і тоді, і тепер Московщина посунула була «асвабаждать» усіх, хто не сховався (щоправда, лінію фронту за сторіччя вдалося відсунути від Бережан до Трьохізбенки, що не може не тішити). Та й долі людей – вони теж дивовижно схожі. Сотник Володимир Сроковський (у мирному житті – директор банку), поранений у бою на г. Ключ, помер у шпиталі; чотар Іван Балюк (поет і прозаїк, поліглот, енциклопедист, по завершенні війни мріяв працювати астрономом у Грінвічі), загинув у бою під Заваловом Підгаєцького повіту. Це – Велика війна 1914 – 1918 рр… А на світоісторичних паралелях доби поряд із цими постають відразу інші імена: Марко Паславський (підприємець та інвестиційний консультант), загинув у бою за Іловайськ; Василь Сліпак (соліст Паризької опери), загинув у районі Дебальцево-Луганське. Вочевидь, такий паралелізм на може бути випадковістю під час читання книги автора, який сам добровольцем пішов на російсько-український фронт (у війську – ст. сержант, командир взводу 14-ї ОМБр ЗСУ: позивний – «Професор»).

І, певно, єдине, чим ми можемо відповісти на таку очевидну циклічність української історії – це вивчити її уроки. А справжнє навчання почнеться тоді, коли кожен із тих, хто слухав і слухає нині квартальних блазнів, знесилюючи цим душу і виснажуючи розум, візьме до рук книгу. Гарну книгу, написану професором. Чи навіть так: Професором.

“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!