Зустрічей зі справжнім поетом у питомо його часі та просторі – у міжвоєнному центральноєвропейському Intermezzo 30-х, із лише йому притаманними знаками, пророцтвами, «горизонтом» доби. Київська Фундація імені Олега Ольжича цьогоріч благословила у світи факсимільне відтворення під однією обкладинкою трьох прижиттєвих книг автора, звертаючись до якого Олекса Стефанович, ще один знаковий поет епохи, згодом скаже: «Ти, криштальний Олеже». Ходить про дві поетичні збірки – «Рінь»(1935) і «Вежі»(1940) та біографічно-меморіальний есей «Євген Коновалець»(1940). Усі ці книги вже добре знані, бо не раз друкувалися у відповідних збірках творів поета, тексти якого увійшли до бекграунду кожного освіченого українця. Тож в аспекті фактологічному нове видання (його упорядниками – Олександр Кучерук та Сергій Кот) не запропонує нічого особливо нового ні масовому читачеві, ні фахівцям-гуманітаріям. Проте, для вимірів сенсотворчих, для уреальнення живого «дихання» доби, у якій випало творити цьому дивовижному поетові, пропоноване трикнижжя має значення справді надважливе. Бо тут, у суті речі, маємо справу із трьома книгами-наближеннями, які дозволяють поглянути на Ольжича очима сучасників, людей його покоління, тих, хто, читаючи ці вірші, просто не міг ще знати, що мине зовсім небагато часу і цьому поетові судитиметься стати більшим за самого себе. Стати легендою. У часі виходу цих книг (Ольжичеві автографи на них – як знаки пощезлої доби) не знав того і їхній автор.
Симптоматично, що повернення Олега Ольжича в культурний простір «материкової України» також відбувалося у стадіальному розгортанні трьох зустрічей-наближень. Спершу він був автором із того, далекого і забороненого світу, знаним тільки із передач Радіо «Свобода», на хвилях якого Ігор Качуровський вів цикл програм про українську поезію. Був тоді якийсь особливий шарм у тому, аби навівши будильник на пів на третю ночі, коли починало слабнути утробне завивання глушилок, вслухатися у донесені крізь темінь незліченних кілометрів рядки на кшталт: «Дванадцять літ кривавилась земля / І сціпеніла, ствердла на каміння. / І застелило спалені поля / Непокориме покоління». Потім сталася «перебудова», з’явилися перші самвидавні газети зі «сліпим» друком та публікаціями про ОУН та Ольжича… Підсумувала цей період упорядкована Миколою Неврлим і видана в Братиславі 1991 р. збірка «Цитаделя духа»: початком божевільно-розкішного 1992-го, коли розпадалися усталені межі і поставали нові світи, вона продавалася у «трубі» під Майданом Незалежності; студенти української філології Київського університету віддавали за неї цілу місячну стипендію – і книга була вартою того, аби зекономити задля неї на каві та ще на чомусь…
Потім в осягненні поезії, публіцистики та життєвого чину Ольжича настала доба сказати б, екстенсивного розширення: він увійшов до шкільних програм, видавництвами – і столичними, і провінційними – неодноразово перевидавалися різноманітні його тексти, Фундація імені Олега Ольжича на схилку «нульових» благословила у світи ґрунтовний тритомник, куди, окрім поетичного доробку, увійшли також його фахові праці з археології, статті та спомини про нього. Ольжич став «дисертабельною» темою: зворотнім наслідком процесу виявилося те, що багатьма він почав сприйматися як автор абсолютно нормативний, пізнаний і зрозумілий, який надається впереваж для цитат і гасел на патріотичних імпрезах. Видане 2020-го факсимільне відтворення трьох його книг намагається розбити цю шкаралупу уявного всевідання, з’явивши нам Ольжича у нурті своєї доби з її осягами і катастрофами, з її екзистенційними паролями та семіотичними стихіями, з її розпачливим борсанням між нервовою екзальтацією «віку джазу» (Фіцджеральд) та похмурою симетрією одностроїв «доби, жорстокої, як вовчиця» (Ольжич).
Який же він, Олег Ольжич, у потоці свого життя, а не в осяйній монаді біографічного міту? Найперше – досконалий поет. Його видана у Львові 1935 р. перша збірка «Рінь» – найпереконливіше тому свідчення. Жодних слідів учнівства, наслідувань, стилізації, прагнення улестити читача, призвичаєного вже до певного «тембру» українського слова; «Рінь» – книга зрілого поета із лише йому притаманним комплексом тем, метафоричними домінантами, естетичним і навіть візуальним горизонтом. Ольжич-віршник у парадоксальний спосіб поєднує традиційну силабо-тоніку із доглибним інтелектуалізмом, культивованою інтенсивністю думки та напруженою діалектикою асоціацій. Археологія і ранньоєвропейська минувшина, готи і варяги, анти і Стародавній Рим, напруга міліарного протистояння й медитативна історіософського розмислу – аби наблизитися до рівня Ольжичевих осягнень потрібно було, як висловлювалися у той час, студіювати у високих школах. І ще одна характеристична прикмета «Ріні» – її засаднича українськість, яка вяскравлюється не в декларативній риториці, а в українському погляді на світ, хоч би про що писав не писав, починаючи від Коляди, яка ступає загубленими снігами Полісся, і завершуючи Ганібалом в Італії та «божеською десницею» Олександра.
Друга Ольжичева збірка «Вежі» побачила світ 1940 р. – вже в окупованій німцями Празі. До речі, на прикладі цього факсимільного видання виразно бачиш, як немилосердно німецький цензор живцем видирав із поетичних текстів Ольжича все, що стосувалося української державності. Бо Райх міг інколи загравати з українцями, коли це потрібно було йому із тактичних міркувань, проте визнавати їх суверенним народом – ніколи. Одначе і в цих умовах Ольжич лишався Ольжичем, спромігшись «ставити ногу недбало на край / Блакитної чаші безодні».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Гортаючи сторінки цього нового-старого видання, ошатного і направду по-мистецькому викшталтуваного, і читаючи на факсимільно-пожовклому папері такі, наприклад, класично-досконалі у своєму поетикальному «саунді» вірші, як «Пройшли пурпурні фінікійські дні» чи «На трьох горбах під знаками орла», починаєш розуміти, наскільки значущою у світовій літературі постаттю міг би стати Ольжич, якби уподобав спокійніший спосіб життя. Проте його вабило інше: у світі, який на дрібний порох розмелювали жорна Колими й Саксенгаузену він обрав бути найперше поетом і людиною. Чи навіть так: людиною і поетом.
“Українська літературна газета”, ч. 19 (285), 25.09.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.