НА СПОМИН ПО ОЛЕКСАНДРОВІ МЕДКУ
Йому було навіч, що тонка реальність переможе, що одвічна і довічна саме вона, а не світ учепистої бридні, який мусить одного дня пощезнути, забравши із собою у безвість усі свої вериги: вертикальний транзит тих, які всюди все владнали; царство кованих огорож і камінних позолочених левів біля брами із дзвіночком для нашорошених прохачів; карбовану просторінь остаточних зупинок і думок, що їх пихато розкладають, ніби статусні світлини з гірськолижного курорту преміум-класу. Певна річ, не знав він про те, чи прийде ця перемога у Божистому вихорі і язиках вогняних, чи постане у літеплій вспокоєності дозрілої повноти часу (бо людині й не дано те віддати, хоча суто особистісно він, безсумнівно віддав би перевагу не апокаліптиці, а достиглим нивам негомінкої офіри), проте у її невідворотній бутності завжди був певний. Не говорив про це часто і багато, не вибудовував якихось теоретичних у цьому напрямі конструкцій (принаймні, мені про це зовсім нічого не знати), а просто жив цим – не суєтно і ствердно… Надто добре розуміючись на вервицях віків і бездонних прірвах пам’яти, на слідах і на руїнах, на бистрій гладіні морській і на непорушній твержі самотніх островів (спостерігаючи одного разу за ним при якійсь розповіді, як завжди, негомінкій і стишено-медитативній, згадалося знане самоозначення Германа Гессе: «старий мандрівник і поет, приятель метеликів і ящірок, друг книг і релігій»), він не міг собі дозволити бодай тіні сумніву у тому, що світло сильніше за крицю. «Там земля і небо лопотять тонкими пеленами на вітрі, і всі межі стають відчайдушно прозорими», – написав мені якось після однієї з мандрівок так вподобаною ним осередньо-еллінською Ойкуменою, усіма тими островами і звивистими путівцями несподіваними зупинками та нарозтіж розкритими обширами Середземного, Егейського та Ікарійського морів, які вабили його не стільки навіть відгомоном давнезного, настояного на млоїстих тисячоліттях європейського першодня (хоча смак до, як сказав би Микола Зеров, «сну далекої Еллади» мав він бездоганний), скільки гострим відчуттям витончености світу докруж. Світу, де опівдні і дотепер проступають незникомі відбитки слів та жестів, за всієї своєї нетутешньості і під нашим сонцем вражаюче реальних…
Пізній вечір у київському середмісті, схололий схилок осени, пелена дрібного дощу і тьмяне світло ліхтарів, що грузне у примерзлій темені, притлумлений гомін із углиб’я якихось хтонічних льохів-кав’ярень, де вариться кава і смола, світло лайтбоксів із мокрими літерами слів, безживних і незрозумілих… Печать стомленої ваготи на раменах у припізнілих перехожих – і дзвінок, такий невчасний зараз, у цьому часі, декораціях, настроєвості, гештальті, зрештою, не на ніч будь він згаданий. Квапливо понишпоривши по власних кишенях, підношу «мобілу» до очей, аби втямити, кому це там аж так кортить, і то саме зараз – і видихаю полегшено: Медко. У моїй пам’яти з ним тільки цей «нікнейм» і асоціюється: певна річ, що, зазнайомившись, був він спочатку Олександром, потім – Сашком, але коли лишався я сам на сам і згадував про нього або коли він телефонував – тоді тільки Медко. Говорив йому колись, що характеристичне у нього прізвище, а він у відповідь цитував «Стародавній сонет» Тараса Мельничука: «Бджіл медоносних українські доли, й сама Вкраїна – вулик золотий…». Дзвінок Медка (в тому я раніше вже переконався), то завжди – або нові його мандри, або новий текст: дурноверхої і виснажливої звички надзвонювати із будь-якого напів-приводу у нього зовсім не було, телефонував він вкрай нечасто, і кожного разу із чимось справді важливим. Одно слово, із якимось новим пластом життя: про-мандрованим, про-писаним, про-житим… До речі, про мандри: важко було з його слів зрозуміти відразу, чи то Медко із них повертається, чи в них вирушає: завжди до його голосу у смартфоні додавалися якісь стихії (чи то на вітрі він говорив?), і в шумовинні тому його слова і речення гойдалися, ніби суденце на просторах морських, загублених між географічними широтами та історико-культурними епохами. Крит, Хіос, Самос, Лесбос, Родос, Евбея, мури Пергаму з воротами Евмена – у цих назвах, локаціях, топосах, топонімах, що ними він інкрустував свою розповідь, змішувалися історичні пласти і віки падали на стіл віялом карт. Цілком доречним було уявити, що телефонує він не з XXІ-го, а з V ст. до н. е., і корабель його – той, аттичний, із червонофігурного стамноса, із щоглою і вітрилом, а сам Медко (змінив би сучасний одяг на хітон та гіматій і зробив би бороду клиноподібною, за старогрецькою модою, – цілком зійшов би за сучасника Перікла) стоїть десь побіля корми: лопотить на вітрі одяг його, а він подумки перекладає Гесіода на скіфську.
…Того вечора він читав мені переклади гекзаметрів Парменіда – незбагненого автора із незбагнених країв, який першим почав розмірковувати над тим, які шляхи ведуть до воріт Дня і Ночи, що істинне, а що хибне і якою поставатиме куляста скінченність довершеної бутності. І дивно було у цьому присмерковому Києві з млоїстими завулками холодного дощу та важкими силуетами погаслих вікон чути у смарті відгомін світу, сповненого тендітним подзвоном середземноморської першозустрічі із таїною: «Судьба, неначе якір під водою, уява про буття і небуття, народження, згасання, колір, звук утримує для нас, щоб ми назвали, словами те, що глибше за слова». «Словами те, що глибше за слова, – довго потім застановлявся я над ними, бо не часто вловлюєш, читаєш, чуєш щось, що змушує до себе повертатися і повертатися, полишивши решту суєтності на потім, допоки не зрозумів, що тонкий світ постійно прагне вихлюпнутися у наш, огрублено-речовинний. Увірватися, як вітер вривається у дім крізь зачинені вікна і двері, як сповиває ранок роса… Він, тонкий світ, стримить до інвазії, зазадничо стримить, і кожного, хто бодай на мить відчув із тонким світом свою суголосність, дещицею тої неупокоєності обдаровує. І Медко, власне – він теж одна із його парадоксальних інвазій…
Перша із ним зустріч – влітку 2016-го. Відрекомендували: Олександр Медко, запорізький поет, добре знається на місцевому культурному ландшафті і взагалі – на ситуації в наближеному до «нуля» регіоні. Мене тоді ця тема цікавила під оглядом суто професійним: для однієї з київських наукових інституцій писав кілька розділів до монографії про гуманітарні контексти інтоксикації «Русским миром» наших південно-східних теренів у переддень вторгнення Московщини, тому люди, які знали зсередини тамтешню ситуацію, були мені дуже помічними. І треба сказати, що в цьому суто прагматичному аспекті, який на першій зустрічі був для мене визначальним, все було Ок. Людина – цілковито «в матеріалі», знає і в Запоріжжі, і в околицях його всіх хоч трохи у суспільному житті помітних «поетів і брюнетів»: і тих, хто за Україну, і тих, хто «Леніним дихає», і кому «Россія-мать, прості мєня, прості». Чудово розумів він логіку гібридно-гуманітарних технологій, за допомогою яких місцеві феодально-промислові боси за прямої підтримки Кремля та за повної байдужості, якщо не сказати більше, Києва готували у місті біля Хортиці «Русскую вєсну» на кшталт донецької чи луганської. Тож потрібного мені фактажу у першій з ним розмові було з лишком – і більше. Прикметною в Олександра Медка була ще одна особливість: попри свій відразу помітний філологічно-журналістський бекграунд, володів він здатністю до чіткого, сказати б, навіть технічно-операційного структурування ситуації, до логічного осмислення її передумов, причин, наслідків. Гадаю, багато в цьому аспекті посприяло йому те, що (розповідав якось згодом) початком 70-х служив на Курилах у полку радіорозвідки, де розшифровував складнощі японських шифрів перехоплених радіограм. Знати, що дрімав у ньому прецікавий політичний аналітик, нітрохи не сугірший, а в рази кращий за тих, що днями безвилазно в телевізорі стирчать: цей потенціал аналітичности став йому у нагоді потім, починаючи з 2017-го, коли він очолив Запорізьку організацію НСПУ і на нього зразу все навалилося – культурницькі проекти, книжкові толоки, напівживі бібліотеки, українські видавництва…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Проте «батьківщиною його серця» була ніяк не політика, і навіть не література (на першу нашу зустріч прийшов зі здоровенною торбою книг – зробив рейд київськими книгарнями: скільки по тому на моїй пам’яти не навідувався він до столиці, «пунктом першим» для Медка лишалися нові видання), на якій він розумівся дуже добре, і на українській, і на зарубіжній, прочитавши, наприклад, при одній оказії у гурті київських літераторів дуже незлецьку лекцію про Маріну Цвєтаєву, а те, що у певному наближенні вільно було б назвати філософською прощею, де в парадоксальний спосіб синхронізуються в єдиному вимірі мандрівки, письмена, змісти, єпіфанії, духові осяяння. Мені це стало навіч, коли він уже, здавалося, на схилку тієї першої розмови раптом почав згадувати про своє, доглибне, потаєне, про світ середземноморської Ойкумени, на острови якої першою світанково ступила мудрість, про Космос піфагорейців та про семибрамні Фіви, і ми, полишивши усіляку суєтність, нехай і гостро-пекучу сьогодні, почали снувати балачку об тім, що було з’явою і дивом, коли ніякої ще політики не було, і що пребуде під небом, коли вона у безвість пощезне. Він читав тоді свій переклад геніального мандельштамівського тексту, і я, слухаючи знане й водночас незнане «Безсоння. Ніч. Гомер. Вітрильна плоть туга. / Перелік кораблів, як вірш читаю вголос: / Цей журавлиний клин мчить в просторовий полог, / В завісу вічності, де пам’ять, як шуга», помислив собі, що тільки набувшись подорожами і сенсами, набувшись більше особистісно, ніж текстово (хоча й тексти важливі: у прірвах між їхніми словами – клекіт вогняних віків і знерухомлений спокій довершеного),тільки ступаючи у слід тим, хто сповив Аттику вервицями своїх незатертих шляхів, вільно так, як він, напружено й чисто, торкнутися душею «вітрильної плоті тугої»… Практично кожного разу потім, коли ми після чергових його мандрів Одіссеєвими морями перетиналися в Києві, Медко говорив про новий свій переклад: у суті речі, то був не стільки навіть переклад із мови на мову, скільки метафоричне перетлумачення з однієї знаково-історичної мовленнєвости на іншу. Так він перетлумачував книги Святого Письма і Гайдеггера, Гельдерліна і Борхеса, Лорку і Мандельштама: Медко мав добрий смак до витонченої гри культурними кодами, до певної навіть культивованої театральности та творення інтелектуальних шифрів, у парадигмальності яких часові пласти, як текучі води, позбуваються крихкої статики (такі його збірки, як «Буття і порожнеча: нотатки до вистави» та «Категорія SACRUM», виразно це засвідчують). Але над усім цим розкошеством «транзитної культури» – клейнод його, Олександра Медка, засадничої українськості. Українськості доглибно автентичної, сказати б. питомо запорізької, адже його Україна – «Незрозуміла, нелогічна: / дитя Христа й гетьманських чвар. / Одвічна, Господи, трагічна / і невагома, і – тягар» (це із його першої збірки «Хора»). Симптоматично, що поняття «хора» у цій книзі він тлумачив не в ужитково прагматичному сенсі, як сільськогосподарську периферію античного полісу, а в широкому засягові метаісторичної контекстуальності, де вона поставала (цитую його), «вмістилищем всіх аналогій, метафор, архетипів, простором, який концентрує в собі духовний зміст країни, культуру, національну ідентичність».
Від початкових змістів та слів у збереженій віками та народами чаші Середземномор’я, синій, як небо та море довкруж, до «текстів першопочатку» – цей інтелектуальний сюжет Медка-мандрівничого був для мене особливо характеристичним. А почалося все із одного дуже важливого його листа, де він значив, що в аспекті світоглядовому нам випало жити у реальності, схожій на пошматований математичний задачник: лишилися там самі тільки відповіді, натомість сторінки із поставленими завданнями хтось повиривав. Адже вся європейська класична мисленнєвість – від Декарта до Сартра, – текстів якої в останні десятиліття так багато у нас перекладено, провадив він далі, то різні суб’єктивні варіанти відповідей на питання, які поставлені зовсім не в минулому-позаминулому сторіччях, а три, а то й більше тисячі років тому. І ми, питань ще не почувши, наперебій сваримося, чия відповідь краща…Тому й перекладав він – а, швидше, поетико-метафорично переповідав, насамперед ті першоз’яви думки, що в них найважливіші для людини питання вперше про себе звістували: Парменіда, Платона – його міт про печеру та оманливі тіні, «Числа» Плотіна, Книгу Екклезіяста. Із його перекладом давньоєгипетської «Розмови між людиною, втомленою життям, і Душею» – окремішня історія. По-перше, тому, що ця пам’ятка – перша духова з’ява у колисці цивілізацій Середземномор’я, у староєгипетській землі страждань, покут та золотої всеосяжности влади, якою людина запитувала себе, вічність і не-почутого ще Бога про життя та смерть. Запитувала на п’ятнадцять віків раніше, ніж «Книга Йова». А по-друге, додалася до цієї «Розмови…» (Медко друкував її на шпальтах 17 – 18 чисел УЛГ за 2018-й, а я дав до публікації вступний есей «Між пісками і вічністю: перша ієратика смерти і життя») ще й одна з найбільш цікавих наших зустрічей.
…Спалахом пам’яти з неї: схилок непевної зими 2017-го, темні латки снігу на лискучій бруківці в розгойданому вечоровому світлі, стишені розмови і крихка паморозь утоми у середмісті Києва, Києва, який завжди в осерді і повсякчас на межі. Із Медком ми снуємо у «Кримських винах» непоквапну балачку за вподобану ним античність, за її полісність, онтологію, за ритуалізовані бенкети-симпосії, на яких вільно було посеред екстатичного шалу проголосити разом із перекладеним ним Ксенофаном Колофонським: «і недоречні всі вигадки давніх, кривавих часів: чвари й усобиці збуджують дикість у людях, наша ж розмова, як осінь, первісна, прозора.
– Перетлумачив оце староєгипетську «Розмову розчарованого зі своєю душею», – якось аж несподівано переводить він розмову вже на інше.
– Це ж, гадаю, зовсім не твоє, – озиваюся, – це зовсім відмінний вже терен, це шлях до Єрусалиму, до гіркої мудрости пророків. А твоє, питоме – Атени, тілесна статурність, «класична плястика і контур строгий». На тому Сході, де ревище богів і голоси молільників, по-іншому хліб смакував, і вино там інше, інші води були, інша твердь.
– А я був там, на шляху до Єрусалима, – ковтнувши червоного сухого, по короткій мовчанці одказує він, – і хліба там скуштував, і вина.
І гарячі піски пустелі єгипетської лягли нам до ніг…
Про свою поезію він говорив вкрай мало: дарував друзям збірки, цікавився їхньою думкою, слухав відгуки, але сам впереваж мовчав. Відчувалося, що для нього ця тема дуже особистісна, глибока, засадничо не-публічна: перефразовуючи назву його збірки, вільно сказати, що тут Медкова «Категорія SACRUM». Одначе здобутися на визнання як поет він, справді, прагнув: не нав’язуючи себе (у нашому літературному світі це дивина – тут нахрапистий завжди матиме перевагу), інколи навіть знічуючись (можливо, тому, що почав, як поет, достатньо пізно, уже за шістдесят), він просто чекав… При одній нашій зустрічі на Пушкінській, біля приземкуватого пам’ятника чи то Махтумкулі, чи то Осамі бен Ладену – спокволу смакували духмяною кавою, сонце стояло високо в небі і тіні спекотного полудня ковзали розімлілим асфальтом – обговоривши кілька важливих тем і перейшовши до малозначущих, я відчув, що Медко чекає на мою думку про свою поезію. Що я міг сказати? Сказав, що думав, що його поетичні переклади-переспіви старожитнього першо-письменства – розкішні і справді фахові, не випадково ж у він за свою інтерпретацію Парменіда став лауреатом премії «Сад Божественних пісень» у 2019-му, що його здатність текстово вияскравити зсуви віків і змістів середземноморсько-ранньохристиянської Ойкумени не може не вражати, і його ФБ-дописи можуть перерости у потужну книгу, яка стане у нашому письменстві явищем, не менш значущим, ніж книга дивовижних мандрів Ліди Палій «Світла на воді». Але його силабо-тоніка, назву це так, не моя. Медко нічого не відповів на це, він просто помовчав, повівши поглядом кудись понад дахами і верхівками дерев, потів перевів розмову на інше.
…Об тім, що у запорізькому «Дикому Полі» вийде його альбом поезій «Прозора межа мови», я знав ще з осени 2019-го. Раніше ще бачив деякі тексти, які мали до нього увійти: тривірші у жанрі хайку, традиційному для японської пейзажної лірики, достойні, цілком придатні для публікації. Але не вражаючі. І коли наприкінці цьогорічного січня він переслав мені «Прозору межу…», я розгортав її зі вже сформованим «контекстом очікувань». А потім ще раз переконався у тому, наскільки оманлива думка, що метафора – то щось статичне і непорушне. Бо ця книга змусила мене зовсім по іншому поглянути на Медка як на поета, а ще – виразно побачити уреальнену в його поетикальності головокружну доглибність Дикого Поля, фронтиту на помежів’ї світів, епох та історій, відкритого вітрам обширу, де над безмежним степовим океаном ковили підносяться понад-часові вертикалі сакральних скель Хортиці та карбовані незатертими петрогліфами пощезлих народів мегаліти Кам’яної Могили, де у козацьких плавнях живуть спомини про Геродовову Гілею, де Космос і Хаос розділені тонкою мембраною ранкового повітря. Чи рясного дощу: «Злива прозора стіною: / Смерть і Життя / об’єднала межа», – так побачив цю єпіфанію автор «Прозорої межі мови». Звичайно, велику ролю в дискурсивній перфектності збірки відіграло те, що її ілюстровано розкішними світлинами знаного запорізького фотомайстра Сергія Лаврова, проте саме горизонт поетичної метафори Медка у цій книзі змусив мене побачити той терен як обшир Середземномор’я. Середземномор’я не кітчевого, не туристично-привабливого, а негомінкого, екзистенційного, мінімалістичного – і вражаюче монструозного також. Того, яким снив Альбер Камю: краю, де радикальні злами буття спонукають людину жити в ідеальній сполучності з космічними ритмами, де речі та реалії вражають ідеальною довершеність – але також ідеальною аскезою. Камінь, вода, трава, квітка, сонце, повітря, ріка – тамтешні реалії у тотальності своїх з’яв не потребують додаткових атрибуцій і тлумачень, вони були з людиною початково і пребудуть довіку. Тому, за Медком, «Першотвердь / на яку ніхто не спирався / крім тяжкості неба», тому «Довгий шлях тиші. / Розуміння німоти – / прозор межа мови», тому «…відкрийся мені таким, / яким був до народження. / Степ» (степ, який був «до народження» – що це: зарубка на скрижалях часу? геологія перед-історій? поетична медіація поміж стихіями та людиною?). У парадоксальний спосіб ці трирядкові хайку, такі несхожі у своїй поетикальності ні на розгонисті ритми козацьких дум, ні на силабо-тоніку започаткованої Миколою Вінграновським «південної школи» нашої поезії, світоглядово й метафорично розгортаються у відчайдушній суголосності із «духом місця» нашого Великого Степу, його субстанціями, змістами, його безмежністю та скінченністю. Тут відлунює Рене Шар – його бачення світу у вислизаючи шматочках чуттєвої матерії, його обпікаюче занурення у стратосферу слова: «Невичерпне:/ вічність – мілина в ньому. / Сяє вода» чи «Невагомість мовчання / розчиняє слово. / Чорні діри світла». І тут постає Україна. Вічна Україна нетлінної істини: «Вічне те, що було, – / невичерпне / схоже на істину», – постає у апофатичній ствердності свого буття, у єднанні кінців і начал, у часі, який у цьому безмежжі тече, ніби вода річкова, так, як текла вона колись еллінам, тече нині нам і тектиме по нас.
А ще – кожен рядок тут наснажений літеплою пластикою людяності та етосом християнської любови, Любови, яка знає Шлях, стверджує Істину і дарує справдешнє Життя: «У щілину просвічує буття / за межі простору – / стежина Бога» – це теж із «Прозорої межі мови».
23 днем лютого на ту дорогу «за межі простору», якої ніхто із нас не омине, ступив мандрівець, візіонер, тлумач текстів, змістів і земель, а найперше – поет Олександр Медко…
- S. У нього була дивна і цікава звичка: із кожних своїх мандрів островами та часами Середземномор’я він привозив мені в подарунок маленький мішечок із каменями. Різними: і тими, які німували на березі морському і хвилі тисячоліть їх поволі шліфували, і тими, що були колись маленькою часточкою мурів або стін давніх споруд, і тими, що просто лежали собі на гірському шляху, допоки Медкова долоня їх із пороху не підняла. Я йому ще при такій оказії цитував Пабло Неруду – його «Камені Чілі»: «незрячі, непрозорі, чорні – / вони зав’язують тугими / вузлами спутані шляхи». Медко посміхався у вуса, запрошував до себе на гостину, обіцяв показати – так показати, аби я по-справжньому побачив, а не туристичний буклет погортав – і скелі Хортиці, і Кам’яну Могилу. Я все відкладав на потім, як і всі ми, міркуючи, що часу попереду маю так із пів-вічності, принаймні. Встигну ще…
А може, таки й встигну. У тій, цілій Вічності, де, так хочу я в це вірити, Медко розповість мені все, що мав розповісти. І я йому теж скажу те, чого тут не сказав.
“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/