“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Освіта України за роки незалежності витримала на собі чотирнадцять міністрів, від світлої пам’яті академіка Академії педагогічних наук Івана Андрійовича Зязюна, яким, помираючи, заповідав нам опікуватися Радянський Союз, до екс-кандидата наук філософських Оксена Лісового, який вийшов до нас з надр Академії малої, як той відважний гайовий, у формі та бороді. У проміжку були всякі: і апостоли правди і науки, і такі, що за ними тепер СБУ і МВС полює. Освіта у нас чітко віддзеркалює суспільство, і нема на то, як казав видатний львівський композитор Станіслав Людкевич, ніякої ради. Крім Верховної.
І практично кожен очільник багатостраждального міністерства вважав за потрібне увійти до історії цієї держави героєм-реформатором. А оскільки у переважній більшості вони були випускниками школи радянської, то вважали за потрібне криваво помститися клятій мачусі – і по максимуму здерти пелену облуди та натхненно повести вдячний нарід до світлого майбуття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але виникало питання: які саме реформи є на часі та до снаги? Багато енергії було витрачено на те, щоби максимально ускладнити життя вчителя та викладача, тут не буде зайвим зазначити, що до цієї святої справи кожен доклався у міру фантазії.
Натомість постійно бриніла тема змісту освіти: а чого власне ми вчимо наших діточок та спудеїв? Бо знову вийде, як у тому анекдоті: що тільки не пробуємо збирати з купи залізяк – виходить автомат Калашнікова. Міністри були людьми поважними, з технічною та економічною освітою здебільшого, і вони розуміли, що табличку множення, таблицю періодичних елементів та закон Ома – не поміняєш на щось національне та патріотичне. Тож точні і природничі науки лишили в спокою, хай там Дарвін з Піфагором з миром спочивають. А напризволяще опинилися науки гуманітарні. Не знайшлося для них оборонця.
І першою впала твердиня літератури. Над нею не познущався тільки лінивий, а таких у нас до міністрів не беруть. Трудоголіки, йоли-пали. Тим більше, що колишня програма шкільна, наскрізь просякнута марксистсько-ленінською ідеологією у всіх можливих родах та жанрах літератури, на що не пошкодували таланту та натхнення члени Спілки радянських письменників України, аж просилася на публічне аутодафе. І вона його одержала.
З точки зору філософського здорового глузду комплект текстів, який держава (будь яка держава) хоче впровадити до менталітету свого народу, встановивши відповідний комплекс художніх творів, обов’язкових для читання, формується зовсім не за критеріями естетичної цінності, бо критеріїв створення шедеврів літератури так нікому й не вдалося визначити, а за простою, відомою з біблійних часів, ознакою, яка церковнослов’янською звучить так: «Довлѣетъ дневи ѕлоба его» (Матвія 6:34), що перекладається приблизно як «Доволі дню його турботи». Крім того, наявні літературознавчі течії звикли оминати категорію високої естетичної якості, замінивши її на «органічну єдність форми й змісту» (формалізм), «внутрішню впорядкованість і семіотичну насиченість» (структуралізм), «тривалу й продуктивну рецепцію» (рецептивна естетика), «здатність формувати канон і впливати на інші тексти» (культурологічний підхід), «максимально інтенсивну артикуляцію несвідомого» (психоаналітична критика), «максимальну продуктивність текстової моделі» (генеративна поетика), «найкраще у конкретній інтерпретативній спільноті» (прагматизм), «результат інституційного читання» (постструктуралізм), «ілюзію присутності і завершеності» (деконструктивізм), «шедевр як жест» (постмодернізм). Радянське і пострадянське українське літературознавство навіть підходити до цього поняття не хотіло, про нього нема мови ані у тимофєєвському «Словаре литературоведческих терминов» 1974 року, ані у «Літературознавчому словнику довіднику» Романа Гром’яка 1997 року, ані у «Загальному літературознавстві» Галича, Назарця і Васильєва 1997 року.
Тобто, радянській добі, її політичній еліті був потрібний той комплекс віршів, картин, романів, фільмів, вистав, наукових концепцій розвитку суспільства, який відповідав би можливості створення тої філософської ілюзії, що називалася «комуністичне суспільство». З усіма її, тої ілюзії, складовими. Виявилося, що ця ілюзія не витримала випробування часом, бо відмовитися від ідей нації, держави, релігії тощо, як це пропонували класики марксизму-ленінізму, не реально. Тож настав болісний, але необхідний період переоцінки власне цінностей: культурних, історичних, гносеологічних. І далеко не завжди заміна ставала повноцінною.
Але пішли до глибокого архіву усі ті, кого перед тим власне за те й заводили до шкільної програми, що вони відкрито волали «Партія веде!». Для когось такий віршик був лише «паротягом», що давав допуск до видавничого плану, а все решта – чистої води лірика. А хтось був таки справжнім комуністом, який тепер програв свій шанс. Розпад Радянського Союзу був не просто адміністративним казусом, це був casus belli.
Але буквально за кілька років до того, як з гуркотом на все прогресивне людство розтрощилася радянська імперія, вона ще гарячково намагалася робити термінові та радикальні ідеологічні ін’єкції, впроваджуючи посилений тиск на свідомість населення, за будь-яку ціну роблячи з нього «радянський народ».
От про що дбала республіканська українська влада 1984 року, відчуваючи на карку холодний подих розпаду:
«…Міністерству освіти УРСР, науково-дослідним інститутам педагогіки і психології УРСР разом з Академією наук УРСР вжити заходів до дальшого підвищення ідейно-теоретичного рівня навчально-виховного процесу в школі…
…Удосконалення викладання суспільно-політичних дисциплін має бути націлене на формування комуністичних ідеалів, високих морально-правових якостей, почуття соціалістичного інтернаціоналізму і гордості за свою країну, готовності до праці і захисту соціалістичної Вітчизни, переконаності в перевагах радянського способу життя, непримиренності до буржуазної ідеології і моралі…
…Посилити роль уроків літератури у формуванні духовно багатої, гармонійно розвиненої особи з високими моральними ідеалами й естетичними потребами. В основу викладання літератури в середній школі покласти вивчення видатних творів російської, української, радянської й зарубіжної класики…
Особливу увагу звернути на проведення досліджень з таких стрижневих напрямів, як: формування у підростаючих поколінь наукового, марксистсько-ленінського світогляду…
ЦК ЛКСМ України, обкомам і Київському міськкому комсомолу вжити заходів до розвитку ініціативи і самодіяльності учнів, підвищення авторитету шкільних комсомольських і піонерських організацій…
Підвищити авангардну роль і відповідальність учителів-комуністів за докорінне поліпшення якості навчання і комуністичного виховання підростаючого покоління…».
Особливо тішило тоді, коли ті особи, які підписували ці документи, у конкретному випадку – Володимир Щербицький (секретар ЦК КПУ) та Олександр Ляшко (голова Ради Міністрів УРСР), відверто кепкували з народу, бо у тексті Постанови прямо було вказано, що певні пункти прийнятих рішень читати пересічним громадянам УРСР зась, так і вказано – «Не для друку». І десять додатків до Постанови – «Не для друку». Я досі не знаю, які ж там аж такі страшні державні таємниці були у справі «вдосконалення середньої освіти», що про них вголос говорити було не вільно.
А кілька років перед тим, у 1979-му, відбулося вкрай нетипове присудження найвищої відзнаки тодішньої держави – Ленінської премії. Як правило, удостоєних завжди було таки достолиха, списками йшли. Але цього разу – лише дві позиції. Але які! Перша – за видатні досягнення у галузі літератури, зокрема – за трилогію «Мала земля», «Відродження» і «Цілина», автором яких був неабиякий літератор сучасності Леонід Брежнєв. Це вже було би смішно, якби не треба було вчителям діточок тою трилогією мучити. Але то тоді. А от тепер – хто був другим. І хором порегочімо – бо це був нікому не відомий на той час Леонід Кучма, зазначений як «інженер-ракетобудівник», насправді – секретар парткому на заводі «Южмаш». З цього моменту політична кар’єра провінційного партійного функціонера покотилася аж ген. Я собі уявляю животрепетну картину обмивання премії після вручення: два земляки-дніпропетровці вітають один одного – «Ну, Данілич, будьмо!» – «Іль’іч, твоє здоров’я!».
Усе це набувало рис незборимої шизофренії, від якої не було порятунку. Тому раптова революція 1991 року, після якої вже стало можна не молитися Господу нашому Генеральному секретарю ЦК КПРС, звільнила від незримих пут марксизму-ленінізму – і народ заходився нещадно витравлювати усе те, що поколіннями ставило його на коліна.
І покотилися голови героїв минулих літ. Я на той момент працював у Тернопільському педагогічному інституті імені (увага!) Ярослава Галана, пам’ятник якому гордо височів перед головним корпусом.
Про цей сумний період, з 1979-го по 1991-й, коли заклад мав такого патрона, навіть у Вікіпедії не згадують, щоби не псувати нерви юним читачам. А процес знімання з постаменту Галана проходив непомітно, куди поділи фігуру борця з Папою Римським – досі невідомо. Натомість напис, що роками осявав той же корпус – «Хай живе непорушна дружба українського та російського народів» і точно Галану не належав – ще пару місяців валявся на задньому дворі інституту, поки ним не зайнявся Вторчормет. Але це регіональна історія, яка може бути цікава хіба що краєзнавцям.
Але Галан був у шкільній програмі. У Хрестоматії з української радянської літератури для 10 класу, затвердженої Міністерством освіти УРСР, 1985 року принаймні, є п’єса Галана «Любов на світанні». У серії «Бібліотека української класики» видавництва «Дніпро» під редагуванням Гончара, Загребельного, Олійника тощо 1986 року була видана накладом 22 000 примірників книжка з такою ж назвою. Вона є зараз у відкритому доступі.
У п’єсі, написаній по свіжих слідах, 1949 року, йдеться про колективізацію сільського господарства Західної України, яку не встигли провести у період «перших Совітів», 1939-1941 років. Звичайно, письменник, шануючи традиції Софокла і Шекспіра, зробив з рутинної економічної реформи напружену трагедію, де батько цілить у власного сина, а дівчина таки вбиває коханого, бо він – ідейний ворог. Зараз з цієї п’єси можна було б встругнути такий трилер, що усі Оскари були б наші. Причому, з історичної точки зору, усі персонажі – абсолютно вірогідні, навіть, ба – перш за все, отой убитий злочинець. За сюжетом він – засланий з Заходу козачок, який за війни активно шкодив комунякам, правовірний бандерівець-патріот, настільки харизматичний, що у нього закохується вчителька-комуністка. Якщо виключити з сюжету неймовірного лева, який втік з клітки звіринця, що якимось дивом опинився у галицькому селі, то це цілком достовірна сторінка історії нашого краю, не знати яку ми просто не маємо права. А інших творів про це, написаних іншими, ідеологічно не отруєними письменниками, ну нема. Писали і друкували історії про цей дуже непростий період життя країни автори-переможці. Такі як Михайло Шолохов – у «Піднятій цілині», теж про колективізацію, ту першу, тридцятих років, і теж вилучений з усіх програм, у тому числі – російських. І молоде покоління живе з заплющеними очима, для них Ленін – це сучасник динозаврів і переможець Наполеона.
А Галан був талановитим письменником, який ще й до того сам був жертвою комуністичного режиму, його жінку 1937-го сумнозвісного року розстріляли у Харкові за те власне, що вона була дружиною закордонного політичного діяча. Я вже не кажу про те, що історія загибелі Галана у своїй львівській квартирі на вулиці Гвардійській 18 (нині – Героїв Майдану) досі не розкрита до кінця. Табличку про музей Галана з будинку зняли, але пляма залишилася.
Павло Тичина 1940-1960-х років, після того, як оскоромився 1933 року віршем «Партія веде» – це просто верстат, який штампував одну агітку за другою, частина яких неминуче опинилася у шкільній програмі «радянської літератури». Вірш «Ленінове сонце», написаний на хвилі перших кроків у космос, є настільки бездарним, що навіть не дивує, чому він стирчить у хрестоматії. На цьому тлі вірші типу «І рости, і діяти нам треба» виглядали шедеврами лірики. Тож увесь той пафосний морок ні про що, «трактор в полі дир-дир-дир», цілком обґрунтовано опинився на смітнику історії літератури.
Там же отаборилися тексти Максима Рильського, поета-академіка, ґатунку «Ленін» («З жестом суворим і простим»), яким він зайняв почесне місце у галереї української ленініани, поруч з Первомайським, Плужником, Підсухою, Бичком, Мисиком, Волощаком – ім’я їм легіон. А науковці затято досліджували ці феномени і захищали дисертації зразка «роль складносурядного речення у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом».
Тичина, Рильський, Сосюра, Малишко, Павличко, Бажан, Олійник, незважаючи на рясні гріхи угодовства з владою, хоча б таки час від часу відхилялися від лінії партії і писали щось, за що їм апостол Петро, певно, закрив очі і не завернув до пекла. А от Олександру Корнійчуку не пощастило обрати жанр літератури, де можна не виконувати «соціальне замовлення». Тому його напрочуд актуальні для сталінської доби п’єси «Загибель ескадри», «Платон Кречет» і таке інше заблукали не тільки «в степах України», але й у читацькій свідомості.
Зрозуміло, що письменників другого і третього ґатунку у будь-якій літературі завжди статистично більше, але тільки у країні рад чим естетично паскуднішим був автор, тим більш заможним він ставав. Перелік літераторів радянської доби, яких ніколи не будуть читати на батьківщині, настільки великий, що часом стає моторошно.
Але був також непересічний Андрій Головко, вбивця своєї сім’ї, що заробив собі індульгенцію за злочини, які будь-кого іншого привели би на ешафот, тим, що у «Бур’яні» знайшов те, що було потрібно владі – образ, міф, легенду про більшовика-українця. Та у пострадянській державі цей міф втратив свою цінність, а ореол виродка нікуди не дівся – тому проза Головка попри свою історичну цінність вийшла з обігу.
Олесь Гончар почав свою літературну кар’єру з приголомшливої перемоги. Поки російські прозаїки після закінчення війни роздумували, як би їм оце написати свою сучасну «Війну і мир», Гончар створив трилогію «Прапороносці» буквально у перші повоєнні роки. Здобув за неї дві державних премії, вийшовши у лідери української літератури. І практично відразу потрапив до шкільної програми. Усі розуміли юнацький романтизм прози Гончара, у ній не було тої сумної «окопної правди» чи «партизанської відваги», що ставала пріоритетною у літературному процесі пізніше. Саме тому сучасні літературознавці зневажливо називають «Прапороносці» соціалістичним сталінським кітчем. Але львівський театр Заньковецької, здавна знаний своїм вільнодумством, далекого 1975-го року зробив інсценізацію «Прапороносців». А пісні на фронтові вірші Олеся Гончара, написані Володимиром Івасюком (!), зі сльозами на очах співав Богдан Ступка:
Я завтра їду на Вкраїну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено.
Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, — все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе.
Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.
Дивлюсь на нього я востаннє
У нез’ясованій журбі.
Всю кров мою, усі скитання
Воно зібрало у собі.
І від усієї літератури про велику війну у всіх її іпостасях та від усього творчого спадку великого письменника у шкільній програмі лишилася невеличка новела «Модри Камень», якою надихнувся пізніше білорус Василь Биков, написавши «Альпійську баладу».
Постать Михайла Стельмаха в історії української літератури ХХ століття є водночас і типовою, і унікальною. Типовою, бо він, хоч і не вступав до компартії, таки був радянським письменником, лауреатом усіх можливих премій, від Сталінської до Шевченківської, Героєм Соціалістичної праці і таке інше. Його твори екранізувалися, мали величезну публіку, але оцінюються зараз як виразно пропагандистські. І нема де правди діти, у черзі «на виліт» він стояв першим. Але при цьому всьому Михайло Стельмах, з 1939 року учасник військових подій у складі Червоної армії, був ще й зв’язковим УПА (це доведений факт) та написав про Українську Повстанську Армію правдиву повість, яку цензура негайно «забанила». Ні в кого з сучасних критиків Стельмаха не піднялася рука назвати його поганим письменником. Але усі ті історичні події (революція, Громадянська війна, колективізація, Україна у Другій світовій війні), свідком та учасником яких був Михайло Панасович, та про які він розповів у своїх творах, тепер невідомі молодим українцям. Тож і про ці події вони теж тепер нічого не знають. Бо альтернативи нема.
Більш суперечливої фігури аніж Олександр Довженко у історії літератури, мабуть, не було. На замовлення особисто товариша Сталіна молодий сценарист і режисер створює легенду про Миколу Щорса, «українського Чапаєва». Саме легенду, бо ані про життя, ані про смерть комдива не сказано правди ані слова, герой тільки тоді герой, коли він мертвий, як Чапаєв, так і Щорс. Ні у сценарії, ні у фільмі нема комісара дивізії, кривавого більшовицького ката, на чиїх руках смерть сотень людей, дружини Щорса Фруми Юхимівни Хайкіної. Нема у легенді також і вхідного отвору від кулі у потилиці Щорса. Це не вписується в жанр легенди. Звичайно, у шкільній програмі з української літератури російськомовного сценарію (кіноповісті, як цей жанр пізніше називав Довженко) про Щорса не було. Але сам Щорс у всіх можливих виглядах: вулиці, кінотеатри, бібліотеки, повісті, пісні, пам’ятники тощо охопив собою усю радянську Україну. А чому? А тому, що «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», як сказав вождь світового пролетаріату. І мав рацію французький філософ Ролан Барт: «Народження читача повинно бути оплачене смертю автора». Народився культ Щорса, а про його батька знали ті, кому належало знати. І Олександр Петрович намагався з усіх сил проскочити поміж Сциллою української правди і Харибдою соціалістичного реалізму. Так і помер на чужині. А ми досі не знаємо, що робити з цим генієм світового кінематографу і не менш світового конформізму. Пам’ятник Щорсу зняли, а Довженка у програмі лишили.
Юрій Яновський, з тої ж родини Яновських що й Микола Гоголь-Яновський, звісно, свій шляхетський родовід ніде не рекламував. Натомість намагався зберегти в літературному потоці фольклорний романтизм, вишукуючи героїв навколо себе (одним з них став власне Довженко – у романі «Майстер корабля»), часом ці пошуки народної стихії (у романі «Чотири шаблі», наприклад) виходили йому боком. Та незмінний еквівалент художньої майстерності, навіть у цілком колаборантському романі «Вершники», тривалий час виправдовував усе. І продовжує виправдовувати наявність Яновського у програмі нинішній.
І нарешті, повертаючись до заголовка, при чому тут свічка? А при тому, що Іван Кочерга у тридцяті роки написав п’єсу «Свіччине весілля», титульним героєм якої є київський ремісник XVI століття Іван Свічка. Унікальна за хронотопом річ, подібної якій нема у жодній національній літературі цього регіону: українській, російській, білоруській, литовській, польській. Цей період існування майбутніх українців на своїй землі взагалі випав з поля зору як істориків, так і митців. Після легендарної Київської Русі і аж до козацької держави ніби ніхто й не жив на цих землях. Між Ярославом Мудрим і Богданом Хмельницьким – чотириста років мовчання. Десь у далекій провінції король Данило Галицький будує одну за другою фортеці, раптом як з небуття виникає та занепадає Острозька академія, між двома морями посеред Європи вигулькують та зникають величезні держави – а українців там нема. І поетична драма Івана Кочерги виявилася дуже й дуже актуальною. Навіть зараз. Автохтонний народ, навіть не маючи своєї держави, зберігає свою сутність. Кияни, персонажі п’єси, у шістнадцятому столітті були під окупацією Великого Князівства Литовського. Потім – під окупацією Королівства Польського. Пізніше – під окупацією царства Московського та Російської імперії, Радянського Союзу, нацистської Німеччини і знову Радянського Союзу. Проміжок від 1648 до 1654, коли збунтована Гетьманщина намагалася стати державою, є не більше ніж прекрасна легенда, про яку зараз співають у гімні.
П’єса, звісно, пафосна і не претендує на історичну деталізовану достовірність. Але там є чужинська окупаційна влада, там є скорумповані місцеві чиновники – з одного боку, і там є солідарний народ, готовий вийти заради справедливості з кіллям на майдан – з іншого. Століття минають, а ми весь час у тому самому сюжеті. Мабуть, тому цю п’єсу і забрали з шкільної програми, щоби часом не натякати.
Але, як відомо, шлях не гуляє – і місця, вивільнені тими, хто не виправдав довіри, зайняли інші. А їх було кілька категорій.
По-перше, «розстріляне Відродження», письменники, яких брутально у затінку соснового лісу Сандармох викреслили з життя та літературного процесу, перервавши, ймовірно, найбільш плідну течію української літератури ХХ століття, їхні імена тепер широко відомі, і їхні твори заслужено звучать на уроках літератури. Натомість, письменники, що встигли зрозуміти усю трагедію тих сторінок історії, до якої вони потрапили – і не далися до рук катів, а підписали вирок собі самі, набагато менш відомі. Крім Миколи Хвильового, що не захотів змиритися з правдою про Голодомор, у 1930-ті роки демонстративно пішли з життя Павло Коломієць, Петро Гірняк, Аркадій Казка, Борис Тенета, Іван Микитенко, Іван Зубенко, Вадим Охременко, а у не менш прокляті 1940-і – Дарія Віконська, Євген Вировий, Сава Крилач, Микола Сайко. Естетична та соціально-політична вагомість написаного цими літераторами є і недостатньо досліджена, і однозначно різна, тож самого факту трагедії зруйнування письменницького всесвіту, якого б масштабу він не був, очевидно недостатньо для занесення до анналів шкільної історії літератури.
По-друге, повернулися до читацької свідомості автори, які у різний час виїхали з України. Перша хвиля еміграції – Улас Самчук, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Юрій Клен та інші – гостро відчувала свою ідеологічну відстороненість від радянської України, тому вважала за можливе співпрацю у роки Другої світової війни з окупаційною німецькою владою, сподіваючись, як і політики ОУН, на її підтримку у встановленні незалежності та державності України. Саме ця обставина досі є найбільш болючою для загальнонаціонального визнання діяльності цих авторів.
Важливим вектором сучасної української літератури стали автори, які опинилися за кордоном після війни, їх викинула на берег чужини неконтрольована хвиля форс-мажорних обставин. Емма Андієвська, Юрій Тарнавський та ціла низка європейських та заокеанських письменницьких локацій у нинішній комунікативний час легко знаходять собі читача на батьківщині. Дехто з молодшого покоління авторів, десятиліттями живучи у Нью-Йорку, досі продовжує тримати житло у провінційному Тернополі і вважати себе електоральним активом України.
І у мене виникає питання, через яке правовірні українці можуть вислати до мене опергрупу СБУ: а чи правильно зробили укладачі шкільної програми? Але я, як історик літературного процесу ХХ століття, знаю достеменно, що українські читачі, перш за все – школярі, 1930-1980 років не читали творів Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Турянського, Євгена Маланюка, Івана Багряного і багатьох інших. Читали інших, слухали інших, інших вчили напам’ять, з іншими входили у доросле життя, інші формували національний менталітет українців цієї доби. Можуть сказати, що менталітет цей був викривлений, фальшивий, хибний – і матимуть рацію. Але фактом є те, що історичний процес держави УРСР і літературне життя названих літераторів не перетиналися. Точніше, перетиналися, але ця зустріч була трагічною для письменників. Тож відбиттям суспільно-політичного наративу декількох десятиліть країни творчість цих авторів названою бути не може.
Ймовірно, укладачі і не ставлять перед літературною освітою такого роду завдань. Історія сама по собі, література – сама по собі. У програмі, складеній групою авторитетних фахівців, зазначено мету шкільного вивчення української літератури:
– формування гуманістичного світогляду старшокласників, долучення їх засобами художньої літератури до загальнолюдських і національних цінностей;
– виховання національно свідомих громадян України;
– естетичний розвиток учнів, підвищення їх загального культурного рівня та розширення культурно-пізнавальних інтересів;
– сприяння всебічному розвитку школярів, їх духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації в сучасному світі.
Можливо, йдеться перш за все про естетично досконалі твори літератури, про формування літературного смаку, вміння відрізнити шедевр від кіча? Про це мало би йтися у переліку компетентісного потенціалу, який виникає завдяки вивченню літератури в школі. І там таки про багато що говориться, часом – зовсім несподівано. Наприклад, передбачено впродовж дослідження прози та поезії набувати навичок математичної, інформаційно-цифрової компетенції, умінь у природничих науках і технологіях і багато чого іншого. Богу дякувати, вдалося знайти й більш адекватну сферу – «Обізнаність та самовираження у сфері культури». З нетерпінням вчитуюся:
«Уміння:
зіставляти специфіку розкриття певної теми (образу) в різних видах мистецтва;
ідентифікувати себе як представника певної культури;
визначати роль і місце української культури у світовому контексті;
читати літературні твори, використовувати досвід взаємодії з творами мистецтва в життєвих ситуаціях;
створювати тексти, висловлюючи власні ідеї, спираючись на досвід і почуття та використовуючи відповідні зображувально-виражальні засоби»
На хлопський розум, від учня очікують 1) вміння формулювати відповідь на сакральне вчительське питання: «Що хотів сказати автор?»; 2) навчитися пишатися усім українським, бажано – вголос; 3) уміти знаходити у літературних творах підручник життя; 4) набратися у письменників навичок зв’язного мовлення. І все. Для цього нема різниці, якого естетичного рівня буде літературний твір, головне, щоби він надавав можливість дуету «вчитель-учень» виконати в разі потреби арію показового уроку. Але навіть це – високий ідеал, який тепер, після того, як усі можливі літератури пожбурили з підсумкової атестації, досяжний хіба що у прекраснодушних писаннях членів Академії педагогічних наук.
Тобто, що ми маємо у сухому залишку на тридцять п’ятому році незалежності України? Провідні спеціалісти у сфері формування громадської думки, обтяжені науковими ступенями, вченими званнями, високими посадами, вагомими авторитетами (не будемо називати прізвищ, бо це буде виглядати не як стаття, а як кляуза, тим більше що вони знаходяться за дві хвилини) визначають місце літератури як суспільного явища, як класичної, так і сучасної, виключно у функції виховній, література – підручник життя. Тому ані необхідність співвідношення «літературний процес – історія суспільства», ані естетичний рівень літературних творів не відіграють у цій концепції жодної ролі. Прізвище автора та його твір мають значення виключно як аргумент у актуальній суспільно-політичній боротьбі. Так було раніше, так залишилося тепер.
Я не закликаю терміново переглянути шкільну програму з літератури. Я не закликаю (наразі) переглянути теорію літератури у її прагматичному значенні. Я стурбований тим, що випускники української середньої школи щиро, від усього серця ненавидять художню літературу, вони неспроможні прочитати не те що роман – оповідання, з тим аби хоч якось переказати, що саме вони прочитали. Вони (я багато разів перевіряв зі студентами гуманітарних спеціальностей) анекдот не спроможні розповісти. Художнє слово, яке тисячоліттями плекали наймудріші та найкрасномовніші, у нас на очах відходить у небуття. А шкода.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.