Олександр Кавуненко. Крізь терни літ, або Дорогами письменницької долі

532

 Мистецтво – автобіографія душі.

 Олесь Воля

 

Пишемо не тоді, коли записуємо слова, а коли думаємо й страждаємо, – повідує Олесь Воля у художньо-публіцистичній книзі «Крізь терни», яка щойно побачила світ; понад те – вважає письменництво одним із найтрагічніших видів людської діяльності. Твердження для когось, може, й категоричне, але не для мене, бо не з чуток знаю про тернисті стежки-дороги свого побратима. Воістину: мистецька гора крута, і сходження на неї до снаги тим, хто готовий, окрім творчих болінь та бідності, терпіти нерозуміння, зверхні й незаслужені образи ближніх щодо свого характеру та здібностей; інші нехай знайдуть собі заняття комфортніше, подалі від літератури.

Ще одна, також вистраждана, гадка Олеся Волі – про те, що красивими фразами й надто закучерявленими метафорами письменництво більше служить брехні, аніж правді. Так само – безкомпромісний погляд на мистецтво слова, а на запитання, чим іще, крім іскри Божої, мають володіти юні таланти, митець украй драматичного світобачення наголошує: насамперед мужністю; без неї «вас затруть, зганьблять і люто знищать».

– Найболючіші випробування – саме тоді, коли зостаєшся наодинці зі своїми сумнівами, зневірою, болем, зневагою нездар, пекучою любов’ю до матері України, – пояснює свою думку в одному з діалогів книги. – Вистачить сили не зламатися перед вовчим оскалом гуртоправів, лжепатріотів і псевдотворців, – збережете себе для святої правди; не вистачить – ніхто тому не вина, що ви слабкодухий і хиткий…

Не ставши л ю д и н о ю, в письменники не виб’єшся, – з висоти свого досвіду напучує він молодь, додаючи, що серйозні літератори кожний наступний твір пишуть як перший і останній; що, зрештою, книги мають бути схожими на свого автора. Інакше – хто і як їх писав, чи відчуває читач серцебиття та плин думок письменника, чи вгадується за рядками тексту його життєвий і духовний досвід?.. Мистецтво – фортеця, штурмують її тисячі, і якщо навіть одному вдасться заволодіти нею – також добре. Буває й так: пишеш про себе, а читачеві здається, – про нього: варіант не з гірших. Бо існують у письменницькому середовищі й випадкові люди, й геть неприйнятні для Олеся Волі марнославці, котрі не засвідчують вірність слову, зате над усе прагнуть шани, всілякого лауреатства. Отож є різні літератори, як і книжки, ними оприлюднені, різні їхні шляхи в літературу.

 

Хтось мчить до слави, до зірок,

його ж доземне вабить небо –

не відступитися й на крок,

крізь терни літ йдучи до себе.

 

Ці рядки вихопились у мене одразу після прочитання книги «Крізь терни», яку Воля надіслав поштою зі свого помешкання на столичних Позняках. Я одержав її в замісті, де, як і мільйони співвітчизників, змушений перебувати у так званій самоізоляції через COVID-19. Телефоном подякував Олесеві за подарунок, відзначив, зокрема, влучну назву видання, що увібрало в себе різночасові оповіді, пов’язані з його планидою, і не лише письменницькою. «Хіба ж не правда? Ідемо крізь терни, гулі й синці набиваючи, йдемо до світу, а найперше – до самих себе…» – почув у відповідь.

Попри пандемію й усіляку іншу, зосібно – матеріальну скруту, попри ворохобність і непередбачуваність доби, одна за одною з’являються книги митця, котрому з несприятливими обставинами легше боротись, аніж погоджуватися чи пристосовуватися; нові видання припасовуються до попередніх, утворюючи своєрідну піраміду духу з п’ятнадцяти ошатних томів.

У книзі, про яку мовлю, – роздуми про Бога, Істину, літературу, письменство, історію, демократію, пошуки щастя й творення добра; сумніви й сум’яття, задля чого ми на світ білий рожденні; блискавки-спалахи думок про війну, мир, смисл і сутність життя. Надто – про голодомор 1933-го: як сталося, що на очах цивілізованого світу вигинуло шість-сім мільйонів наших братів-українців, переважно селян.

 

Лила вогонь пекельна домна,

струмили смертні ручаї.

Вкраїнський люд війна безкровна

в могили зводила свої.

 

Всю – по вінця – душу свою синівську вклав Олесь Воля у «Безкровну війну» – народну епопею обсягом майже 2000 сторінок. Роботі над книгою, з якої мертві волають до живих, він присвятив понад три десятиліття, визнаючи, що це були найнапруженіші роки творчості; можливо, й найщасливіші.

І ось нарешті повідав мені про завершення титанічної праці, що увібрала в себе свідчення тисяч мучеників, які пройшли пекло голодомору й ніби перед самим Усевишнім сповідуються на сторінках книги. Щодо її автора, то в телефоні чувся мені голос людини, котра виграла свою вирішальну, або, як він полюбляє говорити, – «сталінградську битву».

– Слава Богу, скінчив «Безкровну війну» – щойно; як то кажуть, чорнило ще не обсохло. Надсилаю електронною поштою, аби ти, друже, як завжди, прочитав серцем, зауваги подав, а може, й скоригував дещо. Окові твоєму, як самому собі, довіряю…

Тож мав я ще одну нагоду переконатися, що в творчості Олеся Волі немає дрібниць, що для нього важливо навіть, де в тексті поставити крапку, тире, кому, багатокрапку чи крапку з комою; від того, наскільки несподівано це зроблено, залежить і ритм, і музика, і глибина течії слова, в якому – найпотаємніші порухи серця автора. Воно, рідне, з молоком матері всотане українське слово, у Волі то невловиме, як вихор, то лагідне й упокорене, що, здається, можна взяти в теплу долоню й поцілувати…

Для мене, як і для багатьох читачів, Олесь Воля – письменник передусім трагічного світосприймання. Це насправді так чи перед очима – лише вершина айсберга? – принагідно запитав його. Адже ми на землі – тільки люди, а навколо – зітканий з небезпек, непередбачувано-катастрофогенний світ; хтось це відчуває гостріше, пориваючись у самісіньке пекло, хтось відсторонюється від проблем, які непокоять, страхають найдорожчими втратами, хтось бореться чи борсається, як може, доки не переконається у власному безсиллі.

 

Ми хоч бійці, проте невмілі,

І більшість навіть не собі

Плоди зривають недозрілі

В лихій марнотній боротьбі… –

 

пригадався у цьому зав’язку один із «Українських катренів» Олеся Волі. Та й упереваж у своїх творах він не стільки дає відповіді, скільки ставить болючі, безстрашні запитання: хто ми на цій землі, для чого з’явились у світ і куди йдемо, аби не минути себе – невідомих у своїх богооткровеннях, любові, муках і творчості.

– Світ трагічний суттю своєю дволикою, своїми ранами невигойними, невмовкними плачами, боріннями безплідними, – продовжує відповідати Воля на моє запитання про переважно трагедійне звучання його музи. – Чи бачу я в ньому тільки вершину айсберга? Мабуть. Адже айсберг на поверхню води витикається тільки на одну восьму своєї маси, і лише Бог відає достоту, що там у його глибині…

Видання, здійснене за меценатської підтримки Руслана Телятника, земляка автора, – розмаїте сенсами, думки й світовідчуття в ньому – притягальні не тільки для тих, хто оддавна стежить за творчістю письменника, а й для його нових шанувальників. Число їх побільшується ще й тому, що Воля – письменник і водночас мислитель, автор двокнижжя афоризмів, яке природно вписалося в ландшафт нинішнього п’ятнадцятитомника; філософ не меншою мірою, аніж літератор, і невідомо, хто в ньому прокинувся раніше, з огляду аж на роки студентські, коли ми разом навчалися в університеті.

До книги «Крізь терни» увійшли статті, спогади, щоденникові записи автора, есеї про літературних побратимів, зустрічі з усесвітньо відомими вченими та культурними діячами, діалоги з ними на сторінках літературних часописів. Перед нами також виразний портрет самого письменника в антуражі доби, створений журналістами, літературознавцями, колегами. На обкладинці – скульптурний образ того, хто «пройшов через усе». Таким відтворив його Олександр Красноголовець, підкресливши саможертовність митця, покликаного не відсиджуватись у закутках часу, а будити співвітчизників, ще не визрілих до розумінь і діянь.

Промовистий сюжет зі свічею в правиці письменника, який виводить люд із пекла воєн і голодоморів, політичних репресій, з епох бідності та ницості духу; на такий лицарський чин може одважитися лише той, хто перейнявся долею свого народу та людства, пройшовши крізь терни власного страдницького буття. Образ письменника-любомудра втілено художником у динаміці, здається, незупинній; зморшки на його чолі ніби промовляють: важко йти, але мета варта того; скульптурний лик Олеся Волі осяяний свічею духу, а зір видющий прозирає світло в кінці тунелю.

Попри потрясіння життєві, перенесені на ногах два інфаркти та п’ять шунтів у серці, вшитих у столичній клініці Амосова, –  замислів у мужнього й нескореного літописця доби нині не менше, аніж у юності дерзновенно-незупинній. Як і тоді, за письмовим столом Воля працює «без вихідних та прохідних», молиться, аби Всевишній дарував йому днів і снаги звершити задумане; митця не зраджує відчуття, що письменник – не володар часу, проте може долати його своєю творчістю.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!