(ЗГАДУЮЧИ РЕДАКТОРСЬКІ ПОШУКИ ТА ВІДКРИТТЯ)
…Почну з колишнього виступу по Українському республіканському радіо – в програмі Ніни Гнатюк – запис 13 грудня 1995 р…
Олена Шульга. Народилася в містечку Прилуках Чернігівської області. 1965 року закінчила середню школу, а 1970 (заочно) – Київський інститут культури. Працює бібліотекарем Прилуцької дитячої музичної школи. Вірші почала писати ще в учнівські роки…
Якщо сказати про поетесу із Прилук – Олену Шульгу – саме такими сухими анкетними даними, то це означатиме: не сказати майже нічого. Бо за її віршами для мене прочитується не тільки талант, а й неабияка мужність, громадянська позиція. Останнім часом, звертаючись до поезії, надто ж молодої, ми чомусь про це не згадуємо, ніби соромимось. А жаль.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мабуть, саме в середній школі – за рівнем духовного й інтелектуального розвитку – Олена Шульга встигла обігнати, випередити своє містечкове провінціальне оточення. Так веліла їй Мати-Природа, наділивши тонким відчуттям рідного слова, глибоким, оригінальним мисленням, образним баченням світу.
Але ця ж таки Природа, як недобра, зла мачуха, від народження вділила дівчині і тяжку фізичну недугу. Так, наприклад, щоб утримати над сторінкою ручку з пером, Олені доводилось докладати неймовірних зусиль. Годинами билася вона там, де за інших умов можна було б справитися протягом лічених хвилин. (На цю тему в Олени Шульги є глибоко зворушливий інтимний вірш). Отож уже з учнівських років і почалася для неї нелегка, виснажлива боротьба, а точніше – переборювання того, що так недоречно стало на заваді до реалізації поетичного таланту. Крім цього, розгорівся справжній конфлікт. І з ким? З найближчим оточенням. Бо воно, оточення, не звикло миритися з кожним, хто за своїм характером, за внутрішнім світом не такий, як інші.
Не розповідатиму подробиць нелегкого, ба, навіть драматичного життя Олени Шульги та її становлення, як творчої особистості. Хоч багато мені відомо з її розповідей та листів. Мабуть, у біографії кожного поета є свої неминучі складнощі, труднощі, конфлікти. Однак те, що рідна мати, за фахом учителька, маючи диплом про вищу освіту, рішуче відмовилась визнати свою дочку поетесою і підтримати її, повірте, вражає! Мати не розуміла Олениних віршів. (А батько, теж учитель, мав іншу сім’ю.) Мати насміхалася з доньки, мовляв, її вірші не такі прості й зрозумілі, як ті, що друкуються до календарних свят у районній газеті. Нагадаю, що це діялось іще за недавнього старого тоталітарного режиму. Були образи і навіть зневага на адресу дівчини уже за те, що вона складає вірші рідною мовою.
Перше зібрання своїх віршів Олена у гніві й розпачі спалила після того, як отримала негативну відповідь з Києва, з кабінету молодого автора при Спілці письменників. Мабуть, і там її віршів не зрозуміли чи, точніше, не схотіли зрозуміти: почерк в авторки, справді був незвичний, «нечитабельний». Та й теми написаного зовсім нові, з офіційної точки зору не підходящі. От і з’явився присуд: вірші ні про що. Жорстокий, несправедливий присуд.
Та через якийсь час, підтримана письменницею Ганною Ігнатенко (Ганна Георгіївна, приїхавши до своєї родички в Прилуки, випадково дізналася й про молоду поетесу), Олена все-таки знову взялася за перо. А написане надіслала до київського журналу «Дніпро». Саме тут, у «Дніпрі», серед потоку читацької пошти, працюючи тоді редактором відділу поезії, я і зустрівся з її віршами, які не могли залишити мене байдужим. То було, здається, наприкінці 1987 року. А вже в квітні 1988-го творчість цієї талановитої поетеси журнал представив аж на чотирьох сторінках – для молодої, на той час незнаної авторки явище просто не бувале!
«Я продовжую потроху писати, – відгукнулася одразу ж із Прилук Олена Шульга. – До цього мене заохочує хоча б те, що газета «Літературна Україна» в огляді молодої поезії написала про неповторний характер моїх віршів, а головний редактор журналу «Дніпро» Микола Луків одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання про найцікавіші, на його думку, явища в поезії молодих, назвав моє прізвище в такому товаристві як Станіслав Чернілевський та Оксана Пахльовська».
І в цьому ж листі до мене Олена писала:
«Щиро дякую Вам за найдорожчий дарунок – вірші моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко. (Я надіслав Олені збірку Ліни Костенко «Неповторність» – 1980 р., – редактором якої випало бути мені, коли працював у видавництві «Молодь». – О. Ш,) Її (Ліну Костенко. – О.Ш.) зараз міцно «обіймають» оті змії, які колись душили (саме так і було, свідчу це як редактор; про це йдеться і в моїй документальній книзі «Ліна Костенко: я все, що я люблю» (К., «Дніпро», 2021)., проте от бачите самі: у відомстві не знайшлося досить паперу, аби надіслати хоч по кілька примірників її «Вибраного» у кожне маленьке містечко на Україні, не кажучи вже про села. То звідки ж за таких умов прийде визнання й популярність до нашої зболеної української поезії, навіть до її геніальних представників?»
Я міг би навести з подальших листів Олени Шульги, яких у мене є чимало, глибокі судження, точні характеристики й теплі відгуки про діяльність інших наших поетів, зокрема Івана Драча, Василя Стуса, але зробити цього не дозволяє короткий ефірний час. А крім того, не маю дозволу самої Олени, яка, можливо, чує мене по радіо.
Успішно дебютувавши в журналі «Дніпро», в літературному альманасі «Вітрила» (не вважайте за нескромність, але наголошу: з моєї ж таки подачі), Олена Шульга видала збірку «Зелений листопад», за яку її прийняли до Спілки письменників України. Підготувала поетеса рукопис і другої своєї книжки. Її слово, зумовлене постійним переборюванням труднощів, публіцистичне, але не плакатне, по-своєму зворушливе: глибока і водночас проста метафора, асоціативність і багатовимірність – художні риси, які дозволяють проникати в глибини розуму і серця.
Але бентежить мене думка: чи вийде в світ нова збірка Олени Шульги, коли в нашій незалежній Україні ставлення деяких державників до української книжки й до українського слова взагалі – таке ж байдуже, зверхнє, як було за тоталітарного часу? І як живеться в Прилуках нині самій Олені Шульзі, коли поруч неї вже – ні батька, ні матері? Які люди оточують її? На думку приходять хвилюючі рядки з вірша, якого авторка ще не надрукувала:
Синичка щосили вчепилася в раму
І дзьобиком дріб вибива:
Дві крапки, тире… – телеграма від мами –
Я чую, тому що жива.
Розкрилась від щастя в офірній нестямі
В руці, що їй вік обрива,
Найперша фіалка – листівка від мами, –
Я бачу, тому що жива.
Міждушні артерії ромбами втрати
Цей світ, мов труну, забива.
Та мати зуміє дочку привітати –
Я вірю, тому що жива.
А що, як незрушна межа між світами –
Лиш гутна крижинка литва,
Об котру і б’ється тривогою мами
Пташина – тому що жива!
Чи Ви хоч розбираєте мій унікальний почерк? Якщо я Вам набридла своїми дурнуватими листами – то так прямо й напишіть, я не ображуся – адже у Вас добіса різних важливих справ».
Дуже шкода, що Олена не датувала своїх листів. Тоді на це я так само не звернув належної уваги. А тепер, після п’яти десятків років, з неабиякими труднощами доводиться шукати початку й відповідного логічного зв’язку, продовження…
Почалося ж усе із учнівського зошита (точніше, «ТЕТРАДИ» цегляного кольору), в клітинку. Вгорі, на обкладинці, рукою авторки було зазначено: «Шульга Олена, м. Прилуки» – і все. Над прізвищем – реєстраційна позначка в редакції журналу «Дніпро», де я тоді, нагадаю, працював редактором відділу поезії: «вх. 2457 – 2467. Підведено риску, під якою зазначено число: 27/IV. 87. Внизу на цій же «цегляній» обкладинці стоїть резолюція заступника головного редактора Анатолія Янченка: «Тов. Томенку М. Д. Прошу доповісти мені про Вашу переписку з цією авторкою».
Чому Томенку, а не мені?
Поет Микола Томенко працював літконсультантом, отже, весь позаплановий поетичний потік надходив до нього. Саме до нього спочатку потрапив і зошит з віршами Олени Шульги.
Власне, про це йшлося вже на першій сторінці:
«Шановний товаришу Томенко!
Вирішила-таки відповісти Вам на листа, де Ви пропонуєте надіслати ще 4 – 5 віршів, щоб потім надрукувати добірку в журналі.
Розумом я, звісно, давно вже осягла нехитру істину, що, якщо мої вірші валялися не читаними в редакції майже 9 місяців, то ніхто й ніколи їх не надрукує, а лист Ваш – то просто стандартна відписка, «аби не образити».
Але попри резони здорового глузду, вперто мучить бажання сказати щось своє, хоч якось прислужитися справі перебудови. (Саме тоді ж із усіх трибун волали про перебудову. – О. Ш.)
І ще – живою раною болить якась дивна обережність і помовчування в українській літературній періодиці, на відміну від всесоюзної, та й від інших братніх республік. Допоки вже, Господи! (Тут Олега Шульга як в око вліпила! Україна тоді – під керівництвом славнозвісного ЦК КПУ та його вірного помічника ЦК Комсомолу Республіки – «перебудовувалася» вкрай обережно, повільно. Це я можу засвідчити так само, як працівник редакції журналу «Дніпро». – О. Ш.)
У нас неймовірні труднощі з передруковуванням, та й надії, що вам згодяться мої вірші, в мене дуже мало, тому переписую кілька від руки.
Якщо буде якийсь шанс надрукуватись – повідомте, то я потім надішлю і машинописну копію.
Вірші надсилаю нові й гострі – чому саме українці повинні найдовше мовчати.
Всього найкращого. До речі, я не Ольга, як Ви написали, а Олена – Олена Шульга.
19/IV.» І знову ж таки не зазначено року! Це якийсь фатум. Далі йшла адреса: м. Прилуки, Чернігівська обл, вул. Леніна, 144, кв. 5.(Згодом за цією ж адресою я і вирушив у Прилуки, щоб познайомитися з авторкою особисто і з умовами, в яких вона перебувала). І до кінця зошит був заповнений віршами, кілька з яких подаю тут:
НА КЛУМБІ ТА ОБІЧ НЕЇ
Сіра злитість базальтова –
Ні горбочка, ні зморщечки,
Лиш в відведених закутках –
Обмуровані горщики.
В них – троянди шеренгами,
Пересичені барвами.
Обпололи так ревно їх –
Навіть фону позбавлені.
Не пояснюйте шаною
Чистоту між коріннями:
Станеш тут незрівнянною,
Коли ні з ким порівнювать.
Хоч за весну оновлення,
Хоч за вересень хляповий
Голосують сплановано
Першоцвітом наляпаним.
В око, дивом розширене,
Не ввірветься кометою
Та краса, переміряна
Квадратовими метрами.
Не вгадали з безплямністю,
Сонце тішачи звітністю:
Всіх надмірна доглянутість
Давить одноманітністю.
Кілометро-звитягами
Яскравітимуть довго ще,
Та увагу притягує
Зовсім інше видовище.
На галявині гласності,
На травичці несадженій,
В жерлі міста – сучасності
Кінь пасеться розпряжений.
З рук подачок не братиме,
Хоч не сила вже й їхати…
О, страждаючий брате мій,
Чень, полегшало дихати.
ОСІННІ ЕТЮДИ
З щирою образою дитини,
Паморозь втираючи з чола,
Б’ється осінь в путах павутини,
Що собі потепленням сплела.
***
Там – голчастий пагінець,
тут – суха балясина,
За надгробок дереву –
дерен – не граніт.
Врізавшись між датами,
ліг листочок ясена:
Ледь помітна рисочка
довгих, плідних літ.
***
Вітер дихає тим,
що здирає чужі сорочки:
В стосах хламу захряс –
та не ближчають, кляті, до тіла:
Ним-бо, теплим, природа
сердегу чомусь обділила:
Всіх довкруж роздягнув –
а самого звели дрижаки.
***
Без дороги брів від горя чорний дим,
Спотикаючись об біль живого хмизу:
Силам нищення – хай навіть не рудим –
Він не буде більше править за завісу!
***
А сонце вже й на західному боці
Відсвяткувало промінні обжинки.
Птахи у величезнім синім оці
Колотяться, мов темні порошинки.
Дбайливою господаркою осінь
До скатертини скошеного лугу
На мідних тацях яблука підносить,
Обходячи гостей по зелен-кругу.
На ній сорочка білого туману,
Шипшинові коралі рвуть мережку,
Дзвін-плахту, з свята барв печаллю ткану,
Перехопив смарагдом пояс стежки.
Обтерла жартом личко розпашіле,
Від печі літа ще не охололе:
Мовляв, дощів їй стримати не сила,
Бо клята журавлинка очі коле.
І знов пускає сонячного біса
На кожен глечик, куманець чи миску,
У старовинному буфеті лісу
Весь посуд начищаючи до блиску.
Вночі ж, коли, немов чіпкі хвилини,
Несе у далеч зорі тиха річка,
На хвилю часу золото й бурштини
Скидає заповзята молодичка.
ЛИСТИ У ВІЧНІСТЬ
Для зручності почну з кінця. (За хронологією лист 24.):
«Добридень, шановний Олександре Володимировичу!
Прийміть щирі вітання з Прилук з нагоди Нового року та Різдва Христового! Повірте, я б ніколи не зважилася турбувати Вас, але одержавши (нарешті!) сигнальний примірник своєї багатостраждальної збірочки «Зелений листопад», я просто не могла не подякувати Вам за ті величезні зусилля, за ті турботи, яких Ви доклали до її виходу.
Щоправда, вийшла вона в касеті і виявилась зовсім не такою, як ми з Вами планували, як мені хотілося б її бачити. Редактор М. Василенко (на жаль, не знаю його імені та по батькові), навіть не порадившись зі мною, взяв два десятки перших-ліпших (далеко не кращих) віршів, деякі з них вкоротив наполовину (так, з програмного вірша листопад зник десь безвісти), скомпонував свавільно – ото і вся збірка. До неї не увійшло й десятої частини віршів, котрі ми з Вами готували.
Він навіть не написав мені ні разу – чи, може, це так і годиться, а Ви на посаді редактора були приємним винятком, «білою вороною» – тому й не спрацювалися з редакційними бюрократами?
До нас у Прилуки приїздила Ганна Георгіївна Ігнатенко, заходила до мене у музичну школу, то передавала вітання від Вас (звичайно, я розумію, що для «красного слівця», чи то для «поднятія духа»).
Живеться мені дуже тяжко, проте писати не кинула.
Кілька разів за цей час писав мені і просив у мене віршів редактор обласної «молодіжки», талановитий поет Дмиро Іванов. (Ви його, певно, знаєте.) Ото і весь мій друк. Хотілося б знати, де Ви зараз працюєте, які Ваші творчі задуми?
Я читала Ваші есе в «Дніпрі» (про Василя Мисика, Григора Тютюнника, Аркадія Казку. – О.Ш.) – чи не пишете Ви роман про долю і творчість Івана Багряного?
Бажаю Вам всього найкращого, ще раз щиро дякую за турботу про мої вірші. До побачення. З повагою – О. Шульга.»
У конверті була й листівка – до Нового року та Різдва Христового. «Живіть і працюйте для рідної України!»
І знову ж таки – жодної дати! Лист у безсмертя…
На щастя, збереглася чернетка моєї відповіді, яку наводжу тут:
«Шановна Олено Василівно! Не гнівайтесь. Вашого листа (і різдвяну листівку) одержав. Дякую. Але нікому не писав…
Справді, Ви вгадали: працюю над книжкою про Івана Багряного.
Ще: готував Конгрес українців (22 – 23 січня), як секретар Оргкомітету. А тепер буде Всесвітній Форум українців – у серпні цього ж року.
Це клопоти приємні.
Але вистачає й таких, що виводять із рівноваги. Як завше, побут, рідня, суєта суєт і т. д.
Крім того, я лінивий писати листи. Хоч одержувати люблю.
Вітаю з «Зеленим листопадом»! Сердечно. Від усієї душі!
Михайло Василенко обіцяв мені показати ще відредагований рукопис. Але не показав. (Мабуть, щось перешкодило.) Обіцяв дати ще «гарячий» примірник збірки, щоб я перший привітав Вас – і не дав… Ну, що вдієш. Буває. Може, якби я працював там, ближче… А то ж далеченько – в СПУ. (Я на той час перейшов працювати в Спілку письменників.) Хоч я весь час йому телефонував, нагадував. І про вихід збірки знав…
Чим я можу Вам допомогти? Може б, надіслали свої нові вірші?
Якщо Дмитро Іванов просив надіслати вірші до газети, то чому б не зробити цього?
Готуйтесь до вступу в СПУ, хоч Спілка нині переживає кризу.
Одне слово, напишіть.
З найкращими побажаннями – Ол. Шугай.
22.02. 92 р.»
Вітання із вступом в СПУ. (За хронологією 18)
«Добридень, шановний Олександре Володимировичу!
Від усього серця я дякую Вам за Ваше щире вітання. Переконана, що ця значна в моєму житті подія змогла відбутися винятково лише завдяки Вашим титанічним зусиллям. На відстані простору й часу відчуваю Вашу щиру приязнь, Вашу добру, дружню руку, котра тисла на всі можливі й неможливі важелі, аби за будь-яку ціну проштовхнути мене до Спілки, Хоча мої вірші (і Ви це знаєте!) за своєю художньою вартістю явно не «дотягують» до належного рівня.
Як Ви там діяли з членами приймальної комісії в Києві мабуть, по принципу Котика – з відомої казки «Цок, цок, та в писану кайстру!» – це Ваша таємниця і я про це можу лише здогадуватися.
А на обласному рівні – теж, мабуть, не без Вашого впливу – процес проходив таким чином. Десь з півроку тому розгортаю я обласну газету і з подивом (бо ще й заяви не писала) дізнаюся, що мене прийняли до спілки на обл. рівні і рекомендують на Київ. Далі на школу надходить офіційний лист від шановного С. П. Реп’яха: мені після стількох років глухої мовчанки, раптом, на смерть перелякавши нашого рідного директора, пропонують у пожежному порядку зібрати всі необхідні папери і негайно надіслати їх до Чернігова, бо вже проголосували.
То з якого б це доброго дива? Чи не Ви своїми екстрасенсорними пасами (прямо чи опосередковано. – Це, звичайно, Оленине перебільшення. – О.Ш.) повернули хатинку в лісових нетрях до хащ і глухого забуття задом, а до мене – зневаженої всім світом Попелюшки – передом? Та ще й такою блискавичною швидкістю, що навіть заяву мусила писати «post factum»?
Ну, гаразд, досить. Вибачте мені ці дурні жарти. Я глибоко вдячна Вам за Вашу людяність, за зворушливу прихильність до мене й моїх віршів, на котру ні я, ні вони не заслуговуємо.
Дуже хотілося б поговорити з Вами, почитати свої нові вірші. Якщо будете десь поблизу – обов’язково заїжджайте до нас у Прилуки. Ви, певно, працюєте над великим прозовим твором про Івана Багряного? Чула Ваші виступи по радіо і TV про нього й Миколу Хвильового. Тож дай Вам Бог творчої наснаги і всіляких гараздів, адже жити зараз дуже й дуже тяжко. Про себе я вже навіть не кажу – мені, мабуть, долею призначено пройти всі «пекельні кола моральних і фізичних випробувань – не знаю, чи витримаю. Зичу всього найкращого.
З повагою – О. ШУЛЬГА».
Олександер ШУГАЙ,
редактор видавництва «Молодь» (1975 – 1986) та відділу поезії журналу «Дніпро» (1986 – 1990)
“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.