“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
…«Світи і позасвіття Української революції», – у часі, який віднесла вогняна ріка, ця назва видалася мені спочатку якоюсь занадто, сказати б, поетичною для скомпонованих в окремішню книгу наукових студій із проблематикою музейних репрезентацій «золотогомінного» нашого національного пробудження 1917-1921 років, книгу, яку тоді вже подумки уклав і назву для якої шукав, перебираючи різні варіанти. Забагато, думалося у той час, у цій назві метафоризації, забагато літературного і замало – музейно-фактологічного, треба якусь іншу – аскетичнішу і наративнішу, як пояснювальний напис до експонату…
Тоді – це січнем 2022-го, останнього місяця на тому березі вогняної ріки, коли і у мене, і в усіх нас, було зовсім інше життя, життя, яке із цього берега видається іноді призабутим спомином, сповитим млоїстою пеленою туманів – прохолодних і подаленілих: апсида 4 поверху, експозиція Музею Української революції, пожовклий за сторіччя папір видруків Універсалів, книги, світлини, мапи, фалеристика, робочий стіл Михайла Грушевського із часописом «Вісти з Української Центральної Ради» на ньому, листи Симона Петлюри, подарована січовими стільцями Євгенові Коновальцю ручка, у формі пера, із «Борітеся – Поборете!» – кодом, паролем і посланням у Вічність тієї доби. Тьмяне світло у скляній поверхні вітрин, тиша, яку інколи порушує притлумлений гомін відвідувачів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Час од часу я спускався трохи нижче, на сходовий майданчик, де з вікна рідного Музею у нагорній високості – Замкова… Найбільш неупокорена, неприручено-дика і заразом найсакральніша з усіх історичних київських гір, де на відстані доторку сусідять речі та реалії, які у звичному нам житті належать до зовсім різних світів: згарища багать, смітники, вимиті дощами фрагменти староруської кераміки, поруйновані склепи, капища чудернацьких богів та демонів… Дивився на ту гору, і думав про могилу, яка там, на самому вершечку Замкової, могилу козаків 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, які загинули від москальських рук і поховані там у серпні 1917-го: на похорон тоді зійшовся весь український Київ на чолі з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, і саме цією могилою печально й урочисто розпочинається довгий шерег могил Української революції – могили «крутян», могила козаків, розстріляних чекістами під Базаром, відомі й невідомі могили повстанців. Наш Музей 12 днем серпня 2020-го, у 103-тю річницю їхнього поховання, відновив її, щоб мали козаки там вічний спочинок під справжнім своїм іменем – «богданівці»: співав тоді Тарас Компаніченко, була сальва із 16-ти залпів, на пошану їм, 16-ти, там…
Травнем 2021-го у рідному Національному музеї історії України.
Читаю лекцію “Леся Українка і Українська революція 1917 -1921 років”. Можливо, на тому березі вогняної ріки я був кращим за себе, нинішнього. А можливо – гіршим. Але точно – був іншим.
Тоді, січнем 2022-го, дивлячись на гору, на могилу на вершечку її, із вікна було її не побачити, бо схована за живою заслоною дерев, але я знав, що вона – там, вона разом із Замковою, ніби вітрильник зі щоглами, пливе над дахами і банями церков старого Подолу, над тьмяною глибиною вод вічного Дніпра, думав, що ось вони – позасвіття. Тут, у просторі Музею Української революції – її світи, її «державна бронза», велич і трагедії, а там, над нами – інші її виміри, її позасвіття, приховане до часу пеленою незнаного і потаємного, як потаємна завжди смерть, невідступна від кожного, ніби тінь наша, до часу ще не видима і тендітно-прозора.
А під шкірою днів чути було тугу пульсацію артерій із багряно- чорною кров’ю війни: на першому поверсі, де була присвячена Армії УНР наша виставка «Народжена волею, стверджувана зброєю», що нею ми завершували цикл урочистостей, присвячених 100-річчю Української революції, відвідувачів зустрічав банер із обличчями тих, хто поліг у сучасній російсько-українській війні. І серед них – Микола Ілін (був на прощанні з ним у соборі Святого Олександра в Києві). Я дивився на його обличчя, на прапор бригади Чорних Запорожців із вигаптуваним гаслом «Україна або смерть!» і теж снував собі думку, що на те прощання із козаками-богданівцями влітку 1917-го зі зрозумілих причин прийти не мав можливості, але на інші прощання з іншими козаками – вже так. І скільки їх ще буде, тих прощань, тих могил?
Не знав, звичайно, у той час того, не знав я та й ніхто не знав, і тільки тепер приходить розуміння того, перед порогом яких світів і засвітів ми тоді стояли. І не лише за Українську революцію йдеться, а й за ціле наше національне буття. Хоча й за Українську революцію також, може, навіть – першочергово, бо те, що розпочалося 24 днем лютого 2022-го, мало і має для московщини тільки одну мету – знищити і перетворити на сірий попіл відроджену у Києві березнем (чи краще вже суто по-курбасівськи: березолем) 1917-го Україну. «Украінскій туман рассеєтся і русскоє солнце взойдьот», – писав сто з гаком років тому один денікінський «єдинонеділимщик» як керівництво до дії для нинішніх кремлівських писак…
Тому світи, і тому засвіти. І вогонь, який відділяє нас, нинішніх, від нас, тогочасних. «Усі вогні – це вогонь»,- значив Кортасар у відомій своїй новелі. Але ні, цей вогонь таки особливий, не перейти його потік: занадто він ярий і занадто багато у відблисках його полум’я могил та облич…
І доль, і досвідів скільки у тому вогні. І мій, особистий досвід – лише маленька його цята, лише – частинка чогось значно більшого і важливішого. Тому пишучи груднем 2025-го тут, у зоні бойових, ці рядки, пишучи, коли вже мій «військовий стаж» став більший за музейний, раптом усвідомив, що: 1) не так «військовий стаж» відраховую, не від тієї дати; 2) там, де пишу «я» і «мій», потрібно писати «ми» і «наш». Бо я звично той стаж з автоматом відраховую від 27 дня лютого 2022-го, коли приєднався до Оболонської ДФТГ, що з неї сформувався мій батальйон Свобода, який потім – Луганщина, Донеччина і все таке мальовниче. А потрібно від ранку 24-го, коли ми всі… Коли ви, дорогі мої музейні колєги і колєжанки, ви всі, у кого я вчився і буду вчитися, були там, на Старокиївській горі, де біля підмурівків Десятинної наш Музей береже невідцвітну пам’ять української історії, а ви прийшли зберегти його і всі скарби його, які нам передали ті, хто був перед нами, від Миколи Біляшівського і Данила Щербаківського починаючи, а ми маємо передати їх тим, хто буде після нас. Ви прийшли, коли у Києві рвалося і горіло, коли ніхто не знав, чи просочилися москалі у місто, чи ще ні, коли шляхи із Києва були запруджені дорогими автівками, всі практично – у західному напрямку. Прийшли, коли високі чиновники, які з патосом розповідали про культуру, не відповідали на жоден дзвінок і взагалі не подавали ніяких ознак життя – бо вони просто втекли тоді. Зрештою, то не дивно: вони прийшли на свої посади не заради служіння й офіри, а заради статусу та комфорту, і коли комфорт опинився під загрозою, їхня реакція на небезпеку прогнозована – втеча. Але, ваша, дорогі мої колєги та колєжанки, реакція була зовсім іншою – і то суто військовою: не тікати від небезпеки, а врятувати від неї те, що тобі дороге. І ви врятували ті скарби – і безцінну кераміку з античних колоній нашого Причорномор’я, і срібний хрест, подарований Конашевичем-Сагайдачним Богоявленському монастирю, і лист із власноручним підписом Марії Магдалени Мазепиної, матері великого Гетьмана, і речі, зібрані Вікентієм Хвойкою, і прапори української Незалежності. І те, що я теж тоді був у вашому гурті, сповнює мене гордістю – і вдячністю кожному з вас.
І вже згодом, коли хтось із нашого музейного товариства пішов на фронт, а хтось лишився в дуже умовному тилу берегти Музей, не дати, як того дуже б хотіли варвари-московити, аби назавжди замовкли у його стінах голоси відвідувачів, аби не лунали там захоплені дитячі вигуки на наших атракціях, не відкривалися нові виставки, не береглося те, що має бути збереженим – ми всі, уся наша музейна громада, мислили і діяли, як військові, як частина єдиної сили. Є така гарна загальна назва, в офіційних документах вона часто вживається – Сили оборони України. Подобається вона мені широтою свого семантичного засягу: усі, хто обороняють її – усі в Силах її оборони. І наш Національний музей історії України, і ви, дорогі мої колєги і колєжанки – там, у цих Силах, і то – від самого початку цієї історії. Бо те, що зроблено за ці майже чотири від початку повномасштабного вторгнення роки (і в яких умовах зроблено!) – то диво. Можливо вам, тим, хто безпосередньо «в матеріалі», хто збирав свідчення і артефакти відразу ж після звільнення від москалів нашої святої Київщини, хто працював над такими, вражаючими своєю змістовою наповненістю та світоглядовою концепційністю, виставковими проектами, як «Навала. Київський постріл», «Європейська Україна. Доба Мазепи», «Енеїда», «Прапори Незалежності’, «MlRAS. Спадщина», «Азовсталь: нові сенси», «Концтабір Ягідне», «На зв’язку!», «Боротьба за Незалежність. Творці. Епізоди», «Сім облич Віктора Петрова», «Скарби України.Символи державності», «Хто, як Бог?» (ще і ще вільно тут називати), усе це бачиться звичною музейною роботою. Але для тих, хто повертається із полів, де день зустрічається з ніччю і світло – із темрявою, це – диво. Диво живого життя у місті, яке далеко за нами, за сотнями і сотнями кілометрів, за посадками, зруйнованими селищами, побитими шляхами і яке – довіку у серці кожного з нас.
І коли після бойових ротацій мій батальйон Свобода повертався на «мирні землі», я неодмінно з котримсь із побратимів мав прийти – повз Софійську дзвіницю і вершника-Богдана, повз Михайлівську, де Кирило і Мефодій, і потрощена москалька техніка – до нашого Музею: порозкошувати поглядом біля збережених вами дивовиж, поговорити, помовчати… А потім знову повернутися на Михайлівську, до Стіни пам’яті. Помовчати тепер біля тих, хто назавжди у споминах і в серці, послухати тишу, яка інколи переривається дзвонами собору… І просто згадати, що далеко не одна родина тих дорогих мені людей із рідного Музею сплатила за цю тишу і цю мелодію дзвонів ціну, дорогу ціну…
А ще той наш музейний ранок 24 дня лютого місяця 22-го року дам нам усім досвід усвідомлення однієї вкрай важливої (навіть сказав би, світоглядово важливої) константи: те, що раніше здавалося майже вічним і непорушним – воно враз може стати минущим і зникомим. Музейна велична піднесеність, маєстатична впорядкованість залів та експозицій, та, як писав у вірші «Археологія» Олег Ольжич, «поважна мова врочистих вітрин» – усе це може враз пощезнути. Дуже враз… Десь уже близько 12-ої того дня, якраз зносили до фондів у підвал експонати нашої «козацької зали» на другому поверсі, мені раптом майнула думка: якось раніше, у тій колотнечі, не було її, може, не до того було, та й нуль бойового досвіду було у мене тоді. Думка, що вони ж будь-коли можуть сюди вгатити, вони ж під Києвом або в Києві вже, і будинок на горі…
І справді – на горі… І справді – могли… Москалі – майстри смерті, і вони вміють робити це з насолодою. І нищити музеї вони вміють: щось інше, добре й людяне, то – ні, не складається у них, а тут вони професіонали високого класу: знищений ними дотла Іванківський історико-краєзнавчий музей з картинами Марії Примаченко, ними ж на попіл і руїни перетворений Національний музей Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині (і ще, і ще тут вільно називати музеї, бібліотеки, театри) – тому щонайвиразніші свідчення. І грабувати – вони теж професіонали, тут вони з усією пунктуальністю, як у Херсонському краєзнавчому, Каховському історичному… Музеї стали такими ж крихкими й загроженими, як і люди: люди можуть піти в небуття, і війна це тисячами й тисячами прикладів довела, і музеї можуть. І можливо, саме тому наше ставлення до музеїв та музейних скарбів стає по-особливому тремтливим, вже – суто особистісним: вони, музеї – то не холодні й непорушні константи, вони вразливі, як і ми. Їм, як і нам, може бути боляче, їх, як і нас, можуть вбити. І берегти їх треба так, як бережеш дорогу
людину.
…А ще того дня в нашому Музеї, вже після тієї моєї думки про «прихід» з усіма там наслідками-подробицями, що їх, зрозуміла річ, міг собі тільки уявляти, бо нічого подібного у своєму житті тоді ще не довелося бачити, я постійно згадував – він просто був мені перед очі, куди б я не пішов, з усіма найдрібнішими деталями – один експонат із нашої виставки «Рятував від небуття. Музейний простір і всесвіт особистості Федора Ернста». Згадував Нарбутову – 1918-го, другого року трагічної і великої Української революції – обкладинку до часопису «Наше минуле». Ще до «повномасштабки», на тому, мирному для мене березі вогняної ріки – любив часто приходити туди, на третій наш поверх, стояти і дивитися на це диво. Бо те, що Георгій Нарбут – геній графіки, це всі знають, це загальновідомо, і Герб його роботи при такій нагоді називають, і « Українську абетку», і шрифти, і перші наші грошові банкноти… Але мені повнота його стилю, його художньої суверенності, його повновладного «мазепинства» (він сам себе «мазепинцем» називав) – лише і саме тут, у цій роботі, де усього багато – і ніде не надмір, де антична аскетика лінії і барокова пишнота декору, де так вдосталь земного – дбайливого і буйноцвітного, а ще більше – неосяжного, відкритого в безмежжя простору неба. Козак у пишному жупані з мушкетом, із нашого, як його називали у добу Гетьманщини, «гербу національного», герб Мазепи і ним же фундовані київські церкви, спудеї Могилянської академії із книгами в руках – здається, Нарбут поспішав, аби швидко, дуже швидко засвідчити графічною реальністю і покласти на папір все, зовсім усе із вицвіту, із скарбів старожитньої України, яка на його, Нарбутових очах, уже з клейнодом мистецької чинності цього найбільшого нашого графіка на всі віки минулі і потомні, воскресла у дзвінких рядках нових Універсалів. Так людина, яку довго тримали у темному підземеллі і яка нарешті з нього вирвалася, поспішає просто назвати, для себе і для інших назвати, ті скарби, єдиним законним господарем і власником яких вона була і є… Мені потім увесь час, допоки не почалася військова кар’єра, бо на війні найспокійніше і найкомфортніше – це коли ти сам воюєш, була перед очима і в пам’яті ця Нарбутова обкладинка «Нашого минулого». І – «рятував від небуття»: із назви тієї виставки. Небуття – воно було близько, майже у повітрі, просто пальцями його намацував, як тонкі сталеві дротинки у пітьмі… З огляду на подальші обставини біографії, у зоні бойових тих прильотів бачив і бачив, вони стали для всіх нас, хто пішов туди, просто тлом, буденністю, без якогось емоційного складника: бачив, як спалахує розбита мінами хата у Зайчевому (передмістя Горлівки), як працює танк, коли не чуєш виходу, а десь перед тобою просто нізвідки – стовп вогню та осколків, як детонує б/к у розібраній FPV-хами евакуаційної броні на полях під Спірним… Так, це було, звичайно, трохи нервово, одначе такої гостроти відчуттів, як тоді, 24 дня лютого місяця, коли думалося, що весь той дорогий нашому серцю світ, той простір, і не лише музейний, а й цілий український, усі його дива і скарби можуть враз пощезнути – такої межово-пекучої гостроти, майже, як попіл уже всередині себе носиш, і у мене, і у всіх нас, дорогі мої колєги і колєжанки, переконаний, більше не було ніколи…
Насамкінець – ще спогад, бо розкошування у спогадах – то одна з небагатьох речей, яка лишилася у мене ще з того берега вогняної ріки… Вересень- жовтень 2018-го, я тільки почав працювати у нашому Музеї… Часто зупинявся тоді, в експозиції Музею Української революції (ще в Будинку Української Центральної Ради вона, була там – і має туди повернутися) перед текстом ІV Універсалу – він у нас у центрі зали, змістовою основою, праворуч та ліворуч від нього – вітрини зі світлинами, документами, книгами, зі спресованим у речах і в часі голосом тієї доби, коли, за Тичиною, «Одчиняйте двері»… Стояв, дивився, перечитував текст, не тому, що не знав його, знав, певна річ, а тому, що просто до вподоби було дивитися та той пожовклий папір, на те, як перетікають літери видруку (ще набірник їх власноруч укладав) у слова, а слова – у речення. «Твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Народня Республіка», – це ж пряма алюзія, така зрозуміла тоді всім, на Шевченкове, із «Кавказу»: «Ми віруєм Твоїй силі / І духу живому / Встане правда! встане воля». І міркував собі, що ті, хто тоді, січнем 1918 -го, читали цей Універсал чи то в Києві, чи в моєму Гостомелі, чи ще десь, вони теж, певно, так думали і їм теж Шевченкове відлунювало…. Від їхніх світів і засвітів до наших, через вік і через війни, через провалля, попіл і небуття – нитка та тчеться і не переривається. Тонка срібна нить живої пам’яти нашої історії. І сьогодні, коли все у вибухах і вогнях, коли в полях чорніє спалена техніка і димлять згарища посадок, коли виють сирени, а в небі – летять янголи і гуркотять «шахеди», нить ця не перерветься. Бо є всі ми. Бо є ви, дорогі мої музейні колєги і колєжанки, у яких я і на тому, і на цьому березі вогняної ріки вчився і продовжую вчитися.
Олександр Хоменко,
батальйон Свобода Бригади швидкого реагування НГУ Рубіж
Груднем 2025–го, Донеччина
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.