Наприкінці 70-х років минулого сторіччя єреванське видавництво «Советакан ґрох» («Радянський письменник») звернулося до мене як до фахівця з українсько-вірменських літературних зв’язків з пропозицією укласти збірник українського оповідання. Він мав вийти у редакції для дітей та юнацтва у серії «В ім’я дружби», з назви якої можна було здогадатися, що йшлося про літератури народів колишнього СРСР. Як пояснювалося в надісланому мені листі, вірменські видавці ставили собі за мету ознайомити юного вірменського читача з творчістю українських письменників, які пишуть для школярів.
На той час я працював у відділі «Братніх та зарубіжних літератур» редакції газети «Літературна Україна», отож був досить добре обізнаний з сучасним українським письменством не лише з книжок, а й завдяки особистому знайомству з багатьма їх авторами. Зокрема і тими, які творили в жанрі літератури для дітей. Тому, здавалося б, якихось особливих труднощів щоб укласти антологію не могло виникнути.
Але була одна обставина, на яку доводилося зважати. 70-ті роки в історії Радянської України – це період наступу комуністичної влади на українську національну культуру і літературу зокрема, що тільки-но оклигували після тривалих сталінських чисток і тотального придушення всього, що не втискувалося в жорсткі рамки радянських канонів. Відбувалися арешти й ув’язнення багатьох українських вільнодумців, значна частина яких була пов’язана з літературою. Мене самого взяли на роботу у відділ, де незадовго перед цим працював Валерій Марченко – знавець і перекладач українською мовою азербайджанської літератури. Його звинуватили та засудили до мордовських таборів за так звану антирадянську діяльність та передачу на Захід своїх статей, в яких наводилися факти повсюдної русифікації в Україні, особливо в галузі науки та освіти. Адже згідно заяв офіціозу, національні культури в нас процвітали, а тим часом у партійних документах проголошувався курс на формування нової історичної спільноти – радянського народу.
Власне, своїй роботі в «Літературній Україні» я передовсім завдячував В’ячеславу Брюховецькому, добре знаному нині літературознавцеві та громадському діячеві, Герою України, одному з засновників Народного Руху України. Після завершення навчання і стажування у Єреванському університеті, де мені випало кілька років студіювати вірменську мову та літературу, я довго не міг влаштуватися на роботу. Попервах звернувся до Інституту історії АН України як фахівець давньовірменської мови, з тим, аби досліджувати сотні рукописних пам’яток, які дісталися нам у спадок від вірменських поселень ХV – ХVII ст.ст. на західноукраїнських землях та на Поділлі (власне, саме для цього я й студіював давньовірменську мову). Проте мені відповіли, що в їхньому інституті феодалізм наразі не в пошані. От, мовляв, якби я взявся досліджувати революційний рух на Кавказі, тоді інша справа. Так я не став істориком.
І раптом я отримую листа з «Літературної України», в якому Славко Брюховецький – мій добрий приятель із студентських військових таборів – повідомляв, що в редакції з’явилася вакансія, і коли хтось із «ваговитих» письменників мене підтримає, можна було б спробувати. «Ваговитим» виявився Іван Драч, з яким я колись зійшовся у Вірменії на одному з поетичних фестивалів і який знав про мої переклади з вірменської. За його безпосередньої протекції я невдовзі й став літпрацівником «Літературної України». Після арешту Валерія Марченка головним редактором газети призначили Віталія Виноградського, який перед цим очолював івано-франківський обласний партійний орган, тож мав досвід боротьби з ідейною «бандерівщиною». І скоро достатньо ліберальна «літературка», якою вона була за редакторства Павла Загребельного в 60-х, змінилася так, що іноді її публікації легко було сплутати з передовицями в «Радянській Україні».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За цих непростих умов В’ячеслав Брюховецький, як заввідділом критики, прагнув будь що зберегти лице письменницької газети, часто сперечався з головним редактором, який відхиляв запропоновані відділом матеріали як недостатньо «бойові» або ж нав’язував відверто кон’юнктурну писанину. Водночас, В’ячеслав, який щиро вболівав за українське слово, робив усе в межах можливого, аби підтримати тих письменників, які потрапили під владний каток або ж їхня творчість замовчувалася. Чи то згадкою в газетній статті їхнього імені, чи то ж посиланням на той чи інший їхній твір. Хоч там як, а все ж таки моральна підтримка.
Пригадую, як після відрядження до Ужгорода, куди він поїхав, щоб зібрати матеріали до сторінки, присвяченої письменникам Закарпаття, з особливою теплотою Славко згадував свої відвідини Івана Чендея, який запросив київського гостя до себе додому. З обуренням розповідав, що знаний прозаїк, ім’я якого було відоме далеко за межами України, піддається цькуванню і приниженню місцевими партійними функціонерами, бо, будучи правдивим письменником, зважився у своїй повісті «Іван» змалювати деградацію і моральний занепад «будівника комунізму». Саме тоді в мене і майнула думка включити одну з новел Івана Чендея до майбутнього збірника, що його вірменське видавництво запропонувало мені укласти. Цю ідею гаряче схвалив також Славко, який взявся писати до збірника передмову. Адже це також була свого роду підтримка Чендея, на якого влада чинила всілякий тиск, виключивши письменника з партії, що на ті часи автоматично означало обмеження у виданні та публікації його творів. А невдовзі з’явилася нагода зустрітися і з самим Іваном Михайловичем…
Одного дня Славко ні з сього, ні з того запитав мене, лукаво примруживши око, як я ставлюся до закарпатських вин. «Натякаєш на те, щоб обмити гонорар в «Троянді Закарпаття»? – відповів я йому в тон, маючи на увазі популярну на той час кнайпу на Червоноармійській. «Здалася нам ота «Троянда», – одказав гордовито Славко, – сьогодні з Ужгорода Іван Чендей приїжджає, тож я його запросив до себе на гостину. Обіцяв прихопити з собою сулію власного вина. Коли бував у нього – дегустував. Не вино, а божественний нектар. Тож приходь, посидимо».
В’ячеслав Брюховецький одним з перших серед молодих редакційних працівників отримав двокімнатну квартиру в старому будинку на тодішній вулиці Челюскінців, що навпроти костелу Святого Олександра. Через зручне розташування Славкового помешкання – в самісінькому центрі столиці біля Майдану, ми – його друзі – частенько навідувалися до нього. І коли я увійшов до добре знайомої мені просторої вітальні, що правила господареві також за його творчу робітню, Іван Михайлович був уже там, хазяйновито оглядав Славкову бібіліотеку. А глянути було на що. Стеля в помешканні з округлими широкими вікнами була височезна, тож уздовж стін на висоті двох з половиною метрів він власноруч змайстрував кількаярусні стелажі, на які вели такі самі тесані сходи. Мабуть, цій вигадливій конструкції, якою господар неабияк пишався, позаздрив би якщо не Ле Корбуз’є, то Антоніо Ґауді таки напевне. А на полицях – сотні книжок, які Славко роками перевозив з гуртожитка в гуртожиток, а згодом – з квартири на квартиру, аж поки вони нарешті тісно вишикувалися довжелезними рядами на дбайливо виструганих їхнім господарем соснових стелажах.
Стоячи посеред кімнати, Іван Михайлович поглядав на все це багатство якщо не з захопленням, то з неабияким професійним інтересом. Невисокий, міцно збитої статури з гривою довгого сивуватого волосся і острішкуватими вусами, він скидався зовні на поважного гуцульського ґазду, який знає собі ціну. Та й неквапна, розважлива манера розмовляти, його уважний погляд виказували в ньому людину, що розуміється на житті, а міцний потиск шкарубкої долоні засвідчував, що він однаково впевнено може тримати в руці як перо, так і держално заступа, топорище а чи секатор садівничого. І це відчуття мене не підвело. В пізнішій розмові уже за столом, коли він належно оцінив і книгозбірню майстровитого господаря, і її зграбну конструкцію, то зізнався, що справді є ґаздою в повному розумінні цього слова і гордиться тим. Зрештою, підтвердженням цього стало привезене Іваном Михайловичем чудове вино, яке він виготовив з вирощеного ним винограду за якоюсь особливою власною технологією і терпкуватий смак та ніжний аромат якого, як мені здається, я ще й досі відчуваю, хоча відтоді спливло вже не одне десятиліття. Либонь, так уже влаштована людина: невблаганний час може стерти з пам’яті деталі давно призабутої розмови чи зустрічі, та й слух притуплюється у нас з роками, гіршає зір, але відчуття, з якими ми приходимо у світ, не полишають нас чи не до останнього нашого дня…
Тоді, смакуючи те дивовижне вино, ми багато говорили про літературні та довколалітературні справи. Розмова точилася досить відверта, бо в Іванові Михайловичу ми вбачали свого однодумця, так само нам зрозумілий був і його інтерес до того, що діється в столичній спілці та видавництвах, хоча втішного насправді було мало. Вважай, майже не було. Зумисні затримки з виданням книг, замовчування окремих імен з «ідеологічних» міркувань, «посадки» письменників-дисидентів, примушування їх до публічного каяття… Іван Михайлович не так розповідав про себе, як розпитував нас – київських, а, отже, начебто, більш обізнаних, зокрема, про Ліну Костенко, Григора Тютюнника, Бориса Харчука, до творчості яких мав особливу прихильність. Зрештою, очевидно, відчував свою внутрішню спорідненість з ними. І не лише в схожому баченні покликання українського письменника, а й у тому, як радянська влада ставиться до тих небагатьох, хто відважився плисти супроти течії. І ,можливо, оце відчуття власної приналежності до гордої когорти нескорених, додавало йому тоді бодай якусь дещицю втіхи. У всякому разі, мені тепер так здається.
Влучивши мить, я повідав Іванові Михайловичу про запланований збірник оповідань українських письменників вірменською мовою. Він радо погодився на участь у ньому, надто, коли почув, що зміст його та перелік авторів не узгоджуватимуться ані в керівництві спілки, ані у відповідному відділі ЦК, що в ті часи зазвичай траплялося. Що ж до назви твору, то тут він покладався на мій розсуд. Слухав мене, зрідка киваючи, коли я розповів йому, що мені не хотілося б обмежуватися лише рамками так званої дитячої літератури і творами власне «дитячих письменників», хоча, звичайно, доводиться враховувати вік читачів, яким антологія, за задумом видавців, адресувалася. Бо якщо це письмо достойне, то, читаючи його, не замислюєшся над жанром. А ще, міркував я вголос, важливо вірменським школярам дати не тільки якесь уявлення про сучасний літературний процес в Україні через творчість тих чи тих письменників, а й ознайомити їх з нашою непростою історією. Адже за всіх гучних заяв про братерство і радянський інтернаціоналізм, направду вірмени й українці знають одне про одного дуже мало, та й то, переважно, на рівні анекдотів чи телевізійних картинок з московської телепрограми «Час»…
Згодом, занурюючись у прозу Івана Чендея саме під цим кутом, я зупинив свій вибір на його новелі «Чайки летять на Схід», в якій ішлося про драматичну загибель від рук мадьярських гонведів батька й сина, котрі передавали «партизанам» у гори набої. До речі, перечитуючи недавно цей маленький новелістичний шедевр, я зловив себе на думці, що передовсім сприймаю його як вишуканий літературний твір, художня досконалість якого не перестає вражати навіть через десятиліття після його написання. Не кажучи вже про потужний психологізм твору, що, за лапідарністю художніх засобів, з допопомогою яких письменник його досягає, можна порівняти хіба що з новелами Василя Стефаника. При цьому, ідіологеми, які можна було б спробувати знайти у цій новелі, і на які свого часу вказували деякі літературознавці, як на мене, абсолютно вторинні. А коли вже й говорити про них, то на перший план виступає прагнення закарпатців до об’єднання з Великою Україною, тобто та ідея, яка одвіку живила їх у всі історичні періоди цього дивовижного унікального краю.
Листом я повідомив Івана Михайловича, що зупинив свій вибір саме на цій новелі, і, отримавши згоду автора, відразу передав її на переклад Раїсі Карагезян. Як мені видається, переклад цієї Чендеєвої перлини їй цілком вдався. Адже в своїй праці над відтворенням новели вона зуміла максимально наблизитися до автора, напрочуд точно передаючи засобами вірменської мови лексичну витонченість цього твору, його прихований драматизм і, водночас, стилістичну досконалість. Читаєш, і немовби чуєш слова самого письменника: «Я люблю новелу. Завжди любив. Новела – велика школа, вчить ощадливості, особливої уваги до слова. Важливо почути внутрішнім слухом слово і так його припасувати, аби воно не виринало з образного ряду, творило плавний, як ваші степові ріки, нечутний плин оповіді, вершило стиль. До стилю я особливо чутливий. Мова! Головне – мова! Кожен справжній твір має відповідний настрій, температуру, колір і пульс. Це – живий організм. І вічний. Приходять нові покоління, читають і чують пульс життя, думок, почувань, переживань нащадків. Все це закодоване, емоційно вживлене в систему образного мислення…»
Мені залишається додати, що збірник новел сучасних українських письменників вірменською мовою під назвою «Древо життя» побачив світ 1981 року у перекладі Раїси Карагезян. В передмові до збірника В’ячеслав Брюховецький ставив новелу Івана Чендея «Чайки летять на Схід» в один ряд з новелістичним доробком Юрія Яновського, Григора Тютюнника та Євгена Гуцала. Досить промовистий ряд. А в довідці про автора перед новелою Івана Чендея окремо було зазначено, що він є сценаристом тоді вже всесвітньо знаного фільму «Тіні забутих предків», який зняв Сергій Параджанов – вірменин за походженням. Такий собі натяк на вірменсько-українське творче перевисання.
До речі, С.Параджанов був заарештований, по-суті, за своє вільнодумство у ті ж таки знавіснілі 70-і роки.
“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.