“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
Закінчення. Початок див.:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
НЕСВОЄЧАСНІ РОЗДУМИ ПРО СКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ
У самому кінці ХVІ ст., особливо після прийняття Берестейської Унії 1596 р., в Україні розпалюється богословська полеміка щодо змагань православ’я з католицизмом (діяльність і творчість С. і Л. Зизаніїв, Г. і М. Смотрицьких, Христофора Філалета, І. Вишенського, З. Копистенського, Ю. Рогатинця та ін. ). Це призвело, з одного боку, до великого емоційного напруження в українському суспільстві, а з іншого, до втягування у фанатизовану боротьбу козацтва як мілітарної сили: відновлення православної митрополії в 1620 р. за сприяння козацького гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. Формується ціла нова плеяда церковних діячів – Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Ісая Копинський, Тарасій Зорка, Лазар Баранович та ін., – які розгортають релігійну агітацію за консолідацію православного світу, за союзництво із Московією. Це призводить до фатального розламу в українському суспільстві: одна його частина залишається вірною тій цивілізаційній тенденції, яка витворилася ще в ХV ст. й означала зближення українства з Окцидентом, переймання західної культури, здійснення поступових соціальних, церковних, правових реформ в напрямку до здобуття цивілізаційного рівня народів Середньої Європи (тому в Україні поширювалися латинська і польська мови, розквітала культура бароко, розвивалася Унійна Церква); друга частина взялася активно розпалювати нетерпимість до католицтва, поляків, всього західного (ренесансного за духом), бо «поганського». На цьому протистоянні вибухнула хвиля Хмельниччини, яка синтезувала в собі стихійний український націоналізм і протестність православних. Подальша історія є надто відомою: Москва радо скористалася з такого щедрого подарунку і вже до 1709 р. приєднала всю територію Лівобережної України і внаслідок перемоги в Північній війні над Швецією перетворилася на європейську суперпотугу.
У такий спосіб, від початку ХVІІ ст. Україна великою мірою сама себе прилучила до російської цивілізації та імперії, які тільки-но розросталися. Надалі політичне, громадське, соціальне, культурне життя українських еліт було щільно пов’язане з цією цивілізацією і державою. Українці формували інтелектуальні й естетико-мистецькі нурти в них, впливали на ідеологію та стратегію імперії, як Ф. Прокопович, Г.Кониський, О. Розумовський, О. Безбородько та ін., витворювали її соціальні й культурні цінності. Цілі генерації українських управлінців, церковників, освітян, публіцистів, культурників та письменників Наддніпрянщини прилучилися до витворення в Росії атмосфери ненависті до всього католицького, західного, польського. На таких «ідеалах» православного фанатизму й ортодоксії виховувалися цілі верстви, передусім серед інтелігенції та містян.
На початок ХІХ ст. ця тенденція спричинила масову русифікацію українства в межах імперії, витворила з більшості міст Наддніпрянщини «великі генератори» такої русифікації. Нові українські еліти, як культурні, так і політичні, аж до Революції 1917 р. перебували в ціннісно-інтелектуальній ніші Росії й російської культури, що й обумовило тоді поразку Національної Революції, оскільки більшість населення Наддніпрянщини була великою мірою зрусифікованою в усіх аспектах – ментальному, політичному, громадянському, культурному.
Цілковита залежність України від комуністично-російського державного пресу в наступну добу є надто зрозумілою і не потребує коментарів. Наслідком цього стала ще масовіша русифікація людності України та переймання нею ментальних стереотипів Російської імперії (наприклад політичного міфу про «навіки разом» між Росією та Україною).
Отже, майже чотири сторіччя Україна перебуває в тісних цивілізаційно-політичних стосунках з Московією. Цю велику й тяжку спадщину не так легко подолати. Її неможливо відкинути в один момент, рішучим кроком заборони всього російського. Не важко передбачити, що після завершення нинішньої російсько-української війни у нас відразу виникне нова проросійська партія, а скоріше їх буде навіть кілька. Про це промовляють і ті сотні тисяч наших співгромадян, які тихо чекають «на Путіна», і та вперта прив’язаність до російської мови, яку ще демонструють мільйони з них, і та культурно-ментальна прив’язаність до російського простору панівних соціальних верств населення південно-східних регіонів України.
Якщо ми сьогодні заборонимо всі російські ЗМІ, перекриємо шляхи інформації про політичну ситуацію в Росії, про російський цивілізаційний феномен, то завтра неодмінно в нас виникнуть великі соціальні групи й цілі стратуми, які будуть агітувати зазирнути в «російський рай», який «кляті українські націоналісти» очорнили й закрили для «передового українства». І це буде закономірним явищем, бо ці стратуми звикли впродовж століть жити в єдності з цим цивілізаційним простором, а історичні інерції долаються дуже важко, на це потрібні комплексні зусилля і концептуальні заходи.
Тому, щоб цього не відбулося, вже зараз в Україні потрібно засновувати культурологічні та політологічні центри, інформаційні консорціуми, які б систематично займалися вивченням російського суспільства, його ідеологічних течій, культурних явищ, господарської проблематики, інтелектуальних традицій і передавали правду про них в український інформаційний простір. Не можна просто демонізувати Росію і все російське (бо оновлена Росія в якійсь прикрашеній формі через деякий час знов прийде в Україну з новими «данайськими дарами» і нею легко спокусяться мільйони століттями русифікованих українців), натомість вартує зробити Росію зрозумілою, передбачуваною, демістифікованою.
Загальні висновки. Проведений аналіз трьох аспектів українсько-російських стосунків в історичному розтині підводить до таких висновкових тез:
цивілізаційні основи України й Росії мають багато спільних джерел, які немудро ігнорувати;
український діалог із сусідньою імперією має будуватися на усвідомленні ментальних та культурних характеристик російського етносу;
загальний цивілізаційний тиск Окциденту, який від ХІІІ ст. почав переживати свій furor period, своє велике піднесення в усіх сферах, призвів до цивілізаційного наступу Середньої Європи на Європу Східну, що на початковому етапі особливо інтенсивно здійснювалося через розростання Великого князівства Литовського, яке охопило всі білоруські й велику частину українських земель;
цей наступ обумовив глибокий ментально-цивілізаційний конфлікт між ортодоксальною православною Московією та рештою руських земель;
у XVII ст. у парадоксальний спосіб окциденталізація України й Білорусі була зупинена стихійним націоналізмом та православним фундаменталізмом, що витворило постійну суспільно-культурну тенденцію передусім в українському суспільстві до плекання антизахідних, антикатолицьких, антипольських переконань;
ця тенденція спровокувала московський наступ на Україну в усіх напрямках: політичному, релігійному, культурному, соціальному;
ідейну спадщину цієї тенденції православного догматизму Москва використовує до сьогодні для того, щоб проникати в український соціум, ця спадщина є вагомою для мільйонів українців;
нинішня Україна не може відгородитися від Московії як колишньої метрополії так, наприклад, як відгородилися після національного визволення Сербія і Болгарія від спадщини Османської імперії, яка була їм абсолютно чужою, тому потрібен певний консенсус, спеціальна інтелектуально-аналітична та пропагандивна робота для концептуального перевиховання українського суспільства у його погляді на все російське;
тисячі талановитих українців доклалися до розбудови російської цивілізації, їхній досвід потрібно використати для того, аби зрозуміти всі помилки наших предків, зрозуміти, як Росія перетворилася на Анти-Європу і не зуміла трансформуватися під впливом Середньої Європи, яка все-таки кардинально змінила Україну;
від XVІІ ст. російський культурний контекст був суттєвим для України, в ньому сформувалися тисячі творчих українців, і сьогодні ми повинні вивчати досвід тих, які поборювали російські впливи, і тих, хто фатально підігравав їм – обидва ці досвіди є цінними, оскільки вони дають приклади яскравих творчих здобутків, які не варто забувати;
безперечно, що в сучасних українських школах має бути кардинально зменшене вивчення російської літератури, однак не в університетах: нові українські еліти повинні, по-перше, знати головних представників українського ідейно-мистецького впливу на російську культуру, по-друге, розуміти специфіку критики самими провідними російськими авторами (А.Пушкін, М.Лєрмонтов, М.Гоголь, І.Турґенєв, М.Салтиков-Щедрін, А.Островський, Л.Толстой, І.Ґончаров, Ф.Достоєвський, А.Чехов, І.Бунін та ін.) російської ментальності та цивілізації, а по-третє, по-філософськи осмислювати найвищі письменницькі здобутки російської літератури, бо ніхто так глибоко не передав трагедію «маленької людини», як М.Гоголь, ніхто не володів стилем письма з такою легкістю, як І.Турґенєв, ніхто з такою дошкульністю та викривальністю критики не описав жахіття Російської імперії з моральними виродженнями цілих верств, бюрократичними знущаннями системи, загальною деградацією громадянства, як М.Салтиков-Щедрін, бо в інших літературах не було з такою моральною силою поставлено проблему міщанського всотування людини та потреби духовних пошуків особистості, як в творах Л.Толстого, зокрема в романі «Анна Кареніна», бо жоден інший письменник не відчув так гостро загрози наступу матеріалізму та раціоналізму (позитивізму), як Ф.Достоєвський, не скритикував ідей нігілістів та соціалістів, не показав процеси зародження тоталітаризму у вигляді большевизму (романи «Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»), як цей напівукраїнець (по лінії батька він був нащадком уніятського священника з Поділля); тож, якщо ми сьогодні позбавимо українську молодь інтерпретувати ці важливі проблеми, то завтра вона буде набагато біднішою духовно й інтелектуально: класична російська література не є відповідальною за становлення і розвиток російського імперіалізму та шовінізму, навпаки, часто вона є нам союзником в тому, аби збагнути фатальну роль Росії в Європі і світі, зрозуміти вади й проблеми її суспільного та культурного буття;
твори російських авторів-класиків повинні видаватися в Україні з фаховими передмовами та коментарями русистів нової формації, які б пояснювали всю специфіку російської культури, тлумачили її імперські сенси, антидемократичні тенденції, національну зверхність до інших народів як вияви глибинних сутностей російської ментальності, сама російська історія повинна постати в правдивому висвітленні, без прикрас та фальсифікацій;
інтелектуальний та філософський дискурси Російської імперії ХІХ – ХХ ст. є важливими та повчальними для нас в кількох аспектах: 1) через них ми усвідомлюємо становлення і роль провідних українських інтелектуалів і культурників – від Михайла Максимовича та Осипа Бодянського до Богдана Кістяківського та В’ячеслава Липинського, від Павла Житецького й Олександра Лазаревського до Юрія Шевельова й Василя Біднова; 2) вони демонструють водночас і ті форми й шляхи ідейного прямування Росії до принципів та ідеалів Європейської цивілізації, які реалізовувалися найбільшими й творчими талантами російської культури, і ті тенденції до фанатичної ідеологізації інтелектуального дискурсу та витворювання в ньому тоталітаристських тенденцій як з правого (А.Хом’яков, Н.Данілєвський, М.Катков, Ф.Тютчев, К.Лєонтьєв, К.Побєдоносцев, І.Ільїн, Н.Трубєцкой та ін., аж до ідеологів «Чорної сотні»), так і з лівого ідеологічного флангу (М.Бакунін, Н.Чернишевський, П.Ткачов, Ґ. Плєханов, В.Лєнін, Л.Троцький, А.Луначарський та ін.); 3) вони показують ту кардинальну лінію морально-ціннісного розламу, яка пролягла між Росією і рештою Європи внаслідок цивілізаційно-ментальних розходжень, яку можна зрозуміти тільки на основі знання і тлумачення російських інтелектуально-філософських нуртів; 4) без розуміння російської цивілізаційно-культурної специфіки ми опинимося перед безміром історичних та культурних проблем (наприклад, чому благородне, на перший погляд, слов’янофільство дало такі страшні плоди – шовінізм і «чорносотенство» в російській політиці, або чому російський лібералізм-демократизм виявився таким слабким в умовах імперії тощо), які не зможемо пояснити, а це потягне за собою нову хвилю захоплення всім російським, оскільки російська культура й надалі стоятиме перед Україною, як велетенський Сфінкс – загадковий і привабливий;
водночас історія російської філософської думки в її найяскравіших іменах – творчість П.Чаадаєва, І.Кірєєвського, А.Ґерцена, П.Юркевича, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, В.Розанова, В.Соловйова, Д.Мєрєжковського, П. Флоренського, Ґ. Шпета, С.Франка, Н.Бєрдяєва, Ґ.Федотова, Л.Карсавіна, В.Зєньковського та ін. – є явищем світового значення, вона ілюструє процес творення оригінальної лінії світової філософії, яка ґрунтувалася великою мірою на тих цивілізаційних, культурних, інтелектуальних традиціях, які виробляла Україна, адже всі філософування цих мислителів були можливі тільки на тій духовно-світоглядній основі, яку виробили українські богослови XVI – XVIII ст., пізнаючи її, ми глибше пізнаємо самих себе;
без розуміння російських ліво-соціалістичних тенденцій, які мали такі химерні переплетення із російською деспотично-рабською ментальністю, ми ніколи не зрозуміємо демонізму російського большевизму-комунізму, а це треба знати й тлумачити, бо українці найбільше в світі постраждали від його репресивної системи;
ми повинні добре знати всі шляхи російської історії з тим, щоб зрозуміти, як в Московії витворилася надзвичайної сили політична інерція до поглинання довколишніх просторів, як ця окраїнна держава Європи зуміла витворити собі дуже агресивну імперську ідеологію, які релігійно-культурні міфи живлять російський експансіонізм, роблять його таким жорстоким та фанатичним;
нам потрібен російський історичний і культурний контекст, аби глибше зрозуміти причини й характер тих ідейно-духовних пасток, в які потрапила Україна від початку свого першого національно-культурного відродження XVI-XVII ст. – поява перших українських православних догматиків та антизахідних тенденцій (діяльність і творчість Л.Зизанія, І.Вишенського, Є.Плетенецького, Й.Борецького, І.Копинського, Л.Барановича, П.Могили та ін.);
водночас історія російської філософської думки в її найяскравіших іменах – творчість П.Чаадаєва, П.Юркевича, І.Кірєєвського, А. Герцена, Л.Толстого, В.Розанова, В.Соловйова, С.Франка, Г,Шпета, Н.Бердяєва, П.Флоренського, Г.Федотова та ін. – є тим простором ідей, який є вселюдським інтелектуальним досвідом і який великою мірою формував і українську культуру; через нього ми можемо глибше збагнути всі особливості східноєвропейської, православної цивілізації, до якої об’єктивно належить Україна;
російський ідейно-політичний дискурс є чудовою площиною для того, аби зрозуміти всі загрозливі тенденції до витворювання ідеологічної та геополітичної програми російського імперіалізму, який ще надовго, можливо, й на століття буде загрозою для Європи і України як її найсхіднішого флангу;
досвід російської антикомуністичної політичної думки й художньої літератури (тут треба назвати просто сотні імен) дозволяє й нам глобальніше усвідомити всю злочинність та антигуманність комуністичного експерименту, який був здійснений на просторі Російської цивілізації;
морально-ціннісне, ідеологічне, культурне змагання між Східною Європою, яку ніби монополізувала собі Російська цивілізація, і Середньою Європою, як ми це описали вище, буде ще тривати довго і для України «російський Сфінкс» (Р.Бжеський) буде тією цивілізаційною амальгамою ідейного хаосу, політичного деспотизму, культурно-ментальної патології, через пізнання якої буде можливим наш опір їй і наше виживання як середньоєвропейської нації.
Чільна ілюстрація: Васілій Шульженко (рф)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/