Олександр Хоменко. «Срібні сни з Армагеддоном»

695

Тарасові Компаніченку

 

Од повівів вітру дзвеніло скло, вітер лопотів тугим полотном, вітер виривав з рук мотуззя, і я тоді подумав собі, що цей вітер – теж якась музика, та довго думати не було коли, бо, хитаючись на  поперечині старої дерев’яної драбини, сам я ледве з гуркотом не полетів униз, але Армагеддон підхопив мене: він стояв поряд на приставленому до стін верстаку і намотував те мотуззя на кронштейни. І тоді прямісінько перед очима я знову побачив голову голуба із круглим, ніби під циркуль, намальованим оком та гілочкою в дзьобі: на самому кінці гілочки було два кумедних листочки – в один бік і в інший, – і я із самого початку казав, що гілочка там треба так, як собаці п’ята нога, та  Армагеддон твердо постановив, що «голубь мира» може бути тільки таким – інакше це вже не він.

Була пізня осінь першого року восьмого десятиріччя двадцятого сторіччя і наш УПК – «Учебно-производственный комбинат», трохи приморочена бурса на київському Подолі біля Житнього базару, у яку я, як і всі пацани з нашої школи, мав, починаючи із сьомого класу, щочетверга їздити замість уроків,  щоб якусь там професію в руках мати і взагалі – «повариться в рабочем котле», бо хто його знає, що буде після восьмого, у дев’ятий же не всіх візьмуть, так що до ПТУ треба зарання звикати – на всю готувалося до Октябрьскіх. Воно там під це діло завжди наглядна агітація чіплялася, за півроку ще готова, і у навчальному кабінеті біля «чертежей» у тому УПК ще з весни лежало згорнутим «Да здравствует …-я годовщина…», але тут вийшла проблемка: начальству зверху продзвонили, аби було щось велике – і тільки про боротьбу за мир, бо в Америці Рейган якісь бомби-ракети нові зробив і сказав, що скоро буде новий Армагеддон. Так що «вся мировая обшественность», ну, щоб і в нас теж… А чогось великого про мир у нашому УПК якраз і не було. Тому наш художник, який, правду кажучи, не бий лежачого працював, зрідка квецяючи стінгазету до 23 фєвраля чи 8 марта, а так покурюючи майже цілими днями біля відчиненого вікна та струшуючи попіл у порожню банку «Индийского кофе» (класно у нього виходило гасити бички об цяточку на лобі жовтої богині прямо біля здорової блямби «COFFEE BOARD  INDIA»), мусив тепер викручуватися.

– Ничего, изобразим, – сказав він, коли мене дали йому в напарники: малювати я зовсім не вмів, я в цьому ділі просто криворукий, але чіпляти таку здорову штуку треба буде тільки удвох. У його пропахлому фарбами напівпідвальчику ми десь із годинку прикидали, як би воно виглядало. Скопіювати «миролюбивый» плакат з «Известий» із «натовськими генералами» у здоровенних кашкетах з оберемками ракет під пахвою було ділом марудним, і часу не на те  було, тому він придумав таке: значить, буде голуб, так контурами тільки наведений, на нього зверху падає бомба, а  голуб її крилами ловить. Під голубом буде земна куля, теж умовна так – і все: голуб, значить, землю рятує.

– Напрягаться не будем, мы ж не передовики, – підсумував. Треба було ще покликати мастєра Офанасовича – він в УПК був головним по багатьох справах, і по цих також. Офанасович, покректуючи, спустився вниз, послухав, потім чогось потер долоня об долоню і сказав, що треба ще на голубі щоб були намальовані серп і молот або звєзда, і щоб внизу було написано: «Мир –  планете, счастьє – детям». Але ми на те не пішли, бо на «голубях мира» ніяких серпів-молотів не малюють, а якщо писати буквами, то вони все місце на полотнищі з’їдять, і голуб та земна куля вийдуть дуже маленькими.

– Чьорт з вами, пусть буде так, только штоб до обєда здєлалі, а потом повєсітє, – сплюнувши на потріскану цементну підлогу півпідвальчика, він посунув сходами нагору.

– Надо будет как-то на заду у голубя серп с молотом наваять, потом скажем, что этот дурак заставил, – почув я, коли Офанасович уже ляснув дверима. Потім я сів десь у куток і почав гортати журнальчик про кіно – багато їх у нього лежало всяких, бо не треба лізти під руку художнику, навіть якщо він зовсім і не Айвазовський… Того вітряного дня він і став Армагеддоном: за один раз – і, як впаялося. Бо коли ми вже закріпили, хоч і помучилися добре, те одоробло, і все мотуззя зав’язане було на кронштейнах, і ми  думали вже злалити, знизу перевальцем підкотився Офанасович.

– Ну, шо там, –  спитав, ніби не бачив, що ми все вже доробили. І тоді художник повернувся до Офанасовича спиною, поклав дві долоні на краї земної кулі, і, задерши голову догори, повільно й урочисто, як піонєрвожатий на утрєнніке, прокричав:

– Как и заказывали, Армагеддон.

… А до того він був Сєрим. Валіком Сєрим, старшим за мене років на п’ять пацаном, який підпрацьовував в УПК художником: копійки звичайно, але десь Трудова має лежать, аби «тунеядку» не впаяли, а на одну зарплату і так ніхто не жив, навіть сам мастєр Офанасович. Зазнайомилися ми десь початком жовтня, як я десь із місяць уже на те УПК проїздив і учудив там одну щтуку. А штука така: у моєму селі Мостищах коло самого лісу – той куток ще Добробутом називали, із таким-от наголосом, ДобробУт – жив один дядько, і у нього багато  всяких старих грошей було. І керєнки різні, розказували старі люди, що колись їх мали стільки, що можна було  хліва обклеїти, і білогвардійські, і німецькі, Рейхскомісаріату – ще на них був амбал у кєпці із кувалдою намальований і жінка у хустці із серпом, казали, що то фашистські рабочій і колхозніца. Були там і українські, дивні такі, на них писалося «народня республіка» і тризубці були переплетені, а були й зовсім маленькі, наче марочки: в онука того дядька я кілька штук виміняв на польського каучукового «ковбойця» – рука  у нього на поясі коло револьвера лежала, таких тоді мало було. Поклав собі у щоденник, у школі потім показував, а в четвер і на УПК повіз – не в одних же городських щось може бути. Десь під обід – у нас до обіду були в класах занятія, болти-гайки малювали, ну, і політінформація, зрозуміло, про «его величество рабочий класс», а потім уже йшли на станках робили, – коли усі починали своє витягувати, хто колоду карт із тітками різними там, без одежі,   хто ручки-переливачки, де видно, як по лєзвію ножа змія в’ється, казали, що у тюрмі їх робили, я ці гроші з тризубцями і дістав.

Ну, роздивлялися там, із рук до рук передавали, як раптом бачу – щось за спиною маячить. Озираюся – Офанасович, прямо до самої лавочки, на якій ми перед корпусом сиділи причалює: і як же я його не почув, він же завжди не іде, а суне і сопе, а в мене в руках оці враждєбні гроші…  Гірше, короче, не буває, бо це Офанасович. Точніше, Павєл Офанасович. Так він себе назвав, коли директор УПК у перший же день поділив нас на групи і підвів його до нас: от вам мастєр, наставнік рабочєй молодьожі і ще всяке таке. Я спочатку думав, що нормальний він дядько, цей Офанасович, тільки слова із рота у нього якимись подертими викочуються, а так, наче, нічого, бо раз бачив, як він коло «кочегарки» сидів і журнал «Перець» читав, я його теж читав, усяке там кумедне, «Страшнее перо не в гусака» і «Картини з життя первісної людини» мені подобалися, але швидко дійшло, що не то пальто.  Одне, що правильний він був – щоб ніхто ніде не курив і джинси на УПК не носив, і щоб пепсі-колу не пили, бо вона американська, і хоч у нас її й продають, так від неї всередині червяки заводяться. А інше – таке: у перший же день дав він мені і ще злопцям заданіє, щоб ми мідні пластини, в яких дірки густо просверлені, напильником і наджачкою до блиску зачищати. І в наступний четвер – так само. У нас від тої роботи руки пухирями посходили, а потім сказали нам старші хлопці з УПК, що то не просто так, а що в Офанасовича із механіками з гаража там халтурка була. Треба те їм було, і то для чогось зовсім не по «учебному плану», а в шліфувальному ремінь полетів, так Офанасович собі ішаків і знайшов під рукою.

Але найпаскудніше – що правильний він був, як газета «Правда». І коли побачив, що у мене в руках здорові 500 гривень з якоюсь головою у віночку та двома тризубцями по краях, завжди трохи червонясте обличчя його (у перший день на УПК, коли дивився на Офанасовича, згадував піонерську речьовку, ми ще з хлопцями приколювалися тоді: «как повяжеш галстук – береги его, он ведь с красным знаменем цвета одного») почало якось біліти і він, простягнувши до мене праву руку, але не забираючи ще нічого і не торкаючись ні мене, ні грошей тих, не проказав, а якось, наче хтось за горло його ухопив, прохарчав:

– Їх же косілі  пєтлюровці.

Я спочатку не допетрав: як косілі? Косоокі були, як той німець з кулеметом у кіно  «Большая прогулка», чи що? Але коли він ще раз прохрипів «косілі петлюровці», таки дійшло до мене, що «носілі». Тут я аж заартачитися хотів: які петлюрівці? Тому дядьку під лісом, що петлюрівці, що чапаєвці, що пси-рицарі. А якщо й носили, то що? Он нас класом возили в Музей війни, дак там німецька форма була у вітрині, може, її есесівці носили – і нікого, кондрашка ж нікого не вхопила.

Але думати було ніколи, Офанасович уже розігрівся, як чайник на плитці:

– Із какої вон школи? – втупився він у хлопців на лавці. Ну, тут капець, зараз накатають бумагу на школу, тоді після восьмого класу – токо ПТУ, і то не якоїсь електроніки, а лом-лопата… Те, що підійшов Армагеддон, який був тоді ще Валіком Сєрим, я так само не почув, почув тільки його трохи голосніший, ніж завжди, але для такої стрьомної ситуації дуже спокійний голос:

– Певел Афанасьевич, там возле «инструменталки» на подоконнике пачка «Мальборо» лежит.

Посоловілі очі Офанасовича на мить зупинилися на Сєрому і я побачив, як із них наче туманець якийсь почав спадати – так у легковушці, коли шофер «дворнікі» включає, починаєш бачити у забрьохане вітрове скло:

– Якоє «Мальборо? – він аж ротом повітря хапнув. – Кішеньовскоє щто лі, там єсть «Минздрав СССР предупреждает»?

– Нет там накакого ни Минздрава, ни СССР. Американская нульцовая пачка, кто-то видно из-за бугра привез и забыл. Так я пойду выброшу эту гадость?

Офанасович знову ковтнув повітря, наче того, що через ніс він вдихав, стало йому мало:

Ідітє, работайтє, я сам викіну куда нада.

… Те, що Сєрий сам поклав туди пачку, до мене дійшло одразу, бо проходив я коло «інструменталкі» ще перед обідом і нічого такого там не було. І главноє (це так по телевізору в передачі «Камера смотрит в мир» люблять казати – «и главное») – хто це у нас в Странє Совєтов нульцовим американським «Мальборо» розкидується? Тут піди знайди, щоб тобі за просто так «Шахтерские» чи «Памир» хтось кудись поклав…

Значить, вопрос треба рєшать. Настояще американське «Мальборо» – це штука серйозна, це вам не у циганів жувачку «Дональд» діставати, тут якщо так зразу самими грошима платити – можна в цілу десятку влетіти. Тому увесь тиждень я у своїй школі у Пущі-Водиці цим займався: на 14-й лінії там був один такий злачний ларьок, до нього треба було потягати ящики, і тоді тобі давали дві пачки таблеток сухого спирту, а якщо три дні після школи погорбатитись, то буде аж шість, а за таке діло один там із паралельного класу міг дістати пачку американського «Мальборо» – у нього старший брат робив у санаторії і крутився коло іностранців. Тому коли у четвер я знову їхав на УНК, у мене вже було, що оддавати.

– А, любитель местных древностей, – почув я від Сєрого, коли, прочинивши двері його півпідвальчика – із середини обклеєні вони були «перебивачками» із симпатичними  кіноактрисами, не знаю, чи він це зробив, чи хтось до нього – спустився сходами і підійщов до його заставленного фарбами і заваленного різними журналами столу.

– Сєрий, реально виручив.

– А ты способен на поступок, – він покрутив у руках пачку, і, зиркнувши на її край, аби переконатися, що це таки Америка, а не Кишеньов, де їх клепали за «штатівською» ліцензією, додав:

– Ну, заходи.

І я став приходити у «пещеру Аладдина». Так її Сєрий, який потім Армагеддоном став, називав, і я за ним. «Пещера» – це тому, що там було ну якщо не все, то багато чого. Фарцовка, понятно, і він на такому ділі знався… Знав, як джинси перевірити сірником, аби фарба синя линяла, бо настоящі – тільки такі, а коли з рук береш, можуть підсунути все, що хочеш, і «самопал» із лейбаком пришитим, і одну штанину, у пакеті запаяну, знав, по чому справжні пластінкі тих груп, які з-за бугра, і по скільки, якщо на нашій магнітофонній бабіні вони переписані, знав, де які шмотки можна дістати – і куди з наваром їх загнати. Час од часу приходило до нього два пацана, Армагеддон їх Бобом і Атлєтом називав, вони робили десь на Житньому, передивлялися шмотки, які лежали у кутку в коробці з-під пряників «Северные», накритій великим плакатом «Молодежь – пятилетке», на якому сталевар у касці  тримав здорову кочергу, ще Армагеддон їм касети зі стелажу діставав із написами щось там «Итальянцы: сборник» та іншими, Боб і Атлєт щось брали, лишали гроші, рублів 20 – 30 за раз, непогано так. Ну, цим уже нікого не здивуєш, фарца – то святе: у нас пів школи нею торгувало,  а пів – купувало. Але коли я побачив, як Офанасович, озираючись і туди, і сюди, хоча окрім них з Армагеддоном у «пещере» нікого не було, поклав під пахву якийсь загорнутий у газету пакунок, у мене челюсть відпала. Я, понятне діло, взяв різко вбік, ще як тільки здалеку замаячила спина нашого мастєра крізь провідчинені двері півпідвальчика, але потім у Армагеддона не міг не спитати, що таке в лісі здохло.

Для Офанасовича  шмотки.

– Ого, так що, він тобі гроші давав?

– Он не дает, он берет. Ты думаешь, он не видит ничего? Он, где надо, глазастее нас с тобой. Просто он здесь что-то здесь не замечает, а я ему потом что-то даю. И не только ему, кстати.

Ну, Офанасович Офанасовичем завжди буде, а я у «пещеру» приходив зовсім не за фарцою, як думали пацани з моєї групи – не фанатів  я від неї, та й Армагеддон, як я потім побачив – теж ні: жить якось треба,  то він і крутився, і я трошки коло нього. Насправді, я ходив до нього вчитися… Понятно, я вчився в середній школі №…, усякі там предмети нам викладали, та, як би це сказать… Наш фізкультурник, який кожного разу пив із мене кров, чого я не так бігаю крос і не так далеко учєбную гранату кидаю і що не буде у мене з таким усєрдієм ніколи «знак ГТО на груди у него», видав колись мені таке: «Советская школа – это учение плюс мучение, чтобы трудности и препятствия умел преодолевать». Це я потім часто згадував, і коли трусився «ПАЗ-іком» через увесь ліс, щоб зрання встигнути на без п’ятнадцяти вісім на політінформацію, на який ти думаєш тільки про одне – як би сісти десь позаду, щоб не побачили, як ти досипаєш і щоб не чути оті під копірку накатані «новости из братских стран», і коли тягав після уроків залізяччя, аби школа виконала норму на «пионерские рельсы БАМ-у», і коли пряжився на сонці на «торжественных линейках», і ще ж стояти треба з добру годину і слухати про «Ленин – партия – комсомол». Так що, починаючи з тої осені, я до школи їздив «преодолевать» а кожен четвер, коли закінчувався молоток-напільнік і Офанасович заводив своє «інструмєнти всі отнесіть», я приходив до Армагеддона. Вчитися…

Якось воно так просто почалося перший раз – а, може, і не просто…У нього над столом висіли картини різні, я так очима ковзав, а потім придивився: небо світло-синє, люди з тонкими рисами обличчя і великими очима, церкви старовинні. Я до Армагеддона: це що?

– Это русский художник. Современный. Ты, вообще, каких современных художников знаешь?

Із «современных художников» я знав Налбандяна: він малював Індіру Ганді і ще там когось, у нас на класній дошці висіла із журналу вирізка з його картиною «Брежнев на Малой земле», нам її повісили, аби ми «сочинение»  писали «Роль политработника на фронте  и в тылу в произвидениях Леонида…».  Десь так я Армегеддону і сказав.

– Понятно. Это – Илья Глазунов. Его выставку в Москве надавно запретили. Знаешь, за что?

Звідки я знав, я це ім’я тільки зараз почув.

– Вот за эту картину, за «Мистерию XX века».

Армагеддон витягнув із шухляди свого столу і простягнув мені фотку: чорно-біла, на ній крізь якийсь легкий туманець проступають обличчя. Він показував і називав: Кеннеді, Мао Цзедун, Сталін, Ленін, Гітлер, і ще багато хто,  думаю, і Армагеддон усіх їх не знав. Над усіма ними – Христос, біля нього – Ніка, крилата богиня перемоги мертвою білизною мармуром поблискує.

– Постотри, здесь государь, – показав він у лівому кутку на Ніколая Второго. Мене ще здивувало, чого він його так по-старорежимному – государь – називає. Але сама картина здивувала ще більше: я не міг там до путя пояснити, що й до чого, але точно розумів, що це – щось зовсім інше, ніж панно в Палаці піонерів або картина «Утро нового мира» зі шкільного кабінету історії, де солдат матросу в Смольном прикурить дає.

– Понимаешь, – Армагеддон взяв із моїх рук фотографію з картиною, – наш мир – не только то, что у нас перед глазами За ним есть что-то, и это можно увидеть, увидеть силы и стихии, спрятанные в глубине, как видишь новое за старыми обоями, содранными со стены. Наша родная партия сама не знает, какая бездна там, за всеми ее парадами и демонстрациями. Ты тоже учись смотреть. Смотреть, чтобы увидеть по-настоящему, а не так, как в нашем телевизоре, где одна только «камера смотрит в мир». И слушать тоже учись…

І я почав дивитися. Почав із того, що коли їздив 12 трамваєм на УПК – а це десь хвилин із сорок добрих, і то більшою частиною лісом – перестав або дрімати всю дорогу на рипучому сидінні, або читати «Человек и закон» про «отдельные нарушения в социалистической торговле», а думати про те, що бачу. Про ліс, про дерева, про гілки, про те, як під корою дерев пульсує сік і як він піднімається од коріння навіть взимку, навіть тоді, коли стужа така люта, що паморозь вкриває усе вагоне вікно, потім дивився на приземкуватий Поділ, коліями якого із дзенькотом трусився мій трамвайний вагон, і думав про його будинки, цілі і поруйновані, про вибиті вінка, які колись були живими і горів у них вогник щовечора, про стіни, укриті диким винорадом, про двори, які виднілися в глибині арок, а над поіржавілими дахами височіли порослі деревами земляні гори у білому снігові, і над ними усіма ніби звук якийсь висів, тонка мелодія, і я її хотів почути, але ще не міг… Армагеддон показував мені різні каталоги – Реріха пам’ятаю, вразив він мене своєю тьмяною нетутешністю: так, усе це можна було десь і в іншому місці побачити, тільки я от побачив це саме тут.

І він  перший зі мною почав говорити про вірші. Ні, не так – про «стихи»: Армагеддон тільки так їх називав, та і я за ним почав було теж. Взагалі, вірші у школі – це була для мене кара Божа, особливо, якщо напам’ять задавали. Ну, байки там або «хлопчик Помагай» ще так-сяк, але такого добра небагато було, а багато того, яке намотувалося іржавою цепкою на стару незмащену корбу. Це коли воно все рипить і стогне, і ти, обома руками за залізну ручку вхопившись, із силою прокручуєш: «Моя Батьківщина – не палац бучний / Над смутком хаток посивілих, / Не церква, не трон, не кружляння війни / Із кров’ю на крилах». Потім став, передихнув трохи, поплював на обидві долоні, щоб учепистіше було триматися – і знову крутиш: «Моя Батьківщина – удар молотка / І руль тракториста невтомний, / І скелі розбиті, й покірна ріка, / Комбайни і домни». А в нього я читав «стихи», од яких у мене горло ставало сухим і долоні хололи:  і на листочках надруковані, лежали вони в шухляді столу, там де і фотографія картини, і ще щось, чого він мені ще не показував, і в книжках. Пам’ятаю, дав він мені здоровенни томіну – «Бог» називається. Вірші дореволюційних російських поетів про Бога – я й імен їхніх до того не чув, і там я читав таке: «Но крылья острые времен пронзили, / Разбили тайну тьмы. / Мы поняли, прозрев, кому служили – / И содрогнулись мы». Армагеддону тоді я і сказав, що якби хтось у нас в Союзі таке написав, то його б за раз у Кандалакшу «на перевоспитание» відправили.

– Слушай, давай перестанем, в каком Союзе? В России! –  зовсім зненацька для мене він цю нову тему завів.

– Нє, Армагеддон, тут же так Україна. У Союзі ж вона, чи як? – бачу, у нас якась наче непонятка виходить

– Давай говорить по-человечески. Ты же не парторг, и, надеюсь им никогда не станешь. Ты вот в какой школе учишься, –  спитав Армагеддон, зовсім, як Офанамсович тоді

– Ну, я ж тобі казав, у Пущі-Водиці під Києвом, я туди із села двома автобусами добираюся.

– Не о том: в русской или в украинской.

– Ну, в українській, ну і що.

– Да так, ничего. Скажи, в твоей школе на какой урок тебе вот просто омерзительно ходить?

Я помовчав трохи, подумав: фізкультурник завжди додовбується, це факт, а так – на укрліт, у нас її директриса веде, вона всіх до сказу доводить своєю правильністю і ще оцим «На наступному уроці я перевірю, як ви вивчили напам’ять…»

– Ну вот, ты сам себе и ответил.

– Нє, ну ти теж не перегинай. Ми по русской так само зубримо и «Печник и Ленин», і Демьяна Бедного всякого, – я аж вишкірився трохи.

–  Да, здесь многое отравлено. Но есть ведь и живое. А там вообще ничего нет. И не будет никогда. Знаешь что, – він на якусь мить замислився, –  ты вот что сделай: ты здесь читал стихи, сам видишь, какие, а выйдешь от меня – зайди на Житний, так рядом киоск, купи местный литературный журнал, поинтересуйся, какие сейчас у них вирши.

Перед тим кіоском ще чоловіка зо три стояло за «Советским спортом», бо якраз позавчора був хокей – із голландцями чи ще з кимось там: я підійшов до віконечка, попросив український літературний журнал – на мене подивилися, як на трошки прибитого, і дали «Прапор». Коло пам’ятника Сковороді, там зупинка 12 трамваю щоб назад їхати, я обтрусив од снігу край «скамейки», сів і розгорнув журнальчик – маленький він був, як книжечка, наче. Перший вірш, який трапився мені, хто автор уже не дивився, починався десь так: «Вже давно боїв немає, / Тільки наш солдат / у руках своїх тримає / вірний автомат». Далі було про п’ятирічку…

А ще в Армагеддона була Кая. Кая, яку я вперше побачив за його спиною на мотоциклі, хоча ще зима стояла – обоє були в мотоциклетних касках і в синіх-пресиніх джинсах, і вони були класними. А ще класніше було те, що Армагеддон їздить на мотоциклі – чи його це був, чи позичений, він не казав, але до кожного,  хто сідав на «Яву», у мене була уважуха, бо такий чоловік зі швидкістю і смертю дружить. Чого Армагеддон її так називав – не знаю: у Андерсена ж були Кай і Герда, а вона – Кая. Вона робила десь у музичній школі – тільки двічі я її в Армагеддона бачив –  і саме Кая запропокувала це: «давайте вспомним места, куда в этой стране можна убежать от комсоргов и пионервожатых». Ми утрьох сиділи в «пещере Аладдина»: Армагеддон біля вікна курив і струшував попіл в улюблену нашу банку з-під «Индийского кофе», де жовта богиня була вся бичками вже «постріляна», вона сиділа за його столом і гортала «Советский экран», я притулився на якійсь табуретці коло коробки із фарцою, там була батарея і трішки тепліше. І Кая тоді це і сказала, а Армагеддон, всмак затягнувнись, їй у відповідь:

– Ты предложила, ты и начинай. Расскажи о своем.

– Почему о своем? – Кая пильно подивилася на нього своїми темно-синіми очима, і я знову подумав, яка вона класна. – О нашем.

Кая розповідала про Крим, де вони разом були, про Коктебель, про те, що там була давня Кімерія і там – «дом поэта», і в дім цей треба увійти… Я слухав, далеко не все розумів, про поета з Коктебелю точно нічого перед тим не чув, та все так цікаво було. І класно – класно, що я от коло цих людей, і вони мені все так розказують…

– Это она о Максимилиане Волошине. Я дам тебе почитать его стихи. А теперь ты расскажи – куда ты убегаещь, кроме нашей «пещеры», понятно, – Армагеддон повернув до мене голову, і я подумав, що він зі своєю підсвіченою сонцем крізь вікно шевелюрою дуже схожий на західного рокера, фотку якого я десь бачив – не згадаю тільки, де і коли.

Що я тут міг сказати. У Криму я був тільки раз – зовсім ще малим, коли у перший чи другий клас ходив, тоді треба було піском гарячим прогрітися, щоб бронхітів не було, то мене туди і повезли. Щоб хороше я про нього щось пам’ятав – так ні, бо тулилися ми там в одного дядька в літній кухні, вони всі там усе здають на сезон, а потім рік із того живуть.  І  ще одне: назви їхніх «поселков» були мені, як «пионерская перекличка», що  ніколи не закінчується: Фрунзенское – Советское – Солдатское – Солнечное – Лазурное – Уютное – Привольное…

А коли про своє щось – то воно у мене таке. Це років чотири десь тому було, ми з батьком після Різдва поїхали до його рідної сестри, тітки Раї, у Блиставицю, там за столом посиділи, ну, це – таке, уже вечоріло, і тоді хтось із дядьків сказав, що все снігами позакидало, бо великі сніги того року були, і автобуси на наше село із Блиставиці ввечері вже ходити не будуть, і ми заночували там, щоб вранці виїхати,  а мене поклали на піч, у  нашій хаті в Мостищах її вже розібрали, як я ще зовсім малим був, бо котла поставили, а там ще зосталась, і мене поклали на неї,  вона була тепла – м’яким теплом, воно огортало всього, наче в купелі якійсь, а біля печі поличка була із книжками, батько її зробив і він туди ті книжки поставив, бо хаті цій жив колись, як парубкував ще… Я взявся їх гортати – лампочка там ще висіла коло печі, без абажура, у самому патроні тільки, і довга тінь її ковзала по білій стелі, і ламалася, переходячи на стіну – там їх книжок із п’ять – шість стояло: першою взяв ту, яка була найбільша, у зеленій обкладинці, але, розгорнувши, побачив, що на сторінках її, жовтуватими вони були якимись і олівцем там лінії були  прокреслені, наче у шкільному зошиті, не надруковано, а так, як рукою написано, і в назвах там літери великі такі, як ото колись по старих церковних книгах. І запах був від сторінок тих, наче хлібом так трохи пахне, і тітка Рая сказала, що то Шевченкова книга, «Три літа» називається, і що то батько її ше молодим у Києві купив і в Блиставицю привіз, я потім ще колись хвалився в школі, що у нас стоїть книга, яку Шевченко написав, і тільки потім уже мені розказали, що то ж копія, видана так… Я її не читав, бо важко з незвички рукою написане читати, малюнки тільки там роздивлявся, а взявся читати іншу з полиці книгу у темній обкладинці, старий письменник там якийсь, і там була велика поема «Козаки і море», про походи морські, про запорожців, і там диякон козакам Євангелію читав, тільки я забув, які саме слова з неї…А дядьки у тітки Раї сиділи за столом і розказували батькові, що якраз оце із тиждень тому їздили вони на Канівське море порибалити, добру там рибу можна взяти, де колись торфяні ями були, бо це ж  усе зотопили, і села, і все, і там на кручі просто над морем цим стоїть церква, її здалеку видно, тільки зовсім порожняя вона… Я на печі тоді собі трохи дрімав, а, може, і зовсім вже заснув, і тут бачу я ту церкву, вночі вона, темно там скрізь, тільки всередині свічки горять, і козаки у ній службу правлять, вони морем отим туди і припливли, і читають вони із тієї книги у зеленій обкладинці, що на полиці стоїть, вона розгорнута і жовті сторінки її світлом світяться, як і свічки запалені…

– Да, казаки и море – вся деревня в сборе, – Кая якось чи то позіхнула, чи посміхнулася, вона ще долоню до обличчя приклала якось так, я просто тоді не побачив, бо було так, як, наче, ти з гори якоїсь собі на велосипеді летиш, і вітер свище, і все тобі, і тут враз каменюка під колесо. Я просто став отак і мовчав, бо що сказати – не знав, і що робити – не знав. Якби був малим – може, заплакав би, я тонкосльозий був, мені про це ще давно хрещений казав.

– Кая, зачем ты так, зачем ты всегда спешишь? – коли це я почув у  Армагеддона, аж здригнувся, так у тій мовчанці застиг був.

І коли виходив уже, він повторив мені це знову:

– Всегда она спешит, не надо так. Хотя, – він, наче, трохи зам’явся на якусь тільки мить, – ты тоже пойми. Деревня, где скучал Евгений – это, конечно, прелестный уголок,  но вечно же не будешь скучать и местными достопримечательностями любоватся. Так что оставь Офанасовичу его любимый журнал «Перець», а тебе пора вырастать из коротких штанишек.

Армагеддон зупинився і почав шось шукати у кишенях куртки – в одній, потім в іншій, тоді витягнув руку і я побачив і у ній магнітофонну касету –  таку. наче, які він Бобу і Атлєту давав:

–   К нам тут приедет группа. «Серебряный сон», из Питера они, будут выступать на одной квартире, там я буду, и Кая, и еще люди, я тебя с ними познакомлю. Вот в следующий четверг можна будет и сходить к ним – они три дня здесь. Хочешь, возьми касету, дома послушай их. И, извини, конечно, вырастай, вырастай…

Потім усю дорогу, і коли через Житній ішов на зупинку 12-го, і у трамваї,  коли їхав через ліс, думав про це, і так, і сяк крутив. Бо Кая – от, не треба було їй так. І Армагеддон… А що я йому буду розказувати?  Я сам собі до пуття це все розказати не можу. І що, я скажу от, що «местные достопримечательности» для мене почалися з того, що я любив читати, лежачи у сіні. І кому – Армагаддону з його «стихами»  і «Серебряным сном», …

Сіно там було у діда – він складав його на зиму на горище зверху над хлівцем, і воно там лежало разом із солом’яними матами і старим одягом: дуже я любив – особливо під осінь – просто залазити туди, дихати тим запахом – і читати. Ніхто тебе не бачить, ти сам. Я перечитав так багато чого – і «Спартак», грубезну таку книжку, і «В дебрях Центральной Азии. Записки кладоискателя», і дитяче всяке, я завжди дитяче любив, «Мацюсеві пригоди», наприклад, та якось, не пам’ятаю відколи вже, побачив собі,  що я от читаю і читаю, по багато разів, казки із книжки «Дванадцять братів». Уже ж не малий, наче, а казочки читаю. Усе було мені у тій книзі і миле, і гарне: і те, що це видавництво «Карпати», і те, що там було не «ружье», а кріс, і що хащі і гори, що там газди, повітрулі, крисані, беркути, залізні вовки. Ну, Карпати, може воно все звідти якось почалося… Ще батько тоді приніс – десь на роботі дістав –  книжку «Земля говорить», про назви наших міст та сіл, про всілякі старовинні справи, про те, яка колись історія тут була, бо ніяких інших книжок про це просто ніде не було, і у бібліотеці моєї школи так само.  Я її не просто прочитав – я її напам’ять вивчив, і серед ночі мене розбуди, розказав би, що де написано у тих її розділах, які мені – теж, ніби, як казка були і назви там чимось таким  казковим мерехтіли: «По старовинних наших містах», «Чумацькими шляхами», «Слідами запорожців». «Москва таких книжок не любить», – сказав мені якось батько, хоча я не дуже так зрозумів, чого, бо в «Землі говорить», яка у Києві ж і надрукована, проти «говорит и показывает Москва» наче, нічого такого не було. Якось хотів був побалакать про це із дідом Никофором – він від нашої хати за два двори жив, старий був і розумний, бо всі власті, які крізь наше село проходили, бачив, так він чогось не схотів:

– Ти, – каже, – туди не лізь, там, як розетка, встромиш пальці – дак зразу уб’є. Оно, краще рубанка мені подай.

Але скільки його всього було у мене чи коло мене, тих «местных достопримечательностей». Штук скільки? Ні, у книжковому магазині в Гостомелі, це недалеко од Мостища, там ще церква була, бо нашу до війни підірвали, лежали книжки українською – і не одна, і не дві, і не три, тільки до них підходити було страшно, бо на обкладинці кожної із них – «Магістралі мужності», «Родина Ульянових», «На рубежі вогню», «Щасливі переможці», «Солдатський острів», «Симфонія дружби», може, якісь забув іще – проступали чотири букви, І букви ті були – КПСС. А так, щоб не проступали, скільки? «Дванадцять братів», «Земля говорить», ще у батька була книжка «Український календар» на 1977-й, видали  його у Варшаві, наче,  там теж «соцлагерь», а вона була точно без тих букв, на самому початку там був малюнок «Вірність Україні», дівчина під яблунею, рясною такою, сиділа у намисті, перед нею на столі яблуко лежало і квіти там у глечику, дівчина була сумна, і горлиця стояла коло неї – вона теж сумна. Це – три, ну, ще Шевченко і Руданський у нас стоять – це п’ять, із тими книжками, що в Блиставиці – буде вісім чи дев’ять. А крім книжок що – старі гроші у того діда з ДобробУту… А там – Армагеддон, і Кая, і все, що в нього є, що він мені показав і ще потім покаже, і «Серебряный сон» там…

Касетника у себе в селі я якось не знайшов. Ходити там по хлопцях питати не хотів, бо скажуть же, щоб дав і їм послухати, а, може, Армагеддон і не хотів, аби хтось, крім мене, те слухав. У сусіда там був бабінний магнітофон, ми на ньому «Чингісхан» колись слухали, так касету ж туди не поставиш. Тому коли почув, що мої у суботу у Блиставицю їдуть, напросився з ними: там точно у сусіда тітки Раї був касетник, я ж не раз туди їздив і бачив його. А мої їхали і в гості, посидіть там, а ще треба було там помогти картоплю перебрати, бо вона в льоху, а весна вже йде, попроростала вся. Ну, приїхали, полізли у льох, там батько подавав із нього ту картоплю у ящиках, а ми з мамою і тіткою Раєю приймали нагорі і перебирали, бо ж добре проростало, було таке вже, як в палець товщиною, ще рукавиці мені дали із діркою на одному пальці, а потім ми пішли з тіткою Раєю за хату, треба було якусь лопату совкову взяти, а вона і каже там:

– Дивися, качки летять.

Я глянув – там ще сніг не зійшов, і лід по багатьох місцях ше лежав, бо вони ж, качки, сюди  повертаються, як ще зовсім майже зима, а в одному місці пір’їнка лежить. Качина пір’їнка, легка така, ще зовсім молода качка її і зронила, вона так, наче, на місці трохи потанцювала, бо вітер тоді був, ще холодний, але чулося вже, що весна скоро, а потім полетіла собі на городи. Ми ще години зо дві добрих усе перебирали, бо картоплі  ж багато, у тітки Раї був город і в колгоспі вона робила, а тоді все ж треба було знову по яшиках і вниз, у льох поспускати, а потім покликали обідати, ми сіли, ну, дядьки із батьком «вийде нечиста сила – залишиться чистий спирт», посиділи трохи, потім ще після обіду пішли, трактор там причепом солому привіз, треба було поскидати його, а далі вже знову всі сіли говорити, бо обіцяли нас одні люди підкинути машиною до київської траси, а там уже або автобус якийсь буде, або щось упіймаємо.

Я тоді й попросив у того дядька, який за одну хату од тітки Раї, касетник принести, бо всі сиділи у сінях за столом, там ще долівка була глиняна, у нас таких уже немає, а я подумав собі, що от піду у хату, у ту кімнату, де піч, і буду слухати собі, голосно не буду, та й двері там у сіни зачиняються, так що я нікому нічого, та й вони там говорять усі, їм не до мене. І той дядько приносить мені касетник, але не сам тільки, а ще з касетою своєю: на, каже, візьми – послухай, це канадські емігранти, там українські пісні такі гарні дуже, у нас всі вже слухали. Думаю, треба буде поставити ту його касету хоч трохи, а то образиться ще, одну – дві пісні так прокручу, а тоді свою вже дістану, і я так на цю клавішу «пуск» натиснув, там перша пісня була «Чого ж ти, дівчино, / по тім лісі блудиш, / може, ти, дівчино, мого сина любищ», а потім ще, а потім  були «Карпати, Карпати» і про «чорнооку волиняночку», і я сиджу так, чую ще десь у сінях говорять «ти про шифер на верх у колгоспі не проси, не дадуть, тут на базу», і розумію, що я ці пісні уже чув,  усі ці пісні я чув, тільки давно, може, до школи ще, не у нас, тільки, як ми там пішли до одних родичів, на той куток, що над річкою, і в них був бабінний магнітофон,  і вони там це слухали на бабіні, і я пам’ятаю, як бачив, що дід Никифор там, він не родич наш, але там теж був, він стоїть, слухає, і в нього сльози, і я ще думаю, чого то так, може, пісні такі жалісні. А останньою там була оця пісня «На світанку сина сповивала мати / в час, коли про долю зорі лебедять. / Глянь, моя дитино, через Україну, / через нашу хату вже качки летять», і я слухаю її, слухаю оце глянь, через Україну вже качки летять, а потім ще раз цю ж пісню прокручую і слухаю, а потім ще раз, і розумію, що я всю її знаю, всі слова ці, я їх не вивчав напам’ять, а просто знаю, ці слова у мені були, тільки я забув їх чогось. І коли ще раз я почув, як там у кінці  «Не блукай, дитино, через Україну, / через нашу хату вже качки летять», я просто побачив, усе побачив: і як тітка Рая мені сказала, що качки летять, і там перо качине лежало, і ще побачив я канадських емігрантів, вони були далеко, у своїй Канаді там, вони стояли у білих сорочках, таких гарних і вишитих, і вони випускали тих качок із рук своїх, як, ото, голубів випускають, і летіли ті качки над океанами світла і над морями тьми, і вони до нас летіли, а граніца, значить, на замкє, а погранічніки по перімєтру із собаками, тільки нічого не можуть вони зробити тим качкам, яких випустили канадські емігранти. І тепер вони зронюють пір’я на наші двори, і на хати, і на цю хату, у якій я сиджу і слухаю, теж зронюють, і цій кімнаті тепер пір’їна падає повільно так від стелі додолу, і вона обертається і світиться срібним світлом, і від світла того спалахують сріблом-таки шати на іконі у кутку, і всі речі починають трохи посрібленими ставати, так, ніби сіль на них на всіх проступила, і на шафі, і на тій полиці з книжками, і на квітах, які над вікном намальовані. І я от розумію, що все оце тепер згадав, і слова цієї пісні, бо я ж чув її, і згадав так само, що читав той дяк у тій поемі «Козаки і море», коли я ото дрімав на печі, а читав він таке «В доме отца моего обители многи суть; аще ли ни, рекл бых вам; иду уготовати место вам», і потім я ще чув ці ж слова у церкві в Гостомелі, ми з бабою моєю туди ходили, і згадав, як питав колись у тітки Раї, чи можна десь Євангелію прочитати, а вона мені сказала, що Євангелії тепер ніде не знайдеш, а можна тільки у Шевченка прочитати трохи в тій книжці «Три літа», він там перед своїми віршами виписував кожного разу щось із Євангелії, а до Шевченка у них руки короткі. І я це все згадував, і бачив, ось тепер бачив, як падають ті срібні пір’їни од качок всюди, над усіма нашими селами, і над Блиставицею, і над Лубянкою, і над Димером, і над Мостищем, і над Горенкою, і над Ясногородкою, і тчеться із тих пір’їн якась наче така павутина срібна, а, може, то такі срібні дощі, а, може, срібний сон у першому моєму срібному світі.

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 — 19 (310 — 311), 9.09. — 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!