Олег Романчук. «Та нині ворог особливий…»

В умовах нинішньої війни новим бойовищем стала свідомість українців.

«Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як останній у вільній конкуренції вмить витісняє будь-яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей – неминуче витисне або знищить інші культури… Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, й поготів нема чому у неї вчитися сьогодні, з– нічого доброго та здорового набути не можна… Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є небезпечною для будь-якого демократичного суспільства… Але розуми наших людей, нашого народу були за минулий час ґрунтовно запаскуджені «досягненнями» цієї культури. Слід би сказати, радше, – антикультури. Тому без очищення від цього не мислиться можливим жодне національне відродження – це природна річ» (Олександр Боргардт).

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Тка­ченко, схоже, так не думає. Два роки тому, ще на початку свого перебування у цій іпостасі, він заявив, що планує переглянути питання мови, релі­гії та історії в Україні: «Я думаю, що ми повернемось до дискусії, яку започаткували до коронавірусу стосовно за­прошення вчених для розмови щодо сенситивних питань, які стоять перед суспільством – мови, релігії, історії, тощо. І тільки після такої фахової дискусії можна вихо­дити на якісь конкретні кроки».

І повернулися. У розпал війни. Так, Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики за участі свого колишнього голови, а нині міністра культури Олександра Ткаченка «протягнув» рішення про підтримку в першому читанні оновленого тексту законопроєкту «про медіа», в якому заховано норми про послаблення захисту українського культурно-інформаційного простору. Про це за підсумками засідання комітету 23 серпня повідомив народний депутат Володимир В’ятрович.

Він стверджує, що Законопроєкт істотно послаблює захист української мови. Наприклад, дозволяє практично безкарно порушувати в розмірі до 10% квоту на українські пісні на радіо.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Вносяться руйнівні зміни в інші закони, наприклад, прибирається з закону про кінематографію заборона популяризації органів влади держави-агресора. Скасовується заборона на пісні російських співаків у теле– й радіоефірі, за яку парламент у червні проголосував конституційною більшістю. По суті, знищується Перелік осіб, які загрожують національній безпеці, що діє 7 років.

В’ятрович пояснив задум ініціаторів законопроєкту: «Фільми, серіали, концерти, гастролі з учасниками цього Переліку заборонені в Україні. Але за новою версією закону про медіа цей перелік в ручному режимі формуватиме голосуванням Нацрада з телебачення і радіомовлення (та сама, де засідають вихідці з олігархічних медіагруп). Причому для включення в Перелік законопроєкт передбачає лише кілька підстав. Для решти рашистів – двері відкриті».

Чомусь пригадався черговий скандал з Олександром Ткаченком, який став об’єктом цілком справедливої суспільної критики. Йшлося про підтримку міністром ініціативи відтворення тризуба у вигляді вельми сумнівного жесту для привітання одне одного з Днем Незалежності України. Користувачів соцмереж обурило неоднозначне спотворення українського тризубу. Залунали вимоги про відставку Ткаченка. Врешті-решт Мінкульт вибачився: «Погоджуємося, що тризуб Чорновола – єдиний вірний жест цього символа»…

Два роки тому на пресконференції 20 травня Володимир Зеленський несподівано заявив: «Нам треба навести лад із мовними квотами, давайте сядемо й проговоримо. Не ми їх вводили, квоти були ще до нас. Деякі деталі втрачені, а через них ми бачимо, що існує якась несправедливість до людей, які неукраїномовні в Україні».

Яку несправедливість мав на увазі президент? Проблему української ідентичності дуже добре розу­міє ведучий російської редакції Радио Свобода Анатолій Стріляний: «У России, короче, есть только один враг, при мысли о котором она тоскует поистине смертельно. Это не США, не Запад в целом, не Китай. Это – украинский язык». Це чудово усвідомлює і журналіст Віталій Портников, який застерігає: «Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада».

Тому коли стверджують, що «какая разніца» на якій мові розмовляти, мені пригадуються іронічні рядки Ігоря Губермана:

«Мой горизонт кристально ясен

И полон радужных картин.

Не потому, что мир прекрасен,

А потому, что я кретин»…». 

2020 року я вже коментував призначення Олександра Ткаченка на посаду міністра культури, згадуючи проникливі рядки Павла Тичини, написані далекого 1919 року:

Один в любов, а другий в містику, 

а третій в небо, де орли…

І от якомусь гімназистику 

вкраїнську музу віддали…

Дивовижні асоціації виникають: «якомусь гімназис­тику вкраїнську музу віддали…»

Поет продовжує:

А справжня муза неомузена там 

десь на фронті в ніч суху

лежитьзапльована, залузана

на українському шляху…

Варто лише замінити «музу» на «мову», на «культуру» і маємо сучасну Україну, в якій перманентно перебувають в загроженому стані українська мова і українська культу­ра. Тепер вже не тільки в запіллі, але й на фронті.

Століття тому Павло Тичина порушив болючі питан­ня, які донині актуальні:

Чи вже втомилась наша нація,

чи недалеко до кінця, – що в нас чудова профанація

і майже жодного співця?

Перший рядок цієї строфи нині сприймається як сум­на констатація факту втоми української нації унаслідок по­літичної, економічної, соціальної та воєнної невизначеності; «профанація» – це, вочевидь, про ефект Даннінга-Крюгера («ефект профана»), який постійно демонструють «слуги народу», бо неспроможні усвідомити свої помилки через низьку кваліфікацію і некомпетентність; «майже жодно­го співця» – безумовно, йдеться про відсутність харизматичного лідера, брак державного політичного проводу. Павло Тичина скрушно констатує:

І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! – Нема.

Самі предтечі анестезії та лиш розгубленість сама…

Наче про сучасну України мовлено.

«Коли йду Хрещатиком, прочуваюся на окупованій те­риторії. Не чую рідної мови. Не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською. Як іта­лійська Італія, французька Франція, німецька Німечина. Тільки тоді буде добре всім. Насамперед українцям, а від­так іншим – росіянам, євреям, молдаванам, полякам, крим­ським татарам».

Умри, краще не скажеш! А сказав це прекрасний ук­раїнський поет Мойсей Фішбейн…

«Культурі легко дихати треба», – наголошував напри­кінці ХХ століття 90-річний Василь Барка. На його дум­ку, пробудження нації може прийти значною мірою (як це було в 20-ті роки) від літератури. «Тоді за десять років змі­нили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована зго­ри донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи – Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла в державі мецената».

2020 рік. Міністр культури та інформаційної політики вважає, що виробництво великої кількості серіалів – це «питання економіки для каналів». І далі: «До російської мови долучається економіка, пов’яза­на з можливостями продажу цих серіалів Росії. Тому і від­бувається такий дискурс про те, що російської мови за­надто багато в українському телеефірі».

Помовчимо?

Чотири десятиліття тому науковці з Великої Британії та Бельгії Ярослав Крейчі (Jaroslav Krejci) і Вітезслав Велімський (Vitezslav Velimsky) у своїй книзі «Етнічні та по­літичні нації в Європі» («Ethnic and Political Nations in Eu­rope») написали: «Існують передусім п’ять об’єктивних причин, які можуть відіграти роль в ідентифікації гру­пи як нації: територія, держава, мова, культура та іс­торія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показ­ників збігаються, майже не залишається сумніву, що від­повідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний по­казник – національна свідомість… Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та ви­рішальним чинником у питання національної свідо­мості».

Слушність цього висновку підтвердила вже сучасна іс­торія – в умовах російсько-української війни новим бойовищем стала свідомість українців, їх­ній духовний світ, мова, культура, історія, територія.

Знищення бодай одного з названих чинників руйнує на­ціональну свідомість – визначальну рушійну силу творення держави. Про це у поемі «Трубить Трубіж» попереджав відомий український поет Борис Олійник:

Нас не взяли ні паля, ні таран,

Одвазі нашій навіть чорт – не пан,

Та нині ворог особливий, друже,

цей не по землю, цей прийшов про душі…

Про «завоеваніе душ во враждующем ґасударствє» у своїй праці «Мятежевойна – имя третьей всемирной» (1961) писав на еміграції і Євгеній Месснер, полковник Генерального штабу Ро­сійської імператорської армії: «В прежних войнах важным почиталось завоевание территории. Впредь важней­шим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве».

Мова – це душа нації. Недарма член Французької ака­демії Дютур наголосив: «Якщо існує загроза для мови на­роду, це означає, що є загроза і для існування держави».

1994 року Ольга Керзюк на сторінках «Визвольного шляху» навела сумні паралелі зі станом української мови, ірландської та валлійської: «Стаття 8 Конституції Ір­ландської Республіки каже: Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визна­ється як друга офіційна мова». Однак, побувайте в сто­лиці держави – Дубліні, і ви почуєте скрізь лише англій­ську мову. А де ж мова корінної нації?

Перша офіційна мова, як записано в статті 8 Кон­ституції? Ірландську мову, пояснять вам ввічливо, ви­вчають у школах як обов’язковий предмет. На книжко­вих полицях ви знайдете вірші і романи ірландською мо­вою, час від часу почуєте її по телебаченню (чи в книгарні, якщо пощастить. Дехто навіть носить спеціальний значок, який сигналізує про те, що він/вона вміє розмов­ляти по-ірляндськи!) Однак, мова парламенту – англій­ська. Отож, як виявляється, запису в Конституції не­залежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження постулатів Конституції в життя, а звичайні громадяни – після століть колоніяльного панування – не поспішають повертатися до дже­рел і воліють користуватися другою офіційною мовою. <..> Упродовж чотирьох століть валлійцям вбивали в го­лову, що їхня мова і культура – нижча, ніж англійська. А дітям, що розмовляли в школі рідною мовою, вішали на шию табличку «Welsh Not».

Є питання?

Не дивно, що українська мова, українська іс­торія та культура потрапили під приціл не лише путінського Кремля, але й спецслужб, дислокованих на Луб’янці, в Ясенєво і на Хорошевскому шосе, 76. Слід відзначити, що в спецопераціях проти Української державності беруть участь і колаборанти, представники п’ятої колони.

1989 року кіногерой Армена Джигарханяна у фільмі «Князь Удача Андреевич» заявив, що російської мови не­має. Актор завдав потужного удару з екрану по фанатиках «русского мира», наголосивши, що росіяни – штучна на­ція з украденою мовою та історією: «Я буду говорити про російську мову. Російської мови немає. Власне, в російській мові дуже мало російських слів. Солдат, революція, радіо, телевізор. Адже це не російські слова. Ось матюки, хам­ство всяке… До речі, хам – це теж не російське слово. Але хамство – явище типово російське. Каво-чаво … Ось це типово російське. Далі. Хто такі росіяни і звідки вони взя­лися? Не зрозуміло. Адже були татари, були варяги, мор­два, черемиси і вийшов компот, коктейль. До речі, компот і коктейль – теж не російські слова. Що ви хочете. Якщо російський народ придумує героєм своїх казок Івана-Дурня. Ні, ви уявіть: цілий народ придумує в герої Дурня!… А ви кажете: російська мова…».

glavcom.ua