“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleh-k-romanchuk-fantomni-boli-biloho-orla-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Люди і нації – то не шафа,
яку можна переставити
з кутка в куток.
(Станіслав Лем)
ПРО ЛОГІКУ ІСТОРІЇ
18 червня 2026 року в повітовій та міській бібліотеці в Рибнику відбулася зустріч з президентом Александером Квасневським. Цей начебто поміркований політик стверджує: «Для нас УПА — це політично-військове угруповання, яке несе відповідальність за вбивство близько 100 тисяч поляків (?! – О. Р.) на Волині. Для українців це визвольна армія, яка прагнула допомогти побудувати незалежну державу та звільнити її від двох історичних окупантів, а саме Росії та Польщі. Степан Бандера для нас — терорист, який вбивав польських міністрів (?! – Л. Р.). З української точки зору — це герой, адже він боровся за незалежність».
Як бачимо, і президент Кваснєвський хибує на історичну об’єктивність. Звідки взялася ця цифра 100 000? Навіть польські історики говорять, що немає більше 30 000 і принципово не може бути. Втім покійний професор Едвард Прус публічно твердив, що звідкілясь має докази про вбивство українцями 500 тисяч поляків.
11 липня 2023 року доктор Кароль Навроцький, тодішній президент Інституту Національної Пам’яті (Instytutu Pamięci Narodowej), в інтерв’ю Telewizja Republika зауважив, що «українці мають право самі обирати своїх героїв, навіть якщо для них героєм є Степан Бандера чи Роман Шухевич. Поляки не обиратимуть патронів українських вулиць» («Ukraińcy mają suwerenne prawo do wybierania własnych bohaterów, nawet jeśli są nimi Stepan Bandera czy Roman Szuchewycz. Zaznaczył, że Polacy nie będą decydować o nazwach ukraińskich ulic i nie rości sobie do tego żadnych pretensji»). Водночас він наголосив, що Українська повстанська армія (УПА) сама по собі є злочинною та націоналістичною організацією.
Хай там як, але гучних протестів з боку Польщі щодо надання підрозділам ЗСУ почесних найменувань, пов’язаних з героями УПА (а таких найменувань з’явилось близько двох десятків) не послідувало. І раптом така болісна, категорична реакція. З якого добра-дива? Можна припустити, що маємо вияв політичного шантажу України, спричинений боротьбою за польський електорат. Однак Кароль Навроцький заявив, що cкандал довкруж ордена Білого Орла стосується історичних питань, а не внутрішньої політики чи розпалювання міжнаціональної неприязні: «Суперечка не стосується внутрішньої політики Польщі. Усі патріоти розуміють злочини, які українські націоналісти скоїли на польській землі. Суперечка стосується сприйняття історичних питань і того факту, що в Польщі ми не приймаємо червоно-чорний прапор Бандери… Ця суперечка взагалі не стосується внутрішніх питань Польщі. Їх не існує, бо всі поляки знають і розуміють, скільки зла заподіяли полякам, польським дітям українські націоналісти».
Знову за рибу гроші!
Як усе було насправді, точно невідомо. З цим мають розібратись історики. Об’єктивно. Не забуваючи про причинно-наслідковий зв’язок подій та явищ.
Можна, приміром, згадати зроблений Іваном Франком переклад уривку із записок правобічного шляхтича «На нашій – не своїй землі».
Можна згадати фундаментальне дослідження французького історика Даніеля Бовуа «Український трикутник» («Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ, 1793–1914 рр.»), яке не вельми до вподоби польським історикам. Вони по суті замовчують працю українського історика Богдана Гудя «Jak się ma pojęcie kresów do Ukrainy?», опубліковану польською мовою 2017 року, та інші дослідження ученого в царині польсько-українських стосунків. Вартує ознайомитись з дослідженнями Гжегожа Мотики і Казімєжа Вуйціцького. На його думку, «ототожнення бандерівського руху з нацuзмом є результатом впливу російської пропаганди». Саме тому абревіатура «УПА» або згадування прізвища «Бандера» викликають негативні емоційні реакції в Польщі.
Багато чого істориками замовчується й ігнорується. У висліді страждає Правда й Об’єктивність.
Коли у студії державного телеканалу TVP Info пролунали слова про винищення польських жінок і дітей на Волині, Казімєж Вуйціцький – історик, публіцист і політик, дуже достойна і відважна людина, парирував: «Злочини проти цивільного населення були також з польського боку». Він також чітко заявив: «Значна частина польської реакції на УПА ґрунтується на незнанні української історії». Під час дискусії про УПА та польсько-українську історичну пам’ять історик зазначив: «Порівняння УПА з польськими «проклятими солдатами» є очевидним». Представникові Конфедерації Міхалу Нєзнанському, який був присутній в телестудії і почав говорити про Волинську трагедію як доказ неможливості таких порівнянь, Вуйціцький відповів: «Вас характеризує ганебне незнання України».
У житті суспільства, окремої людини кожна подія (причина) неминуче породжує іншу (наслідок). Причинно-наслідковий зв’язок – це фундаментальний принцип Природи. Такою є логіка життя. Такою є логіка історії. Він неї не втечеш і не заховаєшся. Кожний вчинок, кожна дія чимось умотивовані, мають підґрунтя.
Добрий знавець історії Польщі знає, що в минулому радикальні виступи українців проти поляків не відбувалися поза контекстом того, як самі поляки ставилися до українців. Їм поляки завдали багато лиха. Але сьогодні наш спільний ворог Росія. І нам потрібно домовлятися. Важливіший державний інтерес, аніж історична образа.
Багато поляків переконані, що треба будувати відносини з Україною в довгостроковій перспективі, доки вона не стане членом Європейського Союзу. Кілька фрагментів інтерв’ю з громадянами Польщі (https://www.youtube.com/watch?v=B8jBZxi1uqQ):
«Мусимо постійно допомагати країні, яка веде з нашим ворогом гігантську боротьбу за виживання, – категорично стверджує літня полька. – Якщо почитати історію, то побачимо, що цій країні ніколи не щастило самостійно вирішувати що-небудь. Спочатку її руйнували поляки. Така правда. Поляки знищували Україну. Безперечно, Волинь – це інцидент, який став відповіддю на майже 300 зруйнованих православних церков у Другій Польській Республіці. Будь ласка, вивчіть історію».
– Як, на вашу думку, виглядає на даний момент конфлікт між Варшавою та Києвом? – запитує журналістка інтелігентного пана середніх років. – Це катастрофа?
– Я скажу так: це катастрофа. Сьогодні я відкрив європейські, а також американські газети. Переглядаю. Катастрофа. Скрізь про це пишуть у дуже негативному контексті. Єдині медіа у світі, які схвалили рішення президента Навроцького, – це кремлівські, путінські медіа.
– Навіщо це президенту Навроцькому?
– Думаю, для внутрішнього вжитку. Переслідування українців у Польщі – це гасло, яке стає дедалі популярнішим, огидним, ксенофобським. Але підігрівання таких настроїв грає на руку радикальним правим. А президент Навроцький вже давно вступив до радикальної правої партії».
Частина польського суспільства має серйозні проблеми зі ставленням до українців. Цей факт ігнорувати безглуздо. Політики на кшталт Навроцького не створюють ці настрої з нуля. Вони їх підхоплюють, посилюють і конвертують в політичний капітал.
За даними соціологічного дослідження Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського, (Mieroszewski Centre – Central and Eastern Europe, польська державна інституція, яка фінансується МЗС Польщі), 35% поляків сьогодні декларують негативне ставлення до українців. А після нещодавнього скандалу навколо теми УПА ця частка зросли до 51%.
РЕТРОСПЕКТИВА: ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ ОКУПАЦІЇ
Політика Юзефа Пілсудського, а згодом дії Армії Крайової щодо України були класичною імперською політикою упокорення й етнічних чисток. Йдеться, зокрема, про колонізацію українських земель («Осадництво»).
17 грудня 1920 року польський Сейм ухвалив закон «Про надання землі солдатам Війська Польського». Їм на території Волині, Галичини та Полісся до 1939 року безкоштовно або на пільгових умовах передавали конфісковану у колишніх поміщиків та держави землю – понад 1 мільйон гектарів. У сільській місцевості оселилося близько 200 тисяч «осадників» із сім’ями, близько 100 тисяч переїхали до міст.
Політика «ревіндикації» (повернення майна) в Другій Речі Посполитій у1930-ті роки була спрямована на ліквідацію, руйнування або передачу православних храмів і майна на користь Католицької церкви. На територіях тодішнього компактного проживання українців – Холмщині та Південному Підляшші – з середини травня до 16 липня 1938 року було знищено 127 святинь. Такі брутальні дії польської держави у перспективі не могли не позначитися на міжнаціональних стосунках через якихось п’ять років. А ще була жорстока, брутальна пацифікація селян Галичини. Насильство у відповідь неминуче породжує насильство…
За міжнаціональною ненавистю традиційно стоять замасковані або й відверті територіальні претензії. Територіальні фантазії нікуди не поділися Не щезла інституційна вертикаль українофобії. Частина польського суспільства має серйозні проблеми із ставленням до українців. Цей факт ігнорувати безглуздо. Політики на кшталт Навроцького не створюють ці настрої з нічого. Вони їх підхоплюють, посилюють і конвертують в політичний капітал.
Маємо наочний приклад того, як минуле нищить майбутнє. Політики в пісочниці розпалюють міжусобиці задля власних рейтингів, а через їхні амбіції потерпають посполиті. Але цього ніхто не хоче усвідомлювати. Ніхто не хоче слухати одне одного. Емоції зашкалюють. Аргументи й факти ігноруються. Логіка відпочиває на маргінесі політичних зацікавлень лідерів суспільної думки…
«Історичні проблеми» щодо України мають лише ті, хто колись окуповував цілу або частину нашої країни. Жодна країна, що не має спільного кордону з Україною, не має ні «історичних», ні інших проблем до українців. Хіба Ізраїль?
Про окупацію. 17 жовтня 2017 року Міністерство закордонних справ Польщі подало офіційний комунікат: «Польща ніколи не окуповувала Україну. Деякі території сьогоднішньої української держави входили до складу Республіки Польща на підставі міжнародного права».
Олександр Зінченко, відомий український історик, цитує інструкції, в яких 28 листопада 1918 року тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз’яснює своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині і Волині.
У Державному архіві Львівської області зберігається «львівський» примірник цих інструкцій. У них Пілсудський кілька разів називає окупацію – окупацією: «…Вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині».
Пілсудський продовжує: «Військова окупація дозволяє тимчасово не розв’язувати політичних справ, які в цей момент назріли для остаточного полагодження». І далі: «У попередній інструкції я визначив, що районом діяльності пана генерала є край з польським і українським населенням. Я вживаю цього терміну свідомо, щоб таким чином не обмежувати військову діяльність і окупацію в напрямку на Схід».
«Під час Другої світової війни цей конфлікт вибухнув жахливою кривавою розв’язкою. Волинської різанини ніколи б не було, якби Польща восени 1918 року не окупувала земель, заселених українцями. Це була помилка, за яку і поляки, і українці заплатили жахливу ціну. Це не виправдовує різанини, але пояснює одну з її причин.
Теперішнє політичне керівництво Польщі виявилося нездатним до критичної рефлексії власної історії, нездатним до визнання помилок. Чому? Середовища, які сьогодні формують політичний порядок денний Польщі, парадоксально сполучають імперський патерналізм щодо «молодших братів» із комплексом жертви – «Христоса народів» (Олександр Зінченко).
Степан Ріпецький у ґрунтовному дослідженні «Українсько-польська дипломатична боротьба 1918-1923» (Stepan Ripetskyj «UKRAINIAN-POLISH DIPLOMATIC STRUGGLE 1918–1923» – Ukrainian Research and Information Institute, Inc. Chicago ILL. – 1963) пише, що українсько-польська війна 1918-1919 рр. і подальша дипломатична боротьба за західно-українські землі (зокрема, за Галичину), яка умовно завершилась рішенням Ради послів 14 березня 1923 р., представила й відобразила лише один розділ у столітній трагічній історії українсько-польських відносин.
Цитуємо: «Чотирнадцять пунктів президента Вудро Вільсона, проголошених від імені союзних держав, включали в себе право народів на самовизначення як основи, на якій мав би творитися майбутній світ і мала б втілюватися програма європейської реконструкції – зокрема, у Східній Європі. <…> Тринадцятий пункт Вільсона звучить так: «Треба створити незалежну польську державу, що має включати в себе території, населені виключно й беззаперечно польським населенням». <…> У зверненні, проголошеному 11 лютого 1918 року перед початком спільного засідання Сенату й Палати представників, президент Вільсон сказав, що «самовизначення – це не просто фраза. Це імперативний принцип дії, який державні діячі й надалі ігноруватимуть на свій страх і ризик». <…> Польські працівники відділу на Мирній Конференції в Парижі (Ігнацій Падеревскі й Роман Дмовскі) були добре обізнані з тим фактом, українці становили близько 70 відсотків населення Східної Галичини і що вони не хотіли потрапити під владу Польщі. Тому, щоб виправдати свої агресивні плани щодо Східної Галичини, вони висунули ідею про відновлення історичних кордонів колишньої Польщі, тобто Польщі до 1772 року.
- Дж. Тойнбі, аналізуючи польські вимоги до історичних територій, кваліфікував їх як «мегаломаніакальне імперіалістичне польське прагнення відновити кордони тисяча сімсот сімдесят другого року для життєвого простору привілейованої польської нації». Прем’єр-міністр Італії Франческо Нітті у своїй оцінці результатів імперіалістичних мрій Польщі також був налаштований доволі скептично. Він сказав: «До того ж, Польща має безмежні мрії про велич за кордоном, водночас лише поглиблюючи розруху всередині себе самої. Вона поневолює себе для того, щоб поневолювати інших»> <…>
Український народ ніколи не визнавав польську окупацію законною. Відразу після рішення Ради Послів 14 березня 1923 року багато тисяч демонстрантів вийшли на знак протесту у Львові, столиці Східної Галичини. На демонстрації 24 березня 1923 року на Площі Святого Юри протестувальники виголосили урочисту клятву: «Ми, український народ, клянемося, що ніколи не визнаємо польських правил, ми будемо використовувати всі шанси, аби скинути з себе ненависне ярмо польського рабства і об’єднатися з великим українським народом в якості незалежної української держави, що охоплює всі українські землі». <…> Ухвалою Ради Послів у Парижі 14 березня 1923 року Східна Галичина була повністю включена до складу Польщі: її східні кордони відповідали тим, що були зафіксовані в Ризькому Договорі 1921 року. Ухвала Ради Послів порушувала принцип президента Вільсона щодо права народів на самовизначення і суперечила чітко визначеним обов’язкам Верховної Ради стосовно Галичини. Ухвала юридично санкціонувала збройну окупацію Польщею території України і тимчасово припинила чотирирічний міжнародний процес стосовно долі Галичини. <…> У 1919-23 роках Польща домоглася дипломатичної перемоги в Парижі. Шість мільйонів українців були включені до складу Польської держави. Результати цієї перемоги, однак, були катастрофічними не лише для української громади в межах Польщі, але й для самої Польщі».
Пілсудський порушив Варшавський договір з Петлюрою. Попри зобов’язання визнати незалежність УНР і не укладати сепаратного миру з більшовиками, Україна була зраджена. У березні 1921 року Польща підписала Ризький мирний договір із РСФРР та УСРР. Варшава де-факто визнала маріонетковий совєтський уряд у Харкові та розділила українські землі з більшовиками.
«Польща у 1918-1921 роках стала на шляху української державності, наслідком чого стала загибель мільйонів українців. У 1933 році Польща приєдналася до змови мовчання про геноцид українців у СССР. Польська держава ніколи за всю історію не перепросила за свою співвідповідальність у найжахливіших трагедіях українського народу. Це величезний гріх, який більшість поляків не усвідомлює. А значна частина польського суспільства цю відповідальність заперечує. І це говорить про те, що польське суспільство зараз перебуває в тій динаміці, яка свідчить про жахливий занепад цінностей. Польща знову повертається у 1933 рік» (Олександр Зінченко).
Темних сторінок в історії Другої Речі Посполитої не бракує. Про її співпрацю з нацистською Німеччиною у 1930-х роках у Варшаві воліють не згадувати. Скажімо, замовчується, як 26 січня 1934 року за ініціативи Юзефа Пілсудського та Адольфа Гітлера у Берліні була підписана «Декларація про незастосування сили». Згодом «Начальник держави» приймав міністра пропаганди Рейху Йозефа Геббельса. Коли Юзеф Пілсудський помер, Гітлер оголосив у Німеччині всенародну жалобу. У своїй телеграмі польському уряду він назвав маршала «творцем нової країни» і зазначив: «Разом з польським народом і німецький народ оплакує смерть цього великого патріота, який через своє всеохопне співробітництво з німцями зробив велику послугу не тільки нашим країнам, а й надав неоціненну допомогу в заспокоєнні Європи».
На похованні Пілсудського був присутнім Герман Герінг. Нацистська газета Völkischer Beobachter написала: «Нова Німеччина схиляє свої прапори і штандарти перед труною цього великого державного діяча, який першим мав відкриту довіру і повний союз з націонал-соціалістичним Рейхом».
Упродовж1938–1939 рр. до Польщі з офіційними візитами приїжджали керівник поліції Німеччини генерал Далюге, міністр юстиції Герман Франк та керівник СС і шеф гестапо Генріх Гіммлер. На запрошення німецьких друзів-нацистів, начальник польської поліції генерал Заморський 1938 року відвідує з’їзд НСДАП у Нюрнберзі.
Після того як Гітлер захопив Судети, польські війська 2 жовтня 1938 року окупували чехословацьку територію – Тешинську Сілезію, де проживало 230 тисяч осіб.
Невеличкий історичний екскурс. «По війні чехи повернули собі Судети, і президент Едвард Бенеш видав кілька декретів, згідно з якими всіх чеських німців було вигнано за межі Чехословаччини. Вигнання перебігало у жахний спосіб. Чехи мстилися на старих, на жінках, на дітях. В судетському містечку Постелберґ, яке ниньки називається Постолопрти і в якому я й пишу ці невеселі рядки, чехами вліті 1945-го розстріляно близько тисячі німецьких старих, жінок, дітей. Тогочасники розповідають, що селяни з поблизьких сіл сунули в Постелберґ, як на ярмарок з тиром: «Постріляємо!». Письменник Лудвік Вацулік засуджує катівську жорстокість своїх земляків, але не засуджує самого вигнання» (Микола Шатилов, український поет, есеїст, критик і перекладач, який мешкав і упокоївся в Чехії).
У грудні 1938 року польський дипломат Ян Каршо-Седлевський у розмові з німецьким колегою заявив: «Через кілька років Німеччина воюватиме з Радянським Союзом, а Польща підтримає в цій війні Німеччину… Територіальні інтереси Польщі на Сході, передусім за рахунок України, можуть бути забезпечені лише шляхом заздалегідь досягнутої польсько-німецької угоди».
З огляду на таку політичну доцільність маршал Едвард Ридз-Смігли, головнокомандувач польської армії, у березні 1939 року спричинився до розстрілу польськими прикордонниками без суду і слідства від 500 до 600 полонених бійців Карпатської Січі на Верецькому перевалі.
Сталін виявився переконливішим у співпраці з нацистським фюрером. Тож Гітлер зрадив «союзників» з-під Білого Орла і 1 вересня 1939 року напав на Польщу. Цікаво, що коли в 1939 році німці зайняли Краків, де була могила Юзефа Пілсудського, при ній була виставлена почесна варта.
А потім почався героїчний рух польського руху Опору на окупованій ворогом території. Його особливістю було те, що в протинімецькій боротьбі брали участь різні політичні сили, які мали різні погляди на майбутнє Польщі, але на перший план висувалося завдання національного визволення. Найбільшим військовим формуванням була Армія Крайова (АК), яка підпорядковувалася польському уряду в Лондоні та Головному командуванню збройних сил Польщі.
Героїзацією Армії Крайової і антикомуністичного підпілля нині займається польський Інститут національної пам’яті – організовує різнманітні виставки, конференції та освітні програми. Проводяться різноманітні урочисті заходи, шкільні конкурси та уроки пам’яті. Іменами «проклятих» названо вулиці, парки, школи, громадські установи та військові формування. Проходять масові патріотичні забіги «Тропем Вільчим». У їхній маршрут, звісно, не включені Сагринь, Павлокома, Ласкова, Шиховичі, Залешани, які разом з мирним українським населенням впень були знищені аковцями.
У липні 1944 року польські бойовики Армії Крайової під командуванням полковника Владислава Філіпковського замордували у Львові понад 150 свідомих львів’ян-українців, маючи на руках наперед заготовлені списки з їхніми прізвищами й домашніми адресами.
Така історія. Стисла.
Попри різнопрочитання архівних документів, упевнено можна стверджувати, що політично Бандеру народив Пілсудський. З усіма випливаючими наслідками, які донині «ковбасять» поляків й українців.
ПРО ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВІ ЗВ’ЯЗКИ
Провідний німецький нейрофізіолог і когнітивіст Герхард Рот прийшов до висновку, що лише 15 відсотків людей здатні реагувати на раціональні аргументи, тобто самостійно мислити, об’єктивно та логічно. Учений наголошує: переконання людини часто формуються не шляхом логічного аналізу, а в результаті досвіду, емоцій, впливу середовища.
Дії та вчинки політиків лише підтверджують результати досліджень Герхарда Рота, який зокрема стверджує, що переважна більшість рішень ухвалюються підсвідомо, а свідомість лише «раціоналізує» вже ухвалені раніше. Зміна глибоко вкорінених переконань надзвичайно складна процедура, оскільки мозок «запам’ятовує» шаблони і чинить опір новій, незвичній для нього інформації. Бо вона викликає когнітивний дисонанс (внутрішній конфлікт), порушуючи своєрідний психологічний комфорт. Відтак мозок прагне ігнорувати суперечливі відомості. Такий стан можна назвати консерватизом мислення, що яскраво спостерігається у політичних, релігійних, культурних чи історичних питаннях, коли здавалось би найпереконливіші раціональні аргументи і беззастережні факти неспроможні змінити позицію співрозмовника. Це ми бачимо на прикладі значної частини польського суспільства, представників його політбомонду.
Позитивні психологічні зміни настають через досвід, не через суперечки. Щоб змінити переконання, треба навчитись емоціями впливати на емоції, творити довірливу атмосферу. Формальні взаємні вибачення нічого не дадуть.
Поляки із здивуванням для себе відкрили, що українці, які масово почали прибувати до Польщі 2022 року після початку широкомасштабної російської агресії, зовсім не ті, котрі звикло працювали на будівництві підсобними робітниками, вантажниками у супермаркетах чи збирачами полуниць на фермерських полях. Серед новоприбулих – освічені професіонали, чимало власників недешевих авто, з грішми. Вони поступово почали створювати конкуренцію в бізнесі. Почалися ревнощі. Емоційні, політичні, економічні тощо.
Постімперський ресентимент у польському суспільстві викликаний психологічною травмою на втрату колишньої величі Речі Посполитої («од можа до можа») і водночас розумінням своєї геополітичної вразливості. А ще Польщі притаманне культивування відчуття «головного мученика Європи». З 2017 року Польща почала порушувати питання репарацій від Німеччини за злочини та масштабні руйнування у Другій світовій війні. 1 вересня 2025 року під час вшанування пам’яті про жертви на Вестерплатте з нагоди 86-ї річниці початку Другої світової війни Кароль Навроцький заявив, що вимагає репарації від німецької держави. Мовляв, «Польща, як держава на передовій, як найважливіша країна на східному фланзі НАТО, потребує справедливості, правди та зрозумілих відносин з Німеччиною».
Політичний ресентимент породжує невиправдані вимоги до найближчих сусідів (передусім до України) дивитися на складні сторінки спільної історії виключно через польські окуляри, провокує бажання виступати регіональним лідером. Відтак суспільна думка стає вразливою до антиукраїнської риторики і питання міжнаціональної політики затуляє перспективи стратегічного партнерства.
Україна у війні з московією виборює свободу. Маємо пам’ятати, що наша держава – це передусім res publica. Маємо говорити з сусідами толерантно, але водночас жорстко і прагматично. Не дозволяти чужинецькому шовінізмові маскуватися надуманою «історичною чутливістю».
ПІСЛЯМОВА З YOUTUBE
«Орел – це хижак, який нікому не належить назавжди. Рим кидав його попереду легіонів. Візантія дала йому другу голову, щоб контролювати схід і захід. Цю естафету влади покірно підхопили Габсбурги, Російська імперія і зрештою найстрашніші диктатури XX століття… Польща хотіла вірити, що її білий орел інакший. Народжений з красивої легенди, він задумувався як символ дому, а не загарбання. Але символ влади неможливо одомашнити. Настає момент, коли орла починають не нести на прапорі, а вручати як плату за милість… Орел завжди сідав на груди тих, хто був сильнішим за державу, що його породила. Отут і ховається справжня ціна нагород» (https://www.youtube.com/watch?v=_OoTbI_4WHk).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.