Олександр Хоменко. Сувої тиші у київському сторіччі

321

І

Уже цілий вік вона поряд із нами у цьому місті, де, як сказано було ще на початках здобичницької ери, щастя не живе, але до часу мусить стерегтися, ховатися, знічено озираючись у прихистках пощерблених років: тоді вона – служниця, челядниця, іноді нишпорка, чий вподобаний простір губиться у глибинах подільських дворів, у нетрищах, ярах, старих завулках, у просякнутих запахом фарби комірчинах знаних лише мандрівним янголам робітень, у шинках по глухих та непомітних підвалах, де цідять із дубових діжок вино, де стиха булькає в казанах кипляча смола і варять чудернацьку каву. Вона, тиша мусить ходити крадькома, як ходять покоївки у театрі Жане Жене, і тінь її, довга й ламка, якоїсь миті ковзнувши шовковою стрічкою по бруківці київського середмістя, знову заповзає у свої підземні сховки: було – не було, буде – не буде. Помічають її тоді хіба що поети, міські божевільні та збирачі амфор склотари. Але хто ж віритиме їхнім словам, таким дивно-нетутешнім, як і вони самі?

Одначе раз на сторіччя, і то саме на схилку зими, тиша забирає місто собі: спочатку просочується млоїстим туманом безруху й німоти в його шпарини і, трохи перечекавши, одного дня розпочинає із почтом та всією пишнотою своєю урочисту ходу, коли всі схиляються перед нею, і не знайти у той час на вулицях та площах господині, вельможнішої, ніж вона…

Київська весна 1920-го була саме такою, і нинішні карантинно-самоізоляційні календи весни 2020-го, які раптово знерухомили і знелюднили вулиці столиці, римуються із нею у якомусь містичному двовірші. Змінилися, звичайно, декорації у виставі для міста на семи пагорбах: люди почали вбиратися в інші шати, тоді були війна, голод, ЧеКа, «іспанка», але були також і Зеров з «Антологією римської поезії», «Братство коло брами св. Софії» та «Жінки біля яблуні» Тимка Бойчука. Нині ж – так само війна, сторінки закреслених доль, online та Мережа як атрибути колективного карго-культу, карантинні маски, крізь які вже майже не впізнати знані колись обличчя людей… І тиша, що вона сяєвом барокових бань підноситься над цими цифрами: 1920 – 2020. Несказанна тиша, що сповиває місто пеленами прозорої Ісихії.

«Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці», – значить про Київ у сторічному від нас віддаленні чорний ворон «неокласиків», Віктор Петров-Домонтович у своїй «Болотяній Лукрозі». Цей химерний і жахний чекістський екзистенціаліст чи не єдиний із нечисленного гурту тих, хто насвітлював третю пореволюційну весну у наддніпрянській столиці якоюсь відчайдушною інтуїцією, шостим, сьомим або восьмим почуттям осягнув: головне у тій бутності – не емпіричне, а екзистенційне, не тогочасний перемелений у жорнах історії побут із біблійним голодом для всіх та рятівним жаром чавунних буржуйок для обраних, не бліді жінки на спорожнілих базарах і навіть не пошезаючий у безвісти апокаліптичного виру затишок книгозбірень – а тиша! Бо вона, нарешті, здобулася на заповідану їй повноту, вона піднеслася омофором над містом.

Із її серафітичної першоматерії ткалися сувої благородного мовчання, із якими ходили тієї весни всі, нагадуючи пророків або святих на старих українських іконах: ті, хто виїздили із Києва, і ті, хто поверталися; анахорети з історико-філологічного відділу УАН і провінційні кооператори; гурт неокласиків і коло «Книгаря». У суті речі, 20-й рік божевільного XX століття став – у Домонтовичевому тексті це виразно прочитується – першим роком справді достиглої, повновладної тиші, яка відтоді місто вже не полишала, навіть у навіженому шалі політичних трансформацій завжди стверджуючись як його тло, надчасся, спільний знаменник подієвих драм, комедій, трагіфарсів.

І сувій тиші відтоді тут у кожного був свій, зі своїми особливими вервечками письмен: просто хтось прийняв, як власну долю, це колихне й непевне вітрило, а хтось – ні.

Петров-Домонтович теж обдарований був у серафітичному Києві 20-х сувоєм тиші, але одного дня він здав його «на хранение», пославши у крижане інферно ГУЛАГу тих, хто йому вірив, убивши друга і забравши дружину його – достоту ветхозавітна притча, як і має бути в сторіччі, безпритульними роками якого мандрує Володар Тьми.

Але надія лишається для всіх, навіть і для тих, хто отримав пекельну грамоту від ГПУ-НКВД. Тож і свою містично-дивовижну «Болотяну Лукрозу» він, «внедренный» у середовище повоєнної української еміграції агент-чекіст, який мав за обов’язок стежити, інформувати, розставляти пастки, писав як моління, декороване під «необходимый для достоверности» спомин про неокласиків, чиї тіні приходили до нього, певно, щоночі: розпачливе моління із глибини пекельного ревища до тих, серед кого він був, кого здавав і на кого свідчив, і хто там, вгорі, сувої тиші небесного Києва тримає.

І хто лишив тут відблиски тиші піднебесної. І сувої лишив, і письмена…

 

ІІ

Ще не маючи досвіду наближення до неї, видавалася та тиша мені не скажу, що ворожою, але чужою: зрештою, такою була тоді уся городська нетутешність – не київська навіть, а саме городська, бо ще зовсім дитиною, відколи себе пам’ятаю (а це роки так 74 – 75-й), ніяк не міг скласти докупи, що той город, до якого трусилися розбитим ПАЗ-іком на роботу мій батько та й батьки майже всіх, хто у сусідніх дворах – це справді той Київ, про який перша вчителька Катерина Гаврилівна казатиме потім, що три брати там були і сестра їхня, і Лєнін там стоїть посередині. Траплялося, що та нетутешність і вабила, адже всілякі дивовижні речі там водилися і до мого Мостища іноді вони допливали – каучукові розмальовані індіанці або закордонна жувачка «Donald», проте виразно проступала в тих розкошествах крижана прохолода. Ніби паморозь на тих речах лежала. І на всьому городі теж: «Як поїхав туди, дак, як помер», – казали старі баби про одного нашого мостищанського, який десь там по оболонях-троєщинах зачепився, і до своїх більше не озивався, навіть на Провідну Неділю більше не навідуючись. І тиша города видавалася мені липкою й тягучою, мов смола, не такою, як тиша вулиці десь у розповні літа, коли у коливкому повітрі – безрух і життя, мовчання і шелест: ту, городську, яка змушувала понуро німувати, повертаючись із робіт, підчеплювали наші по залузаних соняшниковим лушпинням зупинках, звідки від’їздили на села ПАЗ-іки, і вона лишалася потім на одязі, у якому заходили до хати, і треба було з тиждень так нікуди не їздити, аби її зовсім позбутися. Певно, такою, вона була тому, що висотувалася із якихось глухих і приземкуватих назв – Отрадный, Воздухофлотский, Пересечение, – таких не-схожих на мої довколишні Блиставицю чи Лубянку. Тільки у назві «Нивки» чулося щось тепліше: думалося. що там десь ниви-поля, наче у нас, і дороги ґрунтові, і, може, вони й колеса велосипедів битим склом попробивають, але ж у них там зразу клей є «водонепроницаемый»…

Виїжджали майже поночі, ще й небо не сіріло, бо треба було з усіма тими кошелями сісти у перший димерський автобус: далі ж підуть такі, що не втиснешся, у них всі проходи позаставляють такі ж, як і ми, хто на базар, а потовчуть усе к лихій годині, то що ти тоді вторгуєш, тому тільки примостившись на задньому сидінні, яке біля мотора (трусить на всіх ямах, але тепло), і ще раз роззирнувшись межи усіх тих жінок, які розправляли пальцями «ріжки» вовняних хусток, та дядьків у картузах, можна було перевести подих і пірнути на якийсь час у темні води сну: дорога довга, через увесь ліс, доки до Пісковатого горба, а потім ще до повороту – в’їжджатимемо, вже світанок буде. Вчора звечора, коли дід складав у кошелі пучечки розсади, ледве вмовив його взяти із собою – зрештою, я вже сам їжджу в іншу школу (у нашому тільки трикласна – за німців там поліція була), під ногами не плутатимусь, а ще й тягати клумаки помагатиму: кортіло мені, і дуже побачити та почути, який він, той «город Киев». Не скажу, що доти я не бував там зовсім, було кілька разів (впереваж возили в ЦУМ шукати обов’язкову «школьную форму» – ніхто із нас її терпіти її не міг), але то було якось зіжмакано: опісля міг згадати хіба що безкінечні ряди вішаків з однаковими коричневими піджаками, і ті ряди ніяк не закінчуються й не закінчуються. Так що та із дідом поїздка була, у суті речей, першою: найбільш ранні блоки пам’яті про Київ – звідти, і починається вона не з метро з його сутінковими напівлюдьми-напівтінями, а з Подолу: ми там випірнули із підземелля на нині Контрактовій, а тоді Красной («як в Москвє», казали про неї) площі. Житній тоді чи то ще не відкрили, чи чомусь він не працював, тож ми – дід, я, дідовий приятель Міша, який нас там вже чекав (ще якась кавказька шапка була на ньому кудлата) – перейшли через трамвайні колії, потім почовпли, бо швидко ж із кошовками не підеш, тунелем якоїсь вулиці, тепер пригадую, типово подільської. Будинки впереваж дво-триповерхові, зачинені ще магазини із неодмінною вищербленою плиткою на сходах, десь по стіні – килим із покрученого галуззя дикого винограду, щось видніється зовсім поруйноване, із вибитими шибами… Зупинилися біля перехнябленої ятки – із літер на її вивісці лишилося тільки «…ОНТ …УТТЯ», розклалися на хіднику, там уже стояли троє дядьків із якимись квітами на продаж та ще одна баба з домашнім молоком та яйцями: інколи підходили люди, щось запитували, купували мало… І тиша, яка стояла повсюди, яка виповзала із глибин ще темних дворів і, ніби в німому кіно, безшумно котила вулицею «ЗІЛ-и» із синіми кабінами, яка стишувала розмови майже до шепоту, була мені не легкою тишею ранку, а якось невідступною мовчанкою землі під скляним склепінням, що його можуть просто зараз розбити. Але ніяк не розіб’ють.

…Міліція, доблесна совєцька, як на диво, цього разу теж була дуже негаласливою. Двоє у формі: куди тут тікати, та й те, що везли, теж не покинеш. Говорив із ними якийсь дядько, із тих, що перед нами ще торгували, потім повернувся до гурту і сказав, що п’ятдесят. Люди полізли по кишенях: великих грошей майже ні в кого не було, витягували по рублю, по три, по п’ять, була одна десятка – червона, з Лєніном, – ті, у формі, її мацали, дивилися крізь неї на сонце. Далі треба було вертатися додому, бо тут вже не стоятимеш: те, що вторгували, віддали, ще й свої зверху доклали, добре, що так ще обійшлося… І тут Міша сіпає діда за рукав: «Борис Андреевич, пошли, я знаю, куда». Знову вулиці: усе починає відкриватися, із льохів викочують якісь діжки, крізь вітрини магазинів видно буханки хліба; дерева стоять ще голими, з’являються красиві жінки, у дворах – гаражі із бляшаними дахами, майже всюди поіржавілими; підходимо до якогось продмагу, Міша заходить туди, виходить із чоловіком у куфайці і в’язаній спортивній шапочці, той ручкається з дідом. Обходимо времянки і закритий дерев’яними щитами «Прием стеклопосуды», я чіпляю плечем відіску «Цены», з-під ніг Міші пурхають голуби, він зупиняється біля якихось одчинених воріт, там ящики, один із них накривають газетою, здається – «Правдою»: той, у в’язаній шапочці, витягує півлітру і хліб, мені наливають «сітра».

– Сволочи, они, как и те, на пересылке, помнишь,– сказав Міша, подаючи дідові чарку. Власне, я вже й раніше здогадувався, а після «на пересылке» більше нічого й додавати не треба: це той Міша, про якого дід згадував, що десь під Чєлябінском у камері той вчив його: «хочешь выжить – тискай рОманы». Саме так – «рОманы». І дід «тискал», тобто переповідав щовечора уркам сюжети прочитаних ним книжок Дюма чи Жюля Верна, од себе, певна річ, додаючи, аби було довше й барвистіше. Діда забрали уже після війни… Батько його, тобто прадід мій, був священником, тому, зрозуміло, дідові «на тачці» чи «на лопаті», роботу знайти було важко, а тут – пропонують комірником на «Заводе столовых приборов и хозяйственной посуды»: місце таке, що і сам будеш жити, і сім’я проживе. А за два місяці приходять архаровці, питають, де ложки срібні, і всяке таке. Дід з великими очима: які ложки? А йому, що акт прийомки він підписав… Баба потім довго писала по всіх інстанціях (ще бачив перев’язані ниткою відповіді на її листи до Гречухи, голови Президії Верховної Ради), і всі ж розуміли, що на діда те просто повісили, але відпустили його тільки, коли вождь копита відкинув.

…Почало накрапати, ящик, де все лежало, перенесли під дерев’яний навіс, я хотів і кошовки туди ж, але сказали, що не треба, бо дощ для розсади – це добре, на капоті «запорожця» без коліс (поряд він стояв) чубилися горобці, я смакував «сітро» і дивився на лусточки хліба на газеті та на чорні літери заголовку «Рассвет над Ферганой» над ними. «…повернувся, у баби все забрали, і хату, все», «поїхав сюди, думав, тут», «і де мені тепер голову прихилити», – здивовано починаю прислухатися: це ж Міша, він же доти російською тільки. Міша помічає мій погляд.

– Слухай, хлопчик, слухай, – говорить він до мене. І замовкає. Інші теж мовчать, і Міша повторює:

– Слухай, хлопчик, слухай…

Десь ліворуч стояли гори, порослі лісом, праворуч, на пів-неба – верхи трибанної церкви, і між ними було багато світу, який мав я слухати. І в світі тому була тиша, а в тиші – Мішині слова, що нема йому де голову прихилити, слова, які я вже чув колись, задовго до цього дня і цієї розмови, чув у книжечці, яку прочитав чи не першою, у «Любови до ближнього» Архипа Тесленка, де була одірвана обкладинка і де оповідалася історія про одного чоловіка, який теж ходив Києвом, і казав він: «І світ великий, і прихилитися нема тобі де». А потім чоловік той зовсім помер, може, десь і тут, бо на малюнку там також була трибанна церква, і плакав я довго із цією пошарпаною книжечкою в руках, плакав, не знаючи, що вперше в іншій землі дуже багато років тому сказані були ці слова про те, що лисиці мають нори, а птахи небесні – гнізда, і тільки Синові Людському ніде прихилитися…

Над дахами стояло сонце, слова стали більшими за життя, ріка забирала води всі і дерева трималися за вітер, і в чорних скибах землі проростали кинуті зерна: усе поверталося на кола свої, і тиша поверталася – уперше мені поверталася голосами.

Квітнем – травнем 2020-го

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!