“Українська літературна газета”, ч. 19 (337), 30 вересня 2022
В одному зі столичних видавництв готується до друку антологія «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». В ній – реальні історії людей, які пережили страхіття перших, найважчих
місяців війни. Розповіді людей, які пережили жах окупації і обстрілів, страхіття евакуації через рашистсько-кадировські блок-пости… Розповіді про спротив загарбникам у перші місяці війни і перші перемоги над ворогом…
Пропонуємо до уваги читачів одну з таких драматичних історії – від письменника і журналіста з Нової Каховки Олександра Гунька. Його арешт рашистами навесні набув чималого розголосу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Михайло Сидоржевський, упорядник антології
Мене заарештували третього квітня близько 15.00 за київським часом. У двері квартири подзвонили. Я відчинив двері і остовпів. У трьох метрах в коридорі стояли 5-6 чоловіків у військовій формі з автоматами. Попереду них стояв дебелий військовий із міцним щитом – очевидно, для захисту від гранат. Він крикнув мені, щоб я виходив до них прямо так, як стою, у домашньому одязі і капцях.
Коли я підійшов, мене схопили за руки двоє військових і повели на сходи. Поставили біля вікна між другим і третім поверхом. Біля мене стояли троє військових з автоматами і один з ручним кулеметом. Військові стояли по всіх сходах до першого поверху.
Один із них сказав, що вони мене заберуть, аби поговорити зі мною.
Через вікно я побачив, що біля під’їзду стоять два великих військових мікроавтобуси та військовий джип. На них була літера Z. У цей час у квартирі в присутності моєї дружини йшов обшук. Військові обшукували кожну кімнату на предмет зброї. Перевіряли усі шафи і шухляди. Обшук тривав близько 40 хвилин. Потім мене завели до квартири і наказали одягнутися.
У моїй кімнаті за робочим столом сидів цивільний комп’ютерник, біля нього стояли двоє офіцерів. Вони переглядали у моєму ноутбуку файли і фотографії. Комп’ютерник сказав, що файлів буде багато, треба ноутбук забрати.
Вони вилучили ноутбук, три флешки, наші з дружиною смартфони і мій старий кнопковий мобільний телефон. Також забрали гроші з мого портмоне – 150 гривень. Мене так само взяли під руки і повели в один із мікроавтобусів. Повезли до Каховського районного відділення поліції, де розташувалася військова поліція армії Російської Федерації.
Там мене схопив за шию один з поліцейських, нагнув мало не до землі і потягнув на другий поверх у найдальший кабінет. Силою всадив мене у старе дерев’яне крісло і прикував кайданками до батареї парового опалення. При цьому забрав мій ручний годинник, віддав його днювальному.
У кріслі я в такому становищі провів три доби. Мене тільки виводили 3-4 рази на день до туалету. Першу добу не давали ні їсти, ні пити. На другу добу змінилася варта – заступили бійці бурятської зовнішності. Один із них спитав, чи все у мене нормально, чи приносили мені обід. Я відповів, шо вже понад добу нічого не їв і не пив. Через деякий час інший бурят приніс мені гречану кашу із солдатською тушонкою. Увечері і вранці наступного дня мені приносили рисову кашу, а в обід – суп із рибної консерви. Ні хліба, ні чаю мені не давали. На третю добу їжу не приносили.
Умови утримання були важкими. Я не міг ні ходити, ні лягти навіть на підлогу. Тоді якраз похолодало, ішли дощі. Ночами було дуже холодно. Кожні 15-20 хвилин я вставав із крісла і намагався зігрітися. Присідав, ходив на місці, крутився тулубом тощо. Потім сідав в крісло, спирався на нього і відключався на кілька хвилин. Відчувши, що замерзаю, повторював процедуру.
Другого дня десь близько 10.00 в кімнату зайшли троє офіцерів ФСБ (так вони сказали) із автоматами. Двоє сіли на стільці, а третій підскочив до мене з криком: «Ти, американська підстилко! Де тебе навчали – в Балтиморі?» Потім завдав мені кілька ударів по голові, тулубу, потилиці. У мене потемніло в очах. «Давай розповідай, – продовжив він. – Я зайду через
5 хвилин, якщо мовчатимеш, я тебе тут прикінчу!»
Він вийшов, а інші офіцери почали допит. Один із них, що сидів біля стіни, висловив мені свої претензії, що у своїх журналістських матеріалах про війну і окупацію я називав російських військових «окупантами», «орками», «загарбниками».
Інший, що сидів за столом навпроти мене, відкрив планшет і почав мене розпитувати – прізвище, ім’я по-батькові, дата народження, місце роботи тощо. Відразу набирав текст допиту на планшеті.
Їх насамперед цікавив наш сайт NovaKahovka.City. Вони вже знали, що він створений за грантовою програмою USAID. Тому їх цікавило, хто і де проводив з нами навчання. Чи виїжджав я для цього за кордон. Я відповів, що створення сайту курувала громадська організація «Дирижабль» із Вінниці. Один тренінг був у нас в Новій Каховці і два – у Києві. Жодних американців серед тренерів не було – тренінги проводили виключно українські фахівці.
Потім мене розпитували про активістів Нової Каховки. Я зрозумів, що у них уже є список, бо вони називали мені прізвища й імена. Серед них – журналіст, який розслідував корупційні схеми місцевої влади, керівниця місцевого осередку охорони культурної спадщини, прес-секретарка екологічної організації тощо.
Я їм пояснив, що це ніякі не «бендерівці» і не «нацисти», а просто люди з активною життєвою позицією, які намагалися покращити своє місто і боролися проти свавілля місцевих можновладців.
Потім мене запитали, кого я знаю із атовців – учасників бойових дій на Донбасі. Я відповів, що нікого не знаю, бо з початку пандемії коронавірусу не ходжу на жодні громадські заходи та сесії міської ради.
Час від часу забігав третій офіцер, запитував: «Ну як він?» Йому казали, що я даю покази. «Дивись мені!» – погрожував він кулаком у мій бік і знову виходив.
Допит тривав понад дві години. Десь годині о 15-ій я почув, як у кабінет навпроти почали приводити полонених жителів міста. Там їх катували. Я чув вигуки російською мовою на кшталт: «Ми тобі, суко, зараз руки-ноги поламаємо. Розповідай, як убивав людей на Донбасі». Потім чулися звуки ударів, хрускіт кісток, жахливі зойки жертв катувань. При цьому двері кабінету були відчинені. Припускаю, що це робилося спеціально, щоб я чув. Аби таким чином здійснити на мене психологічний тиск.
Ці катування тривали кожного дня десь до 17-18 години.
Наступного дня усе повторилося з іншими запитаннями – про прихильників Степана Бандери в місті, ставлення жителів міста до Росії і російської мови тощо.
6-го квітня офіцер, який вів допити, сказав, що мене можуть відпустити. Але я мушу дати інтерв’ю російським журналістам, у якому визнати, що я поводився неправильно, називаючи російських військових «окупантами» і «орками», а також пообіцяти співпрацю з військовою адміністрацією міста в плані публікації на своєму сайті офіційних матеріалів для інформування населення. Крім того, я не повинене виїжджати з міста.
«Які ви нам дасте гарантії, що на другий день не втечете?» – запитав він.
Я відповів: «Ось я перед вами в кайданках. Як я можу дати вам гарантії, крім свого життя?»
«Ну ми не хотіли б вас розстрілювати», – сказав він.
Я сказав, що нікуди не виїжджатиму. Бо, і насправді, не збирався цього робити. Вважав, що повинен бути тут і прийняти все, що випаде на мою долю.
«Добре, – сказав він. – Я доповім начальству».
Також вони говорили про те, що хочуть створити у місті газету і запропонували мені бути редактором. Я відмовився, пославшись на вік і здоров’я.
Вони пішли, а я ще кілька годин сидів у тиші. За ці три доби моє здоров’я значно погіршилося. Страшенно боліла голова, була слабкість на грані втрати свідомості, усе тіло чухалося, була дрож у руках і ногах. Я вже думав, що якщо мене залишать ще на ніч, то не витримаю. Адже три доби провів практично без сну і надголодь.
Але біля 17.00 раптом прийшли ці ж три офіцери і офіцер з військової поліції, який у перший день приковував мене кайданками. Мене повезли додому на військовому джипі. Ще в одному джипі їхали журналісти.
Мене посадили в своїй кімнаті за робочим столом. Навпроти мене сидів кореспондент, який ставив запитання, і оператор, що знімав усе на відео. За ними сиділи два офіцери з автоматами. Ще один, так само озброєний, стояв за моєю спиною в коридорі. Інтерв’ю тривало близько години. Після чого вони поїхали, пообіцявши повернути вилучене обладнання.
Ноутбук, смартфони і мобільний телефон повернули через три дні. Але ще декілька днів я не міг повернутися до роботи на сайті.
У мене продовжувалися головні болі, сон був тривожним, постійно снилися жахливі картини, пов’язані з моїм ув’язненням. Приймав ліки, які були в домашній аптеці проти головного болю. Без снодійного не міг спати. До лікаря не звертався, бо клініка, в якій я отримую медичну допомогу, не працює з першого дня окупації. Її керівництво евакуювалося. У приватному порядку звертався до знайомого лікаря-пенсіонера. Він сказав, що у мене ознаки передінсультного стану або перенесеного мікроінсульту. Треба провести клінічні дослідження, у тому числі комп’ютерну томографію мозку, пройти курс лікування.
Психологічної допомоги не потребую. Але маю потребу в матеріальній допомозі для обстеження і лікування.
Усі військові були у формах армії Російської Федерації, пересувалися на техніці з літерою Z. Говорили російською мовою із характерним акцентом. Не приховували, що вони із Росії і прийшли «звільнити українців від бандерівців і нацистів».
1 травня 2022 року
Нова Каховка
Чільне фото: Олександр Гунько
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/