Олег Максименко. «Виповнилося 100 років Донецькій обласній організації НСПУ»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025

 

 

2 жовтня 1923 року додатком до окружної губернської газети «Всероссийская Кочегарка», яка виходила в Бахмуті, вийшов перший номер журналу «Забой». Цей журнал став центром, навколо якого гуртувалися літературні сили Донеччини. Першим редактором журналу був ленінградський письменник М. Слонімський.

Біля журналу гуртувалися молоді письменники Донбасу: Павло Безпощадний, Володимир Сосюра, Борис Горбатов, Олексій Селівановський, Григорій Баглюк, Юрій Чорний-Діденко, Петро Сєверов, Валентин Харчевников та інші.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Письменницький тріумвірат (М. Слонімський, Є. Шварц, М. Олейников) організували вихід журналу «Забой». Перший номер журналу вийшов накладом у 40000 примірників.

Насправді ж Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, − він і сам як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.

При дослідженні літературного життя Донбасу потрібно враховувати конче несприятливі умови з боку урядів, як царського, так і радянського, а також історичні умови 20-30 років ХХ-го століття. Тільки крізь призму культурологічного та історичного становища регіону потрібно розглядати це літературне життя.

В результаті появи літературного журналу розпочалося гуртування літературних сил донбаських письменників навколо нього, що й послужило підставою для того, що вже через рік, восени 1924 року, на світ народилася Спілка пролетарських письменників Донбасу «Забой». Першими її членами стали Олексій Селівановський, Борис Горбатов, Михайло Снєжин, Григорій Баглюк, Павло Безпощадний, Микола Олейников, Порфирій Трейдуб, Фелікс Ковалевський, Валентин Харчевников та інші. Вони опублікували декларацію своєї спілки».

 

Серпень 1928 року, місто Костянтинівка, шахта «Північна». Зліва направо: «забойці» Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павловський                                                                                                                                                                                                            Спілка «Забой» спочатку була автономною письменницькою організацією, а згодом увійшла до складу Всеросійської Асоціації пролетарських письменників ‒ ВАПП.

Донбас 20-х та 30-х років ХХ-го століття знаходився у вирі літературного життя. Розвиток літературної організації «Забой» та однойменного літературного журналу, який надалі (у 1932-1933 рр.) називався «Літературний Донбас», а з 1933 року «Литературный Донбасс», українізація, репресії проти українського письменства та Голодомор – це ті історичні віхи, які супроводжували літературний процес на донецькій землі.

Бачення українських письменників формувалося саме в той час на Донбасі під впливом української революції 1917-1920 років. Одна з провідних ролей у цьому процесі належала Г. Баглюку і В. Гайворонському. Обидва писали багато художніх творів. Г. Баглюк − роман «Молодість», оповідання, зокрема «Розповідь про підсудного», В. Гайворонський − повісті «Розминовка», «Пугачівська рудня» та інші. Тут розпочинаються в середовищі донбаського письменства пошуки нових образів, тем та жанрів. Українські письменники занадто цікавляться донецьким краєм, такі як Іван Микитенко та Іван Ле. Останній навіть очолив спілку письменників «Забой». На шпальтах журналу друкуються такі українські поети як Василь Іванів (Краматорський), Володимир Сосюра, Микола Упеник, Кость Герасименко, Дмитро Надіїн, прозаїки Григорій Баглюк, Юрій Западинський, Василь Гайворонський, Фелікс Ковалевський.

 

Нарешті група делегатів 2-го Вседонецького з’їзду робкорів кладе перші цеглини зі створення спілки пролетарських письменників та поетів «Забой». Задача цієї спілки полягала в тому, щоб письменники в своїй творчості давали художнє відображення життя країни, Донбасу, будівництва та руху до «великого майбутнього». Також завдання цієї спілки полягало, щоб зібрати до своїх лав усі літературні сили Донбасу, значна частина яких ще тоді працювала в одиночку, по-кустарному. І однією з головних задач була віддавати членами спілки свою творчість на розсуд робітничо-селянського читача.

Аналізуючи історію спілки «Забой», бачимо, що в середині 20-х років ХХ-го століття вона активно шукає своє місце в українському літературному просторі і активно підтримує процес українізації. Наприклад, у №7 за 1925 рік у журналі «Забой» були надруковані уривки з поеми Т. Шевченка «Сон», вірші В. Сосюри та В. Іваніва (Краматорського). Це були перші українські нотатки в історії розвитку письменницької організації Донбасу. З року в рік процес українізації давав потужні плоди. Так, у 1928 році на Донбас завітали П. Тичина, П. Панч, О. Вишня, І. Микитенко та В. Сосюра. Ці письменники влаштовували зустрічі з трудовими колективами. А редколегія «Забою» відкрила в журналі рубрики «Українську книгу ‒ в маси» та «Огляд українських журналів».

Таємницею для Донецького краю є постать Василя Іваніва. Друкувався він у періодиці (газетах, журналі «Забой») наприкінці 20-х ‒ на початку 30-х років ХХ століття під псевдонімом Краматорський. До наших днів дійшло близько тридцяти його віршів, надрукованих у періодиці. Його прізвище згадується в Історії міст і сіл УРСР (Донецька область) таким рядком: «…мужніло письменницьке перо В. П. Іваніва Краматорського». Поетичні рядки Василя Іваніва мають свіжість світу, яка надихає людину на радість, тяжіння до всесвітніх масштабів. Наприкінці 20-х років він входив до складу редколегії журналу «Забой». А в 1928 році був заступником головного редактора журналу «Забой». До нашого часу дійшло чимало його статей, які були надруковані в газеті «Краматорская Домна» українською мовою. Ще один цікавий факт. Василь Краматорський підготував до друку збірку поезій «На грані». Ця збірка була надрукована в бібліотеці журналу «Забой». Але куди подівся повністю її тираж ‒ невідомо.

Володимир Сосюра належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перший вірш (російською мовою) надрукував у 1917 році. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла в 1921 році, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським і загальнолюдським: збірка «Місто» (1924 ), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка інших. Ліричні твори Сосюри: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші. У 1942-1944 роках Володимир Сосюра ‒ воєнний кореспондент. В той час з’являються збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег Кошовий» (1943) та інші. З повоєнних збірок визначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов’їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960) та інші.

Певний період існування журналу було під загрозою. Обумовлено це було ліквідацією Донецької губернії і поділу Донбасу на округи. Завдяки тому що певні матеріальні ресурси на підтримку журналу «Забой» виділили такі окружні газети, як «Кочегарка», «Диктатура труда», «Луганська правда», він продовжував виходити. Як в економічній політиці країни, так і в редколегії проходили певні зміни. Так, у 1928 році знову журнал «Забой» опинився у тривожному стані.

За вказівкою ЦК ВЛКСМ Бориса Горбатова (тодішнього редактора «Забою») було переведено працювати до Держвидаву. З цієї причини журнал у 1928 році тривалий час не виходив.

Журнал почав виходити з вересня 1929 року.

У 1929 році переїхав до Бахмута (тодішній Артемівськ) Іван Ле, щоб очолити редакцію журналу «Забой». Журнал був майже повністю російськомовним, однак Івану Ле разом з іншим письменником, Іваном Микитенком, менш ніж за рік вдалося українізувати це видання. І. Ле також брав участь у роботі літературного об’єднання, на базі якого постала Донецька обласна організація Спілки письменників України. Членами цього об’єднання були Володимир Сосюра, Григорій Баглюк, Юрій Чорний-Діденко, Василь Гайворонський, Фелікс Ковалевський та інші майстри слова. У післявоєнний час Іван Ле цікавився минулим свого народу, що знайшло вияв у двох історичних романах — «Наливайко» та «Хмельницький». За останній твір письменникові було присуджено Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка.

У 1930 році редактором журналу «Забой» став Григорій Баглюк. А з січня 1932 року журнал було перейменовано в «Літературний Донбас». Редакція журналу знаходилася в місті Артемівську, а виходив він українською мовою. І знову криза у виході журналу. Цього разу політична. У вересні 1933 року журнал вийшов востаннє під редакцією Григорія Баглюка. На сторінках цього журналу була надрукована стаття з критичного огляду творчості письменників шахтарського краю. Вже те, що журнал виходив українською мовою, викликало велике обурення у кремлівських колах. Наприкінці вересня 1933 року черговий номер журналу не вийшов. Редакцію журналу «Забой» оголосили націоналістичною.

Декілька слів про Г. Баглюка. Після проходження служби в армії в 1929 році Григорій Баглюк прибув до Артемівська. І після демобілізації він стає відповідальним секретарем письменницької організації «Забой» і заступником редактора однойменного журналу (редактором тоді був Іван Ле). З 1930 року Г. Баглюк  ‒ головний редактор часопису «Забой» ‒ «Літературний Донбас». Автор віршів, літературно-критичних нарисів. У повістях «Горизонт 470» (1929) і «Проект» (1932) змалював життя шахтарів Донбасу. У 1934 році Григорій Баглюк репресований за звинуваченням в антирадянській троцькістській діяльності та відправлений до Татарії. Потім його заслали на Воркуту і там в березні 1938 року розстріляли.

Василь Гайворонський почав друкуватися в періодичних виданнях Донбасу ‒ в журналах «Забой», «Літературний Донбас», газеті «Молодий шахтар», а також у харківському журналі «Гарт». Був членом літературних об’єднань «Забой» і ВУСПП. У 1933 році Державне видавництво в Харкові видало його книгу «Пугачівська рудня», але до читачів вона не дійшла: його як заступника головного редактора журналу «Забой» було заарештовано і звинувачено в троцькізмі. Василь Гайворонський утік з-під арешту і переховувався на Кавказі. У 1944 році переїхав до Львова. Звідти емігрував до Сполучених Штатів Америки. Василь Гайворонський потрапив за кордон вже сформованим письменником, на творчому рахунку якого було кілька оповідань і  повістей, надрукованих у  журналі  «Літературний Донбас» та в інших періодичних виданнях. Багато його оповідань було надруковано в еміграційній періодиці.

Дамо коротеньку загальну характеристику поезіям донецьких поетів початку 30-х років ХХ-го століття, які друкували свої твори в провідному журналі Донеччини «Забой», а згодом «Літературний Донбас». У поетичних журнальних добірках маємо потужні твори О. Фарбера, П. Безпощадного, Ю. Черкаського, Яна Лисогірка, В. Іваніва (Краматорського), М. Олейникова, К. Герасименка та інших. Загально кажучи, початок 30-х років ознаменувався значним піднесенням донбаської поезії за рахунок поширення тематики та збагачення художніх засобів.

У 1925 році 18 авторів склали перший збірник спілки пролетарських письменників і поетів Донбасу «Забой».

26 квітня 1926 року Сталін написав листа Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У. В листі Сталін недвозначно зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні. Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури від Москви, а найважливіше ‒ почнеться боротьба проти російської культури і її «найвищого досягнення» ‒ ленінізму.

Цей лист послужив початком ліквідації всіх українських літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція.

В 1934 році на теренах Донецької області було утворене Донецьке відділення Спілки письменників України. На середину 1941 року це відділення налічувало сім членів та два кандидати в члени Спілки. Практично всі вони загинули на війні з гітлерівськими нацистами. Серед них ‒ Герой Радянського Союзу Борис Котов, Юрій Черкаський, Андрій Бронський, Кость Герасименко, Дем’ян Семенов, Дмитро Надіїн.

Після Другої світової війни в Донбасі відбулося відновлення (ІІ-а половина 40-х років) Донецької письменницької організації. У 1946 році відновилося видання альманаху «Літературний Донбас». Згодом змінилася назва цього альманаху ‒ «Донбас» (1958). А в 1968 році він був реорганізований у журнал «Донбас».

У 1944 році на Донеччину приїхали критик Андрій Клоччя та прозаїк Павло Байдебура. Саме Павло Байдебура керував Донецькою організацією СПУ (1944-1958 рр., 1965-1968 рр.). Перші твори він надрукував наприкінці 20-х рр. у журналі «Забой». Відтоді вийшли збірки оповідань «Біля врубівки» (1931; 1935), «Вугільні дні» (1933), «На оновленій землі» (1936), «Гобелен» (1940), «Оповідання про друзів» (1959), «Молодий заспів» (1961) та інші, присвячені здебільшого життю і праці шахтарів Донбасу. Автор повістей: «Таємниця степового шурфу» (1956), «Іскри гніву» (1969), «Фортеця» (1972) та інші.

Андрій Клоччя ‒ автор статей і книг про донецьких письменників, а також автор критико-біографічних нарисів «Павло Безпощадний», «Ілля Гонімов», збірника статей «Навколо свої люди», збірок оповідань «Шахтарське», «На 117-му сажні», «Героїка».

В Донбас стали повертатися колишні фронтовики Володимир Труханов, Олександр Чепіжний, Григорій Володін, Петро Чебалін, Микола Гревцов, Віктор Шутов.

До когорти фронтовиків приєдналися Єгор Гончаров, Іван Костиря, Іван Мельниченко, Євген Летюк, Анатолій Мартинов, Ніна Крахмальова, Лідія Колесникова, Григорій Кривда, Віктор Соколов.

Так, Лідія Колесникова перший свій вірш надрукувала у газеті  «Социалистический Донбасс» у 1945 році. Потім публікувалась у газеті «Радянська Донеччина», київських журналах «Україна», «Радянська жінка», «Вітчизна»,  «Дніпро», харківському журналі «Прапор». Авторка збірок поезій: «З ліричного зошита» (1954) «Рідний край» (1957); «Лісове джерельце» (1959); «Земле моя» (1962); «Зустрічі й розлуки» (1964); «Стежки й літа» (1966); «Відгомін» (1969); «Клени золоті» (1972); «Вересневий цвіт» (1976); «В дорозі» (1979) та інших.

Іван Мельниченко працював у книжковому видавництві «Донбас», очолював донецьке відділення СПУ з 1965 по 1976 рік і з 1979 по 1984 рік.

Одним з потужних письменників був Григорій Кривда. Він працював старшим редактором видавництва «Донбас». Видав збірки віршів: Весняна повінь» (1952), «Любисток», «Всякий молодець на свій образець» (1956), «Донецькі будні» (1958), «Ви не чули дивини?» (1959), «Зоре моя» (1960) та інші. А також видав збірку прози «Не чужа мати».

Євген Летюк працював геологом на шахтах Донбасу, журналістом у редакціях газет Донецька. Друкував літературні твори з 1951 року. Дебютував поетичною збіркою «Завжди сімнадцять!» (1957). У своїх творах славив шахтарський край, його твердий і мужній робітничий характер. Автор збірок «Хто там зорі ворушить?» (1960), «Різні бувають квіти» (1962), «Чолом тобі, світе» (1965), «Третє весло» (1967), «Дівич-зілля» (1969), «Рівнодення» (1970) та ін. Писав також для дітей («Валько-хвалько», 1960). Ліриці Євгена Летюка, переважна частина якої автобіографічного характеру, притаманні романтична піднесеність, пісенність, афористичність.

Віктор Соколов створив перший в історії літературного Донбасу роман у віршах «Моє серце в Донбасі» (1960). Такого великого твору в поетів Донеччини ще не було. Особливо запам’ятовуються в ньому проникливі ліричні відступи, філософські узагальнення, наповнені роздумами про життя, країну, народ.

Згодом прийшли в літературу Анатолій Кравченко, Петро Бондарчук, Олена Лаврентьєва, Геннадій Щуров, Євген Волошко, Іван Білий, Станіслав Жуковський, Галина Гордасевич, Борис Ластовенко, Кость Тесленко, Марія Лісовська та інші.

Так, Станіслав Жуковський у різні роки працював у періодичних виданнях міст Єнакієве і Донецьк. У 1974-1982 рр. займав посаду старшого редактора суспільно-політичної редакції видавництва «Донбас». Від 1982 року ‒ відповідальний секретар Донецької організації Спілки письменників України, від 2001 року ‒ голова. Заслужений працівник культури України. Автор збірок: «Прагнення краси» (1977), «На перехрестях долі» (1980), «Вітер часу» (1983), «Колія» (1986), «Заповітний степ» (1988), «Освідчення в любові» (1991), «Сонцецвіт» (1998), «Межа» (вибране).

Анатолій Кравченко. Працював у пресі, видавництві «Донбас». 1974-1984 рр. ‒ головний редактор журналу «Донбас». З 1984 року ‒ голова правління Донецької організації СПУ. З 1991 року ‒ секретар Ради Національної Спілки письменників України.

Марія Лісовська та Кость Тесленко (до речі, племінник Архипа Тесленка) були не лише вчителями, а й письменниками. Виступаючи проти русифікації Донецького краю, вони писали українською мовою, прищеплювали учням українську ідентичність, любов до української мови та культури. Їхня перша книжка «Скільки житиму – любитиму» вийшла в 1959 році. У 1961 році Марія Лісовська стала членкинею Спілки письменників СРСР. З-під пера творчого подружжя вийшло близько сотні оповідань, повісті, романи. Серед них «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Знайдені крила» (1962), «Різноцвіття» (1966), «Відлучення серця» (1972), «Незгасимі зоряниці» (1978), «Богучари» (1982), «Зимовий грім» (1985), «Крихкий лід» (1989).

Одна з постатей української поезії ‒ Галина Гордасевич. Автор поетичних збірок «Веселки на тротуарах» (1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (1980), «Слід зірниці» (1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (1974), «Твій тихий дім» (1980), «Двадцять років і один день» (1984, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (1990) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лавреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем ‒ у 90-х роках ХХ-го століття вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

Також можна сказати про Івана Білого. Завідував бюро пропаганди Донецької обласної організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури (1969-1970), редагував шахтарську багатотиражну газету (1970-1975). Протягом багатьох років очолював відділ української літератури журналу «Донбас» (1972-1992). Член Національної Спілки письменників України з 1973 року, а з 2001 по 2005 рік – відповідальний секретар її Донецької організації. Перу Івана Білого належать збірки «Досвіток» (1969), «За калиновим жаром» (1972), «Передмістя» (1976), «Пізнані райдуги» (1981), «Біля вишневого вікна» (1990), «Журавлині мости» (2002), «Подих нічної води» (2012), «Наодинці з осіннім садом» (вибрані поезії) (2012).

Петро Бондарчук ‒ голова творчого об’єднання українських письменників і художників «Лад». Автор збірок поезій «Серцем чую», «Не відлюби свої тривоги», «Осінні човни», «Грань», «Шахтарське небо», «Три струни», «Білий травень», «На чистім овиді зорі»; книжок прози «Прости мені, лелько!», «Отава», «Ясени опівночі», «Калина край дороги» та інших.

Донеччина подарувала українській літературі низку славетних імен ‒ лавреатів Державної премії СРСР Володимира Сосюру, Сергія Борзенка, Володимира Попова, лавреатів Державної премії України імені Т. Г. Шевченка ‒ Миколу Рибалка, Василя Стуса, Леоніда Талалая, Василя Захарченка, Івана Дзюбу.

Василь Стус ‒ український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. 12 січня 1972 року ‒ перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». З листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія). Йому заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи в 1983 році вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Потужна літературна постать на теренах Донеччини ‒ Іван Дзюба ‒ український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент, Герой України, кавалер ордена Свободи, кавалер ордена Ярослава Мудрого  V ступеня, лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка та премії ім. О. Білецького у галузі літературно-художньої критики, академік НАН України, другий Міністр культури України  (1992-1994 рр.), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999-2001 рр.), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Один із засновників Народного руху України. Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969-1972 рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина»,  «Слово і час», «ЄвроАтлантика» тощо. У 1965 році написав  памфлет  «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.

Леонід Талалай. Гордість української поезії. Автор збірок: «Журавлиний леміш» (1967); «Вітрила тривог» (1969; «Осінні гнізда» (1971); «Не зупиняйся, мить!» (1974); «Допоки твій час» (1979); «Високе багаття» (1981); «Вода у пригорщі» (1981); «Глибокий сад» (1983); «Наодинці зі світом» (1986); «Луна озвалась на ім’я» (1988); «Така пора» (1989); «Вибране» (1991); «Крилом по землі» (1996); «Потік води живої» (1999); «Вибране» (2004); «Неурахований час» (2006); «Безпритульна Течія» (2011).

Грецькі письменники Донбасу Г. Костоправ, О. Дімітріу, А. Шапурма, Л. Кир’яков, В. Бахтаров, В. Борота, В. Кіор. Протягом багатьох років Валерій Кіор вів передачу «Ана сёзю» («Рідне слово») на міському радіо Маріуполя. Працював головним редактором на телебаченні «Гюнеш» селища Старий Крим ‒ першому грецькому телеканалі в Україні. У співавторстві з М. Чапні переклав з новогрецької на російську мову книгу віршів грецького дипломата і поета Ніколаоса Мациса «Азофики-Азовье». Один із співавторів видання «Українсько-румейсько-урумський словник-розмовник». Валерій Кіор переклав перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1840 року грецькою (урумською) мовою. Донецька обласна організація НСПУ та Федерація грецьких товариств України висунули це видання на здобуття Премії імені Максима Рильського 2020 року. Валерій Кіор отримав цю високу відзнаку в номінації «За переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу». Окремі твори поета перекладено українською, грузинською, узбецькою, турецькою мовами. На низку його віршів написано музику.

В 1990-2000 роках ХХ-го століття з’явилися нові тенденції в письменстві Донецького краю. Це відчулося з приходом в літературу Ю. Доценка, А. Мироненка, Д. Радькова, М. Хижняка, Г. Мороза, А. Овсієнка, В. Павловського, С. Заготової, В. Соболь, А. Загнітка, Е. Свенцицької.

Юрій Доценко. Перша збірка його віршів «Літо чебрецеве» побачила світ у видавництві «Донбас» 1984 року. Теплу передмову до неї написав відомий український поет, лавреат Шевченківської премії Леонід Талалай. Від першої до другої збірки Юрія Доценка пролягла відстань у довгі і важкі десять років. Книгу «Дерев мотив глибинний» видало творче об’єднання «Лад» за сприяння відомого поета і прозаїка Петра Бондарчука. Третю збірку  «Золотий апостроф» випустив у 1998 році Український культурологічний центр міста Донецьк. Благословляючи третю збірку віршів Ю. Доценка,  відомий поет Григорій Кривда написав: «Його слово правдиве, щире, співуче… Хай хоч за 10 років прибуде ще один український  Соколов, Талалай, Орач, які, на жаль покинули суху донецьку землю. Хай, кажу, прибуде і не відбуде з Донеччини Юрій Доценко, мій молодший побратим і чудовий ПОЕТ!» Опісля, в 2005 році, вийшла у світ четверта книга вибраних поезій  «Осінні багаття». П’ята збірка  «Вереснева паморозь» побачила світ у 2007 році в Українському культурологічному центрі міста Донецьк. Пізніше вийшли: збірка поезій  «Талісман» (на Далекому Сході), книга віршів для дітей «Цікавий сонях» (на Донбасі), добірки перекладів, публіцистичних розвідок «Стусове коло», «Божа іскра Сави Божка», «Тихо довкіл Тихого», «Злетіла пісня від землі – у Всесвіт». Восьма збірка поезій «Переступний вік» вийшла друком у 2012 році з передмовою доктора філологічних наук, професора Анатолія Загнітка. Вірші Ю. Доценка позначені живим почуттям і свіжим спостереженням над природою, плином людського буття, вони свідчать про авторську оригінальність, своєрідність висловлення. В 2024 році на ювілей автора Національною спілкою письменників України видано дев’яту книгу поезій Юрія Доценка «Зимові голуби» з передмовою науковця-філолога, його земляка Валерія Сиротенка.

Геннадій Мороз. Друкуватися почав з 1963 року. Автор поетичних збірок «Сині паморозки» (1981), «Море» (1983), «Земля» (1989), «Вересневі дні» (1985), «Якірна» (1990), «Замок дитинства мого» (1998), «Ратуша» (1998), «Ринкова площа» (2001), «Квиток до Бережан» (2003), «Вишиванка на празник», «Пісні з електрички» (обидві ‒ 2011), «Голубина пошта» (поезії про Є. Титикайла; 2012;), віршованого «Бродівського щоденника» (2011 рік), дитячої книги «Коли сходило сонечко» (2013), книжок гумору («Шляк трафив», «Качка копнула» тощо). Видав «Твори» у 7-ми томах (2013-2015).

Анатолій Мироненко. Творчий шлях А. Мироненка був досить складним: його вірші, ємкісні та відточені, енергетично насичені, не сподобалися владі, яка притримала його перші поетичні збірки. Так, збірку, «Колір щастя» було знято з друку вже в друкарні. І лише через багато років побачили світ збірки «Росава», яка в 1993 році відзначена обласною літературною премією ім. В. Сосюри, «Вічні косарі» та двотомник «Я ‒ Святославич». Справжнім досягненням А. Мироненка є вірш «Плакуча верба», який став піснею (7 композиторів написали до нього музику). Знамениту «Плакучу вербу» було надруковано у всесвітньому українському журналі «Нові дні» в Торонто, Онтаріо, Канада; пісня на слова цього вірша виконувалася і тиражувалася в Австралії.

Анатолій Загнітко. Анатолій Панасович Загнітко ‒ український науковець,  доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України), відмінник освіти України, випускник Донецького національного університету (тоді ‒ Донецький державний університет), завідувач кафедри загального та прикладного мовознавства і слов’янської філології Донецького національного університету імені Василя Стуса (2015-2019), декан філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса (2020), член-кореспондент НАН України (2012), член Донецького відділення НТШ. З 2011 року ‒ дійсний член НТШ в Україні.

Валентина Соболь ‒ українська літературознавчиня, перекладачка, редакторка. Докторка філологічних наук. Професорка. Членкиня  НСПУ. Членкиня Донецького відділення НТШ. Дійсна членкиня НТШ в Україні. Керує аматорським «Театром живого слова» факультету прикладної лінгвістики та східнослов’янських філологій Варшавського університету: поставлені уривки із драм Лесі Українки  «Лісова пісня», «Одержима» та «Бояриня» (2001), драму Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» (2002), конкурс модерної поезії (2003), кабарет-виставу «Синій корабель» (2004), театралізоване Шевченківське свято «І генії кохають» (2005). Фрагменти із вистав «Театру живого слова» були показані по українському каналу Варшавського телебачення. Автор понад 200 праць з історії української літератури.

14 лютого 2022 року під час урочистої передачі до бібліотек Донецької області книг, виданих за кошти обласного бюджету, та з нагоди Міжнародного дня дарування книжок. Участь у заході взяв голова Донецької облдержадміністрації, керівник обласної військово-цивільної адміністрації Павло Кириленко 

2000-2024 рр. з’явилася нова хвиля українських літераторів: Н. Бугир, П. Кущ, Б. Слющинський, О. Куликов, В. Оліфіренко, В. Романько, М. Сіробаба, Г. Грибанов, Л. Новікова-Бем, П. Гайворонський, Є. Баль, В. Глущенко, К. Карабєн-Фортун, А. Папуш, Н. Ковальська, М. Ключова, О. Максименко, Б. Кривобок. Саме ця когорта українських письменників Донеччини наразі творила (декого вже нема) і творить сучасний період в літературі свого краю. З 2011 по 2019 рік Донецькою обласною організацією НСПУ керував Павло Кущ. А з 2019 року і станом на сьогодні Донецькою обласною організацією НСПУ керує Микола Сіробаба. Одним з головних напрямків Донецької обласної організації НСПУ є збереження кращих традицій вітчизняної літератури, поповнення її рядів новими молодими талантами.

 

Олег Максименко,

відповідальний секретар Донецької обласної організації НСПУ

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.