“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
Кожного дня з усіх ЗМІ ми чуємо постійні порівняння поведінки російських солдатів та політиків в нинішній війні в Україні з німецькими фашистами. Українські політологи й публіцисти проводять тезу, що за методикою політичної брутальності, жорстокістю військових дій, фальшивістю й брехливістю пропаганди, загальним цинізмом росіяни продовжують злочинну традицію нацизму й створили новітню державу тоталітарного типу. Чи справді це так? Тобто чи історично німецькі фашисти були вчителями теперішніх рашистів, чи навпаки? З’ясуємо історичні джерела.
Відомо, що перші в історії Європи воєнізовані політичні організації були створені на самому початку ХХ ст. в Російській імперії і загально вони називалися «Чорна сотня». Саме їхня методика й стилістика поведінки вплинула на різні європейські праворадикальні рухи, однак у світовій політології не прийнято вважати чорносотенський рух прообразом фашизму. Чому? Загадка. Тож проаналізуємо минуле.
Сама назва «чорна сотня» походить від назви посадських «чорних сотень» в Московії ХVІ ст., які платили ремісничі податки цареві, на відміну від «білих сотень», які платили податки місцевим феодалам-боярам. У час Смути на початку ХVІІ ст. «чорною сотнею» назвали основу ополчення князя Пожарського й старости Мініна, які визволили московію від польської інтервенції. Тобто у цій назві росіяни зберегли пам’ять про національну перемогу й традицію консолідації нації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У кінці ХІХ ст. на хвилі патріотичного та великодержавницького піднесення в країні символ «чорної сотні» реанімували як ідею національної консолідації різні монархістські рухи. На початку ХХ ст. на ґрунті ідеології «православие, самодержавие, народность» почали виникати агресивні, шовіністичні, реакційні політичні організації, санкціоновані найвищими елітами Російської імперії: «Русское собрание» (засноване в 1900 р., лідер – князь Дмітрій Ґоліцин), «Союз русских людей» (1905 р., лідери – князі Пьотр і Павєл Щербатови), «Русская монархическая партия» (1906 р., лідер Владімір Ґрінґмут, заступник князь Дмітрій Долґорукий), «Союз русского народа» (1905 р., лідер Алєксандр Дубравін), «Русский народный союз имени Михаила Архангела» (1907 р., лідер Владімір Пурішкевич), «Всероссийский национальный союз» (1908 р., лідер Ніколай Сєрґєєвський). Окрім того, майже в усіх російських губерніях існували буквально сотні місцевих організацій подібного змісту, які вели дуже активну діяльність, зокрема багато регіональних відділень названих партій було в Україні. Інакше кажучи, це був масовий, системний та потужний рух, до числа прихильників якого належали десятки відомих і впливових людей, часто пов’язаних із царською родиною, – від знаменитого науковоця-хіміка Дмітрія Мєндєлєєва до патріарха Тихона (Василія Бєллавіна).
Тут треба зауважити, що в Російській імперії не було демократії до початку ХХ ст., відповідно не було політичних партій, тому чорносотенні організації сформувалися тільки від 1900 р., але сам чорносотенський рух існував раніше, принаймні від 1880-х рр. Саме тоді у 1881-1884 рр. були здійснені перші антиєврейські погроми в Росії як реакція на вбивство царя Алєксандра ІІ революціонерами-народовольцями у 1881 р., а саме євреїв російські шовіністи звинувачували в стимулюванні революційного соціалістичного підпілля. Спорадично шовіністичні погроми росіян проти різних народів-меншин вибухали ще в період між 1821-им і 1871-им роками. Тож на початок ХХ ст. це вже була тривала традиція політичної боротьби російських ультраправих і реакціонерів зі своїми опонентами.
У цій статті ми будемо спиратися на ґрунтовну працю Ігоря Омельянчука «Черносотенное движение в Российской империи (1901—1914) (К.2007, 744 с.), побудовану на тисячах архівних та пресових джерелах, на інших авторитетних дослідженнях в цій темі, і таку, що дає цілісну картину розвитку чорносотенного руху в Російській імперії, про його джерела і стимули.
Історичними основами чорносотенства були ідейно-політичні тенденції, започатковані бурхливими подіями початку ХІХ ст., коли тривали наполеонівські війни. У післянаполеонівську добу Росія переживала стрімкий період національного піднесення й самозаглиблення. З одного боку, її перемога над революційною Францією стимулювала велику гордість, впевненість у своїх силах: Росія здобула велетенські території – Бесарабію, Центральну Польщу, Фінляндію, Південну Вірменію і Південну Грузію, вона домінувала в Європі після Віденського конгресу переможців 1815 р., її армія була величезною, природні ресурси – безмежними. Росія вела експансію в усіх можливих напрямках: на Кавказі, в казахстанських степах, в Сибіру та на Далекому Сході – і це породжувало пафосні й оптимістичні настрої в російському суспільстві, було основою для стрімкого піднесення і розвитку її культури та літератури. Імена Н.Карамзіна, В.Одоєвського, П.Чаадаєва, М.Поґодіна, В. В’язємського, А.Ґрібоєдова, К.Рилєєва, В.Жуковського, А.Пушкіна, М.Лєрмонтова та ін. говорять самі за себе. З іншого боку, ідеї й настрої романтизму, які лавиною прийшли з Європи, розбуджували в росіян національну містику, глибокий традиціоналізм, широкі програми культурного розвитку та інтелектуального переосмислення своїх національних традицій. Сумарно ці почуття й візії породили таке унікальне й масштабне російське явище, як слов’янофільство. Це був культурницький та інтелектуальний рух від 1830-х рр., спрямований на пізнання власної історії, глибин духовності, на пошуки цивілізаційної ідентичності Росії з візією про єдність слов’янських народів.
Перші видатні слов’янофіли були оригінальними філософами, літераторами й науковцями: Іван Кірєєвський (1806-1856), Алєксєй Хом’яков (1804-1860), Алєксандр Кошелєв (1806-1883), Стєпан Шевєрьов (1806-1864), Константин Аксаков (1817-1860), Іван Аксаков (1823-1886), Юрій Самарін (1819-1876) та ін. Попри те, що вони вели цікавий діалог з німецькою класичною філософією, особливо з Ф.Шеллінґом, перебрали від неї могутній ірраціоналізм, панорамність мислення, діалектичність, історіософізм, слов’янофіли сформували кілька оригінальних концепцій, які стали програмними для розвитку Росії й російської нації на довгі часи. Головні з них:
1) кожна велика нація має відчувати своє покликання;
2) Росія призначена відіграти особливу роль в просторі Євразії;
3) росіяни втратили свою національну самобутність в період від Петра І через наплив західних ідей і культури, загубили свої духовно-культурні джерела, які треба відновити;
4) зараз відроджуються слов’янські народи й Росія повинна очолити цей процес;
5) Захід, Європа – це конкурент Росії, і з ним треба змагатися, Західна надміру раціоналістична, матеріалістична цивілізація занепадає, її роль лідерства має перейти до Росії;
6) православ’я – це духовна субстанція Росії, головний оберіг її, і тому російський народ має з особливою силою плекати свою православну своєрідність, свій традиціоналізм (своєрідний православний фундаменталізм).
Головним наслідком слов’янофільської агітації було розбудження екзальтованого російського патріотизму: росіяни, особливо еліти, масово почали культивувати старовину, одягатися за давньоруськими зразками, плекати настороженість щодо всього чужого. Ще одним результатом слов’янофільських впливів стало розбудження ще більшого російського імперіалізму, який відтепер почав уявляти себе «покровителем» всіх слов’ян і претендувати на їхні етнічні території. Відтак через в т.ч. владні інститути росіяни почали створювати свої культурні представництва в різних слов’янських країнах і там вести агітацію про об’єднання слов’ян в «одну цивілізацію», імперія почала вкладати великі кошти в організацію наукових досліджень в сфері слов’янознавства, щоб приваблювати на свій бік інтелігенцію пробуджених бездержавних народів.
Слов’янофіли першими ввели в російську свідомість утопійність як містичну категорію національного мислення: вони переконували російські еліти, що життя в допетровській Русі ХІV—ХVІІ ст. було «ідеальним, гармонійним, органічним», що насправді було антиісторичною фікцією, оскільки в Московському князівстві-царстві панували соціальна й культурна відсталість, політичний деспотизм, суспільне рабство, ксенофобія як державна ідеологія, релігійний фанатизм і примітивна забобонність.
Хоча слов’янофільство не було визнано офіційною ідеологією держави через надмірну радикальність, антиєвропейськість цих ідей, воно потужно вплинуло на російську самосвідомість, оскільки сформулювало привабливі ідеї та програмні концепти для нації та імперії. У різних модифікаціях слов’янофільство проіснувало до сучасності, постійно захоплюючи російських інтелектуалів та культурників. І.Омельянчук так підсумовує про його історичну роль: «Ідеологія чорносотенних партій початку ХХ ст. увібрала в себе основні положення слов’янофільства» (С.492).
Піком розвитку слов’янофільської ідеології стала праця філософа Ніколая Данілєвського (1822-1885) «Росія і Європа» (1869), якого вважають виразником нового витка цієї ідеології – «ґрунтівства» («почвенничества»). Той, використовуючи історіософські ідеї німецького вченого-історика Генриха Рюкерта (1823-1875) про культурно-історичні типи, доводив, що Росія має свою цивілізаційну унікальність, що вона продовжує духовно-цивілізаційну лінію Візантії, що весь Захід – католицтво, протестантизм, раціоналізм, секуляризм, прогресизм, демократія – є віковічним ворогом Росії і треба боротися з його впливами, що в росіян є особлива ментальність, яка залишиться незбагненною для європейців і на цій основі Росія має об’єднати слов’янські народи, інших неєвропейців. У такий спосіб формувалася ідея про вищість Росії, яка нібито ще тільки мала «сказати своє нове слово людству», повести його іншим культурно-цивілізаційним шляхом.
Ось як пише І.Омельянчук про геополітичні візії Н.Данілєвського: «Єдиним рятівним засобом «для лікування наших російських культурних недуг», на думку Н.Данілєвського, є боротьба з Заходом. Найліпшою зброєю цієї боротьби стане «Всеслов’янський союз», приводом до виникнення якого неминуче в найближчому майбутньому стане загострення Східного питання (проблеми послаблення і поділу Османської імперії – О.Б.). Цей союз повинен складатися із Російської імперії з Галичиною і Угорською Руссю, Королівства Чехо-Мораво-Словацького, Королівства Сербо-Хорвато-Словенського, Королівства Булгарського, Королівства Румунського, Королівства Еллінського, Королівства Мадярського і Царгородського округу» (С. 488). Як бачимо, тодішні російські імперіалісти відверто заявляли про своє бажання приєднати всі Балкани, де було багато католиків та мусульманів, неслов’янські Грецію та Волощину, що виявляло певний цинізм в їхній ідеології.
(Закінчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/