І кожне з них – справдешнє, окремішньо-неповторне, живе, явлене і про-явлене, десь – майже дотиково відчутне, десь – мерехтливе, летюче, млоїсто-стуманіле, бо дається таке ім’я абсолютом, осердя якого – повсюди, а окружність – ніде. І абсолютом цим – допоки світ світом стоїть – була й лишатиметься любов: єдина по далеких і близьких общирах субстанція, наділена божистим правом означувати словом. А ще – втішатися вибором імен, як дитина світу на березі моря знічев’я втішається коштовними мушлями. Можливо, тому, що вона у єстві своєму невловна, вища за всі причинно-наслідкові сув’язі, понадземна, легкокрила і розкішно безжурна: любов ні про що не дбає, ні на чому не чому не застановляється, ночує в кожній господі, між небом і землею торує шлях вічним гостем, а випадковістю обдаровує, як осяянням чи рятівним вітрилом порятунку. Любов винагороджує безпричинно, бо милість вища за офіру: це ще від початку часів знане було всім і кожен із нас у своїй добі цю істину пере-сотворює. «Випадкова зустріч – найбажаніша в світі, і наперед домовляються про зустрічі лише ті, хто спроможний писати один одному листи на самому лише крейдяному папері», – значитиме під цим оглядом початком безпритульних 60-х Кортасар у «Грі в класи». «Він програв її в карти і в доміно / І здавав в усі можливі ломбарди. / Та вона поверталася, мов у кіно, / То до лінії фінішу, то до лінії старту», – сконстатує посеред розламів нинішньої безпритульності Руслана Мельничук.
Її «Кармічна любов», яка схилком 2019-го побачила світ у Вінниці (під сучасну пору – одній із визнаних наших літературних столиць), дає добру нагоду ще раз поговорити про любов як одну з дивовижно-незбагнених тотальностей української поезії. Якщо бути точнішим – про жіночу проекцію такої поетикальности (адже кармічна невідворотність любови – то навіч жіночий спосіб транскрипції цього одвічного «сюжету») із притаманним їй драматизмом емоційно-медитативного нурту та тендітними єпіфаніями особистісних наближень (чоловіча іпостась української поезо-любови, зазвичай, більшою мірою імперативна, сказати б, настаново-ствердна – проте ця тема на окремішню розмову). «Теж мені екзотична птаха», – прочитавши таке, здвигне плечима котрийсь із читачів цього скрипту, додаючи, що, мовляв, і так усі відділки поезії напівпритомних наших літературних часописів переповнені жіночо-чоловічим ліричним віршоробством, тож потік цей треба тлумити, допоки під хвилями «крови-любови» все не потонуло. І помилиться, бо те, що наський читальник зазвичай сприймає за жіночу та чоловічу лірику – то фемінна та маскулінна технології серійної літературної текстуальности. Знати, що фемінність і маскулінність правлять у семіотичних стихіях post-Міленіуму за дві визначальні категорії гендерних стереотипів та моделей поведінки (він – мачо, вона – вамп, він – брутальний самогубець, вона – порцелянова лялька і т. ін.: шерег вільно продовжувати й продовжувати): йдеться про суто товарну репрезентацію того, що в єстві своєму, у «зерні» колись хіба що натяком правило за автентику. Але правило давно, дуже давно, а нині у такого кшталту типові письма на якісь несподіванки годі очікувати: це вже не мова буття, а ґвалтована цивілізацією мова, де метафоричні регістри стандартизуються прес-формами «суспільства видовища», а психологічні модальності вишиковуються, як стовпчики в шкільній таблиці множення.
Натомість у достеменно жіночому та достеменно чоловічому типах віршництва відлунює погук екзистенційного вибору, взорованого не на горизонталь психоаналітичного наративу, а на вертикаль живого осяяння. Тут сусідить не Фройд, а Євангеліє з його «Ісус підвівшись і нікого не побачивши, крім жінки, сказав їй: жінко!». Назагал беручи, жіноча лірика у єстві своєму (і збірка Руслани Мельничук – виразне тому підтвердження) постає неминуче сповідальною, сповідальною у тому сенсі, який наділяв це поняття досекулярний тип образного мислення (у його просторових координатах доглибно-межова сповідальність божистим вітром сповивала усе – від гомілетики до куртуазної лірики), тому герменевтична перспектива такої жіночої ліро-сповіді і сьогодні розгортається у поєднанні змістових напрямних, притаманних саме християнсько-середньовічному «модусу слова». Елементарний курс медієвістики нагадає, що тих змістових рівнів – чотири (як чотири ріки в Раю): історичний (буквальний, конкретно-емпіричний); алегоричний (постає як іномовлення, «зворотній бік» історичного); тропологічний (той, який на підставах розшифрованої алегоричності виокремлює етико-екзистенційну константу особистісного вибору); аналогічний (піднесення душі до обширів чистого Абсолюту).
У такій системі координат історичним змістовим рівнем для поезо-писання Руслани Мельничук постане любов у її конкретній земній з’яві. У суті речі, йдеться про ту данину, яку земний світ бере з усього – і з любови також бере. Але беручи, він, світ, навзаєм чимось таки і винагороджує – літеплою пластикою, класичною прозорістю письма, неголосним подзвоном журби… Взагалі, винагороджує цілим узвичаєним і олюдненим українським світом із його неодмінним вишнями і полем, млинами і криницями – сиріч, зі всіма нашими невмирущими рустикальністю, пасторальністю та медитативністю, які завжди бростяться на денці спогаду. Такі декорації ми вже бачили і про це вже писалося – і не раз? Під цим небом взагалі немає нічого нового, і відтоді, як шумери винайшли клинописні таблички, написати багато разів встигли про все і всіх, проте графіка індивідуальної долі у «Кармічній любови» зовсім не втрачає своєї тендітної виразности від того, що її поетикальність підкреслено вкорінена у традицію:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усі людські «не можна» забери,
нехай оця любов дощами сходить.
Із літа в осінь їдуть поїзди.
Сідаєш в липні – в вересні виходиш.
Дивуєшся цим змінам, як тобі,
а дощ іде у черевиках зношених.
А дощ іде. А дощ іде в мені.
Іде навкіс, як лінії у зошиті.
Інобуттям історичности на рівні змістового алегоризму постає для Руслани Мельничук любов-самота. Але вона особлива, це – самота на двох, самота у світі і заразом – поза світом. Це та любов, про яку пишуть у психологічних романах: тамтой рівень багатоступеневої ієрархії «Кармічної любови» поеткою концептуалізований найбільш інтенсивно. Вочевидь, в інший спосіб і бути б не може, адже двоє – це вже завжди оповідь, нурт драматизму, підтекстові глибини наближень і віддалень. Осердям тут Він і Вона. Він – єдиний і подвоєний, цілісний і множинний, до найдрібнішої цяти знаний і зовсім незбагнений. Він – священик, «але не в чорній рясі, а в зеленій / Він читає молитви, п’є Wermut / Стріляє цигарки у прихожан. / Дивиться в підлогу, стелю, але не на мене / Береже від ран…». Він – сидить у човні, курить марихуану (привіт Вудстоку), він – хлопець сільський «за височезним парканом. / Із оберемками слів, букетами віршів». Вона – шукає захисту у чоловіка і сама захищає його, такого «розхристано-ніжного», такого «печально-божевільного», вона – «тікає від себе, як діти біжать від дощу», вона – «потрохи себе надбирає… надрізає, надкушує, надриває», прагнучи офірою заслонитися від майбутніх втрат. Адже це так просто:
Усе минає і швидко втрачає свій сенс.
Це не так, як в дитинстві, де кожна шпаринка – як символ.
Я тоді ворогів своїх знала в ім’я і в лице,
А тепер – лише в спину.
Із тієї дуальности, із нуртування простору і часу, із сущого, побаченого у вислизаючи пластах чуттєвої матерії («І літо протікатиме між нами / малиновим варенням між губами / у наші потаємні острови») і проростає їхня любов – кармічна, земна, грішна, піднебесна. Вона – голос, за яким ідуть і в який єдиноспасенно вірять; і віру цю береже жінка, якій кармічна любов послана як розкіш, обітниця і наслання.
Екстаза єднання понад усіма умовностями і кордонами – найперше, єднання еротичного – знакує тропологічний змістовий рівень цієї поетичної збірки. Одначе, еротика тут особлива: вона не лише сексуальна (попри всю неймовірну значущість такого виміру для єднання двох), вона – справдешня Верховна любов, під омофором якої все утилітарне, корисливе, егоїстичне відразу пощезає. Тут всевладно панує літо дозрілої повноти, довершеності, достоту «осонценого» осяяння:
Літо – це мої вуста
голодні на твої дотики.
Це – море, що ловить дівчат за стан,
й розказує їм анекдоти.
А ти – капітан цього літа, Рей!
Я спрагла і розімліла,
коли пришвартовуєш свій корабель
до берега мого тіла.
А далі понад цим – тільки рівень всеосяжного океану любови-мовчання («Я чомусь вірю лише в ту любов, / Яку ще не сполохати словами»), любови уже не кармічної, а абсолютної. Проте мовчання стверджується іншим мовчанням, тож що про нього краще просто помовчати…
«Бо ця звичка багато думати, / І складати слова у фрази / Прирекла нас прожити / Четверте життя / разом», – небагатьом нині у сучасній українській поезії дозволено так, як Руслані Мельничук, змішувати часи, світи та історії, вкотре проживаючи разом життя, як любов, а любов, як життя. Бо згаданий на початках цього скрипту автор «Гри в класи» невипадково значив: справдешня любов віднайде себе на кожній вулиці, у кожному сюжеті і в кожному житті. Навіть якщо ця вулиця зовсім не в Парижі. І навіть, якщо це життя – четверте. І навіть якщо Кортасар – з іншим іменем.
“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.