Олександр Хоменко. Богові і світу: рецензія із розлогим спомином

325

–  Так дядько мій, Іван, він же із В’юнищ, де тієї осені майже третину рукописної збірки «Три літа» написано: і «Посланіє», і «Холодний Яр», і «Псалми Давидові». І писав він про це  практично по всіх українських газетах, від «Вечірнього Києва» до «Українського слова», і щорічно «Переяславську осінь Кобзаря» проводив. Хоча б хтось почув, хоча б комусь там, нагорі, то все цікаво було, – відказує мені Анатолій Шпиталь по хвилині після того, як робить ковток espresso. У філіжанці парує гаряча кава, тонкими пасмами тчеться цигарковий дим, за сусідніми столиками виразнішим стає гомін, хтось щось комусь доводить. Проте нам те байдуже, у нас – своє…

Із Анатолієм завжди цікаво перетнутися, непоквапом побалакати, а ще цікавіше послухати його: і послухати не скільки навіть те, про що він оповідає, стільки посмакувати тим, як він це робить. Здавалося б, чоловік уже в роках, уже давно міський, київський, з академічним статусом в Інституті літератури, із серйозними працями (читав і раніше багато його речей, проте, пригадую, серединою 2004-го, коли все вже йшло до Помаранчевого Майдану і кучми-януковичі з усіх сил тягнули на налигачі своє «350-лєтіє добровольной прісягі Москвє», просто вражений був доглибністю друкованої у «СіЧ-і» його студії «Творення міфу Переяславської ради 1654 р. в українській літературі XX ст.»), а темпоритм мовлення, його, сказати б, евфонічна вглибленість назавжди позосталися там, у подаленілому сільському часі, сільському просторі. У світі незрушеної ще українськости. Отак, коли Анатолій починає снувати якусь там мудру балачку, заплющиш очі і уявляєш себе у котромусь із прикиївських сіл року десь 1976 – 1977-го – із їхньою ще живою, не вбитою містом-спрутом мовою, із гоноровою непоквапністю слова-жесту, слова-вчинку, слова-ритуалу, з ієратичним акцентуванням кожної фрази. Він там назавжди в’юнищанський…

Травень 2015-го, другий рік війни, у Москві гуркоче нафтодоларовими децибелами «70-лєтіе Побєди», вальпургієве виття «Рашка – ТV» розноситься по всіх усюдах, у стрічці новин напливають кадри ошаленілих натовпів із «георгієвскімі лєнточкамі», поначіплюваними на всі, які тільки можна, частини тіла. У кав’ярні біля київської «Академки», де тирлується усіляка людність –  від класично-академічної, до тієї, яка «в реаліті» встигла повоювати, ми з Анатолієм Шпиталем дейкуємо про те, що коли міф прийшов, то його, як і гештальт, вже не зупинити раціонально. Хіба що інший міф йому назустріч розгорнути. Тому цьому «45-му» треба протиставити наш. Тільки не 1945-й з його маршалами-упирями і парадною симетрією одностроїв. а 1845-й. Точніше, осінь 1845-го, коли Шевченко на теренах переяславсько-в’юнищанської Ойкумени з’явив чи не найважливіші для себе – і для нас! – тексти: «Заповіт», «Наймичку», «Кавказ», «Посланіє», «Псалми Давидові», «Три літа», «Холодний Яр». Про це б зранку до вечора на всіх телеекранах сурмити, під цю тему експертів запрошувати, а не підписані мертвим Кучмою мертві Мінські домовленості полоскати.

…Дядько Іван Шпиталь, повторюю про себе кілька разів, і раптом починаю пригадувати: це ж той Іван Шпиталь, чиї статті практично щотижнево читав «нульовими» роками в «Українському слові» (та й не лише в ньому, проте там – щонайбільше). І кожна з них – не заміточка на три абзаци, а розгорнутий, аналітично-вглиблений – на півтори-дві шпальти – матеріал. І всюди – вагома джерельна база, чіткий розмисел, вичерпна аргументація. А ще –  пекуча сучасність сказаного, хоча приводом для написання дуже часто була проблематика навіч історична. Пам’ятаю, як дивувався тоді, що оце чоловік поставив собі за повинність впродовж і не року, і не двох, із тижня в тиждень (і коли хочеться, і коли не хочеться, і коли прилетіло натхнення, і коли воно десь у дорозі поснуло) давати до друку тексти, наділені силою «не відпускати»: береш газету, аби ковзнути по сторінці очима і рушити собі далі – і кожного разу «чіпляєшся» за щось для тебе важливе. І прочитуєш текст Івана Шпиталя од початку до кінця.

І ще одне дивувало мене згодом у цих в’юнищанах – і в Анатолієві, і в його дядькові, з яким зазнайомився у тій-таки кав’ярні біля «Академки» (схилок грудневого вечора 2019-го, довгі зимові тіні на примерзлій землі складаються у якісь східні графеми, Іван Шпиталь оповідає  про щось давнє своє, в’юнищанське: «Филонів ліс», «склади зі снарядами», «од Марка Кармана» – взяти б тамту оповідь та й класти її сторінка за сторінкою у збірку «сільської прози»): ніколи про свої В’юнища не скажуть вони у минулому часі. Це село для них не «було», воно зараз реально існує. Існує попри те, що в адміністративному реєстрі спочатку УРСР, а потім і нині сущої України, більше його не віднайти: німує воно під водами Канівського водосховища від 1974-го. Вбила совєцька власть, як багато чого і кого вбивала, і пішла собі далі. Немає ні хат, на Великдень завжди причепурених, ні мальованих призьб, ні вулиць із вечоровим присмерком, «колодками» біля хат та дідами з самокрутками, нічого. «Пьяный врач мне сказал, тебя больше нет, пожарный выдал мне справку, что дом твой сгорел», – співав колись про таку ситуацію ще не-скурвлений «Наутилус…» Як знати, «справку» їм тоді не видавали, тицьнули, як і всім – і «распишитесь в получении». Дак ті вперті в’юнищани просто кинули бамагу власті межи очі.

…У самій назві трикнижжя статей і матеріалів Івана Шпиталя «УКРАЇНА перед Богом і перед світом» (впродовж цілого 2019-го один за одним виходили ці томи у житомирському «Видавництві О. О. Євенка», засягом своїм постаючи для сучасного читача беззаперечним викликом: чи спроможеться він, розбещений диктатом малоформатних блогерів та кліповою динамікою візуальних медіа, знову відчути приваби непоквапного читання?) відлунює достоту владича ствердність. Воно й направду: «Богові і світу» – за кілька семантичних кроків тут сусідить маєстатичне «Місту і світу». І ходить наразі не за якусь котурновість, а за те, що такого кшталту «постать голосу» постає найбільш адекватною: для Івана Шпиталя його журналістика окреслюється способом свідчення про Переяславщину як особливий терен, на обширах якого – сакралізована харизматичність Україно-буття. Її концептосферу він послідовно розгортає у низці статей, які з огляду на повноту проаналізованих у них філологічних, історичних, етнокультурних джерел та ґрунтовну доказовість викладу доречніше було б назвати самостійними  студіями (у кожному з томів трикнижжя на те – вдячний матеріал у широкій амплітуді стилістико-семантичних конкретизацій: від пречудового ностальгійно-медитативного есею «Про землю та ріки, які течуть в історію» до аналітико-публіцистичного екзерсису «Богданів гріх переяславський в оцінці Тараса Шевченка»). «Переяслав стоїть на руїнах своєї величі. Тут, наче гори, громадяться віки української історії.  І як скелі гірські, січені дощами та снігами, вивітрювані протягом епох, висвічуються яскравими кристалами різноманітних порід, так наша переяславська історія в туманах тисячоліть висвічується яскравими сторінками подій і героїчних, і дуже сумних, трагічних. Справді, чи є довкола Переяслава хоч клаптик землі, не перебитий печаттю кінських копит? Чи є довкола Переяслава хоч клаптик землі, не политий кров’ю», – ці рядки з есею «Душі високе піднебесся» можуть правити за своєрідне мотто до засадничого «переяславського енциклопедизму» Івана Шпиталя, який не залишає обіч ні пов’язану за смертю переяславського князя Володимира Глібовича першу літописну згадку про Україну 1187-го, ні гетьмана  Івана Мазепу з подарованим ним Переяславському єпископському престолові Пересопницьким Євангелієм, ні Сковороду з його Переяславським колегіумом, ні Михайла Сікорського зі ствердженим його подвижницькою працею історико-етнографічним заповідником «Переяслав». Проте в осерді розмислу завжди і всюди – Кобзареве слово, адже (автор «УКРАЇНИ перед Богом і світом» на цьому наголошує всюди і повсякчас) край над Трубежем – то Духовне Нагір’я Тараса Шевченка. А переяславсько-в’юнищанський цикл його поезій –  то світоісторичної ваги й  значення тому підтвердження: саме він своїми змістовими домінантами, своєю головокружно-метаісторичною тональністю, розгортанням внутрішнього сюжету, єдиного в езотеричних підставах усіх архітворів циклу  (від завершеної 13 листопада 1845-го в Переяславі «Наймички» до написаної 22 грудня того ж таки року у В’юнищах поезії «Три літа») розпочав велике перетворення оспалих насельників південно-західної провінції неозорої Московської імперії у пробуджений народ. Кажучи словами назви одного з кращих у цьому тритомнику текстів Івана Шпиталя, «із Малоросії в Україну нас вивело В’юнище».

Назагал беручи, Іванові Шпиталеві в його пошуках наддніпрянської Обітованої (розпочатих давно, дуже давно, ще коли дитиною, звечора дивлячись, як «на грубці горить гасова лампа під склом», слухав він, як «батько, стоячи коло грубки, читає «Кобзаря», а мати, ставлячи на стіл миску з їжею, припрошує «Іди й ти, Тарасе, до нас вечеряти», і міркував собі, чи й справді оті правобережні гори наддніпрянські, що їх видно із В’юнища, то Шевченкові, про які писалося «Гори мої високії, / Не так і високі, / Як хороші, хорошії, / Блакитні здалека») ідеться  про речі надзвичайно глибокі. Речі, які мовою сучасної семіології називаються ієротопією – творенням сакральних просторів як форми ствердження нових вимірів спільнотної єдності: в етнонаціональній парадигмальності такою кшталту ізотопією окреслюється піднесення певних теренів, локацій, топосів до рівня символічних уособлень історико-культурної ідентичности. Власне, першим, хто на рівні концептуальному застановився на духовій практиці ієротопізації як вирішального чинника «українського Рісорджименто», був Тарас Шевченко. Упродовж 1843 – 1845-го рр.  і в поезії, і в епістолярії ним виразно виокремлюється п’ять сакральних топосів козацько-українського терену: Хортиця, Суботів, Чигирин, Батурин і Межигірсьський Спас (у Омеляна Пріцака об цім пречудовий есей «Тарас Шевченко – пророк»). Це були ті наріжні камені «дому буття» Кобзаревого Духо – Слова, яке, ствердившись у пророчій візійності, берегло й береже Україну на вітрах осатанілої історії і в XІX-му, і в XX-му, і  в XXІ-му ст. Певна річ, у по-шевченківську добу з кожним новим етапом піднесення національної свідомости українства відбувалося щораз нове й нове «прирощення» сакруму «українського материка» (наприклад, виразної сакралізації набули Київ та Львів, потім ціла Гуцульщина, потім…) проте й досьогодніі кожен новий топос на нашому терені, який в українському знаковому просторі сягає висоти езотеричного надчасся – то ще одна твержа для нашого світу.

Але переяславо-в’юнищан­ська Ойкумена в Івана Шпиталя – то не лише Шевченкове Нагір’я. Це ще й Атлантида – рукотворна Атлантида світу, який на очах його і його покоління ішов під воду. Пішли під воду заплави, сади, гаї, ліси, пасовища. Пішов світ, материки якого мали свої імена, відшліфовані сторіччями до дзвінкого повноголосся: і це не тільки В’юнища, а й Займа, Піщанка, Углуваха, Турок, Біловід, Заруддя, Рядовиця… Загалом дніпровський каскад гребель та рукотворних морів повністю затопив 900 тисяч гектарів, а потім ще 700 тисяч підтопив – і то все земель «серцевинної» України з товщею історичних споминів, із живою звичаєвістю, зі справдешньою (не встигли ще скалічити) мовою. Коли Іван Шпиталь пише об цім, чи то згадуючи, як «4 січня 1974 року Параска Матвіївна Бойко та її дочка Марія з хатніми пожитками та незрадливою корівчиною із наддніпрянського лугу перебралися в Циблі – нове село, витворене радянським архітектурним генієм на високому белебні, де одвіку ніхто не селився», і це були «останні в’юнищани, які загасили вогнище життя, що тисячоліттями жевріло у цій місцевості», чи то оповідаючи, як Михайло Сікорський дивом врятував камінь-хрест із козацької могили на в’юнищанському кладовищі (збиралися зіпхнути бульдозером у розкопану козацьку могилу – червінців золотих шукали), трагедійна тональність його оповіді підноситься до того рівня, якого сягнули Феодосій Роговий у «Святі останнього млива» та Сергій Плачинда у «Ревучому».

А ще Іван Шпиталь чудово розуміє, чому так сталося тоді, і чому подосі Україна з того, як сказав би Григорій Сковорода, «потопу зміїного» не виборсається. Причина ця має назву з шести літер: Москва. А ще має вона багато голів, і кожна із жалом зміїним, ікластою пащею та подихом вогняним. І саме з огляду на таке чітке усвідомлення «кореня української біди»  Іван Шпиталь, безперечно, постає кращим у нашому публіцистичному дискурсі доби Незалежності експертом з «московського питання». А такі його справдешні публіцистичні шедеври, як «Україна і Росія: національні ідеї та ідеали», «Чи вдасться Федеральному Ведмедеві «положіть в ясак» Рудого Панька з його пасікою?», «Як трупоїд московський терзав і терзає Прометея Кавказького», «ЦАРСТВО МОСКОВСЬКЕ: кривавий гуляй-плац для «коричневого патриотизма с красними глазами», «МОСКОВСЬКЕ ЧОРНОРИЗЗЯ: змови, інтриги, освячення кривавих побоїщ», попри те, що багатьом із цих текстів уже по двадцять з гаком років, доконечно потребують того, аби сьогодні в директивному порядку читати їх «по радіві» (якщо у нас ще таке національно зорієнтоване залишилося) двічі на день. А краще – тричі…

  1. S. Про Івана Шпиталя можна – і дуже навіть потрібно – говорити ще багато й багато, аналізуючи україноцентричні світоглядові імперативи оперативного поля його журналістики, досліджуючи специфіку стилю, закорінену в кращих традиціях концептуалізованої Сергієм Єфремовим аналітично-розмислової нашої публіцистики. Публіцистики справді «високої полиці». Назагал беручи, він, як полюбляють у таких випадках висловлюватися в академічній спільноті, цілком «дисертабельна» тема, і хтось колись ще здобуде на цій темі кандидатського або й докторського хліба. На одному, проте, хочеться по-особливому наголосити: Іван Шпиталь у 2020-му – чи не єдиний у сучасному українському інформаційному просторі живий, дієвий і активний голос покоління шістдесятників. І те, що він писав і пише так багато – то, у суті речі, пряма його повинність. Він має сказати – про Україну, про Московщину, про світ довкола нас – усе. що не змогли сказати ті, коло вбили чи скалічили в політтаборах, кого зумисне довели до зашморгу чи до безнадійно-глухої алкогольної смерти, кого підленько замовчували, кого силоміць вирвали з творчости. І він говорить, бо він сьогодні – їхній голос…

Зрештою, лишатися голосом – то для людини пишучої найбільша чеснота.

Ілюстрація: Джордж Фредерік Уотс

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!