Олександр Архангельський. «Війна і переоцінка цінностей»

426

1

Колись у дитинстві, надивившись кіно і начитавшись книжок про ту війну, я хотів стати пілотом. Не вийшло – і добре. Серед моїх учнів принаймні чотири льотчики. Зважаючи на мій досить немолодий вік, усі вони, мабуть, уже пенсіонери, принаймні двоє, які мешкають в Україні.

З одним з тих, кого життя закинуло в РФ, я зустрічався досить давно – ще в 2002 році, коли він приїздив до матері. Високий, бородатий, у шортах, він розповідав про своє бачення трагедії, яка сталася в Скнилові (Львівщина) під час свята. Натовп зі здивуванням спостерігав цю сцену. А він, як у кіно, руками відтворював фігури вищого пілотажу. Потім я знаходив у Інтернет його малочисельні фото, але в соцмережах його немає, бо полковнику не личить там світитися. На моє питання, чи брав участь у воєнних діях, він відповідав, що ні. Коли його спитав, чи вагався б, якщо треба було б збити літак супостата, відповідав, що ні – виконав би наказ. Тож сподіваюся, що доля оминула його – і не довелося цьому бравому полковникові бомбити Алеппо, а надто – міста в Україні.

А взагалі-то, верх цинізму – примушувати льотчиків (і не тільки) воювати проти держави, яка є його батьківщиною. Та хіба оркам закони моралі писані?.. А самі пілоти хіба мають поняття про честь, гідність та благородство?..

Після того, як «вагнерівців» розх*чили в Сірії, я написав вірш, де були рядки:

Чужую землю топчут супостаты

и смерть несут на крыльях мерзких «Су».

Не назовут ни другом и ни братом,

кому сафари на людей – досуг.

А я з 2014 не можу бачити хижацькі обводи сучасних винищувачів і бомбардувальників, не можу читати про їхні характеристики, про бойове застосування. Хоча й розумію, що є «наші» і «не-наші». І з якимось садистським задоволенням спостерігаю, як їхніх «приземлюють» з ПЗРК. Дійсно безсмертні слова про револьвер системи «Кольт»: «Бог створив людей сильними і слабкими. а Самюель Кольт – свій револьвер калібру .44, аби зрівняти шанси».

Сам не відчував того, що переживає пілот літака чи гелікоптера, сідаючи в крісло, знаючи, що з-за кожного куща на нього чатує «Ігла» чи «Стінгер». Це ж стосується й екіпажу танка, БТР чи БМП. На них уже «Стугн», «Джавелінів» та «Нлавів» заготовлено в незліченній кількості. Можу лише уявити себе на місці цих дурнуватих камікадзе. Тож краще 2 роки відсидіти та залишитися живим, ніж лізти на рожон, стовідсотково – на смерть, виконуючи злочинні накази свого біснуватого фюрера. І правда буде на твоєму боці, бо ти присягав захищати батьківщину, а не нападати на сусідні суверенні держави.

А тепер риторичне питання: навіщо?

Навіщо ця війна? Навіщо ці безглузді смерті? Заради чого орки сунуть на нашу землю, несуть нам розруху і смерть? Навіщо самим ставати нікому не потрібним падлом, яке пухнутиме в придорожній канаві? Чим ми завинили перед московитами? Тільки тим, що хочемо самі розпоряджатися своєю долею і не бути в імперському ярмі?

Питання, питання… Без відповідей, принаймні, поки точиться війна…

2

Мій дядько був воєнно-морським офіцером, у 1950-60-х служив на Північному флоті, а з середини 1950-х – на Чорноморському, у Севастополі. Особистість по-своєму героїчна. Брав участь у спасінні підводного човна К-19, возив водневу бомбу «кузькіну мать» на Північну Землю, возив воєнні вантажі в зону Єгипетсько-Ізраїльського конфлікту. Як командир БЧ-5 (машинне відділення) мав авторитет і повагу серед команди, про що я чув від тих, хто служив під його керівництвом. А останніми роками писав мемуарні книжки. Досить пристойні.

Українець за походженням, з козацьким прізвищем, товариський, жвавий старший офіцер. Підтримував дружні стосунки з ріднею.

Та настав час складати іспит на громадянську позицію – і він його не витримав. Став поборником «руського міра», носив медаль за підкорення Криму.

Це стало поворотним моментом у стосунках – більше я з ним не розмовляв навіть по телефону. А про що говорити?

Коли його дружина-росіянка сказала, що Севастополь завжди був російським, я їй відповів: тоді відколіть його від Криму і перетягніть до Новоросійська.

Питання: так чий Крим? Скіфів, караїмів, греків, генуезців? Чи татар, чий він був понад 300 років? Чи російський, під чиєю владою він був десь 180 років? Чи Український, у чиєму складі він перебував 60 років?

Імперії треба нових земель, от остання на землі імперія і воює за території. Віджали Крим – створили там військові бази, віджали частину Донбасу – перетворили його на депресивну зону. Уявімо, що їм вдасться віджати ще якісь території, які вони вже перетворили на руїни. Вони там міста будуть відбудовувати? Створять мертву зону, пустку, де й вовки вити не будуть.

Оце і є сліди чобіт загарбника.

Вірю, що після нашої Перемоги ми відродимо міста й села і будемо щасливими наперекір злої волі супостата!

Колись я написав вірші, де в першій частині уявив картини апокаліпсісу. Добре, що там є друга, оптимістична частина. Вірші наводжу мовою оригіналу.

В предчувствии конца, в предчувствии начала

1

…конец!.. И всё сначала.

Разрушен до основ,

мирок, где нас качала

волна из мира снов.

 

Где мы существовали

в огромных городах.

Отыщешь их едва ли.

Развеян пух и прах

 

над мёртвою планетой,

над выжженной землёй.

И пепла серым цветом

окутан шар земной.

 

И никого… Лишь ветер

гуляет пустырём…

Но лик Господен светел.

И Ангелы при нём.

 

И, мир окинув взглядом,

вершит дела Творец.

И в генном коде рядом

начало и конец.

 

2

Мы не знаем, на что способны,

на какие годны дела.

Что в развитьи внутриутробном

мать в наследие нам дала?

 

От отца что досталось, деда,

и от бабки – одной, другой?

А быть может, и от соседа,

от калеки с одной ногой?

 

И живём, обретя свободу,

и замкнув добровольно круг.

Но герои сейчас не в моде,

и не в моде соха и плуг.

 

И не в моде стихи и песни

под гитарный негромкий звук.

Пропадает талант, хоть тресни,

и способностям недосуг.

 

И живём, о рубле в заботе.

Интернет нам взамен друзей.

Есть таланты – напрасно врёте.

Созывай их скорей, скорей!

 

Ни минуты, ни дня покоя –

горы сдвинуть нам суждено.

И начнётся потом такое –

в голливудском не снять кино!

 

3

Хто з нас не переглядав кінофільм «В зоне особого внимания»? Які там браві десантники! Як хотілося хлопчакам бути схожими на цих «рембо», які всіх переможуть, усі плани супостата зірвуть. «Пєстня», одне слово!

А як епічно виглядають кадри десантування ВДВ – «військ дяді Васі» (Маргелова, легендарного командувача) – із широкофюзеляжних ІЛ-76! «Картина маслом», одним словом!

А пісня, яка звучить як супровід ударних кадрів! Не степлю, наведу деякі рядки:

Лишь недавно учились мы в классе десятом

И часы проверяли по школьным звонкам,

А теперь привыкайте, ребята, к десантным,

А теперь привыкайте, ребята, к десантным,

Продуваемым всеми ветрами войскам.

І просилися 18-річні російські юнаки у ВДВ, а по дембелю збиралися в голубих тельниках та беретах на свято, напивалися до зелених чортів, купалися у фонтанах і хизувалися основним умінням – розколювати об голову цеглину. Бо чим йому ще пишатися, чого він досяг у цьому житті, у глибинках рашки?

Пам’ятаю, як Аркадій Бабченко розповідав про своє спостереження з часів першої війни в Чечні. Лежать вони під обстрілом, Бабченко ховається, як може, а хлопець з глибинки зачаровано спостерігає чудовий гірський пейзаж. На зауваження Аркадія, чого не ховається, той спокійно відповів, мовляв, милуюся, бо, якби не війна, ніколи сюди не потрапив би.

Яка гарна картинка постає на навчаннях, що в біноклі спостерігають генерали в кашкетах з високими тульями! Сиплються фігурки, розкриваються білосніжні парашути, приземлюються браві вояки, біжать, на ходу стріляють по умовним цілям!..

Та життя виявилося трошки інакшим.

Полетіли на Білу Церкву, полетіли на Кропивницький, та не долетіли – гепнулися, збиті ракетами ППО. Навіть уявляти не хочу, що то за криваве місиво утворилося.

Стрибнули над Васильковим. Не знаючи, що робити й куди бігти, збилися в купу на аеродромі, де їх, мов куріпок, перестріляли суворі і негостинні укри.

Погано ви, хлопці слухали відому пісню! А там є пророчий рядок:

Вам недолго носить эту форму, ребята…

Недовго, бо війна – це не кіно і не навчання. І ніхто не буде вас бити цеглиною, випробуючи міць вашої дурної голови. Усе значно прозаїчніше. Або – руки вгору, або – «вантажем 200», бо, як відомо ще з часів Суворова, куля – дура. А надійніше – відмовитися виконувати злочинні накази. 2 роки за ґратами – краще, ніж вічний упокій.

4

З недавнього часу я став поважати себе більше, ніж поважав до цього!

Поясню. Усе своє трудове життя я віддавав серце дітям. Не беру в лапки цей вислів, який приписують Василеві Сухомлинському, бо це й мій принцип. Чужим дітям? Ні, своїм, бо усі діти, з ким я як учитель спілкувався, були моїми!

До недавнього часу в мені жило розчарування, мовляв, ККД моєї праці, як у паровоза, – навіть не відсотки, а частини відсотка.

Та війна усе змінила. Опуклим і видимим стало те, що було прихованим за буденністю.

Кажуть, що пізнання приходить у порівнянні. От тепер і настала нагода порівнювати наших воїнів зі збродом орків. І розверзлася прірва між нами і ними, між різними системами цінностей, а освіта відіграє важливу роль у формуванні світогляду, моралі. Я та тисячі моїх колег вчили гуманізму, любові до свого і повазі до чужого. А чому вчили орків їхні вчителі?..

З моїх учнів мало хто виявився «ватником», більшість – затяті патріоти, за що я їм глибоко вдячний. Це ви, мої діти, кого я любив, коли ви були малими, не зганьбили гордого ім’я Українець! Це ви і ваші сини бороните нашу землю, бо іншої у нас немає й не буде. Це ви грудьми стали проти навали нелюдів, яких у мене не повертається язик назвати нацією, до якої я маю приналежність.

Бо мій батько зі Сталінграда, який він захищав, де був поранений і контужений, який усе післявоєнне життя прожив в Україні, любив усе українське. І його тут поважали і вважали своїм.

Бо мою бабцю Марію 17 вересня 1942 року в Сталінграді вбив нацистський снайпер, коли вона з білим прапорцем вийшла з підвалу, аби роздобути водички своїй рідні. Убив просто так, відточуючи свою криваву майстерність, – пострілом у серце.

Чим відрізняється нинішній рашист, який просто так розстрілює мирних мешканців, ґвалтує дітей і жінок, від того нелюдя-фашиста?..

Віднині для мене табу – офіційна назва мордора, табу – назва зброду орків. Тільки – мордор, гіперборея – навіть не московія. Тільки орки – навіть не кацапи (від татарського – живодери), московити й москалі, бо вони й на ці принизливі «звання» не заслуговують.

За що вбивали мирних жителів у Бучі, Гостомелі, Ірпіні та інших містах і селах? Тільки за те, що вони не такі, що кращі, працьовитіші. За те, що живуть, як люди. І хочуть жити не за законами мордора та їх біснуватого фюрера. За те, що не раби.

А дороговказ їм – люта ненависть їхнього миршавого вождика, який вважає себе за новітнього Тамерлана, який не дає права українцям на самовизначення і взагалі – на життя. Тільки – знищити, тільки – викоренити все національне. Убити мільйони, вислати до Сибіру десятки мільйонів, залишити пустку. І більша половина на мордорі аплодує цьому «діду війни, повелителю бункера» (за Романом Цимбалюком).

І тільки разом, ціною потоків крові, за допомогою колективного Заходу, який сповідує гуманістичні цінності, ми можемо зупинити навалу новітніх орків, не дати нас викоренити зі своєї землі, захистити старих, жінок та дітей від наруги. Від орків пощади не буде. І хто цього ще не зрозумів, той глибоко помиляється.

Німці не ґвалтували жінок, не знущалися з населення, бо в них були хоч якісь залишки цивілізації. Та й забороняли їм стосунки з унтерменшами – досить було борделів з німецькими дівчатами. А в цих – порожнеча. Ні в душі, ні за душею. У лексиконі мат-перемат. І пусті очі.

Глибинна ненависть до всього українського в орків закладена в генах. Це ще з часів гіпербореї, з часів Суздальського князя Андрія Боголюбського, який розорив Київ за 69 років до ординської навали.

Колись я чув побаску про царську армію. Полковнику доповідають: «Господін палковнік, хахлов пригналі». Той відповідає: «Так дайтє ім сєна!». Чує у відповідь: «Так они же люди!». А полковник відказує: «Любят? Так дайте еще!». І цим усе сказано.

Пане полковнику, те, що чинять твої нащадки, не можна порівнювати з твоїм неприйняттям української нації – у мордорі усе так запущене!

А де ж офіцерська честь? Бо над кожним ґвалтівником і мародером стоять командири. А її просто немає! І звідки їй узятися?

Мій друг з болем повідомив про те, що колись він служив у тій частині з Далекого Сходу, яка в Бучі вкрила себе вічною ганьбою.

Колишня знайома з мордору, яка, будучи напів єврейкою, напів українкою, люто ненавидить усе українське. Основа: не така вимова – фрикативне «г» і співуча, а не гавкаюча, вимова («Чай т карова піла,  а пуз-т халоднає»). Так от я їй казав, мовляв, піди до місцевого училища ВДВ і прочитай там кілька своїх дебільних віршиків, – можливо, вони з більшим ентузіазмом стануть управлятися в основному вмінні – розколювати головою цеглини.

Дякую вам, мої діти, що ви підвищили мене в моїх очах, що ви не стали такими, як орки, і сподіваюся, що ніколи не станете!

PS Після вдалої атаки ракетами класу «земля-земля» на десантний корабель «Саратов» у порту Бердянська я прочитав інформацію про те, що двом іншим десантним кораблі – «Цезар Куніков» та «Васілій Биков» – теж дісталося.

Легендарний Цезар Куніков, який очолив десант на Малу Землю під Новоросійськом, де й загинув смертю хоробрих, має в гробу перевертатися, бо його ім’я носить корабель загарбників.

А от щодо назви іншого у мене виник «когнітивний дисонанс». Невже той корабель названий на честь білоруського письменника-фронтовика, великого гуманіста Василя Бикова?! Та коли прочитав про контр-адмірала Васілія Бикова, до речі, геройського командира часів німецько-фашистської навали, у мене відлягло від серця. Хоча і цей Биков, мабуть, у гробу перевертається, спостерігаючи за тим, що коять його нащадки.

У Василя Бикова є повість «Сотников», яку екранізувала Лариса Шепітько («Сходження»). Там два головних героя-партизана, виконуючи завдання, потрапляють до рук загарбників. Сотников, офіцер, для якого слова «честь», «гідність» – не порожній звук, іде на шибеницю, але не піддається окупантам. А Рибак, такий собі сільський хлоп, згоджується на співпрацю, думаючи, що при нагоді втече до своїх. Та його пов’язують кров’ю, примушуючи стратити Сотникова. Коли він у розпачі хоче повіситися, у нього й це не виходить. А суть усього в тому, що Рибак не читав книжок. Він учився виживати за всяку ціну. Норми моралі йому недоступні.

Ось чому я все своє життя старався навчити своїх дітей читанню. Книжка не вчить життю. Вона вчить вирізняти добро від зла, формує межу між «можна» й «зась».

Діти мої, я вдячний, що в більшості з вас така межа сформована. Тож залишайтеся живими. Разом переможемо!

А цей вірш був написаний у стані шоку від побаченого в Бучі після звільнення від загарбників.

*

…Це смерть твоя тобі дзвонить! Запам’ятай цей голос дуже добре!..

Із телефонної розмови українця з орком-мародером, який після втечи з-під Києва відправив посилку з награбованим майном з Бєларусі додому, на Далекий Схід (переклад з рос.)

 

…Щупальцями цього монстра став російський солдат як символ відсутності жодної моралі, людяності, честі і гідності, який сьогодні отримав чітку характеристику: загарбник, агресор, фашист, злочинець та ґвалтівник

Володимир Каневський. LB.UA

 

Ірпінь і Ворзель, Буча і Гостомель…

І гори трупів… Смерть з усіх шпарин…

Це «руській мір», це про «братерство» спомин.

Навала московитської шпани.

Зібрали з підворіття їх, з глибинки,

цих виблядків, цих нелюдів, рабів.

Нездатний навіть звір на підлі вчинки,

та московит страшніший у злобі –

в злобі на все, що тільки краще нього,

в злобі за те, що має рабську суть.

На шибеницю – ось куди дорога!

Туди злодюгу-орка й приведуть!

Не здатен воювати – ти не лицар,

лиш красти й ґвалтувати ти мастак.

Звання «людина» аж ніяк не личить.

В базарний день ціна тобі – п’ятак.

Та так тебе і цінить владний фюрер.

Ти – м’яса шмат для нього і лайно.

Підсмажать, мов курчатко у фритюрі,

а виживеш – дістануть все одно!

Не відаєш ти заповідей Божих,

Затьмарив світ – «ми можем повторіть!».

Тобі в «калашний ряд з такою рожей»?

Запам’ятай: тепер тобі не жить!

Трясись! Чекай! За Бучу буде буча

в твоїй країні. І дітей твоїх

настигне Божа кара неминуча,

бо вбивство – це найтяжчий смертний гріх.

 

5

 

Хотят ли русские войны…

Е.Евтушенко

Недарма в якості епіграфа я навів рядок відомого вірша Євгенія Євтушенка, який став піснею. Колись ще в дитячому віці я із задоволенням розспівував цю пісню, що викликала сльози на очах батька, інваліда війни першої групи, та матері, інваліда війни другої групи, яка партизанила в цій місцевості.

Війна переслідувала мій рід, а я фактично довойовував за батьків. І в дитячих іграх ніколи не погоджувався грати за «німців» – завжди тільки за «наших».

Одним словом, як і переважна більшість однолітків першого післявоєнного покоління, був «хомо совєтікус», який і в помислах не допускав тези, що СРСР – не миролюбна країна.

1968 року вступав до педіну – і мене мало цікавило, що там творилося в Чехословаччині. Чув приказку, мовляв, наші доблесні війська поміняли Дубчека (тодішнього очільника країни) на «Дуб» і «ЧеКа». Ми перешіптувалися про одного з викладачів, одноногого інваліда війни, який чомусь раптово зник. Ходили чутки, що він написав листа до посольства Чехословаччини про те, як вести партизанську війну з окупантами (військами СРСР), і його «прибрали». Тобто ніякої реакції з боку радянської молоді, якою ми себе вважали, з боку викладачів, багато хто з яких були учасниками війни. Принцип «була людина – і немає людини» діяв.

Уже будучи вчителем, я гаряче підтримував боротьбу за мир. У війні Аргентини з Великобританією за Фолклендські острови симпатизував Аргентині.

Але втручання в справи Афганістану викликали в мені спротив. І недаремно: я, мабуть, розумнішав.

Намарне мене призначали пропагандистом в парторганізації, бо мої політзаняття в 1980-х роках скоріше нагадували дискусійний клуб, який діяв за актуальним на той час гаслом «як нам перевлаштувати країну».

І на лінійці в ПТУ, де я працював завучем, 2 грудня 1991 року (наступного дня після референдуму про незалежність) саме я ще з одним викладачем-однодумцем співав «Ще не вмерла Україна…» і проголошував, що тепер гербом у нас буде тризуб, і знамено набуде синьо-жовтого кольору, і в паспорті буде відмітка «громадянин України». На нас, як на прибульців з інших світів, з ворожістю, мовчки дивилися маса учнів та викладачів. Не було ні оплесків, ні вигуків схвалення. Хоча й відкритого осуду чи спротиву – теж. Мабуть, це був не абиякий мужній вчинок на ті часи.

Та вже розстріл з танків «білого дому» сприймав як розстріл демократії. І війни в Чечні-Ічкерії були для мене придушенням проявів свободи, не кажучи вже про війну в Грузії і диверсію щодо Тузли. Хоча й не вірилося, що може відбутися війна з мородором. Розумію, це був летаргічний сон, коли на все дивишся очима, в яких немає місця агресії та ненависті.

Перелом у свідомості щодо руйнівної сили мордору (табу на назву цього анклаву!) відбувся, коли понад десять років тому перекладав російською вірші Євгена Маланюка. Глибоке занурення в його творчість та вивчення його життя викликало справжній світоглядний шок!

А тут грянули події 2013-2014 року. Усе перемінилося, вірніше стало на місце. Прийшло осмислення руйнівної ролі мордора і планетарного значення нашої країни, яка розташована на перетині цивілізацій. Це – Поле Бою, передній край. І поки буде існувати мордор, нам не жити щасливо в злагоді з цивілізованим світом.

Як викладач предмету «Астрономія», я знав закономірність розташування планет. Так от між орбітами Марса і Юпітера мала б бути ще одна планета, але її немає! Є «Пояс астероїдів». Існує точка зору, що це можуть бути уламки гіпотетичної планет Фаетон, яка розкололася під тяжінням Юпітера. На мій погляд, це через силу тяжіння цієї холодної рідкої кулі планета просто не утворилася – негативний вплив відцентрових сил її тяжіння не дав цього зробити доцентровим силам! Меркурій, Венера, Земля, Марс, як і гіпотетична планет Фаетон, – тверді планетарні утворення, на яких, за певних умов, можливе життя, а рідкі гіганти – Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун – холодні й зовсім неприйнятні до утворення життя планети.

До того ж, існує гіпотеза, що Сонце втрачає масу, поступово перетворюючись на «червоного карлика», а Юпітер, збираючи цей пил і газ, розгорається, перетворюючись на зірку.

Чим не аналогія України з мордором? Цей нащадок орди впродовж століть не давав утворитися незалежній Україні, а коли це сталося маже випадково, понад тридцять років душив її. А тепер пішов війною – жорстокою, безжальною, нелюдською, – аби під корінь знищити все українське.

І той, хто про це знав на власному досвіді, попереджає, що буде (а не «може, буде, може, й не буде»), як Аркадій Бабченко, який чеше правду-матку про мордор та його так звану «армію», – і від цієї правди хочеться повіситися чи забігти світ за очі, – і той, хто інтуїтивно розуміє, що й до чого.

А тому, хто тішить себе ілюзіями, мордор підкидає маніфести на кшталт «що нам зробити з Україною». Зрозуміло, що: знищити армію, фізично знищити кілька мільйонів національно свідомих, переселити в сибір та на далекий схід ще десятки мільйонів, а інші нехай живуть у руїнах, які ніхто (!) не збирається відбудовувати. От нехай ці уже не-українці тут і спокутують гріхи перед мордором, який вони понад двадцять років чомусь не поважали!

Що це, як не «окончательное решение украинского вопроса»? Колись нацисти приймали подібне рішення «об окончательном решении еврейского вопроса». Де вони зараз?

Та новітнім оркам муляє їхня генна нікчемність, яка культивується вже понад тисячоліття, починаючи з суздальського князя Андрія Боголюбського, який ще до ординської навали вщент   розорив «мать городов русских». Це ж треба, щоб цей мерзенний кат мав таке ім’я та прізвище! Повна аналогія з сучасними вождиками з їхньою брехливою пропагандою. Та тільки засоби знищення вже надто сучасні.

2014 року, передчуваючи майбутню навалу орків, я написав пророчі рядки:

…Страшні лабети супостата –

в обіймах тих тріщить хребет.

В твої ж потрапивши лещата,

в смертельних корчах захропе.

Один з місцевих письменників-«ватників», поборник «руського міра», настільки обурився цими рядками, що не схотів разом зі мною брати участь у місцевому літоб’єднанні. Та всеодно продовжив мешкати в моїй країні, вважаючи себе … (табу на назву!). І, мабуть, чекає приходу «братів». І вже списки «бендерівців» заготовив. Дзуськи! Не дочекається! Гасло «чемодан, вокзал, … (табу!)» діє!

Та повернімося до епіграфу.

Напередодні війни в мене відбулася переписка з рязанською поеткою, з якою я деякий час підтримував зв’язки через Інтернет. Вона, напів єврейка, напів українка з українським прізвищем по чоловікові на «–нко», до якого додали літеру «в», аби звучало на мордорський манер, під’южила мене, мовляв, не бійся, нападу 16 лютого не було! На моє зауваження, за що на нас нападати, була категорична відповідь, мовляв, ви 8 років бомбили Донецьк і Луганськ, заживо спалили людей в Одесі. От за це ви всі й отримаєте смерть. На мої потуги достукатися до свідомості орка щодо миролюбних намірів післявоєнних поколінь, які висловлені в рядках того ж Євтушенка, у піснях на кшталт «…Неужто свинцовой метелью / земля запылает окрест? / И снова в солдатских шинелях / ребята уйдут от невест?..» я почув цинічну відповідь: «Про це співали в часи СРСР, який боровся за мир. У нас нині актуальне гасло «можем павтаріть!». От і повторили…

Її синок – скрипаль, працює в… Бєлгороді! Я їй сказав, нехай не на скрипочці грає, а бере автомат – і в БТР. А коли підсмажимо його, мов курча, то вона тоді взнає, що таке «можем павтаріть». Чи не пророчими були мої слова після вибухів у Бєлгороді? Уявляю, як її синуля тікає до Рязані зі скрипочкою під пахвою! Бо заправити машину нічим – усе або згоріло, або перелилося в баки танків та БТРів. А ще – як орки, трясучись зі страху перед лютими «бендерівцями» та «правосєками», копають траншеї аж до столиці мордору! І як їхній вождик тремтить у бункері!..

Та це буде потім. А поки що, братове, вихід один: битися, битися, битися! Бо орки нікого не пощадять – на те вони і орки. І наказ їм один: убивати. Що вони й роблять.

А оскільки воювати з украми в чесному двобої слабо, вони воюють з мирним населенням, ґвалтують жінок і дівчаток, таким чином викорінюючи «бендерівців», воюють із замками покинутих квартир та будинків, не гребуючи нічим. А їхні матері й подруги чекають на трофеї-гостинці, які привезе їхній «херой-асвабадітєль». І його «мадама» уявляє, як буде дифілювати перед ним у чужій ношеній білизні, про яку вона й у снах не мріяла, як буде спати під викраденим килимом, на якому її «хероя» дуже скоро понесуть на цвинтар.

Але це буде після, а поки йде війна. Війна світів, вірніше, всесвітів, війна культури з безкультур’ям, війна гуманізму з дикунством, війна за життя зі смертю. Оце і є сакральне «смертію смерть поправ» у найжорстокішому звучанні під акомпанемент розривів і виття сирен!

Тож Слава Україні! Героям слава! Слава ЗСУ! Смерть ворогам!

PS Цей вірш написаний ще далекого 2014 року, але він актуальний і до цього часу. Тож нехай і воріженьки почитають російською. Хоча вони здатні будуть зрозуміти текст, тільки коли опиняться в полоні, проте сумніваюся щодо їхнього можливого прозріння.

*

Хотят ли русские войны?

Ослеплены, опьянены

величьем дутым, кровью тех,

на землю чью они набег

свершили – орды палачей, –

сдурев, наслушавшись речей

того, кто мнит себя царём,

@uilo’м которого зовём.

И, в биомассу превратив,

в бараний рог народ скрутив,

влив в горло водку, в вены нефть,

сместив понятья «жизнь» и «смерть»,

сей новоявленный тиран

кроит земель границы, стран.

И паранойя, как синдром.

И сумасшедший плачет дом

по «бледной моли» – иже с ним.

Увы, недуг неизлечим…

А матерям удел – рыдать…

Да что там думать и гадать:

в гробах вернутся их сыны!..

Хотят ли русские войны?..

01.09.2014.

Коли я скинув цей текст згаданій вище рязанській поетці, вона його не коментувала…

А в моїй уяві постає побачена з екрану картина: тільки-но звільнений Тростянець, сквер, понівечені війною берізки – і під ними два трупи орків… Як зі слів пісні: «…спросите вы у тех солдат, / что под берёзками лежат…». Та ті солдати вже нічого не скажуть у відповідь, бо їм забракло слів…

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!