“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksander-shuhaj-struna-ievhena-adamtsevycha/
Відомо, що в шістдесятих роках минулого століття з благословення Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста (та й хіба могло бути інакше?) «Запорозький марш» уперше прозвучав, так би мовити, офіційно, здається, в Палаці «Україна» під час святкового концерту після закінчення одного із зібрань КПУ. І несподівано викликав бурхливу овацію присутніх у залі, що змусило виконавців повторити музичний шедевр. Уявляєте, сучасний молодий читачу? (Інша річ, де невдовзі опинився навіть Петро Шелест, закінчивши свою, здавалося б, цілком успішну й упевнену партійну кар’єру під пануванням тодішнього кремлівського режиму)…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Восени 1959 року з другого курсу факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка мене взяли в радянську, точніше, російську армію. Відрядили аж за кордон, в окупаційну Групу військ на території тодішньої Східної Німеччини (так званої НДР). Після трьох з половиною, без відпустки, років служби, під час якої відбулися такі «вікопомні» події, як спорудження Берлінського муру та сумнозвісна карибська криза, коли генсек КПРС Микита Хрущов, не приховуючи, відкрито погрожував Заходу, зокрема США, ядерним ударом, доставивши на Кубу (пароплавом нібито з пшеницею) смертоносні ракети, нарешті, я повернувся додому, в Україну, і, продовживши навчання в університеті, за щасливим збігом обставин став жити і працювати у Києві.
Що б там не сталося, про Євгена Адамцевича, одначе, не забував, бо це під враженням «Запорозького маршу» саме у його виконанні колись і вихопились у мене натхненні рядки:
Ромен-цвітом охрещена
Моя рідна Роменщина,
Ромен-цвітом ще й травами,
Козацькими литаврами…
Вірш було надруковано в моїй першій поетичній збірці «Ромен-цвіт» («Молодь», 1966), завдяки редактору Петру Засенку, який зумів відстояти цей твір, як і деякі інші, у тодішній невблаганній цензурі. На початку сумних сімдесятих років (із подальшим закручуванням ідеологічних гайок, з арештами шістдесятників) я працював у редакції науково-популярного журналу «Знання та праця»… Творчий колектив невеликий, дружний, надійний. Кожен із нас уболівав за тих, кого схопив КДБ. Ось тільки допомогти їм було не в змозі.. А тут ще й приголомшлива звістка про те, що Євген Адамцевич поїхав до своєї дочки у Крим (с. Холмівка Бахчисарайського району) і там помер. Це сталося 19 листопада 1972-го.
Перед цим роменський кобзар, слава якого зросла й устійнилася насамперед завдяки «Запорозькому маршу», приїздив до Києва. Його чули, з радістю вітали представники інтелігенції, студенти, робітники. Він виступав у видавництвах «Дніпро», «Мистецтво», «Наукова думка», «Веселка», в держуніверситеті ім. Т. Шевченка, в столичній консерваторії, в Будинку культури трамвайно-тролейбусного управління… Не буде перебільшенням сказати, що своєю натхненною грою на бандурі та співом Євген Олександрович додавав шістдесятникам, усьому рідному народові сили і снаги… Коли ж його не стало, як реквієм, із мого серця й вихопилося:
Не почую більше на базарі,
Ні зі сцени, ні в затишній хаті…
Відбриніли ви життям, кобзарю,
Як струна під пальцем вузлуватим.
Відходили рідною землею
Од Ромна до Києва і Криму,
І тепер самі ви стали нею,
І життя новітнє далі йтиме.
Каменем могильним зачинились
Двері в день, що був темніший ночі.
Все одно на світ ви так дивились,
Як не вміють ті, що мають очі.
Пісня вам довірила навічно,
Мов дружина, руки сонцебризні…
Прощавайте, добрий чоловіче,
Незрадливий поводатар пісні.
Прощавайте… Хай же вічно буде
Ця земля у мирі та спокої,
Де сумують і радіють люди
Вашою кобзарською струною.
Цей вірш я включив до своєї другої поетичної збірки «Неподільність», яка побачила світ у тому ж таки видавництві «Молодь» аж через десять років після першої. Хоч причиною тут, ясна річ, була не творча криза, а невпинне закручування в суспільстві ідеологічних гайок, воно ставало дедалі сильнішим, нестерпнішим. Це відчував я не тільки як автор, але вже і як видавничий редактор, допомагаючи іншим «пробивати» їхні книжки крізь жорна цензури. (Сподіваюся, що за сумлінну і чесну працю ніхто з авторів не може кинути в мене каменем). Тож самому доводилося писати в шухляду. І не тільки вірші, а й прозу, якою захопився з благословення Валерія Шевчука. (Із ним тоді підтримував найщиріші, найтісніші стосунки!) Написав повісті «Завойовник» (опублікована уривками в періодиці), «Ярмарок, або День святого Іллі» (надрукована в журналі «Дзвін» тільки в наші дні, тобто через півстоліття), «По стерні босоніж», низку новел (так само виданих значно пізніше – 1983 р.).
Та ось мені ще наприкінці сімдесятих вручили незвичайного листа, заадресованого на видавництво «Молодь» і скріпленого його ж таки офіційним штампом. Лист із Криму. З хвилюванням став читати:
«З низьким поклоном та щирим проханням звертаюся до Вас я, дружина покійного кобзаря Євгена Адамцевича. До мене дійшла чутка, що у Вашому видавництві вийшла з друку збірка нашого земляка Олександра Шугая, з яким ми були особисто знайомі. В цій збірці є твір про кобзаря Адамцевича».
Справді, є! В цю хвилину я не міг подумки не подякувати редактору збірки Станіславу Зінчуку, що він таки благословив мій вірш «Струна Євгена Адамцевича» до друку і навіть відстояв його в цензурі, де могли причепитися до найменшої дрібниці. Адже про це я, так само редактор, знав дуже добре, не з чуток. Присікалися ж, наприклад, до вірша іншого автора про те, що прилетіли шпаки, а шпаківень …нема. Проблема. Ще ж і яка! Але мається на увазі, що у Києві проблема з квартирами, а не шпаківнями. Ось так. Не вірите? Але ж було! І доводилось переконувати цензора…
Читаю листа далі:
«Я хочу попрохати Вас надіслати мені декілька примірників цієї збірки. Я маю трьох дочок, всі вони живуть у різних місцях і кожній приємно мати пам’ять про свого батька, а тому гадаю, що Ви не відмовите мені, бо, як кажуть, «прохання місце має».
Можливо, знаєте особисту адресу Олександра Шугая, то будь ласка, напишіть.
Сподіваюся на добру звістку.
З щиросердною повагою Адамцевич Лідія Дмитрівна».
Варто навести уривки ще двох листів, заадресованих уже особисто мені. Вважаю, що це – переконливі, неспростовні документи того далекого часу. Документи, які проливають світло на нашу національну історію.
«Добрий день, вельмишановний Олександр Володимирович!
Одержала від Вас Ваші збірочки. Спасибі Вам за те, що не забули про мого незабутнього чоловіка. Ми часто з покійним Євгеном Олександровичем згадували Вас, коли Ви з Даньком були у нашій хаті, пили по чарці і пригощалися копченою тюлькою, аж нарешті пішли в діло головки з неї, приказуючи, що там багато фосфору (…)
Батька Вашого я добре знаю, не раз він рятував мене, а також і Євгена Олександровича. Коли будете писати додому листа, передайте йому від мене сердечне вітання.
Напишу трохи про Євгена Олексадровича. У 72-му році в кінці жовтня ми переїхали до дочки у Бахчисарайський район, с. Холмівка, де і помер Євген Олександрович 19 листопада. Хоронити приїздили з Києва, з Інституту фольклору, з Хорового київського (товариства) та Симферопольського, з Канева також деякі друзі його, з Києва. Поховали його гарно, з калиною, покрили червоною (китайкою), поклали йому куманця, українського рушника. Хорове товариство привезло кобзаря, який грав у хаті коло труни та біля могили. (…) Ми з 68-го до 72-го року приїздили до Київа на концерти. Євген Олександрович грав у багатьох видавництвах: «Дніпро», «Мистецтво», «Наукова думка», «Веселка», можливо, і у Вас. Виступав він в Оперному театрі, у Будинку композиторів, університеті, консерваторії, Будинку трамвайників. А ще їздили на Шевченківські дні до Ленінграда, грав в Академії художеств. Виступав і в Москві в Інституті всесвітньої літератури. Скрізь мав великий успіх».
На той час, за словами Лідії Дмитрівни, Євген Адамцевич був персональним пенсіонером і почесним членом Республіканського музично-хорового товариства. Серед письменників особисто зазнайомився із Сергієм Плачиндою та Іваном Родаченком, який подарував йому книгу «Мандри Василя Барського». Згадала дружина також: на Республіканському з’їзді кобзарів та лірників 1939 року Євген Олександрович отримав першу премію. А в 1940-ві був на Всесоюзній олімпіаді в Москві і йому надали змогу («допустили», чим навіть здивували, бо так було треба) виступити навіть по Всесоюзному радіо.
«Востаннє, – цитую рядки з листа, – його кобза грала на Тарасовій Горі у серпні місяці, а в листопаді Євгена Олександровича не стало.»
Адамцевич ніби відчував, що незабаром відійде в поза світи. А прожив не так вже й багато – 68 років.
«Чи згадають про нього, чи ні? – турбувалась Лідія Дмитрівна. – Хорове (товариство) обіцяло поставити на могилі обеліска, усе писали мені, щоб я не витрачалась на пам’ятник. Та ось вже минуло шість років, але нічого конкретного немає. Правда, барельєф вже рік як готовий. А далі все обіцянки. (…) Взагалі про наше життя можна написати книгу, при зустрічі могла б Вам багато розповісти, а в листі всього не напишеш, та й важко вже мені багато писати,
5 квітня стукнуло 76 років».
І запрошувала: приїздіть!
Справді, я мав неабиякий намір не тільки приїхати, а й написати книгу про земляка, славетного кобзаря Євгена Адамцевича. Аякже, це мій кревний обов’язок!
Лідія Дмитрівна з радістю відгукнулася:
«Листа Вашого одержала, велика дяка за нього, але своєчасно не відповіла, бо була у Севастополі, там живе моя менша дочка, а живу я постійно у середульшої, тут і помер Євген Олександрович. Трохи підлікувалася, але це не надовго (…) На Вашу пропозицію цілком згодна, будемо дуже раді прийняти, чим Бог послав, свого земляка, з умовою попередити про Ваш приїзд, тим паче, що до Вас у мене є важлива справа. Будете у Ромнах, зайдіть до музею подивіться, що там є про Адамцевича. Я надіслала (в музей) кілька книжок, Вашу збірку і двадцять чотири фото».
Рядки про фотографії буквально потрясли мене. Це ж який неоціненний скарб! Я поривався поїхати і в Ромни, до батька-матері, і в Крим, до Лідії Дмитрівни. Чи потрапили фотографії в надійні руки? Чи збереглися?
«Чекаємо Вас». – писала вона.
Та ось біда. Видавничі справи закрутили так, що я не встигав писати навіть нічого свого: ні з віршів, ні з прози. Доводилося жертвувати власною профвідпусткою, замість того, щоб присвятити її рідним: дружині та двом донькам. А це ж не якісь там день-два, ні, відрядження мінімум на тиждень. Хто мені його дасть? І з якою метою? Та ще в Крим? Подумають, редактор захотів сачконути, позасмагати на сонці.
Саме в цей час (кінець сімдесятих – початок вісімдесятих років) у моєму видавничому житті, крім усього іншого, зокрема й громадського, сталися дві особливо знакові події: вихід збірки Ліни Костенко «Неповторність» (первісна назва «Передгроззя») та з’ява першої в двадцятому столітті антології давньої української поезії «Аполлонова лютня», яку я, до речі, приятелюючи з Валерієм Шевчуком, одним з її упорядників, на власну голову й ініціював. Буває ж таке! Цю антологію не хотіли брати на свою відповідальність (боялися!) в жодному іншому київському видавництві, що може підтвердити й Валерій Шевчук.
Мабуть, не всі нинішні читачі знають, що видання будь-якої книжки, починаючи від рукопису, тоді займало доволі багато часу, це був тривалий і напружений процес: не тільки місяці, а й роки. (Не так, як тепер, коли видавці в переважній більшості, заплющуючи очі, беруть перший-ліпший рукопис автора, бо їх цікавить найголовніше: хто буде спонсором? Хто виділить кошти? Інших бар’єрів чи перешкод, здається, у них немає. Немає ж комуністичної цензури!).
Ось у підготовці до зустрічі з невблаганним, войовничим цензором видавничий редактор і повинен налаштовуватись повсякчас.
А це було не так просто. Доводилось пильнувати, щоб і миша не проскочила, не завадила здійснитись задуманому виданню…
Тим часом Лідія Дмитрівна кольоровою листівкою привітала мене з наступним Новим роком:
«Хай Вам у Новому році так доля складеться, що щастя уродить і радість всміхнеться, здоров’я прибуде, а щастя-багатство до Вашого Дому шляху не забуде!! (Аж два знаки оклику)».
А в листі написала:
«Спасибі за вітання! Одержала його 4 січня, так довго йшло. Зараз у нас теж зима, а на Новий рік цілісінький день ішов дощара. Вже другий день сніг і невеликий мороз, але це не надовго.
На могилі нашого незабутнього кобзаря Євгена Олександровича в грудні Музичне товариство Української РСР встановило надгробок-пам’ятник. Тепер душа моя заспокоїлась, можу сміло вмирати (…)
Відносно Вашого приїзду скажу одне: якщо це Ви дійсно хочете приїхати, а не просто обіцянки, то від чистої душі буду рада Вам, а також моя дочка і зять. У нас двері для добрих людей завжди відкриті в будь-який час. Як зуміємо, так і пришануємо».
У кінці листа Лідія Дмитрівна звідомляла:
«Євген Олександрович помер 19 листопада 1972 року, а 27 листопада 1978 року з Києва приїхали Володимир Данилейко, Олександр Фисун та із Звенигородки журналіст Вадим Мицик. Пом’янули його коло могили, поспівали, тоді ще в хаті посиділи цілу ніч та слухали записи…
Чекаємо Вас…»
Моя душа і досі щемить, коли думаю, що не зміг викроїти часу, щоб з’їздити в Крим до Лідії Дмитрівни і здійснити свій заповітний задум – написати книжку (підготувати хоч би чернеткові начерки) про Євгена Адамцевича. Та чи можна звершити все, про що мрієш у своєму житті? Та сама ініційована мною антологія «Аполлонова лютня», яка готувалася до святкових урочистостей у травні на честь 1500-ліття Києва, нарешті – після всіх перешкод, потрясінь (читай сповідь редактора «Як творилася «Аполлонова лютня»; К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007 р.) – з’явилася аж у грудні 1982 року (ну, хто подумав би!) до … 50-річчя утворення СРСР. (Хоч стій, хоч падай!) Про це відповідно (вимушено) і зазначалося у передмові професора Василя Яременка до знакового видання, яке здійснило переворот у всьому слов’янському світі.
Парадокс? Авжеж. І неабиякий. Але так було… Не полінуйтеся, погортайте антологію, уважно прочитавши передмову…
- S. Останніми роками, в незалежній, суверенній Україні, на превеликий жаль, я жодного разу не чув, щоб хоч би по радіо, в запису звучав «Запорозький марш» в оригінальному виконанні Євгена Адамцевича або капели бандуристів. Чому ж так сталося? Хто заважає? Цікаво, чи звучить «Запорозький марш» у Збройних Силах України? Переконаний, що він додав би сили й відваги нашим захисникам. Певен, що цей славний твір може (і повинен!) звучати поруч із Державним Гімном України!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.