“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
З ДИПЛОМАТИЧНИХ СПОГАДІВ
Після здобуття Україною незалежності чимало письменників подалися в політику: хтось став депутатом, хтось спробував знайти себе в діяльності новостворених національних партій. Мене ж, відверто кажучи, не вабила політична штурханина, де честолюбство та амбіції новітніх вождів незрідка заступали політичні принципи. Та коли мені запропонували попрацювати в Міністерстві закордонних справ України, я, довго не роздумаючи, погодився. Сподівався реалізувати там свої знання іноземних мов, журналістський досвід роботи в газеті «Літературна Україна», часописі іноземної літератури «Всесвіт» а згодом у виданні Інституту сходознавства АН України «Східний світ», зрештою, мої навички відповідального секретаря Київської організації СПУ. Хай там як, а це була конкретна робота, та ще й пов’язана з розбудовою молодої української держави, про що ми колись могли хіба що мріяти…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До того ж, на початок 90-х років в наших державних структурах украй бракувало фахівців, які належно володіли б мовами, зокрема й українською. А дипломатична робота переважно пов’язана з словом – це й аналітика, підготовка та записи бесід міністра і керівників держави з їхніми закордонними візаві, проекти листувань, забезпечення переговорів тощо. В Першому територіальному управлінні МЗС, куди мене направили, на той час працювало півдесятка знавців східних мов. Серед них і сини двох відомих письменників – арабісти Євген Микитенко та Володимир Плачинда, було також кілька колишніх військових перекладачів, вихованців знаменитої київської школи східних мов. Решта ж, переважно, вчорашні науковці, від геологів до викладачів історії КПРС, рівень знань яких іноземної та й української мов часто бажав кращого. Тож мій досвід працювати з текстом відразу став мені в пригоді. Навіть начальник управління Михайло Павлович Дашкевич – дипломат ще радянського гарту, стомившись правити чергову «цидулу», не раз, бувало, спроваджував її автора до мене, аби, як він казав, «довести її до пуття».
А що більшість працівників нашого управління, яке забезпечувало зв’язки України з десятками країн східної півкулі та Африки, не мали дипломатичного досвіду, доводилося набувати необхідних знань, як то кажуть, «на марші»… З цього приводу ми особливо не комплексували, штудіювали книжки з міжнародної тематики та дипломатичної практики, не соромилися перепитувати один одного про значення тих чи тих дипломатичних термінів (на жаль, на той час інтернет ще не набув такого поширення, а комп’ютеризація робила тільки свої перші кроки).
Олександр Божко А ще в Управлінні була своя «фішка» – нетерпимість до так званого «бенедизму». Чуючи на нарадах з вуст начальника управління цей невідомий мені термін, я ніяк не міг уторопати його значення, хоча й відчував негативний підтекст. Навіть порпався в різних енциклопедіях. Аж поки сам Михайло Павлович, лукаво посміхаючись, не розтлумачив, що багатьом українцям, а надто нам – дипломатам, слід найбільше остерігатися тієї суспільної хвороби, ознаки якої особливо проявилися в характері Бенедьо Синиці з повісті Івана Франка «Борислав сміється». Зовнішня вайлуватість цього персонажа, провінційність і простакуватість у сприйнятті суспільних процесів, намагання знайти прості рішення, які начебто одним махом здатні вирішити всі проблеми, – це те, чого ми, українці, повинні позбуватися, якщо хочемо стати європейською цивілізованою нацією… А надто неприйнятний «бенедизм» у дипломатії…
Між тим, Міністерство закордонних справ було тією ланкою в системі нової української влади, де готувалися і визрівали рішення, від яких часто залежала доля держави. Україна намагалася знайти своє місце в світі, водночас на неї чинила неймовірний тиск Росія – як політичний, так і економічний, аби скоріше залучити її до «тісної інтеграції», інакше кажучи, прагнула відновити СРСР, але в іншій обгортці. Для цього вона нав’язувала все нові й нові так звані «інтеграційні ініціативи», розбиратися з якими доводилося нашому управлінню. Не лише вивчати їх, а й, враховуючи наше прагнення до Європи й реальну загрозу російського реваншу, формулювати й передавати «нагору» відповідні підходи до них, узгоджуючи їх з причетними відомствами.
А як це слід робити, показував, зрештою і перший міністр закордонних справ Анатолій Максимович Зленко. Пригадую, як на початку 1994 року міністр закордонних справ росії А. Козирєв звернувся до А. Зленка з наполегливим проханням підтримати запрошення щойноствореної СНД на Генасамблею ООН як спостерігача. Завершувався його лист багатозначним компліментом: «Крепко жму руку». Неважко було здогадатися, що, ставши «спостерігачем», СНД, а по-суті росія, згодом перебрала б на себе ще й функції координатора, як це Москва робила в недавньому минулому по відношенню до ООНівських делегацій УРСР та радянської Білорусії. Добре пам’ятаючи це, Анатолій Зленко, у своїй відповіді А. Козирєву від 21 березня, до роботи над якою крім управлінь міжнародних організацій, політичного аналізу та планування долучилося також наше упраління, чітко зазначив, що Україна не підтримає такої ініціативи Росії. Більше того, оскільки наша країна не підписала і не ратифікувала Статутні документи СНД від 22 січня 1993 р., то, як наголосив міністр, вона не визнаватиме міжнародної правосуб’єктності цієї структури, навіть якщо Москва й доб’ється для неї жаданого статусу.
Свою відповідь Анатолій Максимович завершував нейтральною протокольною формулою «з повагою», підкреслено зігнорувавши козирєвське «крепко жму руку». В перекладі з дипломатичної мови така відповідь нашого міністра вказувала на далеко не «братерські» відносини між двома країнами.
І це було правдою. До того ж тиск з боку Росії посилювався, здавалося, з кожним днем. А від нас вимагалося відповідне реагування. Практично кожна щотижнева нарада керівного складу нашого МЗС не обходилася без того, щоб міністр не вимагав докладної доповіді з того чи того питання, пов’язаного з українсько-російськими відносинами. Потребували реакції через ЗМІ також резонансні події, щодо розподілу Чорноморського флоту, де інколи доходило до відкритого протистояння та силового захоплення. Так, у квітні 1994 року мені вперше, як виконуючому обов’язки начальника управління, випало проводити брифінг після брутального захоплення росіянами розвідувального корабля «Челекен», який стояв на рейді в Одесі. На тлі спровокованого Москвою підняття андріївських прапорів над кораблями Чорноморського флоту цей інцидент додав неабиякої гостроти в і без того напружені відносини між Україною та Росією. Аби якось пригасити емоційну напругу, що виникла між державами через цей інцидент, голова уряду РФ В. Черномирдін та президент України Л. Кравчук провели телефонну розмову, в ході якої домовилися терміново провести новий раунд переговорів на найвищому рівні, присвячених цій проблемі.
І хоча потім мені випадало не раз брати участь у різних прес-конференціях з офіційною оцінкою тих чи тих подій та роз’ясненням нашої позиції, але той свій перший прес-брифінг я пам’ятаю й досі, так само як і назву корабля. Можливо, тому, що дуже тоді хвилювався (слово ж не горобець), та й ситуацію належало викласти аргументовано і переконливо, а ще й відповісти на запитання… І коли, вийшовши до журналістів, побачив спрямовані на мене чисельні мікрофони й телекамери, здалося, ніби мене – не навченого ще як слід плавати – ось-ось зіштовхнуть у воду з якогось високого мосту…
…Чим далі, тим роботи на нашому напрямку більшало, зростала кількість доручень і документів, надто «гарячих», яких належало оперативно опрацювати. Тут ми впевнено вели перед, порівняно з іншими управліннями, тож раніше 21-ї години додому я не повертався. Роботи більшало, а людей, які могли б належно виконувати марудну роботу з документообігом, не вистачало. Ті ж, хто прагнув тоді працевлаштуватися в МЗС, бачили себе не інакше як у якомусь закордонному представництві. Я спробував було запросити тих, кого я знав по роботі в НСПУ, хто пройшов як журналістський вишкіл, так і оргроботу в апараті Спілки. Пригадую, мав розмови з цього приводу з Орестом Сливинським, Юрієм Буряком, Станіславом Шевченком, Олександром Шугаєм… Але, довідавшись, що тодішня зарплатня начальника управління дорівнювала аж 15 доларів США, хлопці відмовлялися. Зрештою, їх можна було зрозуміти. В країні нещадно галопувала інфляція, прожити на той заробіток та ще й утримати родину було геть непросто. «Оскільки їхня економіка у цілковитому занепаді, – писав американський часопис «Ю.С. ньюз енд Уорлд ріпорт» від 20 грудня 1993 року, – українські політичні лідери лишаються паралізовані, нездатні пристосуватися до нової ринкової дійсності. Інфляція зростає по 100% на місяць, мінімальна пенсія дорівнює 7,9 доларам. Минулого тижня уряд подвоїв ціни на хліб. Росія припинила постачання пального й підняла ціни, але Україна відмовляється підвищити відповідно ціни на пальне для підприємств і колективних господарств».
Та попри те що управління посідало дедалі відчутніше місце в загальній діяльності МЗС України, це аж ніяк не позначалося на його фінансуванні, порівняно з підрозділами, що працювали на західному напрямку, зокрема на мізерних оплатах відряджень наших дипломатів до Москви та Мінська. Допоміг випадок.
Навесні 94-го на одне з чергових засідань Ради міністрів закордонних справ до Москви прилетів сам А.М. Зленко, хоча зазвичай у них брав участь хтось із його заступників, а міністр віддавав перевагу візитам на Захід. Вранці ми зустрілися з ним у буфеті готелю нашого посольства. Анатолій Максимович розрахувався російськими рублями за чай і бутерброд, а тоді, як мені здалося, дещо спантеличено зиркнув на мене: «Олександре Івановичу, виявляється, за чай з бутербродом я витратив майже всі кошти, одержані на це відрядження. А як же ви тоді викручуєтеся, коли приїжджаєте сюди?..». «Та без свого сала та хліба нашу братію до Москви навіть навіть не підпускають, вертають з кордону назад», – відбувся я жартом, хоча, дійсно, у подібні відрядження ми змушені були рушати зі своїми харчами.
Вірте чи ні, але через якийсь час після того випадку працівникам Управління помітно збільшили розмір суми на відрядження за кордон. Тепер можна було вже не лише поснідати, а й пообідати з пляшкою пива.
Загалом, А.М. Зленко був тоді для мене, як і для багатьох таких як я новобранців МЗСу, своєрідним мірилом дипломатичного вишколу, до якого ми мали б прагнути. Імпонувала його розважлива манера вести розмову, підкреслена педантичність і, водночас, якась учительська терплячість у спілкуванні з нами – ще зеленими, недосвідченими дипломатами, яких він мусив ось так, немов якихось першокласників, навчати, бо інших, зрештою, у нього й не було.
Ми тішилися з його перемоги в теніс над міністром закордонних справ ерефії Андрієм Козирєвим після їхньої зустрічі в Одесі 1993 року, коли він показав себе ще й вправним переговорником, зумівши переконати московського гостя якнайскоріше розпочати роботу над таким важливим для нас Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, яким закріплювалися наші державні кордони. Не знаю, можливо, я не стикався з ним аж так часто, але не помічав, щоб він дозволяв собі виявляти зверхність чи гонор по відношенню до молодших колег. Так само, не бачив я його грубим чи роздратованим. Хіба що за винятком одного випадку.
Це сталося після позачергових президентських виборів у липні 1994 року. Тоді українці були настільки впевнені, що Леонід Макарович Кравчук залишиться президентом, що перемога іншого Леоніда – Кучми – викликала у багатьох мало не шок, надто враховуючи його промосковську виборчу риторику. Чиновники урядових структур та президентської адміністрації почувалися як на голках. Пригадую, як зі служби з питань зовнішньої політики Президента України телефонували перелякані керівник протоколу Георгій Чернявський і наш куратор Леонід Кожара (в майбутньому – міністр закордонних справ часів В. Януковича) і просилися на будь-яку посаду в моєму Управлінні. Та й керівництво МЗС, потерпаючи за своє майбутнє, ходило темніше чорної хмари. А я того дня у складі міжвідомчої делегації якраз мав рушати до Мінська, де планувалося обговорення Першого перспективного плану інтеграційного розвитку СНД.
Це була справжня бомба під молоді незалежні держави. Згідно з тим документом, підготовленим ерефією і який належало прийняти, запроваджувалося єдине громадянство для країн СНД, російська визнавалася офіційною мовою міжнаціонального спілкування, запроваджувався єдиний паспорт. Курс на тісну інтеграцію передбачався у військовій, освітній, науковій, економічній та фінансовій сферах. Враховуючи напрацьовані підходи до цих резонансних і по-суті доленосних для України рішень, в управлінні були підготовлені директиви, якими мала керуватися наша делегація, очолювана одним із заступників міністра закордонних справ. Проте почалися несподіванки.
Потрібно було вже готуватися до від’їзду, а тим часом не виявилося на місці міністра, щоб він завізував директиви. Пояснили, що саме зараз у нього зустріч в Адміністрації Президента. І, судячи з усього, вельми непроста. А без нього ні його перший заступник М.П. Макаревич, ані заступники Б.І. Тарасюк і О.Д. Макаренко візувати такий важливий документ не наважувалися. Та й не дивно, бо виборча кампанія Леоніда Кучми минула під інтеграційними гаслами відновлення спільного економічного простору, «Україна – Росія, менше річок, більше мостів», з відповідним галасливим висвітленням московським телебаченням. Це відчутно дисонувало з тими зовнішньополітичними підходами, які проводило МЗС України за Леоніда Кравчука. Більше того, керівництво МЗС «порадували» мене тим, що очолюватиме нашу делегацію, до якої входили також представники інших відомств, не хтось із заступників міністра, як передбачалося, а я, як відповідальний за цей напрямок. При цьому, директиви будь-що слід погодити – якщо не в Адміністрації Президента, то в уряді.
В президентській Адміністрації ще лишалися номінально колишні високопосадовці, але, звісно, їм було не до директив. Хоча могли б черкнути, адже, зрештою, втрачати їм було нічого. Проте вони у відповідь лише кидали телефон. А з урядовців на той час на місці виявився віце-прем’єр В.М. Шмаров, з яким мені не раз доводилося працювати на різних переговорах. Він мені імпонував своїм демократизмом, відсутністю начальницької пихи, такої характерної для більшості кабмінівської братви. Тож набрав його по «сотці», попросив терміново прийняти. Він уважно продивився директиви, потім глянув на мене, сказав: «Без візи вашого міністра підписувати не буду. Але їхати треба. Нарада важлива. А щодо позиції, то ви ж, мабуть, знаєте, під якими гаслами прийшов до влади наш новий Президент, отож врахуйте це», – додав він багатозначно…
Повернувшись до міністерства, біля ліфта зустрів Анатолія Максимовича. Таким похмурим і похнюпленим я його ще не бачив. Коротко переповів йому історію з незавізованими директивами, репліку віце-прем’єра.
«І що ви йому на це?..», – сухо запитав він, стрільнувши на мене питальним поглядом. Відчувалося, що розмова дається йому важко, вочевидь, думав про щось своє і запитував мене радше задля годиться.
«Та якщо нових директив немає, то, мабуть, слід виходити з тих, які у нас були…», – відповів я, гадаючи, що цим підтримаю міністра, засвідчивши свою «вірність» розробленим під його керівництвом зовнішньополітичним принципам.
І нараз його немов прорвало. «Олександре Івановичу, – сердито вибухнув він. – Ви немов той бульдозер, а треба ж бути дипломатом, д и п л о м а т о м…».
І, махнувши безнадійно рукою, важко рушив у напрямку свого кабінету…
Звісно, потрібно було розуміти його стан. Згодом, вже за своєї другої каденції, приймаючи міністра закордонних справ РФ Ігоря Іванова, в ході ланчу, на якому випало бути й мені, Анатолій Максимович згадував, як боляче сприйняв він тоді свою відставку. «Для мене це був такий шок, що я втік з Києва до батьківських Ставищ і там на городі заходився палити свій архів. Неначе щось сталося зі мною. А тепер шкодую. Бо стільки цінних записів пішло за димом, яких більше не повернути…».
І я тоді його розумів, і по-людськи співчував йому. Так само я був свідомий того, що інтеграційні гасла, під якими йшов на президентство колишній червоний директор Леонід Кучма, могли справді вплинути на подальшу зміну зовнішньополітичного курсу України. «Але чи означало це, що перед самісіньким засіданням у Мінську ми мали терміново корегувати свої підходи?», – запитував я сам себе. Підтримав мене в цьому і перший секретар Договірно-правового управління МЗС та блискучий переговорник Микола Матяшевич, який також входив до складу делегації, а з ним і решта її членів – представники Міноборони, Мінекономіки і Мінюсту. Зустрілися ми у купе потягу «Київ-Мінськ» за склянкою вечірнього чаю, всі дещо спантеличені, але коли я, виклавши ситуацію, запропонував виходити з наших попередніх директив, що відкидають будь-які посягання на суверенітет України, всі з цим погодилися.
Вже по прибуттю до Мінська перед початком обговорення нам вдалося обмінятися думками з цього приводу з нашими азербайджанськими, молдовськими та узбецькими колегами, котрі, як виявилося, були також досить критично налаштовані щодо підготовленого Москвою проекту одіозного документа. Повертатися до СРСР, хай навіть із оновленою вивіскою, ніхто не хотів. Тим часом росіяни, сподіваючись на зміну після виборів нашого проєвропейського курсу, не приховували свого задоволення від перемоги Л. Кучми. Були впевненні, що візування документу, який відкривав шлях до перетворення СНД у конфедерацію, пройде без проблем. Тому аж сяяли, відкриваючи засідання, і привітали нашу делегацію з тим, що серед українців «здоровий глузд узяв нарешті гору».
І яке ж було їхнє розчарування, коли наша делегація разом з азербайджанцями, молдованами й узбеками (такий собі міні-ГУАМ) в ході обговорення аргументовано й рішуче відкинула спроби нав’язати країнам СНД спільну грошову одиницю, єдине громадянство і паспорт та російську в статусі офіційної мови для всіх. А що туркмени під час голосування утрималися, то наших голосів виявилося достатньо, аби зняти з подальшого розгляду великодержавницькі пропозиції росіян щодо згаданих резонансних питань і в майбутньому до них більше не повертатися.
Що ж стосувалося економічної інтеграції, то ми залишали за собою право брати участь у тих програмах, які не суперечать українському законодавству. До речі, до такого застереження, що давало нам широке поле для маневру, ми вдавалися досить часто.
Як не дивно, але після повернення з Мінська підготовлений нашим Управлінням звіт за підсумками роботи нашої делегації не викликав в Адміністрації новообраного Президента якихось нарікань, і наші пропозиції щодо необхідності подальшої роботи над документом були прийняті й розіслані причетним відомствам. А можливо, за інавгураційними клопотами ніхто з команди нового президента просто не вчитувався. Зрештою після ще одного обговорення на міжурядовому рівні Меморандум (до речі, це теж була наша пропозиція назвати цей документ саме так) Ради глав держав СНД «Основні напрямки інтеграційного розвитку СНД і Перспективний план інтеграційного розвитку СНД» був підписаний 21 жовтня 1994 року в Москві на Раді глав держав СНД, де в Л.Д. Кучми відбулася його перша офіційна зустріч як новообраного Президента України з Президентом РФ Б.М. Єльциним. Він не містив якихось зобов’язуючих положень, даючи нам можливість розробляти інтеграційні програми з західними інституціями.
Щоправда, ще до цього в команди другого Президента України намагання якнайскоріше налагодити тісніші контакти з керівництвом Росії вихлюпувалося, як то кажуть, через край. Декому не терпілося показати, як швидко, на відміну від першого Президента, вони зможуть змінити ситуацію в країні на краще, добившись від росіян поступок щодо умов експорту нашої продукції до Росії, на якій були зав’язані основні наші виробничі потужності. А надто щодо оплати за спожиті російські енергоносії, борги за які страхітливо зростали. Крім економічних негараздів, ускладнювали ситуацію нерозв’язана до кінця проблема розподілу Чорноморського флоту та політична криза в Криму, де «президент» Юрій Мешков вів справу до від’єднання півострова від України. А росіяни у відповідь на ці поривання витримували паузу, наголошуючи, що до проведення переговорів з усього комплексу російсько-українських відносин слід, мовляв, належно підготуватися, провести ретельну звірку питань для розгляду тощо.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.