Олександр Хоменко. «Пекуча прохолода великої межі»

“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024

 

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-khomenko-pekucha-prokholoda-velykoi-mezhi/

 

СВІТ ВОГНЯНОГО ДНЯ В АНТИ-РОМАНІ НІЛИ ЗБОРОВСЬКОЇ «УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Певно, була своя підставовість у тому, що «Українську Реконкісту» в часах, коли цей анти-роман не перейшов ще до артефактів «історії письменства», а був  частиною «актуального літпроцесу» (це – плюс-мінус середина першого десятиліття нинішнього століття), читали і осмислювали вперваж як «жіночий голос» у маскулінному потоці українського прозописання. Такий підхід має свої тривкі основи, він був доречним і виправданим, зрештою, і сама Ніла Зборовська повсякчас наголошувала на феміністичності як дуже важливій складовій власного комплексу дослідницьких та художніх стратегій: видана 2007-го Видавництвом Соломії Павличко «Основи» монографія Людмили Таран «Жіноча роль» з окремішнім розділом, присвяченим аналізу «Української Реконкісти», де акцентується його дискурсивність як форма творення нових проекцій емансипованого письма і заразом стратегія деконструкції традиційних формовиявів жіночої присутності в культурі – симптоматичний і справді вартісний тому приклад. Одначе після ранку 24 лютого усе стало іншим – і небо, і земля, і  запах, розлитий у повітрі, і рівні тлумачення текстів, бо, як значив у «Сумі теології» мудрий Тома Аквінський, усе, що сприймається, сприймається за модусом сприймаючої особи, і там, де колись йшлося про інтелектуальний Агон, зараз ходить тільки про гірчичне зерно і Неопалиму Купину. І читання під цю пору інше, зовсім інше:

читаєш нині «Українську Реконкісту» з її центральним топосом Києва, землі посланництва і спокуси, вибору і зневіри, додаєш до хронотопу оповіді десь зо два з невеликим гаком десятиріччя – і світ постає у зовсім іншій проекції: оточений Київ, москалі у Гостомелі й Мощуні, окопи впоперек вулиць, переповнені людом станції підземки;

читаєш про Любомира, дженджуристого і легковажного коханця Дзвінки, який серед декорацій містично-розкішної Гуцулії розповідає їй, що живе в московщині, бо в Україні роботи немає, а там – заробітки, і що в нього там вагітна дружина і він мріє про сина  – і думаєш про те, що станом на   початок «повномасштабки» його син вже норм призовного віку, і що це саме він прийде у Бучу з армійським «калашом»…  А як не в Бучу, то в Ізюм;

гортаєш сторінки розділу «Зустріч з любов’ю», де оповідається, як Дзвінка із Ярославчиком, своїм маленьким небожем, гуляють центром Черкас, милуються світом і його дивовижами («Це, Дзвінко, пам’ятник українському гетьману!» – пояснює здивовано Ярослав. «А чого це він так далеко стоїть від центру?» – запитує  в нього Дзвінка. «Мабуть, він – патріот України», – задумався й собі Ярослав» ) і міркуєш собі: як тепер Ярослав, і де він? Можна і не запитувати: Рубіжне, Бахмут, Часів Яр, Спірне…

 

Ніла Зборовська і літераторка Марія Рудак (Житомир)                                                Проте визначальним тут окреслюється все ж погляд не так «іззовні», як «ізсередини» «Української Реконкісти»: у пульсуючому, часом – драматично завихреному, часом – медитативно вспокоєному плині оповіді більше ніж достатньо семантичних та екзистенційних маркерів (від назви анти-роману починаючи і продовжуючи всією його наративною та метасюжетною структурою), які дозволяли й раніше, а натепер просто доконечно вимагають поіменувати цей текст психоаналітичною драмою українського  ствердження. Ствердження як усвідомленого особистісного вибору. Ствердження не через загострену суспільну актуальність, не в надривній акцентації політичного вибору – стилістиці анти-роману це зовсім протилежне, – а ствердження через нуртування пристрастей, через негомінкі осяяння людської душі, яка шукає себе, і заразом у цих безкінечних пошуках – віднаходить Україну… Дзвінка, молода дівчина із села на Черкащині, із вродженим драматизмом характеру, із великим талантом і великими амбіціями, розкута, чуттєва, спрагла щирості і любови… Вона навчається в Київському університеті якраз у переддень розпаду «совка»… Ні, у її житті немає ще того, чим тоді все кипіло у Золотоверхому: студентські страйки, голодування на Майдані, перші прапори і сутички з ОМОНОМ, натомість є інше, що проросте, коли наспіє на те час – тривка й учеписта родова пам’ять. У якій – все:

мамині розповіді про «голодовку» (сам можу посвідчити із висоти своїх 56-ти з гаком: у совєцько-брежнєвські часи старі люди, згадуючи про 33-й, ніколи не говорили «голод», а тільки – «голодовка»);

батькові – про церкву у їхньому селі, шляхетну і «схожу на вежу зеленого кольору, вона ніби хотіла злетіти в небо», яку під час Другої світової підірвали совєцькі солдати, згвалтувавши перед тим п’яним гуртом шістнадцятирічну дівчинку, яка після того померла…

А ще – пам’ять про сад діда Цмеда із її, Дзвінки, дитинства, розкішний і багатий, у якому його господар завжди пригощав її яблуками, грушами, сливами, і який перетворився на жахнючу пустку, коли сини його полишили своє село, поїхавши в московщину, та там і там лишилися, а діда Цмеда здали в будинок престарілих, і він, повернувшись одного дня якось і побачивши, що сталося з його обійстям і садом, пішов до ставка і втопився: бо московщина, це входило у Дзвінчине розуміння змалечку, входило неголосно, проте дуже виразно – то проклята земля, на якій жива людина не має і не може жити. А ще – пам’ять про слова її бабусі, сільської знахарки, яка замовляла людям лише страх, бо він стає липким і всевладним, якщо пустити його в душу, і він – причина всіх людських бід і напастей, і яка одного разу сказала Дзвінці ніби мимохідь, але це відтоді відклалося в її серці: «Київ, скільки не отруюй, воскресне, бо стоїть на вічному місці…».

Із таким бекграундом Дзвінка іде українським життям, уже знаючи, що воно українське, але не надто цим переймаючись, закохується, навіч зустрічається із власною родинною драмою, переживає подихи смерти, зустрічає Незалежність, просто як факт, без емоційного підтексту («У п’яній Україні проголошена незалежна держава. Диву дивуєшся…»), їде за журналістським завданням до Львова, де у короткому часі після Референдуму зорганізовується фестиваль із програмою невизначеною та всеохопною, дорогою перетинається із літературно-мистецькою богемою… Вперше, ще не знаючи, що та зустріч змінить її долю, зустрічається з поетом Юрком Ґудзем (в «Українській Реконкісті» – під іменем Юрко Ярема)… І відбувається щось, що вільно було б назвати катарсисом чи осяянням: Дзвінка починає пізнавати себе саму і заразом – пізнавати диво України. Вона відкриває собі поезію, як власне поезію, Львів, як Львів, вона дивиться у тамтешньому театрі постановку за «Украденим щастям» і розуміє, що «дійові особи ведуть цю виставу так, ніби завтра в Україні має початися кінець світу…». І вона таки знає, що він почнеться, і саме в Україні, це ми, читачі, ще цього не знаємо… Далі в її житті будуть сірі роки кучмівського безчасся, розчарування, кризи, психіатрична лікарня, Київ на Межі і за Межею, відрядження в обітованну і рятівну для багатьох, проте вже не для неї, Америку, кар’єрні зростання і катастрофи, пошуки власної присутності і покликання в трагічній автентиці буття свого роду як простору справдешнього і цілого життя, життя від колиски і до цвинтаря, де все необхідне, все просвітлене вищим змістом, усе – альфа і омега… Відтоді і звідтам той вибір України як живої реальності, вибухово небезпечної і обпікаючої для циніків та імітаторів, лишиться для неї назавжди непорушним. Любомиру, своєму гуцульському коханцеві, дуже далекому від розуміння ідей езотеричних і не-ужиткових, намагаючись пояснити ідею Української Реконкісти, вона цитує поезію Юрка Ґудзя: «Я мушу тебе дочекатись… встигнути зібратись з думками… й лобом пробити в одній з чотирьох стін невеликий отвір… вікно… крізь нього ти бачитимеш небо й зможеш крихтами… ластівок годувати… ластівок годувати… ластівок годувати… кріль намальовані ґрати…». Бо Україна для Дзвінки відтепер – не «для чого?». Україна назавжди – «попри все»…

Свій прозовий Magnum opus Ніла Зборовська підкреслено називає анти-романом: у такій жанровій конкретизації – щось дуже істотне, що має наголосити на важливому й сутнісному для людей її кола та вибору. У «Поясненні до тексту «Української Реконкісти», своєрідному автокоментарі до книги, докладно застановляючись на цій проблематиці, вона називає анти-роман «розірваним текстом пам’яті», «текстом перед Текстом» і наголошує, що «анти-роман – це та подія, в якій індивідуальна історія, втрачаючи свою суб’єктивну значимість, інтегрується у містичну Нескінченність». Це концептуально важлива заувага, яка, окрім іншого, вказує на те, що анти-роман як художню тотальність не вільно поціновувати в системі координат, усталеній для класичного роману як мета-жанру літератури. Бо й направду: «Українська Реконкіста» підкреслено вертикальним устремлінням силових полів та духових інтенцій значно ближча до житійних взірців з їхніми поетикальними кодами мучеництва та воскресіння, ніж, наприклад, до класичних зразків романного жанру у Володимира Винниченка чи Віктора Петрова-Домонтовича.  І художній простір Ніли Зборовської тут в остаточному підсумку – не реальний, а ірреальний (гіперреальний?): так, в «Українській Реконкісті» знайдемо ті впізнавані цяти побуту, історії чи нашої національної шизофренії, які добре знані тим, хто пам’ятає Київ розгойданих і швидкоплинних 90-х (Біле Братство, Марія Деві Христос, тогочасні балачки про Білла Клінтона та його Моніку, легендарна богемна кав’ярня на колишній Пушкінській, де творяться сенси і де «лежать п’яні поети на тротуарі, вічні вірші читають»), але вся ужиткова реальність і вся емпірика анти-роману – це, швидше, мерехтливі вогні, які з’являються і зникають, вогні невловні й невагомі, і знакують вони те, що за плином подій і фактів – світле і страшне інобуття світу, розгойдана містерія становлення, страху, сили і спасіння кожного з героїв книги, що визначальними в «Українській Реконкісті» – не горизонтальні шари оповіді, а потоки езотеричних откровень, які спадають згори і знову вихором повертаються в небо, туди, де «містична Нескінченість», про яку говорить і за якою тужить Ніла Зборовська та її герої. А головне – запропонована письменницею в «Поясненні…» рецептивна проекція – то «ключ» до цілої філософської та метафоричної антропології цього тексту, у якому людина розглядається не так в її емпіричній конкретиці, як в її випрозоренні й зростанні, у тому, що вільно було б назвати духово-екзистенційним максималізмом – виплескуванням окремішньої індивідуальності за власні межі. Назагал беручи, людина в «Українській Реконкісті» здобувається на власну сенсовість тільки тоді, коли віднаходить її у чомусь вищому за неї. А вищою за людину – тільки Любов, яка осягається через страждання, бо не можна любити – і водночас не співчувати, не можна співчувати – і водночас не діяти, не можна діяти – і водночас не страждати»: «… пуста душа… коли немає в серці страждання і любові, словом, немає душі», – достоту, як східний вчитель, научає Дзвінку її бабуся-знахарка. І шлях до Любові лише один, він – через долання страху, який поневолює, змушуючи боятися себе, боятися свого знання, свого вибору: «Ти не можеш не знати  того, що тобі дано знати. Ти не можеш не робити того, що треба зробити. Коли ми опираємося долі, то доля опиратиметься нам». І долається страх тільки на Великій Межі – у духовій ситуації, коли набуваєшся себе сутнісного, осягнувши екзистенційні практики справжнього життя і справжнього ризику – бо без реального ризику душа не зростатиме у Нескінченість, вона блукатиме закапелками імітаційних повторень та дешевої псевдо-театральної гри в життя: тими закапелками блукає в анти-романі Богдан, який з усією своєю награною і демонстративно-видовищною суїцидальністю виявився заслабким, аби втримати і кохання Дзвінки, і саме занадто трагічне для нього своєю справжністю українське буття («Як можна любити країну, в якій ти не можеш працювати за законом честі? В якій взагалі – нема закону? Для мене цей клімат не підходить! Ця країна – не для моєї душі»,- симптоматичний його монолог після того, як він уже ухвалив для себе рішення  емігрувати, аби там, за океаном, жити з роздвоєною душею, так і не знайшовши себе), тими закапелками блукає пафосний Орест Квіточка, який сипле навсібіч монологами про «романтичний націоналізм» і про  «лебедину вірність» своїй дружині, якій він зраджує на першому ж повороті… «Велика Межа – це все. Ти проходиш полем страждання і смерті, тому це також незвичайне очищення… Кожна людина приходить до Великої Межі, яка може закінчитися й реальною смертю», – значить Ніла Зборовська в «Українській Реконкісті». Так, тут ніхто не дає ніяких гарантій, окрім єдиної: абсолютної чесності. Так,  може «й реальною смертю», але фізична смерть, як вчить бабуся-знахарка Дзвінку, це – не кінець, це перехід («Коли помирає людина, треба дивитися в небо, на Сонце, а не – в землю»), кінець і катастрофа – це смерть духова: ті, хто, обравши комфортну узвичаєність і рятівний конформізм, сахаються Великої Межі, як огненної  печі – вони мертві не внаслідок вибору, а ще перед вибором, вони не зможуть стати собою, їм не дано знати про відданість власній долі, яка єдиною допоможе «не загубити шляху… не помирати, коли приходить смерть». Адже там, де простір непофальшованого, де справжні біль і смерть – там і справжня перемога, і Дзвінка, яка, здавалося б, втратила все і опинилася на останніх сторінках анти-роману просто в епіцентрі кола смертей, яке стискається довкола неї, раптом бачить, як «на синьому Небі народжувалося золоте Сонце» і говорить, звертаючись до батька. Говорить голосом переможця: «Це на нашій Землі, на нашій Україні народжується нова Епоха…».

Така перемога як форма життя, у якій ти офіруєш все задля того, що загалу видається примарним – це, власне, та Українська Реконкіста, яку анти-роман Ніли Зборовської знакує і своєю назвою, і нуртом своїх семантичних та екзистенційних стихій. Певна річ, не віднайдемо тут нічого хоч трохи спільного із московитською «по-бєдой» – м’ясоїдною тризною по тоскній біді; це саме Пере-Мога як спроможність поставити своє (і національне, із особистісним невіддільно поєднане) «Можу» над «можу» тьми. Концепція Української Реконкісти вперше обґрунтована була Юрком Ґудзем у його анти-романах «НЕ-Ми. Книга видінь і щезнень» та «Ісихія. Книга щастя» і здобулася на завершену концептуалізацію у його передмові до книги споминів Івана Гнатюка «Стежки-дороги», яка, власне, і має саме таку назву – «Українська Реконкіста» (Ніла Зборовська докладніше зупиняється на цьому аспекті і в її «Поясненні до тексту…» свого анти-роману, і в засадничо важливому під цим оглядом есеї «Юрко Ґудзь (психометафізичний портрет)», опублікованому 2009-го у виданому тим-таки видавництвом «Джура» томі прозових та поетичних текстів Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті»). «Українська Реконкіста» – це мистецька, онтологічна міфологема, яка здатна містити в собі різні літературні напрямки і школи: від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоаванґардових пошуків. Важливо лиш те, щоб у сих творах був присутнім сильний вольовий імпульс на звільнення (відвоюванння) і впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього світу окремої людини, її здатності до порозуміння з іншими (часто, зовсім не схожими на неї) людьми…»,- значить Юрко Ґудзь у згаданій вже передмові до книги Івана Гнатюка. Визнаючи за своїм другом-поетом пріоритет у концептуалізації цієї ідеї, Ніла Зборовська проте не обмежує її аспектами власне літературними, а екстраполює на ширші буттєві засяги, на долю людини як проект і пунктир усвідомленого вибору. Українська Реконкіста в її анти-романі – це те, що не дозволяє Дзвінці зламатися, коли всі «об’єктивні умови» тільки цьому усіляко і сприяють. Це – її Пере-Можу над ситуацією, часом, оточенням: його не вільно увібгати в якусь рефлексивну конструкцію, вкарбувати в аналітичну формулу, його вільно тільки пережити в безпосередньому наближенні болючого світу. Або вияскравити в слові, бо слово в анти-романі Ніли Зборовської дорівнює життю:

«Ніколи не бійся межі! Бо кожної ночі ми – на такій межі, бо кожної ночі готуємося до більшої межі,  на більшій межі готуємося до ще більшої межі, й так все наше вічне життя… Врешті стає видно у темряві, що смерті – немає»,- говорить Дзвінці друг-поет Юрко;

«Дивися уважно! Це ж твоя рідна земля. Вона – не безплідна! Вона народжує Слово!» «Кров йому ціна»,- чує Дзвінка у своєму містичному видінні, коли справжнє близько і прірва близько..

«Кров йому ціна», – повторює Ніла Зборовська. І те, що у 2003-му, році виходу книги, було припущенням, передбаченням, пророцтвом, тепер стало просто капілярною сіткою простору. Можливо, і раніше так було, і ми просто не бачили цього за пеленою незавершених подій і плетивом обірваних доль, надто великих для малої буденності. Можливо, й так… Проте сьогодні усе по-іншому. «Кров йому ціна»,- котиться простором нашого дня, від заруби біля Вовчанська, якого автор цих рядків ніколи в очі не бачив, до заруби в околицях Спірного, які він дуже і дуже, від Харківського напряму до Сіверського, Херсонського, Запорізького….  Дня крові і Великої Межі. Дня поезії, анти-романів, спротиву, смерти. Дня Української Реконкісти.

 

серпнем-вереснем третього року вторгнення

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.