І
Уже цілий вік вона поряд із нами у цьому місті, де, як сказано було ще на початках здобичницької ери, щастя не живе, але до часу мусить стерегтися, ховатися, знічено озираючись у прихистках пощерблених років: тоді вона – служниця, челядниця, іноді нишпорка, чий вподобаний простір губиться у глибинах подільських дворів, у нетрищах, ярах, старих завулках, у просякнутих запахом фарби комірчинах знаних лише мандрівним янголам робітень, у шинках по глухих та непомітних підвалах, де цідять із дубових діжок вино, де стиха булькає в казанах кипляча смола і варять чудернацьку каву. Вона, тиша мусить ходити крадькома, як ходять покоївки у театрі Жане Жене, і тінь її, довга й ламка, якоїсь миті ковзнувши шовковою стрічкою по бруківці київського середмістя, знову заповзає у свої підземні сховки: було – не було, буде – не буде. Помічають її тоді хіба що поети, міські божевільні та збирачі амфор склотари. Але хто ж віритиме їхнім словам, таким дивно-нетутешнім, як і вони самі?
Одначе раз на сторіччя, і то саме на схилку зими, тиша забирає місто собі: спочатку просочується млоїстим туманом безруху й німоти в його шпарини і, трохи перечекавши, одного дня розпочинає із почтом та всією пишнотою своєю урочисту ходу, коли всі схиляються перед нею, і не знайти у той час на вулицях та площах господині, вельможнішої, ніж вона…
Київська весна 1920-го була саме такою, і нинішні карантинно-самоізоляційні календи весни 2020-го, які раптово знерухомили і знелюднили вулиці столиці, римуються із нею у якомусь містичному двовірші. Змінилися, звичайно, декорації у виставі для міста на семи пагорбах: люди почали вбиратися в інші шати, тоді були війна, голод, ЧеКа, «іспанка», але були також і Зеров з «Антологією римської поезії», «Братство коло брами св. Софії» та «Жінки біля яблуні» Тимка Бойчука. Нині ж – так само війна, сторінки закреслених доль, online та Мережа як атрибути колективного карго-культу, карантинні маски, крізь які вже майже не впізнати знані колись обличчя людей… І тиша, що вона сяєвом барокових бань підноситься над цими цифрами: 1920 – 2020. Несказанна тиша, що сповиває місто пеленами прозорої Ісихії.
«Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці», – значить про Київ у сторічному від нас віддаленні чорний ворон «неокласиків», Віктор Петров-Домонтович у своїй «Болотяній Лукрозі». Цей химерний і жахний чекістський екзистенціаліст чи не єдиний із нечисленного гурту тих, хто насвітлював третю пореволюційну весну у наддніпрянській столиці якоюсь відчайдушною інтуїцією, шостим, сьомим або восьмим почуттям осягнув: головне у тій бутності – не емпіричне, а екзистенційне, не тогочасний перемелений у жорнах історії побут із біблійним голодом для всіх та рятівним жаром чавунних буржуйок для обраних, не бліді жінки на спорожнілих базарах і навіть не пошезаючий у безвісти апокаліптичного виру затишок книгозбірень – а тиша! Бо вона, нарешті, здобулася на заповідану їй повноту, вона піднеслася омофором над містом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Із її серафітичної першоматерії ткалися сувої благородного мовчання, із якими ходили тієї весни всі, нагадуючи пророків або святих на старих українських іконах: ті, хто виїздили із Києва, і ті, хто поверталися; анахорети з історико-філологічного відділу УАН і провінційні кооператори; гурт неокласиків і коло «Книгаря». У суті речі, 20-й рік божевільного XX століття став – у Домонтовичевому тексті це виразно прочитується – першим роком справді достиглої, повновладної тиші, яка відтоді місто вже не полишала, навіть у навіженому шалі політичних трансформацій завжди стверджуючись як його тло, надчасся, спільний знаменник подієвих драм, комедій, трагіфарсів.
І сувій тиші відтоді тут у кожного був свій, зі своїми особливими вервечками письмен: просто хтось прийняв, як власну долю, це колихне й непевне вітрило, а хтось – ні.
Петров-Домонтович теж обдарований був у серафітичному Києві 20-х сувоєм тиші, але одного дня він здав його «на хранение», пославши у крижане інферно ГУЛАГу тих, хто йому вірив, убивши друга і забравши дружину його – достоту ветхозавітна притча, як і має бути в сторіччі, безпритульними роками якого мандрує Володар Тьми.
Але надія лишається для всіх, навіть і для тих, хто отримав пекельну грамоту від ГПУ-НКВД. Тож і свою містично-дивовижну «Болотяну Лукрозу» він, «внедренный» у середовище повоєнної української еміграції агент-чекіст, який мав за обов’язок стежити, інформувати, розставляти пастки, писав як моління, декороване під «необходимый для достоверности» спомин про неокласиків, чиї тіні приходили до нього, певно, щоночі: розпачливе моління із глибини пекельного ревища до тих, серед кого він був, кого здавав і на кого свідчив, і хто там, вгорі, сувої тиші небесного Києва тримає.
І хто лишив тут відблиски тиші піднебесної. І сувої лишив, і письмена…
ІІ
Ще не маючи досвіду наближення до неї, видавалася та тиша мені не скажу, що ворожою, але чужою: зрештою, такою була тоді уся городська нетутешність – не київська навіть, а саме городська, бо ще зовсім дитиною, відколи себе пам’ятаю (а це роки так 74 – 75-й), ніяк не міг скласти докупи, що той город, до якого трусилися розбитим ПАЗ-іком на роботу мій батько та й батьки майже всіх, хто у сусідніх дворах – це справді той Київ, про який перша вчителька Катерина Гаврилівна казатиме потім, що три брати там були і сестра їхня, і Лєнін там стоїть посередині. Траплялося, що та нетутешність і вабила, адже всілякі дивовижні речі там водилися і до мого Мостища іноді вони допливали – каучукові розмальовані індіанці або закордонна жувачка «Donald», проте виразно проступала в тих розкошествах крижана прохолода. Ніби паморозь на тих речах лежала. І на всьому городі теж: «Як поїхав туди, дак, як помер», – казали старі баби про одного нашого мостищанського, який десь там по оболонях-троєщинах зачепився, і до своїх більше не озивався, навіть на Провідну Неділю більше не навідуючись. І тиша города видавалася мені липкою й тягучою, мов смола, не такою, як тиша вулиці десь у розповні літа, коли у коливкому повітрі – безрух і життя, мовчання і шелест: ту, городську, яка змушувала понуро німувати, повертаючись із робіт, підчеплювали наші по залузаних соняшниковим лушпинням зупинках, звідки від’їздили на села ПАЗ-іки, і вона лишалася потім на одязі, у якому заходили до хати, і треба було з тиждень так нікуди не їздити, аби її зовсім позбутися. Певно, такою, вона була тому, що висотувалася із якихось глухих і приземкуватих назв – Отрадный, Воздухофлотский, Пересечение, – таких не-схожих на мої довколишні Блиставицю чи Лубянку. Тільки у назві «Нивки» чулося щось тепліше: думалося. що там десь ниви-поля, наче у нас, і дороги ґрунтові, і, може, вони й колеса велосипедів битим склом попробивають, але ж у них там зразу клей є «водонепроницаемый»…
Виїжджали майже поночі, ще й небо не сіріло, бо треба було з усіма тими кошелями сісти у перший димерський автобус: далі ж підуть такі, що не втиснешся, у них всі проходи позаставляють такі ж, як і ми, хто на базар, а потовчуть усе к лихій годині, то що ти тоді вторгуєш, тому тільки примостившись на задньому сидінні, яке біля мотора (трусить на всіх ямах, але тепло), і ще раз роззирнувшись межи усіх тих жінок, які розправляли пальцями «ріжки» вовняних хусток, та дядьків у картузах, можна було перевести подих і пірнути на якийсь час у темні води сну: дорога довга, через увесь ліс, доки до Пісковатого горба, а потім ще до повороту – в’їжджатимемо, вже світанок буде. Вчора звечора, коли дід складав у кошелі пучечки розсади, ледве вмовив його взяти із собою – зрештою, я вже сам їжджу в іншу школу (у нашому тільки трикласна – за німців там поліція була), під ногами не плутатимусь, а ще й тягати клумаки помагатиму: кортіло мені, і дуже побачити та почути, який він, той «город Киев». Не скажу, що доти я не бував там зовсім, було кілька разів (впереваж возили в ЦУМ шукати обов’язкову «школьную форму» – ніхто із нас її терпіти її не міг), але то було якось зіжмакано: опісля міг згадати хіба що безкінечні ряди вішаків з однаковими коричневими піджаками, і ті ряди ніяк не закінчуються й не закінчуються. Так що та із дідом поїздка була, у суті речей, першою: найбільш ранні блоки пам’яті про Київ – звідти, і починається вона не з метро з його сутінковими напівлюдьми-напівтінями, а з Подолу: ми там випірнули із підземелля на нині Контрактовій, а тоді Красной («як в Москвє», казали про неї) площі. Житній тоді чи то ще не відкрили, чи чомусь він не працював, тож ми – дід, я, дідовий приятель Міша, який нас там вже чекав (ще якась кавказька шапка була на ньому кудлата) – перейшли через трамвайні колії, потім почовпли, бо швидко ж із кошовками не підеш, тунелем якоїсь вулиці, тепер пригадую, типово подільської. Будинки впереваж дво-триповерхові, зачинені ще магазини із неодмінною вищербленою плиткою на сходах, десь по стіні – килим із покрученого галуззя дикого винограду, щось видніється зовсім поруйноване, із вибитими шибами… Зупинилися біля перехнябленої ятки – із літер на її вивісці лишилося тільки «…ОНТ …УТТЯ», розклалися на хіднику, там уже стояли троє дядьків із якимись квітами на продаж та ще одна баба з домашнім молоком та яйцями: інколи підходили люди, щось запитували, купували мало… І тиша, яка стояла повсюди, яка виповзала із глибин ще темних дворів і, ніби в німому кіно, безшумно котила вулицею «ЗІЛ-и» із синіми кабінами, яка стишувала розмови майже до шепоту, була мені не легкою тишею ранку, а якось невідступною мовчанкою землі під скляним склепінням, що його можуть просто зараз розбити. Але ніяк не розіб’ють.
…Міліція, доблесна совєцька, як на диво, цього разу теж була дуже негаласливою. Двоє у формі: куди тут тікати, та й те, що везли, теж не покинеш. Говорив із ними якийсь дядько, із тих, що перед нами ще торгували, потім повернувся до гурту і сказав, що п’ятдесят. Люди полізли по кишенях: великих грошей майже ні в кого не було, витягували по рублю, по три, по п’ять, була одна десятка – червона, з Лєніном, – ті, у формі, її мацали, дивилися крізь неї на сонце. Далі треба було вертатися додому, бо тут вже не стоятимеш: те, що вторгували, віддали, ще й свої зверху доклали, добре, що так ще обійшлося… І тут Міша сіпає діда за рукав: «Борис Андреевич, пошли, я знаю, куда». Знову вулиці: усе починає відкриватися, із льохів викочують якісь діжки, крізь вітрини магазинів видно буханки хліба; дерева стоять ще голими, з’являються красиві жінки, у дворах – гаражі із бляшаними дахами, майже всюди поіржавілими; підходимо до якогось продмагу, Міша заходить туди, виходить із чоловіком у куфайці і в’язаній спортивній шапочці, той ручкається з дідом. Обходимо времянки і закритий дерев’яними щитами «Прием стеклопосуды», я чіпляю плечем відіску «Цены», з-під ніг Міші пурхають голуби, він зупиняється біля якихось одчинених воріт, там ящики, один із них накривають газетою, здається – «Правдою»: той, у в’язаній шапочці, витягує півлітру і хліб, мені наливають «сітра».
– Сволочи, они, как и те, на пересылке, помнишь,– сказав Міша, подаючи дідові чарку. Власне, я вже й раніше здогадувався, а після «на пересылке» більше нічого й додавати не треба: це той Міша, про якого дід згадував, що десь під Чєлябінском у камері той вчив його: «хочешь выжить – тискай рОманы». Саме так – «рОманы». І дід «тискал», тобто переповідав щовечора уркам сюжети прочитаних ним книжок Дюма чи Жюля Верна, од себе, певна річ, додаючи, аби було довше й барвистіше. Діда забрали уже після війни… Батько його, тобто прадід мій, був священником, тому, зрозуміло, дідові «на тачці» чи «на лопаті», роботу знайти було важко, а тут – пропонують комірником на «Заводе столовых приборов и хозяйственной посуды»: місце таке, що і сам будеш жити, і сім’я проживе. А за два місяці приходять архаровці, питають, де ложки срібні, і всяке таке. Дід з великими очима: які ложки? А йому, що акт прийомки він підписав… Баба потім довго писала по всіх інстанціях (ще бачив перев’язані ниткою відповіді на її листи до Гречухи, голови Президії Верховної Ради), і всі ж розуміли, що на діда те просто повісили, але відпустили його тільки, коли вождь копита відкинув.
…Почало накрапати, ящик, де все лежало, перенесли під дерев’яний навіс, я хотів і кошовки туди ж, але сказали, що не треба, бо дощ для розсади – це добре, на капоті «запорожця» без коліс (поряд він стояв) чубилися горобці, я смакував «сітро» і дивився на лусточки хліба на газеті та на чорні літери заголовку «Рассвет над Ферганой» над ними. «…повернувся, у баби все забрали, і хату, все», «поїхав сюди, думав, тут», «і де мені тепер голову прихилити», – здивовано починаю прислухатися: це ж Міша, він же доти російською тільки. Міша помічає мій погляд.
– Слухай, хлопчик, слухай, – говорить він до мене. І замовкає. Інші теж мовчать, і Міша повторює:
– Слухай, хлопчик, слухай…
Десь ліворуч стояли гори, порослі лісом, праворуч, на пів-неба – верхи трибанної церкви, і між ними було багато світу, який мав я слухати. І в світі тому була тиша, а в тиші – Мішині слова, що нема йому де голову прихилити, слова, які я вже чув колись, задовго до цього дня і цієї розмови, чув у книжечці, яку прочитав чи не першою, у «Любови до ближнього» Архипа Тесленка, де була одірвана обкладинка і де оповідалася історія про одного чоловіка, який теж ходив Києвом, і казав він: «І світ великий, і прихилитися нема тобі де». А потім чоловік той зовсім помер, може, десь і тут, бо на малюнку там також була трибанна церква, і плакав я довго із цією пошарпаною книжечкою в руках, плакав, не знаючи, що вперше в іншій землі дуже багато років тому сказані були ці слова про те, що лисиці мають нори, а птахи небесні – гнізда, і тільки Синові Людському ніде прихилитися…
Над дахами стояло сонце, слова стали більшими за життя, ріка забирала води всі і дерева трималися за вітер, і в чорних скибах землі проростали кинуті зерна: усе поверталося на кола свої, і тиша поверталася – уперше мені поверталася голосами.
Квітнем – травнем 2020-го
“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/