“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
Коли чую бурхливі, як море, звуки «Запорозького маршу», одразу ж подумки бачу його, Євгена Адамцевича. Мого земляка. Роменця.
Народився Євген Олександрович 19 грудня 1903 р. (1 січня 1904-го за новим стилем) на Полтавщині, в с. Солоницях поблизу Лубен, та всім серцем прикипів до Ромна – прадавнього міста над Сулою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А запізнався я з ним ще школярем…
Уже на той час (п’ятдесяті роки минулого століття), не загубившись у тутешньому велелюдді, Євген Адамцевич був знаковою постаттю мого рідного, улюбленого міста. Улюбленого, бо, казали, таких розкішних каштанових скверів, як у нас, не має жоден інший райцентр не тільки в Сумській області, а навіть у всій Україні. А в центрі – пам’ятник Тарасові Шевченку. Великому Кобзареві. Майже поруч зі школою № 3, в якій випало мені навчатися. Незважаючи на те, що пам’ятник із цементу, споруджений на кошти місцевих залізничників ще 1918 року (автор Іван Кавалерідзе – теж роменець), – він був напрочуд вдалим мистецьким витвором. Відомо, що тепер пам’ятники нашому безсмертному Кобзареві є по всій земній кулі, в різних країнах і навіть за океаном у столиці США – Вашингтоні. Але це був перший в Україні пам’ятник із пророчим написом: «І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову». Насправді він вважався візитною карткою міста. І недарма з волі якоїсь доброї душі його силует на щиті поруч із назвою: РОМНИ красувався навіть при в’їзді на територію райцентру. А це на початку засульської траси біля колишнього козацького села Бобрик, звідки родом, до речі, мій дідусь…
Як уособлення давнього й нового часу, і сприймався нами, роменцями, живий кобзар Євген Адамцевич. Його знали, шанували всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подальших місцевостей, хто бував тут на знаменитих роменських базарах, де можна купити, придбати буквально все до найменшої дрібниці. Але яке ж торжище без натхненної гри і співу кобзаря? Із глибини давнього часу одразу ж вчувався животрепетний дух Тараса Шевченка!
Та хоч як парадоксально, біля пам’ятника Тарасові Шевченку Євген Олександрович майже ніколи не грав, не співав. Дбаючи про показуху, тодішня влада, остерігаючись московських зверхників, не хотіла, аби своєю присутністю незрячий кобзар псував загальний вигляд райцентру, на їхню думку й старання, націлений у так зване світле майбутнє – комунізм. І йшлося не про спів та гру на бандурі, а про посудинку або й кошовочку біля його ніг. «Он просіт мілостиню, попрошайнічаєт», – з неодмінною негацією сприймалося це в очах влади. На що Адамцевич з гідністю відповідав: «Ні, я не жебрак і ніколи жебраком не буду. Люди вдячні мені за гру, за пісню, то хіба це гріх?»
Владі й за вухом не свербіло, як же незрячому кобзареві жити?.. Недарма він час від часу і вирушав на села, де за натхненну працю люди винагороджували його натуральною платнею: борошном, крупами, сальцем та іншими продуктами, тобто ділилися тим, що мали самі.
Та причина в неприхильному ставленні влади до появи живого кобзаря біля пам’ятника Тарасові Шевченку була ще й у тому, що в самісінькому центрі якраз навпроти цього пам’ятника стовбичив бронзовий Ленін: простертою правицею закликав до того ж таки «світлого майбутнього» – до комунізму. Цілком очевидно, що вжитися по-сусідськи ці два пам’ятники аж ніяк не могли. І вождя пролетарської революції згодом довелося таки перебазувати на інший майдан, де перед цим стояв генералісимус у «сірій військовій шинелі», Сталін, стояв доти, поки розвінчали його злочини проти десятків мільйонів невинних людей, і вночі, тихцем прибрали геть… Хоч пам’ятника Леніну навпроти пам’ятника Шевченкові уже не було, нічого не змінилося тільки в житті Адамцевича.
Я знав: облаштувався він десь по той бік глибоченного, прадавнього (ще часів Київської Русі) дивовижного яру, зарослого чагарником і деревами, з невпинним болотистим струмком, що, витікаючи з-під землі, прямував до річки Сули. Мешкає кобзар у власній хаті. І хоч майже поруч – у штучному рові – прокладено залізницю, якою час від часу – на станцію та зі станції – курсують поїзди, як же він дістається на роменське торжище? В обхід?.. Це ж далеченько. (Автобуси тоді не курсували). Чи долає шлях навпростець, вузькою, з трубами, пішохідною загатою через Муховець (так називався струмок) з безліччю сходинок – спочатку вниз, а потім угору, як інші мешканці, сусіди Адамцевича?..
Із яру Євген Олександрович виринав-таки, як із потойбіччя. Долати цей непростий природний бар’єр Адамцевичу допомагала Лідія Дмитрівна. Дружина й надійний поводир. Його очі і серце… Узагалі їх неспішно, але впевнено прошкуючих, завжди бачили тільки вдвох. (Побралися 1927 року, коли Євген Олександрович вирішив кобзарювати.) Вище середнього зросту, вусатий, зосереджений, худий з лиця, яке згодом порізали глибокі зморшки, трохи сутулий (мабуть, наслідок професійної діяльності) чоловік і поруч низенька, сухенька жіночка-супутниця. Однією рукою злегка вона торкалася свого чоловіка, в іншій тримала кошовочку та розкладний ослінчик, на якому й доводилось бандуристові сидіти пів дня, а то й цілісінький день.
Якось я запитав батька:
– А чого він осліп? Чи народився незрячим?
– Ні, – відповів батько, який працював на станції швидкої медичної допомоги і впродовж років устиг побувати на викликах у безлічі роменців, зокрема й Адамцевича. – Це – наслідок вітряної віспи. Гострим інфекційним захворюванням очей Євген Олександрович заразився ще зовсім малим, десь у віці двох років. Поступово і втратив зір…
У дитинстві його називали Євгешою. Хоч білий світ хлопчині заступила пітьма, одначе він не втратив життєрадісності й допитливості. Добра ж матуся, не впадаючи у відчай, брала незрячого сина в …театр. Бо і сама грала у виставах разом зі Степаном Шкуратом та Ганною Затиркевич-Карпинською. Теж наші, роменські! (На той час, про який веду мову, збереглася у парку навіть велика, майже в два поверхи, дерев’яна споруда колишнього знаменитого театру. Щоправда, роменці тепер називали його Літнім театром, адже з’явився Будинок культури, І лише зрідка, згідно сезону, влаштовували в ньому якісь масові дійства. Майже в центрі, на вулиці Коржівській, стояв уже ветхий будиночок з меморіальною дошкою Г. Затиркевич-Карпинській, а кремезний вусатий Степан Йосипович Шкурат і досі жив у хаті під соломою, на краю пагорба, одразу ж за Базарною площею.) Отож малий незрячий, але талановитий від природи Євгеша з дозволу артистів і прилаштовувався не десь, а в оркестровій ямі, або, як казали, в «окопі». У такий спосіб був під материним наглядом, водночас вбираючи в себе все те, що лунало зі сцени. Він мав феноменальну пам’ять…
Дорослі помітили допитливість хлопця, його схильність до науки. І десь після одинадцяти років Євген навчався у Києві, у школі сліпих. Навчався блискуче… На жаль, обставини склалися так, що мусів залишити школу, знову повернувся до Ромна, де жила добра, щира піклувальниця бабуся Настя. (Євгенова ж матуся, казали, вийшла заміж удруге.) Найпевніше, з бабусиного лагідного слова, пісень відтоді у його життя ввійшла музика.
Спочатку Євген Адамцевич навчався гри на скрипці. Та коли почув рокотання бандури в руках популярного місцевого кобзаря Мусія Олексієнка, який мав багатющий репертуар і сам творив музику, цей багатострунний інструмент полонив його одразу й назавжди. І навчатися став у нього ж, Мусія Петровича…
Значна подія сталася в житті Євгена Адамцевича 1939 року. Його запросили в Київ, на нараду кобзарів і лірників. Тут головну роль відіграли Максим Рильський і Павло Тичина, яким кобзарське мистецтво було близьке до душі і з якими він зустрівся (за звичкою, ледве не написалося: бачився, та ба!) особисто. Дотепник від природи, в українській столиці Євген Олександрович зачарував усіх виконанням гумористичних пісень…
Післявоєнний період видався нелегким. Усюди розруха. Злидні. Єдине, що ніколи не вмирало, а, навпаки, наснажувало до життя й боротьби, це – пісня. Євген Адамцевич і далі завзято, натхненно співаючи або декламуючи (можна сказати й так, бо його спів часто переходив у речитатив), грав на бандурі. До речі, вона в нього вже була власної конструкції. Бандурист приробив так звану щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Виконуючи той чи той твір, Євген Олександрович завжди був рухливий. І неодмінно, під настрій імпровізував, ніколи не повторюючи буквально «ноти в ноту». Це віртуозне виконання треба було не тільки чути, а й бачити!
Якось я поспішав у своїх справах – і зупинився. Не міг не зупинитися біля Євгена Адамцевича, в руках якого бандура, здавалося, аж пританцьовувала, видаючи бурю дивовижних звуків. Бандуриста обступили слухачі. Як тільки Євген Олександрович, зморений, поклав на струни свою шкарубку долоню (голі пучки іноді ранив до крові), хтось не стримався:
– Що це ви грали?
Схиливши голову, Адамцевич, мабуть, прислухався, чи серед присутніх, бува, не закрався донощик, провокатор. Траплялося ж усього. Було й так, що бандуриста забирала міліція. (Садовили в кутузку або вивозили за місто і кидали там самого. Добре, що хоч не трощили безцінний інструмент). Потім пояснювали це тим, що Адамцевич буцімто був п’яний і співав непристойні, сороміцькі пісні. (А насправді він співав сатиричні рядки, висміюючи керівників-дурнів та їхні порядки).
– «Запорозький марш», – нарешті видихнув кобзар, одразу ж почувши у відповідь:
– Так за душу бере!..
– О, ще й як бере! – підхопили й інші слухачі.
– Може, до музики є і слова?
– Ні, слів немає. Та вони тут і зайві. Про все говорить музика.
– Справді, багато говорить. Чи не ви – автор?
Адамцевич не крився, не бажаючи набивати собі ціну.
– Перейняв від кобзаря Положая, а він – ще від когось. Цей марш, певно, звучав при запорожцях. Але я додав дещо й свого…
І це таки було правдою, засвідчуючи, як він артистично, щоразу ніби по-новому виконував той самий музичний твір.
Супроводжуючи його через яр, Лідія Дмитрівна одного разу не втримала рівновагу на хисткій кам’яній приступці, підмитій дощовим потоком, і впала. З нею впав і Євген Олександрович. Обоє поранились, коліна кровоточили… Довелося викликати швидку. Саме того дня чергував мій батько… Прибувши, надав першу необхідну медичну допомогу. Зрештою, вирішив показати обох потерпілих профільному спеціалістові – хірургу. На щастя, все обійшлося добре. Невдовзі Євген Олександрович знову був на «колесах», як жартома називав свої, натруджені в безперервних мандрах, ноги. Лідія Дмитрівна звернулась до редакції райгазети, щоб на її сторінках висловити лікарям подяку. Але газетярі, поміркувавши, як на це зреагує райком партії, віджартувались:
– Було б краще, якби Євген Олександрович менше заглядав у чарку.
Хтось лихий (траплялися й такі) пустив про Адамцевича поголос, що він буцімто… п’є.
Мені дуже хотілося побувати в нього вдома. Чекав тільки слушної нагоди. І така нагода трапилася.
З редакції Сумської обласної газети «Ленінська правда» (тоді все освячувалось ім’ям вождя пролетарської революції) приїхав Микола Данько. Фаховий журналіст (закінчив Львівський держуніверситет імені І. Франка) і чудовий лірик. Завдяки поезії ми з ним потоваришували на обласному літоб’єднанні. Після школи я вже працював у редакції райгазети «Прапор Жовтня».
Купили пляшчину, хліб, дещо до хліба. У гості з порожніми руками не ходять…
Євгена Олександровича і Лідію Дмитрівну застали вдома. Щодо випивки господар зауважив:
– Кобза горілки не любить.
А коли десь насидишся, виснажишся до решти або й перемерзнеш у дорозі, то ковток-другий оковитої помагає. Це – як ліки. Інакше пропав би к лихій годині…
До закуски Лідія Дмитрівна подала тюльку. Тоді цією камсою, що, замість інших делікатесів, продавалася просто з діжок, радянські громадяни перебивалися скрізь і всюди.
– Ось, купила в лавці…
– Пундиків не маємо, -– одразу ж підхопив дотепний Адамцевич. – А тюлька – харч той, що треба. – За цим, безперечно, крився якийсь підтекст. І тут ми почули: – Тюльку треба їсти з головками, залишати самі хвостики.
– А чому з головками?
– У головках – фосфор. Пожива для розуму…
Посміялися. Через якийсь час у товаристві Євгена Олександровича та Лідії Дмитрівни почувалися, як у себе вдома. Бандурист не переставав жартувати. Хтось би сторонній ніколи не сказав, що він незрячий…
З нетерпінням чекали тієї хвилини, коли Адамцевич візьме в руки бандуру. І невдовзі він таки заграв, заспівав…
Після думи «Євшан-зілля» дали бандуристу відпочити. Знову гомоніли про всяку всячину, жартували. А ще розпитували про його життя-буття. З’ясувалося, що він і теслярувати вміє, до будівництва хати – невеликої, але затишної – доклав і своїх власних рук: настелив підлогу, поремонтував дах, який протікав. І зручний розкладний стільчик для сидіння – це теж його робота. Як кажуть, неймовірно, але факт.
Я попросив:
– Євгене Олександровичу, будь ласка, «Запорозький марш»!
І нагадав, як почув його ще школярем, на роменському базарі. І яке сильне збурення відбулося тоді в моїй душі.
Євген Олександрович усміхнувся. Зосередився…
Уже перші акорди схвилювали мене знову так, як і колись, у гурті випадкових слухачів. Я поглядав на Данька. А що? По очах бачив, який зачудований і він…
Я хвилююся щоразу й нині, через багато років, коли «Запорозький марш» звучить вільно, не заборонено в незалежній Україні, у виконанні найкращих музичних колективів. Чи в записі. (Уже в сучасній обробці).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.