“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Люди і нації – то не шафа,
яку можна переставити
з кутка в куток.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Станіслав Лем)
«ПОЛІТИЧНА ПІСОЧНИЦЯ»
Про гучний політичний скандал у Польщі й Україні, викликаний суперечливим рішенням президента Кароля Навроцького позбавити президента Володимира Зеленського Ордена Білого Орла, написано й мовлено чимало. Розмаїття думок висловили політики й політологи, журналісти й аналітики.
Зрозуміти дії дипломованого історика й держуправлінця (Кароль Навроцький закінчив Вищу школу бізнесу та адміністрації в Гданську, 2008 року здобув ступінь магістра історії, захистив дисертацію, став доктором філософії, тривалий час працював в Інституті національної пам’яті), які спровокували ефект політичного доміно, на наш погляд, можна передусім дотримуючись формальних законів логіки. Усвідомлюючи, що факти є фундаментом для будь-якого висновку.
Ми про здоровий глузд, яким повинен керуватись політик, а надто очільник держави. Ми про досконале володіння високопосадовцем логікою – здатністю чітко мислити, умінням виявляти причинно-наслідкові зв’язки, відтак уникати помилок у міркуваннях, надто коли йдеться про ухвалення відповідальних, доленосних рішень.
У контексті чималих фрагментів спільної польсько-української історії варто нагадати, що у 1930-ті роки представники львівсько-варшавської філософсько-логічної школи перетворили логіку на точну науку, тісно пов’язану з математикою. Серед цих учених був Тадеуш Котарбінський, майбутній президент Польської академії наук, засновник загальної теорії ефективної організації діяльності – праксеології. У своїй головній праці «Трактат про добру роботу» він радив, як діяти раціонально, доцільно та досягати результатів з найменшими витратами: «Людина здатна до самостійного ухвалення рішення стосовно того, що є гідним і що є негідним, на підставі раціонального довільного мислення»; «Хто не розуміє логіки, зазвичай не розуміє й того, що він її не розуміє»; «Не можна бути більшою чи меншою мірою чесним, але можна бути більшою чи меншою мірою нечесним»; «Минуле, що зберігається в пам’ті, є частина сьогодення».
Котарбінський вважав, що для успіху в будь-якій справі потрібен практичний реалізм та уміння чекати, адже «хто не може чекати, той не здатен до дії».
На наш погляд, у Вищій школі бізнесу та адміністрації, що в Гданську, не вивчали «Трактат про добру роботу». Своєрідним підтверджень такого висновку є, приміром, алогічна фраза польського високопосадовця: «Так, ми знаємо, що таке війна, знаємо, що таке боротьба за незалежність, знаємо, що таке пострадянська, а сьогодні – російська загроза, але ми – горда польська нація і маємо свій поріг болю в питаннях, які стосуються нас і наших союзників. І цей поріг болю було перевищено, тому я позбавив президента Зеленського ордена Білого Орла». На таку категоричну оцінку – «ми знаємо, що таке війна, знаємо, що таке боротьба за незалежність» – має право хіба учасник Другої світової війни.
Пригадався ще один львів’янин – Станіслав Лем, знаменитий письменник-фантаст, який зумів зазирнути у майбутнє. Він часто порівнював політиків з «дітьми в пісочниці», які поводяться незріло та егоцентрично, їхні інтелектуальні здібності відстають від технологічних можливостей людства. Тобто йдеться про фаховість політиків. У даному разі польських і українських. Про належне знання ними історії.
До Кароля Навроцького по-різному можна ставитись. Але повертати найвищу державну нагороду Польщі через відділення Нової пошти – це не цивілізовано, не шляхетно. Такий крок і справді нагадує з’ясування стосунків у «пісочниці». Політичній. Адже можна було надіслати через офіційні канали дипломатичну ноту, викликати на Банкову польського амбасадора і гонорово повернути йому орден. Навіщо цей флешмоб: «Поверни полякам їхню державну нагороду».
Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга здав польський орден, посол України в Польщі Василь Бондар повернув Кавалерський хрест ордена «За заслуги Республіки Польща». Як він тепер вибудовуватиме стосунки з польською владою?
Андрій Сибіга запевнив, що Україна відповідатиме дзеркально на недружні кроки з боку інших держав: «Ми будемо дзеркалити всі кроки, особливо якщо ці кроки недружні, якщо ці кроки зневажливі до нашої країни. Час непомічання Україною недружніх кроків, маніпуляцій з нашою історією пройшов. Крапка. Ми тепер будемо дзеркалити».
Нині сповідувати біблійний принцип «око за око, зуб за зуб» справа невдячна. Так недалеко можна прийти до протистояння з іншими державами. Ось уже на знак солідарності з Каролем Навроцьким зголосився повернути Україні орден Ярослава Мудрого ІІ ступеня і Ярослав Качинський, рідний брат убієнного в росії польського президента. На тлі суперечки довкруж повернення нагород колишній прем’єр-міністр Лешек Міллер, очільник «Польської лівиці», запропонував Україні повернути танки, винищувачі МіГ та іншу військову амуніцію. І це аж ніяк не провокація, як декому може здатись. У свідомості багатьох «колишніх» досі закорінене світоглядне антиукраїнство, його поділяє не лише магістр політичних наук, слухач Вищої політшколи при ЦК ПОРП. Цей «лівак» хворобливо фантазує про «п’яту бандерівську колону в Польщі» і запально стверджує, що «воліє бути руською онучею/пелюшкою, ніж бандерівським підгузком» (Wolę być ruską onuca niż banderowskim pampersem) – https://wyborcza.pl/7,75968,32875741,orkiestra-na-titaniku-gra-leszek-miller-mowi-ze-woli-byc.html.
Звісно, на цього політичного аутсайдера можна і не звертати увагу. Але оскільки «політпісочниця» таки існує, то варто навести важливі для сучасного польського політикуму цікаві спостереження уже згадуваного Станіслава Лема, який свого часу емоційно змалював представників «рускава міра»: «Росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розперезаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи й нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження Волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям (врешті, – ІНШИМ!) за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися всьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому сранні на весь світ, який вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість! скóпати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали; а крім того вони МУСИЛИ красти наручні годинники, і коли якийсь їхній малий бідачисько-солдафон не мав уже на це шансів серед німців у шпиталі, бо його попередники забрали все, що можна було забрати, він РОЗПЛАКАВСЯ з жалю і водночас вигукував, що коли негайно не дістане НАРУЧНОГО ГОДИННИКА, то застрелить трьох перших стрічних)» (Lem S. Listy, albo opór materii, Kraków: W-wo Literackie, 2002 s. 261-263. – Переклад Андрія Павлишина).
Суперечливе рішення Навроцького вмент отримало схвальну оцінку інтелектуально здеградованого Дмітрія Мєдвєдєва, другана путіна: «Президент Польщі нарешті позбавив київського дегенерату ордена Білого Орла, який поклоняється нацистам. Впевнений, для головного бандерівця це не стане проблемою: тепер на його зеленій толстовці з’явиться більше місця для Залізного хреста Гітлера із Золотим дубовим листям».
І це симптоматично. Так звана росія – агресивна етносистема з прибраною для маскування в цивілізованому світі назвою іншої держави, існує всупереч здоровому глузду, всупереч законам логіки. Своїми дикими злочинами в Бучі, в Ірпені, в Бородянці, в Маріуполі, в Херсоні, на Харківщині, на Сумщині й Чрнігівщині та в Україні загалом нащадки «визволителів» Львова і Польщі підтвердили і продовжують підтверджувати незнищенність генетичного коду андрофагів. Маємо своєрідну підказку для польських політиків: не варто вивчати історію за матеріалами-інструкціями нквд/мгб/кгб/фсб.
Ще один непроминальний спомин од Станіслава Лема: «Батько прийшов додому (після другого приходу совєтів до Львова. – О. Р.) і сказав, що мусимо збирати речі, інакше станемо совєтськими громадянами. Це жахливо! Треба було виїжджати, інакше нас депортували б».
Так отож.
Чи знають сучасні польські обивателі й політики, хто і як підкинув їм фальшиву тезу про односторонній «геноцид поляків на Волині»?
2013 року москва вже готувалась до війни проти України. Російській агентурі було поставлене завдання перервати союзницькі стосунки Києва і Варшави. До його виконання були залучені проросійські політики в українському парламенті. 1 липня 2013 року одіозний депутат Верховної Ради Вадим Колесніченко ініціював звернення 148 представників Партії регіонів і КПУ до Сейму, аби польські депутати визнали Волинську трагедію геноцидом польського населення з боку ОУН-УПА. У цьому провокаційному документі навіть йшлося, що «в Україні зростають ксенофобські, антисемітські та неонацистські настрої. Їхні представники вже сьогодні є у Верховній Раді».
Реакція колишнього президента Леоніда Кравчука: «Заява 148 депутатів із закликом до польського Сейму визнати події на Волині геноцидом – безпрецедентний у світовій історії випадок, коли політики просять законодавчий орган іншої держави звинуватити у найважчому зі злочинів представників свого народу. Цей крок може бути прирівняний до національної зради».
Не менш різко відреагував і екс-прем’єр Євген Марчук: «Звернення українських депутатів до Сейму Польщі – це ганебний крок із боку всіх підписантів. Звертатися до іноземного парламенту чи уряду з тим, щоб твоїй країні зробили щось погане, це мінімум непристойно. Думаю, тут не обійшлося без впливу деяких російських структур».
Народний депутат від ВО «Свобода» Ірина Фаріон скерувала до голови Служби безпеки звернення щодо наявності ознак державної зради у діях депутатів. З висновку СБУ: «Встановлено відсутність у діях народних депутатів України жодної з форм державної зради та прямого умислу, скерованого на заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності й недоторканості, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, що є обов’язковими ознаками злочину «державна зрада». Нічого дивного. СБУ тоді очолював громадянин Росії Олександр Якименко.
Через дванадцять років, 4 червня 2025-го, Польща таки ухвалила закон про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої. Завершився один з етапів когнітивної (інформаційно-психологічної), війни яку росія веде проти Польщі. Мета московитів – зіштовхнути поляків і українців. Неприваблива історія повернення «Білого Орла» до Варшави це підтверджує.
Вартий уваги фаховий аналіз причин міжнаціонального протистояння на Волині, стисло викладений доктором історичних наук Богданом Гудем: «Після закінчення Другої світової війни в 1945 році багато поляків, які мешкали на східних теренах колишньої Речі Посполитої, стали членами НКВДистських «істрєбітєльних» батальйонів, використовуючи цей свій статус для поборювання українського підпілля. З надією, що совєти рано чи пізно признають їм право на ці терени. До речі, одним з членів «істрєбієтєльного» батальйону був горезвісний професор Едвард Прус, який багато писав про ці події і першим кинув тезу про те, що на Волині загинуло пів мільйона поляків… Ситуація протистояння між українцями і поляками має дуже глибоку історію. Ненависть, яка вихлюпнулася врешті в роки Другої світової війни, накопичувалася упродовж півтора століття і значною мірою завдяки третій стороні. Тобто спочатку Російській імперії, а потім завдяки комуністичній більшовицькій Росії. Власне російська сторона дуже вміло використовувала протистояння між українцями і поляками на теренах Правобережної України, а це три воєводства колишньої Речі Посполитої: Київське, Подільське і Волинське. Політика «поділяй і владарюй» принесла їм просто блискучі результати. До речі, коли говоримо про найвідоміші, найгучніші акції антипольської УПА, то, скажімо, акцію в Порицьку (на Тернопільщині. – О. Р.) в 1943 році, коли в костелі знищили біля 200 поляків, керував такий собі Василь Левочко, якого пізніше бачили в мундирі капітана НКВД прикордонної служби, і якого в 1945 році УПА знищило з засідки біля Грубешова як ворожого агента. Для чого совєтам була потрібна ця різанина? Тому що стояло питання кордонів 1 вересня 1939 року. Совєти логічно вважали, що коли не буде поляків на Волині, то про які кордони 1 вересня 39-го можна говорити».
ПРО ІСТОРИЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, КРИВДИ ТА ОБРАЗИ
Невігластво – це не відсутність знань, а стан, коли людина не знає і не хоче знати. У висліді виникають проблеми історичної інтерпретації, а надто коли вони спартолені кураторами з Луб’янки і Ясєнєво.
Так, після демонстрації 2013 року на німецькому телеканалі ZDF мінісеріалу «Наші матері, наші батьки» («Unsere Mütter, unsere Väter») між Польщею та Німеччиною виник конфлікт на ґрунті трактування історичних подій. На думку поляків, їхніх батьків і дідів показали в непривабливому світлі – у кількох сценах вояків Армії Крайової показано закоренілими антисемітами через репліки: «Жидів ми топимо, мов кошенят», «Жиди такі самі паршиві, як комуністи чи росіяни» тощо.
У цій телестрічці українці з’являються в окупованому Смоленську (?!) в липні 1941 року як поліцаї-колаборанти. Вони носять жовто-блакитні опаски, допомагають нацистам проводити облави на євреїв.
Без коментарів.
У 2016 році в Польщі відбулася прем’єра виразно антиукраїнського фільму «Волинь», який показує знависнілих українців, які винищують поляків…
Помовчимо? Не все так однозначно?
Ще раніше, у 1961 році, за мотивами вкрай тенденційного і суперечливого роману Яна Герхарда «Луни в Бєщадах» («Łuny w Bieszczadach)» був знятий художній фільм «Сержант Калень» («Ogniomistrz Kaleń»). У ньому, як і в оригінальному творі, образи українців подані викривлено та заангажовано. Це й не дивно. Автор командував 34-го піхотним полком війська польського і воював з Українською повстанською армією та брав участь в операції «Вісла»…
Хто з українців напише сценарій і зафільмує правдиву художню кінострічку про трагічну «Віслу»? Після перемоги над московією?
Диявол і справді ховається у дрібницях. Поляки невпинно згадують кривди, заподіяні їм українцями. Про страждання, завдані українцям, воліють мовчати. Найдивовижніше, що замовчуються численні злочини московитів проти поляків.
2024 року пропагандистська інформаґенція ТАСС опублікувала повідомлення під заголовком «ФСБ розсекретила архів про страти нацистами поляків та фальсифікації «Катинської справи». Мовляв, у злочині винні не органи НКВД СССР, а німецькі нацисти. Як зреагувала Польща? Скерувала позов до кримінального суду в Гаазі?..
Катинь – це таємний масовий розстріл близько 22 тисяч в’язнів трьох спецтаборів військовополонених (Козельського, Старобільського та Осташковського) і в’язниць Західної Білорусії та Західної України навесні 1940 року. Про Катинський злочин Анджей Вайда зняв талановиту воєнну драму «Катинь».
Трагічним відлунням Катині стала авіатроща 2010 року під Смоленськом – урядовий літак з Варшави прямував на жалобні заходи, присвячені 70-тій річниці Катинського розстрілу. В ній загинув президент Польщі Лех Качинський і 95 високопоставлених осіб. Слідство досі триває. Можливо, хтось пише сценарій про загибель польської політичної еліти… І коли України переможе путіна, на екрани вийде фільм, присвячений ще одній трагічній сторінці польської історії, до написання якої доклалася росія.
Ще одна «дрібниця» від московитського диявола. У 1937–1938 роках під час Великого терору в СРСР була проведена так звана «Польська операція» – одна з найкривавіших терористичних кампаній совєтського режиму. НКВД убив 111 тисяч «шпигунів» польської національності. Упродовж 1934–1937 рр. з України було виселено понад 63 тисячі поляків, а впродовж 1940–1941 рр. із західних областей України у східні райони СРСР депортовано ще 160–180 тис. осіб.
«Польська операція», вочевидь, теж потребує сценариста і режисера. Запросять творців «Волині»? Замість цієї вкрай заідеологізованої стрічки польським кінематографістам варто було б відзняти блокбастер про історію 2-го Польського корпусу генерала Владислава Андерса, дружиною якого була українка Ірина Яросевич, талановита співачка, актриса та громадська діячка, але яка за час подружнього життя через розмаїті політичні обставини, через польський шовінізм, не могла признаватися до свого етнічного походження, до своєї національності. До речі, близько 20 відсотків особового складу «Армії Андерса» становили етнічні українці та білоруси…
Варто нагадати нашим сусідам, як під час Другої світової війни західні Альянти сповна використали патріотизм поляків, а згодом, у підсумку зрадили своїх мужніх союзників. Після здобуття Монте-Кассіно Владислав Андерс запевнив своїх солдатів: «Ми віримо, що наші союзники – Британія і США – допоможуть нам зробити Польщу знову вільною і незалежною. Ми знаємо, що без перемоги над Німеччиною не буде звільнена Польща». Не так сталося, як гадалося. На Ялтинській конференції, що тривала упродовж 4–11 лютого 1945 року, лідери трьох держав домовлись, що Польща перейде в зону совєтського впливу. Довоєнний польський дипломат Ян Карський (справжнє прізвище – Козелевський) згадував: «І Черчілль, і Рузвельт – всі протестували: «Це просто абсурд – давати Польщі кордон на Несі! » Черчілль кричав: «Я не збираюся годувати цього польського гусака, він подавиться цими територіями!».
13 лютого Владислав Андерс надіслав британському головнокомандувачу розпачливого листа. В ньому генерал нагадував про численні жертви, яких зазнав корпус від 1942 року: «Уздовж нашого шляху, який ми вважали бойовим шляхом у Польщу, ми залишили тисячі могил наших побратимів. Тому солдати Другого Польського корпусу вважають останнє рішення Конференції трьох держав найсерйознішою несправедливістю… Цей солдат тепер запитує мене: яка мета його боротьби? І сьогодні я не можу відповісти на це запитання».
Результати Ялтинської конференції деморалізуюче вплинули на польських солдатів. Так, 30 військових корпусу покінчили життя самогубством, довідавшись, що Польща опинилася під комуністами.
Владислав Андерс особисто зустрівся з Черчиллем і нагадав йому про запевнення британського прем’єра: «Я і мій друг президент Рузвельт ніколи не кинемо Польщу. Довіряйте нам». Та цього разу Черчилль зверхньо кинув генералові: «Ви можете забирати своїх військових. Ми можемо обійтися без них».
Ображений генерал тільки й спромігся на скрушну репліку: «Це не те, що ви говорили в останні кілька років». Він усвідомив зраду союзників і почав замислювався над тим, щоб відвести свій корпус у запілля. Його відмовив Річард Маккрірі, командувач 8-ї британської армії. Хоча Ялтинська конференція перекроїла Європу, однак польські солдати, які воювали у складі 8-ї британської армії, продовжували чіплятися за останню надію, що їхній бойовий внесок у спільну з союзниками перемогу над нацизмом все ж допоможе змінити умови ялтинських домовленостей і вони зможуть повернутися на батьківщину. Польські підрозділи спільно з союзниками продовжували героїчно битися з німцями, переможно завершуючи італійську кампанію. ІІ Польський корпус закінчив війну 21 квітня 1945 року визволенням міста Болонья.
Перебуваючи в Італії, майбутній прем’єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан висловився про поляків: «Вони втратили батьківщину, але зберегли свою честь». Реальна політика альянтів виявилась цинічною. У мужніх жолнєжів тільки й залишились «Орелики на беретах». У висліді Польща на 45 років опинилася у совєтській зоні впливу як держава, цілком залежна від москви.
Про цю кривду польські політики, схоже, забули. Натомість про українську пам’ятають. І це в той час, коли нам складніше, ніж Польщі – проти України москвія одночасно веде війну когнітивну і конвенціональну.
Світ політики жорстокий. Інтересами маленьких політгравців жертвують. Коли є змога. Коли є відповідні обставини. Проблеми інших вирішувати перегодом. У перспективі. Не завжди. Власний інтерес політичні важковаговики цінують передусім. Нині це наочно демонструють Сполучені Штати Америки на чолі з Дональдом Трампом. До якого, схоже, тяжіє Кароль Навроцький, представник правих сил у Польщі, приміряючись до «MAGA»-обладунків, скинутих Віктором Орбаном.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.