Олександр Хоменко. «Кесар і косар: відчайдушна безвихідь свободи»

“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (323-324), березень 2022

 

Склепіння – неодмінно низькі, як на знаному всім полотні Андрія Антонюка «В казематі», де Тарас Григорович – достоту тобі святий Тарасій з якоїсь потьмянілої стародавньої ікони – «дрібні листи пише», у правиці перо з крила архангельського тримаючи; назагал беручи, іншими вони, склепіння тамтешні і бути не могли – на чому-чому, а на в’язничному муруванні царі та генсеки Московщини розумілися професійно, вкладаючи у цю справу всі свої босхівськими потворами розшматовані душі. Мала бути темінь, і слизька цвіль, і одвічний холод стін у замкненому просторі відчаю камінної домовини, так, щоб саме те слово – острог – довіку мертвою осугою запеклося на губах… «Мене, по правді сказать, риштовали, та посадивши з жандаром на візок, та прямо привезли аж у самий Петербург. Засадили мене в Петропавловську хурдигу та й двері замкнули, я вже думав, що й ключі в Неву закинули», – навіть і по кількох роках після того сам ще ледь вірячи, що пощастило (хоч би й одну неволю на іншу промінявши) якось збутися «синємундирих часових» та «решотки на вікні», напише він у листі від 1 квітня 1854-го до Якова Кухаренка. Одначе то була, сказати б, прагматична інструментальність пенітенціарної служби ІІІ Отделенія, понад запліснявілу матеріальність якої доглибний нурт творчих формовиявів автора «Гайдамаків» і «Катерини» підносив тяму направду вже метафізичну, яка мало залежала від волі і поведінки акторів на кону тогочасної історії: ходило ж за середину романтичного XІX віку, який втішався естетикою бунтівних карбонаріїв та ув’язнених тираноборців – впереваж поетів, бо саме поет у ситуації «буття-без-захисту-у-максимально-ризикованому-ризику» новозавітним погуком своєї візійності офірував оспалій спільноті взискану сенсовість та екзистенційну повноту: зрештою, і сам Шевченко це усвідомлював, значивши у тій-таки епістолі до наказного отамана Чорноморського війська: «Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля, як і мені недотепному випала». Майже сторіччя по тому, 1943-го, пишучи у катакомбах окупованої нацистами Франції свої «Сім поезій про кохання на війні», цю жаску і випрозорену інтенцію Поль Елюар перекладе мовою сюрреалістичної поетики: «Вечір склав свої крила / Над розпачем Парижа. / Наша лампа підтримує ніч, / Наче в’язень свободу».

Проте розгортається у повищій мізансцені з ваготою низьких склепінь і найпосутніший її вимір, знакований іпостасійною семантикою герметизму: герметизму – і то у вершинній його збулості, вертикально піднесеній у напружено-релігійному зусиллі – під цим оглядом не оминути, бо надто симетричні апофатикою своїх порожнин келія і каземат, у паралелях і меридіанах якої чистий, вивільнений від найменших цят не-метафоричного (знати, що поезія субстанційно протистоїть не екстремам трагічного, а «серединній» стезі ужиткового) простір Шевченкової «вакансії поета» з її непроявленими можливостями  безміру та потойбіччя у парадоксальний спосіб продовжився текстом. Циклом «В казематі» – найзагадковішою дивовижею чи не всього нашого шевченківського та по-шевченківського письменства, річчю, яка неодмінно мала бути написаною, але водночас і просто не могла на тих обширах постати, бо у трибі проживання, який судився Шевченкові у петербурзькій «хурдизі», плекання осягів чистої поетики було практикою як єдинорятівною, так і смертовбивчою. Бо й направду: чи можливий досвід тривкого, не уривчасто-дискретного, а саме тривкого (поєднаного логікою циклу як завершеної композиційно-естетичної структури) слова у синтагматичній його тотальності перед лицем все-урівнюючої смерти. Землякам-ерудитам нагадаєvо, що продовж цілого 1846-го, у розповні сил, маючи славу й ім’я першого українського віршотворця і втішаючись перевагами офіційного статусу (співробітник «Временной комиссии для разбора древних актов», сиріч – чиновник на російській державній службі: як на селянське око, був то пан, і немалий), він напише лише два твори – «Лілею» та «Русалку»: вони, звичайно студіюються фаховими шевченкознавцями, та не вкарбовані вони в українське надчасся – бодай і з огляду на те, що поза колом академічних науковців навряд чи згадає хтось бодай по рядку із них. Натомість від 17 квітня по 30 травня 1847-го, за неповних півтора місяці, які Шевченко провів «под следствием», він напише 14 поезій, без кожної з яких цілісний метатекст «Кобзаря» просто перестав би існувати: зрештою, і «Свою Україну любіть», і «Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…», тобто імперативні мислеформи пробудженого «в огні і бурі» українства вже не як самотинного вибору пророка й медіюма, а як злютованого пориву мільйонів – із того «казематного» набутку. Напише попри смертельну для себе небезпеку, не маючи ні паперу, ні атраменту, покладаючись лише на пам’ять («Сидячи у фортеці перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книги, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ці стьожки і виніс у чоботях…», – свідчитиме згодом про ту конспірологію Василь Лазаревський), вивозячи списані захалявні сувої із собою на заслання і потім якимось лише йому знаним побитом пересилаючи їх в Україну, так, що вони були знані, наприклад, Василю Тарновському, а через нього – і Пантелеймону Кулішу… Витворить цикл, який напродиво інтенсивно концептуалізує домінанти образотворчого сакруму Шевченка «дока­зе­мат­ного» і накреслює прогностичну візію його шляху до верховіть медитативної лірики Косаралу та неокласичної прохолоди post-засланських екзерсисів: закоріненість у пласти звичаєво-фольклорної міфопоетики («Ой одна я, одна…», «Чого ти ходиш на могилу?…», «Ой три шляхі широкії…»); монструозно-брилисті скиби затужавілої минувшини з її невідворотним фатумом вічного повернення зради в історію («За байраком байрак…»); стоїчна аскеза «закинутості у світ» («Мені однаково, чи буду…», «Н. Костомарову», «В неволі тяжко, хоча й волі…»); літепло знерухомленого часу, автологічна довершеність якого підносить автентику побуту-буття понад мерживо образів і тропів («Садок вишневий коло хати…») – в еліптичності саморуху творчих єпіфаній український Універсум постає як випрозорена гармонія ствердження та деконструкції, єдність непоєднуваного, плин нуртуючого клекоту стихій, утверджуючись у таїні відчайдушного самопоборення – і, як писав інший геніальний поет –  самособоюнаповнення. Так зв’язується древній змій і віднаходиться земля обітована.

«Косар» навіть і в цьому високому ряді – з’ява особлива. І самотинна, бо, перефразовуючи класика нашої прози, вільно там повсякчас віднайти то пустку, то надмір. Окремішність і якусь достоту незбагнену звабу тамтої поезії, звабу на межі просвітлення і  трутизни, відчував і сам Шевченко, який до цього вірша ставився по-особливому: досить сказати, що цей текст записано останнім у найранішому з відомих нам автографів циклу “В Казематі” (тонкий аркуш поштового паперу блідо-блакитного кольору, складений в 1/16: скомпоновано його вже на засланні, де кожен “захалявний” артефакт неминуче взорувався на мінімалізм східних дзен-буддистських практик). У шерезі тринадцяти пронумерованих віршів “Косар” знаковано числом найнебезпечнішим і разом із тим провіденційно наймісткішим – 13. Тринадцятий “Косар” – то епілог усього циклу, який вивершує його метафоричні домінанти, постаючи і тлом метасюжету, і горизонтом збулості: безперечно, натоді для поета цей архитвір проявлювався своєрідним ключем до езотеричного шифру його поетичних кодацій. Але березнем 1858-го, редагуючи у «Більшій книжці» – так само з відповідною порядковою нумерацією –  остаточний чистовий варіант невольничих поезій, Шевченко в інший вже спосіб завершує їхні причинні ряди: передостаннім записує вірш «Понад полем іде…» (до нього згодом олівцем буде дописана назва «Косарь», з якою він і увійде в канон української літератури, бо в оглаві попередніх списків вірш записувався, починаючи з першого рядка – «Понад полем іде…»: поет, як знати, довго вагався, чи вільно йому конкретизувати словом або іменем метафізичну просторінь відчайдушного досвіду), останньою натомість поставивши виповнену обертонами просвітленого прийняття свого шляху – але не приреченого упокорення долі! – поезію «Чи ми ще зійдемося знову?..», тональність якої цілковито супротилежна акустичним регістрам «Косаря». Інший екзистенційний нурт взискував іншого поетикального епілогу…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Рухлива топографія цього вірша, який ніяк не надається до доместикації навіть і під пером генія,  концептуалізує «лінію втечі», несогіршу за дельозівську: трансформації його нумерологічних констант проектуються на проблематику завершеного топосу Шевченкової метатестуальності, у координатах якої «Косар» – нетутешня, зовсім нетутешня екзотика. Взагалі, Шевченкова поезія – то річище обраних тем і вподобаних метафор, певна річ, не статичних, а динамізованих, які у варіативності власного зростання «перетікають» із тексту в текст, лишаючись водночас впізнаваними і самототожними (свого часу Олександр Жомнір підставово назвав Шевченка поетом-«однолюбом»); одначе «Косар» належить до тих унікумів, яким під цим оглядом годі шукати типологічної паралелі. До образу косаря, який «не спочиває / Й ні на кого не вважає», стинаючи «чи то пригород, чи город», а по них – «мужика, й шинкаря, / Й сироту-кобзаря», Шевченко не звертався ні до, ні після каземату. Звичайно, найлегше було б звести все до Смерти з її замашною косою (із таким її узвичаєним атрибутом вона в оперативному полі його дискурсу уреальнюється принаймні двічі: у присвяті до поеми «Сліпий» – там це звичайний троп без додаткового семантичного акцентування, та в офорті «Казка», де Смерть у строях української селянки – персонаж радше гумористичний, ніж інфернальний), але Шевченків Косар – це не смерть. Точніше – не сама лише смерть. Так, він може її накликати (поет – достеменний тут мандрівний дяк, який інколи суто по-бурлескному захоплюється танатологічним гмахом Косаря, тим, як, зміщуючи соціальні пласти в єдиному вимірі егалітарного небуття, «Приспівує старий, косить, / Кладе горами покоси, / Не мина й царя»), проте не одну тільки костомаху з косою він прикликає. І вже тим більше – він їй не тотожний. Зрештою, Шевченко, як і кожен справдешній поет, не міг не осмислювати і не переживати в художньому досвіді екзистенційні константи смерти, звертаючись до цієї теми у своїх «точках біфуркації»  (досить лише за «Заповіт» згадати, та й у «Чи не покинуть нам, небого…» – останній його поетичній епістолі до світу – Шевченко, обрамивши стоїцизм декором меланхолійного жарту, розмірковує, як буде «риштувать / Вози в далекую дорогу»), проте у ній він вочевидь, не кохався: занадто глибокою і достеменною була його релігійність, євхаристійна у доглибних своїх підставах, аби непримиренну непокірність безпосереднього  життя погодився Шевченко підмінити зрезигнованою апокаліптикою чи есхатологічною візійністю на взір сухорлявих видив Еммануїла Сведенборга. Тож потрактовувати «Косаря» чимось на кшталт «Об’явлення від Тарасія» було б найбільшим у мистецтві переступом – злочином проти стилю.

… Для сучасників та й для українських інтелігентів першої пошевченкової генерації він лишався на прикінцевий загал незрозумілим: йому віддавали належне, як і кожному віршеві із сакралізованого «Кобзаря» («Основа» опублікувала його ще 1862-го – із Кулішевого списку), проте потрактовувався громадою «Косар» як своєрідна абищиця, імпровізаційна спроба, щось, до чого увага привертається тільки з огляду на маєстат та ім’я автора. Це – закономірно: байдуже ковзаючи поглядом по поверхні речей і явищ загал, одвіку і довіку інерційний, не здатен поцінувати прогностичність генія, який, долаючи завершену тотальність плиткого межичасся, проявлює у письмі істину, глибшу за видимість ужиткових історій. Бо «Косар» – то уреальнена посеред декорацій досить таки сумирного XІX-го віку поетична стенограма завихрень та катастроф століття XX-го,  і саме в його опінії та оптиці «Косарю» належить художнє безсмертя: характеристично, що по Шевченкові в «домі буття» нашої мисленнєвості  цей образ першим повносило актуалізував  український геній вже XX-го віку – Георгій Нарбут. Його погуком барокових алюзій наснажена «Алегорія на новий 1916 рік», створена у розповні жахіть Великої війни (за українкою ж таки Ганною Ахматовою-Горенко, тамтою світоісторичною колотнечею розпочинається справжній «не календарне» XX сторічч)  – то апофеоз Косаря, древнього, як світ, але який лише тепер повновладно у світ прийшов, заволодівши часом і снігом, небесами і землею, пам’яттю і забуттям. Ні, він – це не смерть з народної казки, він – крижаний у самотинності своїй дух історизму, дух який, розриваючи колобіжність природних циклів хліборобської Ойкумени, впроваджує лінеарний час механічної цивілізації. Час чіпкої симетрії одностроїв, час без вороття й жалю, час, у якому все хистке й миттєве, а рятівним зостається  тільки майбутнє – невблаганне, ніби язичницький ідол. Це його, Косаря в подобизні «фастівського духу пізнання» необачно прикликатиме згодом на українські лани Хвильовий із бадьорими своїми комунарами…

І проглядає висока невипадковість (хоча і не без дещиці досконалого абсурдизму в стилістиці Беккета чи Іонеско, адже Шевченко і Нарбут цілком відмінні у  траекторіях життєвих «авантюр»: Шевченко, зрештою, «сідєвший», натомість Нарбут завжди лишався рафінованим денді), у тому, що «Косар» та «Алегорія на новий 1916 рік» поєднані не лише семантикою, а й місцем творення – Петербургом-Петроградом. Місто-примара над Невою віддавна розбивало «яйце-райце» нашої хутірської непорушності (Гоголь!), але Шевченко, піднісшись над такими звичними для Пітера наріканнями «любєзних земляків», присмаченими декоративною козакофільською ностальгією, першим і єдиним у своєму часі втямив: ходить не за всевладдя імперських структур з  їхніми статусами та ієрархіями (то минуще, хоч би на позір воно і видавалося скам’яніло-непорушним), а за реалії справді метафізичного рівня – за те, що згодом один з філософів назве «приходом диявола у світову історію». Ще не завершилася навіть «промислова революція» і світ здавався майже таким, як і сто чи двісті років тому, ще жита половіли і збиралися «судні ради», ще й «Великого льоху» активісти із залізними щупами в руках «не дошукались», ще на тихому плесі під назвою Німеччина ці, за влучним висловом Андре Глюксмана, «панове-мислителі»  (недарма ж у «Посланії» нарікається на «куцого німця узлуватого») тільки починали ладнати категоричні імперативи для майбутніх вбивць з-під штандартів Ніцше та Маркса, а один з в’язнів петербурзького каземату у безмежжі самоти свого досвіду спізнав – і то навіч: Косар вже йде, він уже тут, і серед поля та серед люду сліди його з-понадсвітні. Власне, у мінімалістичному просторі «Косаря»  – цілий драматургічний метасюжет його приходу: перщоз’ява в збуренні ошелешених стихій («Не покоси кладе — гори. / Стогне земля, стогне море, / Стогне та гуде!»); інвазія – по-варварськи стрімка і разом з тим механістично впорядкова («Тне косар, не спочиває /  Й ні на кого не вважає, / Хоч і не проси. / Не благай, не проси, / Не клепає коси»: «Діалектиці Просвітництва» Адорно і Хоркхаймера дуже зашкодило, що її автори не завдали собі труду ознайомитися з творчістю Тараса Григоровича); тотальне вилюднювання соціального простору в усіх його верствах і станах – із мужиками, шинкарями і царями;  лік та жах забуття як свідчення драми богопокинутості в людині; переборення в мові того, чого не вільно подолати в історії.

Історії, у якій завжди і довіку залізним бовваном – Косар…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/