“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-bozhko-navzdohintsi-istorii/#google_vignette
З ДИПЛОМАТИЧНИХ СПОГАДІВ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так чи так, але в першій половині серпня з Кабінету Міністрів України надійшла в наше управління вказівка терміново готувати досьє до українсько-російських міжурядових переговорів. Вирішувалося все мало не за день, і як мені «по секрету» повідомили, рішення про це стало результатом «неофіційних домовленостей» з головою уряду РФ Віктором Черномирдіним. Кого? Очевидно, що особисто нашого нового Президента, який за свого прем’єрства підтримував з ним ділові відносини.
Цікаво і водночас досить прикметно, що про цей, по суті перший, хоч і робочий візит нової урядової команди України до Москви немає згадки ні у виданому МЗС Росії 1998 року збірнику «Российско-украинские отношения 1990–1997 гг.» , ні в книзі «Україна–Росія. 1990–2000 рр », підготовленій 2001 року працівниками Історико-архівного управління МЗС України. Причину, гадаю, читач зараз зрозуміє. Я ж зазначу, що обставини, за яких відбувався цей візит, на мою думку, дозволяють краще збагнути ті трансформації, які згодом відбулися з нашим другим Президентом та його оточенням.
Отож до «білокам’яної» вирушила тоді в першій половині дня мало не половина уряду на чолі з виконувачем обов’язків прем’єр-міністра України Юхимом Звягільським. В московському аеропорту делегацію зустрічав перший посол незалежної України в Росії Володимир Крижанівський. Не заїжджаючи до посольства, як це завше буває, нас повезли відразу до «Білого дому» (на ньому ще були помітні сліди його обстрілів з танків 1993 року під час придушення хасбулатівського бунту), підняли ліфтом на п’ятий поверх і через довгу анфіладу коридорів і залів запустили до просторої приймальні В. Черномирдіна.
Там нас попросили почекати, поки той звільниться. Спочатку чекали перед дверима кабінету Черномирдіна стоячи, відтак почали розсідатися хто де міг, хто на стільцях, хто на дивані. Минула в очікуванні година, друга, повернуло на третю… Спека стояла неймовірна. Було випито всю воду, а нової чомусь не приносили. Юхим Звягільський, викуривши свої сигарети, «стріляв» у тих, хто їх ще мав, і люто лаявся, коли йому відмовляли. Невдоволено морщив лоба Володимир Горбулін. Переповівши всі свої анекдоти, задрімав, примостившись на дивані, розморений перший заступник міністра економіки Віктор Гладуш. А Віктор Черномирдін десь там у нетрях свого кабінету все ще був зайнятий «невідкладними справами» і ніяк не міг прийняти делегацію. У мене мимоволі виникли аналогії з нашої давнішої історії, коли ось так подовгу змушували очікувати в передпокоях московських царів козацьких послів. Адже ніщо так не виснажує психологічно людину, як очікування невідомості…
Анатолій Зленко і Олександр Божко
Запросили нас до переговорної зали лише наприкінці дня. Був там В. Черномирдін із своїм заступником Ол. Шохіним, представники з півдесятка відомств. Але предметної розмови не вийшло. Господарі вислухали запевнення гостей у їхньому прагненні до налагодження тісніших зв’язків з Росією, нарікання на економічні негаразди, пообіцяли вивчити озвучені проблеми, зокрема щодо розрахунків за поставки енергоносіїв. Однак прориву, на який розраховували в Києві, не сталося. Делегація поверталася додому з тяжким серцем, голодна й сердита від такого неґречного й холодного, на думку її членів, прийому в Москві. Вкотре переконувалися, що Москву, як відомо, сльозами не розчулити. «Кавалерійська атака» команди новообраного Президента України на захлинулася.
А далі вже був візит до РФ самого новобраного Президента України Леоніда Кучми, «нашего парня», як під час виборчої кампанії називало його московське телебачення. І таке саме, а можливо, й більше розчарування. «Повертається він ввечері з Кремля, – розповів мені потім наш посол в Росії Володимир Петрович Крижанівський, – і на ньому лиця нема: «За кого они меня принимают? Что они себе возомнили, Володя, що це таке? Что я им, слуга, чи шо?»…
Як на мене, надзвичайно важливим для продовження проєвропейського курсу нашої держави було те, що на той час у новій владній команді опинився такий досвідчений політичний гравець, як Геннадій Йосипович Удовенко, який після А.М. Зленка очолив Міністерство закордонних справ. На відміну від свого попередника, що вважав себе «невиправним педантом», Геннадій Йосипович був людиною радше епікурейського складу. Товариський, з величезним життєвим і дипломатичним досвідом, він був схожий на турботливого наставника-батька, тим самим відповідаючи своєму доброзичливому прізвиську «папа Гена». Водночас він умів бути жорстким і вимогливим до роботи кожного з нас. Показовим у цьому відношенні було моє перше з ним робоче «хрещення».
Геннадій Удовенко і Олександр Божко
Як я вже згадував, 21 жовтня в Москві скликали чергове засідання Ради глав держав країн СНД, в якому вперше як Президент мав узяти участь Л.Д. Кучма. А напередодні увечері до російської столиці прибула МЗСівська робоча група для забезпечення цього заходу на чолі з Г.Й. Удовенком. Згідно з неписаним законом, Посольство України в РФ з цієї нагоди влаштувало вечерю. За столом панував піднесений настрій, не в останню чергу завдяки «Старокиївській» в запітнілих із зеленого скла штофах. Геннадій Йосипович, як кажуть, був «в ударі». Розповідав про свою дипломатичну роботу, жартував. А як настав час повертатися до готелю для відпочинку, попросив завести його до кабінету Посла. І яке ж було моє і моїх колег здивування, коли, ледь переступивши поріг, Геннадій Йосипович зняв свого піджака та краватку і, всівшись за стіл, дістав із портфеля течку з підготовленими мною напередодні документами до цього саміту. «А тепер, хлопці, до роботи», – якось по-буденному мовив він, наче й не було допіру щедрого частування. – Подивимося, що ви тут мені понаписували…».
Погоджуючись по суті з підходами нашого Управління до кожного пункту порядку денного, які враховували пріоритетність наших національних інтересів, він наполіг на спрощенні їхнього викладу. Особливо це стосувалося проектів заяв нашого Президента з того чи іншого питання. Отож довелося наново переробляти весь пакет документів. Більше того, був підготовлений скорочений варіант. «Це щоб я встиг пробрифінгувати президента, поки будемо їхати з аеропорту до Кремля», – пояснив Геннадій Йосипович.
Роботу закінчили близько третьої ночі.
А о 7-й ранку наш міністр був уже на ногах, щоб вирушити до аеропорту зустрічати президентський борт.
Відтоді мені випадало часто працювати з ним як під час самітів, так і в ході двосторонніх переговорів на найвищому рівні – як українсько-російських, так і з главами решти країн СНД. Та й не лише.
Справ в Управлінні, як завше, вистачало, тож доводилося затримуватися на роботі допізна. Пригадую, як одного з таких пізніх вечорів у мене на робочому столі задеренчав апарат прямого зв’язку з міністром.
– Слухаю вас, Геннадію Йосиповичу, – бадьоро (а як же інакше, коли телефонує міністр) озвався я.
– Олександре Івановичу, а чого оце ви досі на роботі? – чи то співчуваючи, а чи підколюючи мене, запитав міністр. – Вас же, мабуть, дружина лаятиме, що дома не ночуєте?
– Та ви ж знаєте, Геннадію Йосиповичу, справ чим далі, тим усе більше, – у тон йому відповів я.
– Та отож… Оце ж і я затримався, бо вранці вирушаю до Фінляндії, – скрушно зітхнув у слухавку міністр. – І враз перейшов на діловий тон: – До речі, тут мені виступ підготували, який я маю там виголосити, та щось він мені не дуже подобається. Може, глянули б?..
За хвилину з першої приймальні занесли виступ міністра. Прочитав. Справді, Геннадій Йосипович мав рацію – одні лише суконні загальники і гасла. А треба ж було б бодай якусь «живинку», згадати те, що поєднало б наші народи, нашу історію. Хоча де та Фінляндія, а де Україна! А година пізня, бібліотека міністерства зачинена… І раптом пригадалося Шевченкове саркастичне: «У нас же світу як на те, – Одна Сибір неісходима, А тюрм, а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…». «Оце те, що потрібно для виступу українського міністра перед фінською аудиторією, – майнуло мені в думці! – Слід лише обіграти оці Шевченкові геніальні рядки, що нагадали про наше спільне підневільне минуле, з якого Фінляндія давно вирвалася й будує своє незалежне життя, а ми лише зараз торуємо цей шлях. Решта ж, як кажуть, «справа техніки».
Я переробив виступ міністра по-своєму й заніс до першої приймальні. А за кілька днів, повернувшись з Фінляндії, Геннадій Йосипович зателефонував мені знову. Подякував за роботу, повідомив, що виступ прозвучав, ба більше – викликав позитивний резонанс у фінській пресі, яка його навіть цитувала.
Хоча за що дякувати?! Навпаки, мав би бути вдячним йому саме я, за те що він умів оцінити наші скромні зусилля, які ми докладали до спільної справи розбудови дипломатичної служби незалежної України. За те, що підтримував молодших колег, не боявся їм довіряти. Що вчив нас патріотизму, без якого не стати справжнім дипломатом, так само як без належного професійного вишколу, звичайної людяності й порядності. Що сам, сповідуючи цей принцип трьох «П» (професіоналізм, патріотизм, порядність), повсякчас закликав дотримуватися його і нас. А ще хотілося б віддати йому належне за вміння витиснути максимум політичного, іміджевого позитиву для України за тих обмежених можливостей, в яких вона тоді перебувала.
За його постійне нагадування, що в дипломатії не існує дрібниць і що повсякчас потрібно прагнути примножувати коло друзів, а не наживати ворогів. А для цього він як ніхто умів з користю розпорядитися усім потенціалом української дипломатії, на перший погляд, хай і скромним…
В зв’язку з цим пригадалося, як на початку 1995 року до Києва вперше прибула делегація МЗС Вірменії на чолі з міністром Ваганом Папазяном. Переговори мали вестися російською мовою. Всі, хто бодай трохи знайомий з дипломатією, розуміють, наскільки важливі в ній сигнали, які в той чи інший спосіб сторони надсилають одна одній. Тож знаючи, що я володію вірменською, своє слово перед засіданням Геннадій Йосипович виголосив українською, попросивши мене перекласти. У відповідь вірменський міністр також виголосив своє вступне слово рідною мовою з тим, щоб я і його переклав, але вже українською. Тим самим як ми, так і вірмени завдяки ось такому «непротокольному» меседжу Геннадія Йосиповича немовби підкреслили, що розпочинаємо наші відносини без посередників і прагнемо вибудовувати їх без втручання «старшого брата». До речі, до такого шанобливого по відношенню до вірменського народу жесту наш міністр запропонував вдатися і під час підготовки першого візиту Президента України до Вірменії в травні 1995 року, коли Л.Д. Кучма частину свого виступу перед депутатами Національних зборів Вірменії виголосив українською, а мені довелося перекладати його вірменською, що також належно оцінила громадськість цієї країни.
В дипломатичному протистоянні з колишньою метрополією, яка постійно вдавалася до інформаційного, економічного, а то й відверто силового тиску, підпрацьовували наші чисельні на неї також наші домашні «доброхоти-інтегратори», зокрема, з причетних відомств. Посилаючись на прив’язку української економіки до єдиного виробничого комплексу колишнього СРСР, на всіх нарадах, зосібна і перед президентом, наполягали на його збереженні, підтримували ідею всіляких «союзів» – економічного, митного. І невдоволено супилися, коли президент приймав нашу сторону. Відчувалося, що МЗСівці з їхнім курсом на зближення з Європою були для них як сіль в оці. Особливо затято опонували нам у розробці державної стратегії перші заступники міністра фінансів П.К. Германчук та міністра економіки Л.В. Мінін. А перший заступник міністра зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі В.Д. Гладуш, з яким мені не раз доводилося брати участь в переговорах з країнами СНД, навіть називав нас позаочі «мудовцями» (похідне від «МІД» та лайливого «мудак»). У відповідь ми не оминали нагоди нагадати вислів Симона Петлюри про те, що не так страшні московські воші, як домашні гниди…
Особливо вони давали про себе знати, коли до влади в Україні доривалися відверті русофіли на кшталт В. Януковича або В.Медведчука. Хоч у більшості випадків, за всіх кадрових складнощів та тиску, Міністерству таки вдавалося протистояти їхнім потугам.
Достатньо згадати тут українсько-російську кризу після обрання «президентом Криму» Ю.Мєшкова 1994 р., яку вдалося подолати завдяки рішучим діям української влади і зокрема нашого тодішнього прeм’єр-міністра Євгена Марчука. Не менш резонансним був також російсько-український конфлікт довкола острова Тузла 2003 р.. Як у першому, так і в другому випадку у врегулюванні конфліктів було безпосередньо задіяне управління, яке в різний час мені довелося очолював протягом майже десяти років. А у випадку Тузли в неабиякій пригоді стала ще й наша письменницька змичка.
А було це так: у вересні 2003 росіяни надумали брутально захопити український острів Тузла в Керченській протоці, насипавши до нього з боку Тамані греблю. Це було кричуще порушення не лише існуючих двосторонніх домовленостей, а й міжнародного права. Майбутня гребля змінювала лінію українсько-російського державного кордону на користь Росії, інакше кажучи, посягання на нашу територіальну цілісність були очевидними. Лише зараз ми розуміємо, що це була одна з перших спецоперацій гібридної війни, розпочатої тоді проти України, до якої ерефія згодом вдалася 2014 р. під час захоплення Криму. На фоні масованої пропагадистської кампанії, яка була нічим іншим, як терористичною інформаційною атакою, досягалися політичні цілі, де замість конвенційної зброї в хід ішли тисячі одиниць бульдозерів, багатотонажних автомобілів та іншої будівельної техніки, пригнаної з прилеглих областей. Для розпізнавання і вчасної протидії таким операціям у країнах з усталеними державними інституціями існують відповідні установи. Але не в тодішній Україні, де начебто й були Рада національної безпеки і оборони, Інститут стратегічних досліджень, Служба безпеки з зовнішньою розвідкою…
Якось навесні 1994 року випадок мене звів з полковником СБУ Григорієм Ілляшовим, згодом екс-главою Служби зовнішньої розвідки України, та генералом СБУ. Саме тоді я заступав, як це не раз траплялося, нашого начальника управління Михайла Павловича Дашкевича, що відбув у чергове короткострокове відрядження чи то до країн Магрибу, а чи на Близький Схід. І треба ж було такому статися, що саме в ці дні вибухнув скандал, пов’язаний з використанням українського літака у контрабанді зброї до Індії та Пакистану. Саме через це і навідався до нас в управління полковник СБУ, якого, як і мене, включили до міжвідомчої групи, що розслідувала цей інцидент. Тоді він справив на мене неприємне враження своєю зверхністю і якимись солдафонськими манерами та закидами стосовно діяльності наших консульських працівників в Індії та Пакистані. Вдруге мені випало перетнутися з ним вже на початку 2000-х в московському аеропорту Внуково, звідки наша делегація вирушала до Алма-Ати на чергове засідання Ради міністрів закордонних справ країн СНД. Летіли ми одним літаком з росіянами, серед яких був В’ячеслав Трубніков – тоді перший заступник міністра закордонних справ РФ у справах СНД. Ось-ось мали оголосити посадку, коли раптом у залі очікувань, де ми розташувалися, з’явився Григорій Ілляшов. Очевидно, есбеушник теж кудись летів через москву. Вздрівши Трубнікова, що, сидячи, переглядав знічев’я якусь газету, Ілляшов підбіг до нього і, вхопивши того за руку, заходився її радісно трясти. Він увесь аж сяяв від щастя… Причина була проста: до свого призначення в МЗС росії В’ячеслав Трубніков очолював службу зовнішньої розвідки, поки путін не доручив йому, так би мовити, посилити есендівський напрямок. Тож уздрівши главу, хай і колишнього, могутньої російської спецслужби, чи ж міг український есбеушник просто так пройти повз?.. Не знаю, як кому, а мені тоді було прикро бачити, як наш полковник СБУ, забувши про гідність українського офіцера та самоповагу, запобігав і розшаркувався перед іменитим московським ефесбешником. І мабуть геть невипадково, що після приходу до влади Януковича на чолі Зовнішньої розвідки України призначили саме Ілляшова, і скоріше всього не без підтримки його московських кураторів, адже на той час В.Трубніков знову повернувся в крісло шефа СЗР РФ. Бо чого б тоді Ілляшов потім злиняв «за бугор» разом з Януковичем…
Що ж стосується МЗС України, то з самого початку тузлинського протистояння в нас була створена група оперативного реагування. ЇЇ завданням було щоденно вітстежувати розвиток ситуації, пов’язаної з будівництвом греблі, оперативно повідомляючи про її перебіг Адміністрацію президента Л.Кучми та пропонуючи відповідне реагування. Очолив її заступник міністра Олександр Моцик – один з найдосвідченіших правників МЗС. До роботи в ній були залучені Леонід Осаволюк – чи не найдосвідченіший наш фахівець з питань делімітації та демаркації державного кордону, в минулому полковник прикордонної служби та я, як начальник профільного управління. По тому, як ситуація ускладнювалася, до групи оперативного реагування при МЗС України були підключені також представники міністерств оборони, внутрішніх справ, прикордонників, СБУ. Відповідальним секретарем призначили мене. На основі отримуваних повідомлень від нашої розвідки та інших служб ми щодня аналізували дії росіян, готували і надсилали до Адміністрації президента реляції з пропозицією контрдій, таким чином, щоб уникнути прямого зіткнення. Так, нами було запропоновано виставити в воді по периметру острова червоні буї, які мали позначати лінію державного кордону, здійснити в безпосередній близькості демонстративний політ наших винищувачів, а що роботи тривали й надалі ударними темпами, було вирішено затопити на лінії кордону баржу, яка мала перегородити уявну лінію просування до острова греблі. Та, не дивлячись на більш ніж очевидні наші знаки попередження, з кожним днем гребля підступала до острова все ближче. Ми вели підрахунок метрів, які проходили росіяни і скільки ще залишилося до нашої території. І вже недалеко був той день, коли вони могли дістатися острова, а це означало, що ухилитися від безпосереднього зіткнення не вийде. А, судячи з того, скільки тисяч одиниць всілякої техніки було звезено на це будівництво з усього регіону та з-за його меж, це не було витівкою губернатора Краснодарського краю, як це намагалися подати російські ЗМІ. За всім цим стояв кремль і не виключено, що сам путін, який у такий спосіб випробовував українську владу. Тим часом наша державна влада в особі президента Леоніда Кучми зберігала глуху мовчанку і ніяк не реагувала на відверте посягання на її суверенітет, хоча в підготовленому нами проекті листа за підписом міністра Костянтина Грищенка й адресованому главі Адміністрації Віктору Медведчуку пропонувалося пряме звернення до москви з вимогою призупинити роботи. Така безпрецедентна мовчанка Адміністрації президента Л.Кучми свідчила про розгубленість української влади, яка, либонь, сподівалася, що дамба якось сама розсмокчеться чи її розмиє шторм. Хоча разом з тим важило й те, що відповідальними за зовнішню політику в АП були відверті путіністи – глава адміністрації В. Медведчук і затятий москвофіл, колишній феесбешник А.Орел – заступник глави адміністрації, керівник головного управління з питань зовнішньої політики і заразом ще й секретар Державної ради. І скидалося на те, що нашим тривожним реляціям з доданими до них пропозиціями реагування вони зумисно не давали ходу, вичікуючи поки росіяни вийдуть на острів, аби потім поставити Леоніда Кучму та й всю Україну перед доконаним фактом. А тут ще з’явилося повідомлення, що президент ближчими днями збирається з тижневим візитом до Латинської Америки, а Верховна Рада розходиться на канікули. Тобто, москва разом з нашими медведчуками все детально прорахувала. Слід було негайно діяти, але без вказівки з Банкової вся українська виконавча вертикаль була паралізована. І після направлення чергового звернення до АП, яке, очевидно, так само залишиться без відповіді, члени нашої кризової групи з гіркотою зійшлися на тому, що до захоплення острова лишалися лічені години. Так, залишалися лічені години, а вдіяти нічого ми не могли.
Саме тоді мені спала в голову відчайдушна думка – порушивши субординацію і заведений у МЗС порядок, звернутися потай за підтримкою до опозиції, аби з допомогою Верховної Ради спонукати тодішню владу, зокрема, президента, до рішучих дій. Звісно, поділитися цим із своїми колегами я не міг, бо всі знали, що адміністрація Кучми, та й сам Леонід Данилович, були з політичними опонентами що називається «на ножах». Тож довго не роздумуючи, я швидко зробив ксерокопії документів, які показували наміри і дії росіян щодо захоплення ними української території, на основі наших звернень підготував проект можливого виступу у Верховній Раді з конкретними пропозиціями президенту Кучмі та уряду, і хоч була вже пізня година, зателефонував Володимиру Яворівському – депутату від Блоку Юлії Тимошенко. І той, відчувши з мого збудженого голосу, що трапилося щось серйозне, погодився прийняти мене в себе вдома.
Десь через пів години я вже стояв на порозі його квартири, що на Гончара 52. Мене зустріла Галина – дружина Яворівського, яку я добре знав ще з тих пір, коли вона працювала в Спілці письменників. Вигляд у неї був затривожений, ще б пак, набиватися серед ночі на зустріч, не війна ж! Хоча, по-суті, все йшло до того.
Я коротко пояснив своєму колезі-письменнику ситуацію, і попросив на вранішньому засіданні в сесійній залі взяти першим слово і через ефір звернутися до президента з вимогою не допустити захоплення росіянами нашої території. Передав йому і накиданий текст виступу, бо хоч Володимир Яворівський і володів блискуче публіцистичним словом, та в такій справі важливо було спиратися на вивірені факти. А ще попросив його нікому не розповідати про мій пізній візит до нього – опозиційного депутата, бо це реально загрожувало мені звільненням з роботи.
Леонід Кучма відбув до Бразилії, а тим часом опозиційні депутати на чолі з Володимиром Яворівським та іншими представниками демократичного крила зчинили у Верховній Раді таку веремію через злочинну бездіяльність влади, що президент змушений був наступного дня перервати свій візит і терміново повернутися з-за океану в Україні. Російську агресію було зірвано…
Подальші події показали, що російська спеціальна операція 2004 року з островом Тузла в Керченській протоці була своєрідною прелюдією спочатку до захоплення Криму, а згодом і до широкомасштабної агресія. На жаль, українська влада в особі її безпекових інституцій не зробила тоді належних висновків з уроку Тузли, що, в свою чергу призвело до драматичних наслідків, поставивши під загрозу саме існування української держави.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.