НЕСВОЄЧАСНІ РОЗДУМИ ПРО СКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ
“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleh-bahan-rosijska-tsyvilizatsiia-chy-potribno-mozhlyvo-vid-nei-vidhorodytysia/
КУЛЬТУРА
Українська культурна самосвідомість закорінена в добі Київської Русі і її фундаментальними складовими є православна духовність, церковнослов’янські писемні традиції, слов’янські світоуявлення, підсилювані великоморавськими, болгарськими, згодом чеськими й польськими ідейно-естетичними впливами, які приходили до нас протягом ХІ – ХV ст.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У ХV—ХVІ ст. через латиномовну літературу, ближчі університети як центри освіти та ідей, віяння протестантизму (перед тим – чеського гусизму) українська культура набула окцидентальних ознак, які стали перевагою в «бароковому» ХVІІ ст. Український класицизм і просвітництво як стилі мислення розвивалися вже більше в річищі нової російської культури, тому уявлення про них можна мати, знаючи весь контекст російської культури ХVІІІ ст. Віховими постатями цієї культури є С. Яворський (1658 – 1722) та Ф. Прокопович (1677 – 1736), а закінчується вона тільки на творчості І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка, які нібито є зачинателями нової української літератури (насправді вони лише «влили» народну українську мову в естетико-стильові матриці класицистично-просвітницької літератури, а національної свідомості, що вони починають щось нове, вони ще не мали).
Український романтизм (крім галицького його варіанту) зародився в тому ж російському культурному контексті і без його розуміння неможливо збагнути імпульси та ідеї українських романтиків (творчість І. Срезневського з його епохальним альманахом «Запорожская старина», Харківський гурток поетів: М. Петренко, Л. Боровиковський, А.Метлинський, О. Корсун, М.Костомаров). Гігантська творча постать Т. Шевченка великою мірою розірвала цей контекст (для Т. Шевченка взірцевим поетом є більше цілком середньоєвропейський А. Міцкевич, під очевидним впливом якого написані такі його архітвори, як «Великий льох», «Кавказ», «Сон (Комедія)», «Сотник» та ін., що першим дослідив галицький літературознавець Олександр Колесса в студії «Шевченко і Міцкевич» 1894). Однак могутні потоки російської культури, яка розквітла у середині ХІХ ст., втримали нову українську інтелектуальну еліту в її річищі. Яскравими символами-прикладами цього є такі дві великі особистості, як М. Костомаров і М. Драгоманов. Система їхнього світогляду й їхніх цінностей цілком формується визначальною парадигмою тодішньої російської культури: гуманізм, прогресизм, космополітизм, а далі – соціалізм.
І знову з’являється маркантна постать, яка силою свого духу й інтелекту пробує розірвати російський культурний контекст: Пантелеймон Куліш. Він засновує перший українськомовний журнал «Основа» (1861—1862), націоналізує письменство через широку й різноманітну тематику й проблематику з великим національним духом, реформує правопис, який починає відрізнятися від російського, стає першим літературним критиком із національним світоглядом, формує нову публіцистику, тобто виховує в українстві громадянську свідомість, розгортає широку співпрацю з поляками, перекладає живою народною мовою Біблію і західноєвропейських класиків (Шекспіра, Байрона, Ґете та ін.). У 1860-і рр. великою допомогою для П. Куліша стає Галичина, де формується нове покоління культурників-народовців: К. Климкович, Ф. Заревич, К. Горбаль, А. Вахнянин, О. Партицький, О. Огоновський, В. та О. Барвінські та ін. Через Галичину в українську культуру приходять потужні середньоєвропейські впливи (австрійські, польські, чеські, сербські, словацькі, хорватські), тут поступово формується національне й громадянське суспільство, розвивається самобутня українськомовна преса (газети «Батьківщина», «Діло», журнали «Правда», «Зоря», «Народ», «Життя і слово»). Власне, через це галицька лінія нашої культури має до сьогодні таку вагу (не завжди усвідомлювану нами), адже вона повернула в Україну потужний вплив Середньої Європи і цим врятувала решту України від цілковитого цивілізайного поглинання Росією.
Завершує цей культурний процес геній І. Франка, який надає українській культурі національної самобутності. Творчість І. Франка художня, публіцистична і наукова є яскравим середньоєвропейським феноменом в усьому: синтетичність мислення, художній еклектизм, велика інтимність стилю, дивовижне поєднання патріархальних і урбаністичних настроїв. Ці ознаки є в усіх великих письменників Середньої Європи: від Ш. Петефі й К. Міксата до Б. Пруса й В. Реймонта.
Усі ці імпульси назавжди відривають Україну від російської цивілізації і культури. Лише брутальна реінкарнація Російської імперії як Червоного Мордору (Совєтського Союзу), з його большевицьким терором й тоталітаризмом, втримує силоміць українську культуру в російських штучних рамках в наступну добу: 1920 – 1990 рр. Тоді Москва, використовуючи сувору цензуру й безглузді ідеологічні заборони, нисильницьки вилучає з української культурної свідомості тисячі імен письменників, науковців і митців. Через примусове введення художнього методу «соціалістичного реалізму» (який насправді був формою прислуговування владі й пропаганди російської зверхності) вона знову міцно «пришпилює» українську культуру до російської цивілізаційної основи.
Однак ми повинні усвідомлювати, що українська культура в період своєї інтенсивної націоналізації між 1860-м і 1920-им роками постійно вела широкий ідейно-естетичний діалог з російською культурою, яка була тоді для неї своєрідним великим медіумом у спілкуванні зі світом. Так, українська культура постійно, починаючи від кволих кроків Г. Квітки-Основ’яненки і бурхливих нуртів Шевченкового слова, відштовхувалася від російської, вела наполегливу роботу, насамперед діями В. Антоновича, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, О. Огоновського, А. Чайковського, Б. Грінченка, О. Маковея, В. Щурата, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, до усамостійнення й увиразнення себе і врешті стала цілком органічною і по-середньоєвропейськи багатою культурою. Та неможливо заперечити, що її інтелектуально-ціннісні параметри, насамперед на Наддніпрянщині, визначалися російським культурним контекстом, як би глибоко не розуміли потребу заперечення / відкидання усього російського більшість з названих подвижників нашої культури.
Тож нинішнє розуміння цього діалогу мало б бути наступним (тут за приклад візьмемо тільки художню літературу, але ці висновки стосуються й інших сфер творчості): нурти й здобутки російської літератури з її великим громадянським скептицизмом (А. Грибоєдов, А. Пушкін, М. Лєрмонтов, К. Батюшков), з її блискучими стильовими та критичними звершеннями (М. Гоголь, М.Салтиков-Щедрін, І. Турґенєв, Л. Толстой, І. Ґончаров), з її глибоким психологізмом та духовними розмислами (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов) сприяла поглибленню й урізноманітненню українського літературного дискурсу; якщо сьогодні ми відгородимося від цієї літератури, то завтра нам цілком незрозумілими стануть підвалини й імпульси творчості більшості українських класиків ХІХ ст., передусім великих українських письменників-реалістів. Так само нам буде незрозумілим феномен українського літературного модернізму, та ґрунтовна перебудова естетичної системи, яка сталася в творчості П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліш, Є. Плужника, М. Зерова, Є. Маланюка, О. Стефановича, О. Ольжича та ін., якщо ми не будемо добре знати нурти російського модернізму (символізуємо його іменами В. Брюсова, А. Бєлого, А. Клюєва, А. Блока, Н. Ґумільова, В.Маяковського). Ще складніше справа стоїть із літературою періоду соціалізму (1920 – 1990 рр.): адже тоді українські письменники в УРСР були залежні від російського ідеологічного й теоретичного дискурсів дуже сильно, хай і примусово, вони просто мусили трактувати дійсність за тими «лекалами», які перед ними ставила совєтська культурна ситуація. Зрештою, російська антикомуністична й дисидентська література є вельми цінною для нас в усіх аспектах: і тим, що вона гостро викривала всю мерзенність большевицької системи терору й визиску, і тим, що витворювала багатий інтелектуальний простір осмислення джерел та особливостей цієї системи.
Росія, справді, створила велику «літературну цивілізацію», головними причинами чого були наступні: а) системне й широке засвоєння західної культури, яке організовувала й фінансувала російська багата держава від ХVІІІ ст.; б) постійне залучення до творення російської літератури талантів з покорених імперією народів (великий відсоток російських літераторів, критиків, філософів, науковців мав неросійське походження або наполовину іноетнічне); в) вдале створення в російській культурі від початку ХІХ ст. атмосфери великого духовного розмаху, імперіальної маєстатичності, цивілізаційного місіонерства, що завжди будило російських авторів до інтенсивних пошуків нового, плекання національної гордості, відчування себе на вістрі всесвітнього поступу, стимулювало творчу активність.
Однак в усій цій інтерпретації російської культурної /літературної теми в нас має нині бути одне «але»: вивчення, тлумачення та сприйняття російської культури / літератури повинно відбуватися в річищі концептуальної відстороненості наукової критики, або, як це ще називається в сучасних наукових методиках, в річищі постколоніальної інтерпретації. Тобто потрібною є ментально-ціннісна перебудова в мисленні передусім українських науковців, також вчителів та публіцистів, в напрямку від прославляння всього російського до тверезого раціонального аналізу його. Сучасний українець повинен зрозуміти, як у велетенській державі-імперії була створена справжня культурна еліта, як ця еліта виявилася заручницею монархічно-агресивної державної системи, яка вимагала від неї вірнопідданства, казенної пропаганди, імперських ідей; як з цього в російському суспільстві розвинувся великий моральний та ідеологічний конфлікт, внаслідок чого більше і краща частина цієї еліти перейшла в опозицію до держави, як згодом на цьому ґрунті виникли радикальні, ліві, революційні ідеї в російській культурі, які повели всю імперію й цивілізацію до катастрофи большевизму; як духовні й літературні велетні російської культури, такі, як М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Ґорький, А. Блок та ін., часами вимушені були підігравати імперсько-шовіністичній пропаганді, створювати фальшиві художні ілюзії, переживати болісні морально-психологічні роздвоєння, мучитися і, відповідно, народжувати химерно-патологічні художні твори; як російська література сприяла або була байдужою до асиміляції поневолених Росією народів; як і чому російська література була відображенням духовних та естетичних пошуків цих народів, наскільки повно і вдало вона синтезувала їхні ментальні та інтелектуальні імпульси, які пласти традиційної культури різних націй асимілювала в собі; як трагічно російська література, постійно перебуваючи в моральному роздвоєнні (ніби і з імперією, і водночас з по-рабському підневільним народом), опинилася в фатальному стані вдавання, фальші, «хлестаковщини» (Є. Маланюк) і цим привчала російське суспільство до імітаторства, позерства, перебування в ілюзії; як російська література несла в собі страшні ментальні вади й комплекси російського етносу усі його нахили до деспотизму й жорстокості, грубий матеріалізм, плебейський охлократизм, брутальність, ксенофобію і як це все по-карикатурному й деструктивно вилилося в т. зв. «естетиці соціалістичного реалізму» в комуністичний період. Саме такий підхід та аналіз до російської тематики уможливить те ментально-інтелектуальне відсторонення, яке сьогодні є нам конче потрібним. Прямолінійні й грубуваті заборони, навпаки, можуть викликати в суспільстві спалах якраз зацікавлення російським як «несправедливо забороненим», стануть причиною того, що вже невдовзі ми зовсім не будемо розуміти російську цивілізацію, на об’єктивну співдію з якою ми історично приречені.
ПОЛІТИКА
Від ХІV ст., а в зародковому вигляді від ХІІ ст., коли відбувалися перші жорстокі походи на Київ суздальських князів, Україна перебувала в геополітично-цивілізаційному протистоянні з Московією. Наступ на українську (і білоруську) етнічну територію цивілізації Середньої Європи у ХIV-XVI ст., який ми описали вище, призвів до глибокого ментального розходження між українським і московським народами. Від ХV ст. Московія почала витворювати особливо агресивну ідеологію експансії, власного месіанізму, гегемонії. Підставами для цього послужили кілька чинників, головні з яких були наступними. У ІХ—ХІ ст. слов’янські племена радимичів і в’ятичів, частково кривичів, словенів та сіверян, просуваючись на північ, в долину ріки Ока та у верхів’я Волги, відкрили там багатий, але рідко заселений, густо-лісовий простір, який згодом назвали Заліссям. Там вони зустрічали невойовничі, зі збиральницькою культурою, малоцивілізовані племена угро-фінських народів (чудь, меря, водь, мещера, черемса, мокша та ін.), які легко піддавалися асиміляції. Згодом, у ХІІ—ХІІ ст., додалася нова хвиля тепер вже руської колонізації, яку в основному організовували київські та чернігівські князі. Відтак на теренах майбутньої Московії постали міста Переяслав, Перемишль, Галич тощо, що вказує на джерела цієї колонізації. Християнізовані русичі завзято ширили нову віру серед деких угро-фінів і це додавало їм великої моральної сили місіонерів, переконувало у власній вищості. Кілька століть слов’яни-русичі звикли були жити в своїх новозаснованих «городах» серед язичницько-відсталого моря місцевих угро-фінів і дивитися на них згорда. Відтак коли у ХІІІ ст. почалися активні процеси з творення нового етносу московитів (князювання Александра Невського, Івана Калити, Дмитра Донського, Василія І), то в ментальність цього етносу глибоко увійшла ідея про власне покликання, перевагу, священну місію усмиряти й цивілізувати диких язичників.
У ХІІІ ст. вся Володимиро-Суздальська земля була завойована монголами. Наближеність до степового простору й малий опір загарбникам спричинили те, що надалі, в ХIV ст., Московське князівство стало улусом Золотої Орди. Особливо, коли князі Олександр Невський та Іван Калита віддано послужили Орді як її сатрапи (Іван Калита придушував повстання Твері проти Орди). Саме Іван Калита (князював у 1325 – 1340 рр.) переніс центр Володимирського князівства з Володимира на Клязьмі до Москви і розбудував місто. Тож у наступні століття ординські традиції були визначальними для Московії: жорстокість влади, повна зневага до народної маси, деспотизм і культ державної системи визиску, культ сили і покори, абсолютна нерозвиненість громадянської свідомості, крайній матеріалізм (у всіх степових народів матеріальне багатство вважається головним критерієм виживання й самоствердження) стали характерними ознаками її буття. Паралельно Московія здійснила один важливий і, як це потім підтвердила історія, стратегічно вдалий ідеологічний крок: з церковних книг вона витягнула ідею величі Візантії як імперії, ідею винятковості й спасенності православ’я. Це, з одного боку, врятувало її від будь-якої асиміляції, а з іншого, надало їй великої моральної сили здійснювати свою державну місію.
У 1480 р. за Івана ІІІ Московське князівство цілковито позбулося залежності від Золотої Орди, яка тоді вже йшла до занепаду. Це дало їй моральні підстави шукати собі нове ідеологічне підґрунтя для розвитку власного імперіалізму. І таке підґрунтя швидко знайшлося. Монах Псковського монастиря Філофей у листах до князів Івана ІІІ і Василія ІІІ (1505—1525) сформулював ідею «Третього Риму»: мовляв, два «Рими» – власне Рим і Константинополь – упали і їхню місію має перебрати Москва. Це додало Московській державі маєстатичності, концептуальності, релігійної натхненності. Хоча малописьменний Філофей висловив цю ідею дуже туманно, сумбурно, без ніяких реалістичних окреслень і мотивацій, але вона сподобалася московським князям і увійшла в їхню офіційну пропаганду, проникла в маси. До неї невдовзі додалися ще дві великі ідеї, які визріли в головах різних московських церковних книжників та грецьких висланників, які почали переселятися сюди від XV ст. Перші обґрунтували теорію «собирания земель русских», тобто кончої потреби інтеграції всіх руських земель під орудою Москви, частина з яких перебувала в складі Великого князівства Литовського та Польщі. Другі стимулювали ідею єдності провославного світу, накреслювали утопійний план відвоювання в турків Константинополя, що й мала реалізувати Москва, натоді єдина повністю самостійна і найсильніша православна держава на Сході Європи. Усі ці ідеї звів докупи, опрацював і перетворив на державну програму Московії велемудрий та підприємливий митрополит Макарій у середині ХVІ ст., коли він був головним радником царя Івана ІV Лютого. (Див. докладніше про це в студії О.Оглоблина «Московська теорія Третього Риму в XVI – XVII ст. // в кн..: Москва – Третій Рим: Походження міфу / Упоряд. Є.Калюжний. К.: Смолоскип.2021. С.226 – 242). Це й стало московською геополітичною доктриною на довгі століття, фактично дотепер.
Сукупно ці ідеологеми намалювали перед Московією одне глобальне стратегічне завдання: стати гегемоном в Східній Європі. Тому експансія Московії тривала і на схід, в долину Волги (анексія Казанського і Астраханського ханств), і на південь, в Прикавказзя (просування долиною Дону та в Ставропольські степи), і на північний захід (Лівонська війна 1558—1583 рр. за вихід до Балтійського моря). І головне: Московія безнастанно розгортала загарбницькі війни проти Великого князівства Литовського (їх було офіційно п’ять: 1492 – 1494 рр.; 1500 – 1503 рр.; 1507 – 1508 р.; 1512 – 1522 рр.; 1534 – 1537 рр., хоча звичайні грабіжницькі напади на прикордоння ВКЛ відбувалися в XV ст. майже щорічно!), бачачи в його просторі безмежні багатства й перспективи для себе. Реакцією на це стало об’єднання ВКЛ із Польською Короною в 1569 р. й утворення Речі Посполитої як такої собі союзної держави. Проте це мілітарне зміцнення Середньої Європи лише на кілька десятиліть відтягнуло проникнення Московії в західноруський простір. І тут допомагати їй мимовільно взялися українські насамперед (білоруські меншою мірою) православні догматики й фанатики.
Закінчення буде
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/