Олександер Шугай. “Труди і дні професора Василя Яременка”

373

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022

(МАНДРІВКА БІОБІБЛІОГРАФІЧНИМ ПОКАЖЧИКОМ)

Вихід у світ Біобібліографічного покажчика – явище само по собі, звичайно ж, далеко не нове, проте завжди актуальне й похвальне. Ці видання потрібні, а часом і незамінимі тоді, коли людина створила вельми багато в різних галузях, отже, й орієнтуватися в її значному доробку буває складно, особливо ж майбутнім дослідникам-слідопитам.

До таких людей, поза сумнівом, належить професор Василь Васильович Яременко – відомий український вчений, літературознавець, публіцист, дослідник давньої і сучасної літератури. Його Біобібліографічний покажчик, як орієнтир, адресовано насамперед науковцям, викладачам, аспірантам, студентам, а також усім тим, хто цікавиться українською літературою.

З уважним, спокійним, проникливим поглядом крізь ясні скельця окулярів, заглиблений у людські долі, в суть явищ і речей, ось він, як і в житті,  перед нами – дивиться з кольорової світлини на форзаці.

Так, світлина кольорова, як не зайвий, цілком доречний доказ того, що видання ювілейне, але життя є життя, отож труди і дні професора Василя Яременка постають у дерзновенній красі і величі зробленого. І не тільки на науковій ниві, а виявляється, й на хліборобській. Ще задовго до школи він працював у колгоспі: збирав каучукову рослину (в це нинішні дітлахи й підлітки, либонь, можуть і не повірити), заробляючи собі так звані трудодні. Пізніше, коли його ровесники вранці поспішали до школи, щоб сісти за парти, Василь так само вирушав на  колгоспне поле. Не маючи й 15 років, косив сіно, був водовозом у жнива, працював полільником, прицепником, молотив, возив на станцію зерно тощо. (Вечірню семирічку тим часом закінчив з Похвальною грамотою.) Не випадково й загальний трудовий стаж набіг – 75 років! Його дитинство фактично забрали репресії, голод, війна.

Неймовірно, але в нього – дві дати народження. Свідоцтво про те, коли з’явився на світ, як і всі інші документи, згоріло в огні Другої світової. Отже, під час оформлення нових «бумаг» Василь Яременко… підріс на один рік, і тепер, хочеш не хочеш, ювілей відзначив двічі: «за паспортом» і «за фактом», який підтвердила колись мати, тобто 12 лютого на Трьох Святих – Василія Великого, Іоанна Златоустого та Григорія Богослова – 1932 року. І, знову ж таки, народився не в Україні, а в сусідній Білорусії (м. Сінно Вітебської області), куди батько з багатодітною сім’єю та вагітною матір’ю мусив тікати з рідної Полтавщини, рятуючись від репресій. Але не витримав, повернувся «на круги своя», і був таки репресований 1937 року. Як наслідок, родину «ворога народу» більшовики викинули з батьківської хати, поки далекий родак не купив для Яременків хатинку на х. Романки Воскобійницької сільської ради за 12 км від Загрунівки, в Шишацькому районі, де, як свідчить паспорт, начебто і народився наш ювіляр…

Це – віхи з біографії Василя Васильовича, так би мовити, витоки його життя і діяльності. Почавши з неабиякої інтриги, все-таки не зупинятимемось на цьому довше й докладніше. Хто побажає, зможе погортати Покажчик. Натомість перейдемо до трудів і днів значно пізнішого часу.

Скажемо щиро: нас менше всього цікавлять нагороди, відзнаки, грамоти, подяки, перелік яких зайняв кілька сторінок. Їх, нагород, відзнак та інших переконливих доказів про заслуги професора Василя Яременка перед Україною, зокрема в галузі літературознавства, вивчення та опанування неоціненними здобутками давньої і сучасної української літератури, могло бути й значно більше. Адже знаємо, що наша влада традиційно глуха і сліпа на пошанування справжніх подвижників, тим паче трудівників пера, якщо ті не стоять близько біля влади і не славословлять її, а, навпаки, часто-густо пред’являють справедливі претензії в байдужості чи некомпетентності в підході до вирішення тих чи тих питань, важливих загальнодержавних проблем.

Багато хто з колишніх студентів і колег добре пригадує, що наукову роботу Василь Яременко почав 1956 року в Київському педінституті ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова). Там незмінно й відбув свою першу творчу десятирічку. За цей час було зроблено чимало. Хоч саме тоді, в середині цієї десятирічки,  й почалося не тільки так зване ідеологічне закручування гайок, а й справжні репресії проти шістдесятників. А Василь Яременко по праву вважається істинним шістдесятником, хоч цього ніколи й ніде не афішував. (Саме в його помешканні з мордовських рукописів передруковувались матеріали справи групи львівських юристів І. Кандиби, Л. Лук’яненка та інших). Знаємо, що багатьох шістдесятників було заарештовано й кинуто в тюрми та психушки. На щастя, тоді доля Василя Васильовича вберегла від покарання. Хоч пізніше він все-таки не уникнув реакційного випаду сумнозвісного академіка Шамоти на сторінках журналу «Комуніст України» за новаторську, людяну передмову до видання творів «українського буржуазного націоналіста» Олександра Олеся, через що й потрапив до «чорного списку» неблагонадійних авторів із забороною друкуватися, виступати в пресі і  взагалі займатися пошуковою та науковою діяльністю. (Як переконливий, неспростовний нагад, цей сумний шамотинський документ подано в покажчику.)

Але з педінституту (1966-й рік) ми дещо забігли наперед. Наступні 35 років життя Василь Яременко віддав щирій, самовідданій праці зі студентами Київського університету ім. Тараса Шевченка – на факультетах журналістики й філологічному. Далі – вельми плідна десятирічка директором Інституту культурологічних і етнополітичних досліджень ім. Іларіона Київського при МАУП. А вже з 2013-го і досі він – провідний науковий співробітник НДЛ грінченкознавства при Київському університеті ім. Бориса Грінченка.

Якщо взяти розділ «Окремі видання, книги», до організації яких Василь Васильович доклав знання, винахідливості і натхненної праці (упорядковував твори, писав до них передмову чи післямову, як наслідок архівних пошуків, робив примітки), то, будь ласка, в переліку наших славних попередників стоять прізвища таких авторів, як Борис Грінченко (саме ним і започаткував свою діяльність наш ювіляр), Іван Котляревський, Андрій Головко, Микола Куліш, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш; далі – Олександр Олесь, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко, Володимир Свідзинський, Грицько Чупринка, Ганна Барвінок… Зазначимо той немаловажний факт, що твори деяких із названих письменників виходили в масовій  серії «Шкільна бібліотека», тобто мали відповідний вплив на свідомість підростаючого покоління.

Яскрава сторінка в творчій діяльності Василя Яременка – видання з нашої спадщини давніх віків. Спробуємо назвати їх тут. Митрополит Іларіон «Про Закон Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених»; «Слово многоцінне» (Хрестоматія української літераатури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина  XV – XVI ст. ) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII ст.) в 4-х кн; Володимир Мономах «Повчання», «Статут Володимира Всеволодовича» в перекладі зі старослов’янської; «Від Володимира Великого до Романа Галицького (Київський літопис)»  у перекладі зі старослов’янської, «Повість врем’яних літ»…

На цьому далеко не вичерпується перелік згаданого розділу. У різні роки вийшли такі знакові видання, як «Новий тлумачний словник української мови» у 3-х томах; «Так хто ж здійснив геноцид українців?»; Микола Міхновський «Самостійна Україна. Справа української інтелігенції»; Юрій Липа «Всеукраїнська трилогія» у 2-х томах; Олелько Острозький «Твори: історичні повісті, оповідання, драми» у 3-х томах»; Володимир Короленко «… Что написано пером – неопровержимо» – «… Що написано – неспростовне»; Володимир Короленко «Щоденник (1927 – 1921) Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа» («Бібліотека літературознавства»); «Літератури дивна течія» (праці автора, зібрані за  період 1963 – 2011 рр.); Ганна Барвінок «Твори: у двох томах».

Багато часу приділив наш ювіляр вивченню творчої спадщини Василя Симоненка (за словами Олеся Гончара) – «витязя молодої української поезії»,  незламного щістдесятника, який, жахливо побитий радянськими міліціонерами, передчасно відійшов за межу. Внаслідок активних пошуків Васи-леві Васильовичу пощастило вперше опублікувати цілий масив невідомих творів В. Симоненка. Завдяки його ж турботі видано повне зібрання творів поета в 4-х томах.

Цікавий розділ «Передмови, післямови, статті, рецензії, програми». Серед переліку десятків назв різноманітних змістовних матеріалів, написаних (знаю про це достеменно) не тільки зі знанням справи, з проникненням у той чи той твір, явище, феномен, а й викладених доступно, жваво (адже Василя Яременка заслужено вважають майстром або навіть засновником не засушених по-науковому, а навпаки, жвавих передмов та післямов), – «Заповіт лунає над світом» (рецензія-стаття на видання Шевченкового „Заповіту” мовами народів СРСР і світу, 1964), «Думку будить пісня» (Михайло Стельмах «Правда і кривда»), «О, незабуть мені…» (Про поему В. Сосюри «Червона зима»), «Життя велике і прекрасне» (Про О. П. Довженка), «Пісня народу – безсмертя його» (Народні думи, пісні, балади), «Геній поезії, титан духу (Леся Українка)», «Сміхом навчає розуму (Лесь Мартович)», «Мов звуки грому (До сторіччя від дня народження В. С. Стефаника)», «Вогненна Журба поета» (Олександр Олесь), «Лист до матері» (рецензія на спектакль «Мати» в Пряшівському народному театрі ЧССР, 1971), «Під шовіністичним прессом» (Українська освіта в шовіністичному зашморзі: про викладання українською мовою в школах столиці України» (Самвидавський «Український вісник», 1972) та ін.

Своєю передмовою «Два століття київської поезії» професор Василь Яременко щасливо благословив у світ першу в XX ст. антологію давньої української поезії «Аполлонова лютня», 1982 р. (Упорядники В.П. Маслюк, В. О. Шевчук та В. В. Яременко.) Як ініціатор і редактор цієї унікальної книжки, що започаткувала низку таких видань у тодішньому комсомольському (зауважте!) видавництві «Молодь», я дуже добре, як ніхто інший, знаю цю драматичну історію. Можу авторитетно засвідчити: через ідеологічні утиски передмова з первісною назвою «Роксоланською музою натхненні» вимушено перероблялася і двічі рецензувалася, скріплена підписами і печаткою Інституту літератури ім. Т. Шевченка.

Крім усього названого, не можна не згадати прізвищ письменників Василя Чумака, Василя Еллана (Блакитного), Миколи Бажана, Дмитра Фальківського, Грицька Косяченка, Майка Йогансена, Якова Савченка, Спиридона Черкасенка, Павла Филиповича, Антона Павлюка, Миколи Хвильоавого, Тодося Осьмачки, Володимира Гадзінського – про них та їхні твори так само натхненно писав, даючи путівку в життя напередодні прого-лошення незалежності України професор Василь Яременко.

А вже тоді, коли путінська імперіалістична Росія напала на суверенну Україну, хто заснував «Бібліотеку української героїки» (БУГ)? Звичайно ж, він, профессор Яременко.

Цікаво, що, як учений, Василь Васильович почався ще в ту, прісно-пам’ятну підцензурну радянську епоху з вивчення творчості Бориса Грінченка. Це був його автореферат «Борис Грінченко. Проза» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. А нині, в незалежній Україні, під керівництвом професора Василя Яременка вийшло 10 томів цього видатного українця. І підготовлено до друку ще кілька. (Уточнимо: за той час, коли було написано цю статтю, вийшло 14 томів Грінченкової спадщини і 4 томи про нього.) Саме Василь Васильович особисто роздобув архівні документи, раритети, матеріали до біографії Бориса Грінченка, життєпису якого ми, по суті, не знали. Усе це – результат цілеспрямованої подвижницької праці.

Не побоюся сказати і про таке. Коли в результаті інтенсивних пошуків я видав роман-дослідження про свого видатного, але репресованого і тривалий час замовчуваного (бо жив і творив в еміграції) земляка «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» (перше таке фунда-ментальнее дослідження на початку 1990-х років), саме професор Василь Яременко написав післямову «Приречений любов’ю». Його вчасна дружня підтримка й висока оцінка зробленого важила для мене дуже багато (очевидно те, що мав би зробити Інститут літератури!) й увінчалася новими моїми книгами про Івана Багряного та його подвижників в еміграції.

Не залишив без уваги Василь Васильович і мою поетичну книжку «Натхнення» (лірика, гумор, присвяти, епітафії, переклади), яка побачила світ після тривалої, багаторічної перерви. Хоч як завантажений каторжною науковою та організатоською роботою, він усе-таки знайшов час написати до неї післямову, в якій розставив точні акценти, вельми важливі для всієї моєї поетичної творчості. А це переконливо засвідчує не тільки його, сказати б, людську чутливість, а й високий професіоналізм.

Добре, що в додатках Біобібліографічного покажчика вміщено критичні статті, рецензії, ба навіть ювілейні відгуки і привітання інших авторів на адресу нашого ювіляра. Серед них – шановні колеги, достойники, а також і колишні учні, студенти, які під керівництвом свого вчителя знайшли власний шлях у житті.  Це не тільки доповнює ошатно видану й проілюстровану кольоровими світлинами книжку, а й характеризує її героя, як Людину з великої літери, створює певну ауру.  Про Василя Яременка писали Олекса Мишанич («Повість врем’яних літ»), Олесь Гончар («Небуденна подія»), Валерій Шевчук («Початок синтезу», «Творець духовної ноосфери»), Микола Головатий («Аура високої честі і духовності»), Віктор Баранов («Віншувальна ода від чесного народа, бо є добра нагода»), Наталка Сподаренко («Слово, яке ставить на крило»), Григорій Сивокінь («Сто років у чотирьох книгах»), Оксана Сліпушко («Многоцінне слово многоцінних епох», «Скарбівник національної пам’ті»), Олесь Воля («На прочитання і відгук») та інші.

Так, профессор Василь Яременко – унікальна, знакова особистість. Чудовий організатор. Принциповий і непоступливий у своїх вистражданих ідейних переконаннях, водночас він і простий, щирий у спілкуванні, багатьом відома його дотепність, жартівливість, гумор (те, що в людях особисто я ціную особливо!). Для нього авторитетом завжди є звершені діла, а не гори пустопорожніх заяв і слів, хоч би якими патріотичними й гучними вони були.

А на завершення цікавої мандрівки Біобібліографічним покажчиком (хоч багато чого залишилося й не названим), я хочу вдатися до епістолярних документів, яких у ньому, звісно ж, немає, але які, на мою думку, дуже посутньо доповнюють порушену тему.

 

Лист на офіційному бланку

з паперу кремового кольору «University of Alberta 3. Canada T 6 G 2 H1

Department of Slavic and East European Studies»

(Рукою адресата зазначено:

Оце моя адреса: Vasil Yaremenko)

 

Дорогий Олександре Володимировичу!

Відтоді, як приземлився в Монреалі на канадській землі (без цента в кишені і без квитка до Едмонтона, а до нього ще півдороги до Cowry), минуло вже півтора місяця.

Обманувся лише в одному: думав буде менше роботи, але стало маю шість лекцій на тиждень, а це при тому, що всі мої виписки, цитати, записки і книжки вдома, дуже багато. Після першої апробації став читати лекції аспірантам та ще постійно і акуратно слухають лекції два професори, які викладають в Альбертському університеті близькі до моїх курси. Читаю два курси – історію давньої української літератури (X – XVIII ст.) та історію української поезії.

Зустрівся тут із Ю. Покальчуком, виступали разом перед українською громадою Едмонтона, приймали нас дуже тепло. І взагалі за півтора місяця ще жодного націоналіста відкопати не вдалося. 6 – 9 жовтня був у Вінніпезі на Конгресі українців Канади, то підходили до мене навіть  колишні бандерівці, то й тих лише цікавило: «А як ви вважаєте, чи могли б ми зараз з’їздити на Україну». Ностальгія, ностальгія… і все. Вся громада мене вже знає і ставиться дуже тепло, уважно, кожен пропонує кудись поїхати, щось показати чи бодай разом пообідати.

Те, що побачив, треба побачити кожному, бо будь-які перекази – чепуха. Не знаю, чи це побачив пам’ятники капіталізму, чи прихований від світу збудований уже соціалізм. Навіть був у індіанській резервації – там проблеми алкоголізму і, кажуть, туберкульозу. А соціально – вони є багатші за білих, на їхній землі нафта і держава їм платить за неї стільки, що вони вільно можуть і не працювати.

У преріях – як у полтавському степу. Здається, зрозумів, чого тут українці прижилися. Але про це вдома.

Працюю, як віл. Зібрав масу матеріалів про Т. Осьмачку і всі твори. Також про О. Ольжича, Є. Маланюка, про Івана Багряного, Василя Барку, Михайла Ореста, Яра Славутича (Григорій Михайлович Жученко, герба власного, із х. Жуки під Полтавою, де С. Величко писав Літопис, а його предки меценатствували і т. д), Олега Зуєвського (із Хомутця, рафінований інтелігент, неокласик, блискучий перекладач, професор цього ж університету.) Оце імена, які вже „Дніпро” може планувати помісячно. (На той час я працював заввідділом поезії журналу „Дніпро”. – О. Ш.) Нарис-есей і твори (поезія, оповідання, переклади, уривки прози, до двох друкованих аркушів кожен.) Зараз зайнявся О. Телігою і С. Гординським. На черзі – Ігор Костецький, а потім сучасні Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Емма Андієвська. Можливо, Оксаня Лятуринська (це старіша). Що встигну. Але 8 імен уже готові, ще із 8 приготую. (Відчуваєте, читачу, інтенсивність роботи професора Василя Яременка? – О. Ш.) Порадься із Луковим, щоб відкрити спеціальну рубрику в журналі, де б представити другу колію нашого літ(ературного) процесу після 1921 року. Думаю, ще якихось 12 – 15 нарисів із антологічною добіркою творів може потім скласти окрему книжку.

Узяв із собою й матеріали про Валуєвський циркуляр – уже доробив і передрукував: 35 сторінок!? Готово… Одним словом, прошуся з рубрикою в „Дніпро”, коли ні – буду шукати інший, бо матеріал давить.

19 грудня буду вже в Києві. Вилітаю з Монреалю 17-го, 18-го в Москві (тоді з-за кордону в Київ можна було потрапити тільки через Москву. – О. Ш.). В Едмонтоні до 7 грудня. Напиши. Інформація про події в Києві дуже загальна. „Літ. Україну” читаю із запізненням на 10 – 15 днів. Читав твою статтю про О. Підсуху. (В „Л.У” у статті „Гукай у майбутнє – хто-небудь почує” йшлося про пошукову плідну роботу О. Підсухи над щоденниками О. Довженка в московських архівах. – О. Ш.) Молодець. Обидва ви молодці.

Книжок тут, як їх дотягти? Розповісти буде що!

Як там мій Шевчук? Вітай, я його тут популяризую.

Вітання твоїм милим дівчатам, брякни по 418-34-70 і моїм. До зустрічі перед Новим роком.

Обіймаю Василь.

  1. X .1989,

Едмонтон, Канада.

Підпис.»

 

У конверті була й листівка з мальовничим краєвидом з висоти пташиного лету: «Calgary Alberta Canada». На звороті рукою професора написано: «З Гамерицького краю, канадської землі, від Олімпійського Калгарі, в якому був 9. X. 1989 р., високошановному мною Олександру Шугаєві (со Шугаїхою і Щугаївнами) – нижайший поклон і засвідчення найщирішої поваги. Василь Яременко.

Привіт киянам і „Дніпрянам”!»

 

Не сприйміть за нескромність, але мушу навести і свою листовну відповідь:

 

Дорогий Василю Васильовичу, або краще по-нашому, по-українському: пане Василю (тепер-бо Ви ж і справді пан)!

 

З Києва до Едмонтона

Моя відповідь проста:

Радий був одержати

Вашого листа!

 

Звичайно, цей скромний експромт не годен вмістити всього мого почуття. Листа і листівку читали в родинному колі. Потім зателефонував (як Ви й просили) пані Світлані. І довідався, що Ви вранці говорили з нею … по телефону! (А листа зі скриньки я дістав сьогодні, в неділю, увечері.) Суцільні сюрпризи…

Набираю номер пана Валерія Шевчука (мабуть, нам уже пора звикати до цієї форми звертання). Кажу: «Пане Валерію, Вам вітання від пана Василя Яременка»». – А Ви що, – запитує Шевчук, – бачилися з ним у Канаді?» – «Так, – відповідаю, – щойно одержав листа з Едмонтона» – і т. д.

Пан Валерій трохи поскаржився мені, що потратив кілька вечорів на вичитування Вашої верстки. Ну, та нічого – це для слави України…

Щодо подій у Києві. Їх чимало. Найголовніша – 20 жовтня відбувся авторський вечір Валерія Шевчука. Майже три години (в Будинку Вчителя) щирої, змістовної розмови (говорив і відповідав на записки Валерій Шевчук.)

Наприкінці я попросив слова і піднявся на сцену. Це було зовсім несподівано для пана Валерія. А вітав я його перелицьованим віршем Климентія Зіновіїва «Про шевців, сиріч про Шевчуків і про чесне їхнє ремесло». (Цей панегірик див. у книжці: Олександер Шугай «Натхнення», К., «Щек, 2018, с. 383.– О.Ш.)» Публіка сприйняла надзвичайно тепло. Встали й оплесками вітали Шевчука, якого я тричі розцілував.

На цьому вечорі була й пані Світлана, може підтвердити.

Все. Не буду забирати Вашого часу. Ще хтозна, чи одержите Ви цього листа. Чогось вони дуже довго йдуть, листи, хоч і авіапоштою.

Вітання від усієї родини!

До зустрічі в нашому стольному Києві. Обнімаю. Олександер Шугай.

  1. XI. 89.»

P.S. Статтю було написано до 85- річчя Василя Васильовича. Публікується вперше.

Сердечно вітаємо пана професора з 91-ю річницею.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!