“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022
НЕСВОЄЧАСНІ РОЗДУМИ ПРО СКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ
В Україні триває завзята дискусія, спровокована нинішньою жорстокою війною, про потребу цілковитого відмежування від всього російського: мови, політики, культури, економіки, інформаційної сфери тощо. Окремою проблемою постала заборона російської літератури в шкільних та університетських програмах навчання – відтак на медійну арену вигулькнули сотні публіцистів, політологів та журналістів, які почали навіть змагатися між собою, хто найрадикальніше крикне про заборону чогось російського. На перший погляд картина виглядає дуже простою: якщо Росія сьогодні воює з нами, то треба відгороджуватися від всього російського «великим китайським муром». Однак ця спрощеність насправді таїть в собі кілька пасток, які в майбутньому можуть принести Україні серйозні нові проблеми. Проаналізуємо їх.
Передусім зауважимо: майже ніхто не бере до уваги того, що зараз ми живемо в період глобалізації, гіперрозвинутих телекомінікацій, інтернету, які роблять весь світ цілісно близьким, і тому будь-яке відмежування від чогось є умовним, неможливим; що Україна має географічний кордон з Росією на півтори тисячі кілометрів, який неодмінно буде пропускати інформацію з «того боку»; що в Україні проживають мільйони людей, міцно зв’язаних з російською ментальністю та культурою, які напевно стануть «клітинними медіаторами» російських ідей та інформаційних потоків тощо. Тож сама ідея «китайського муру» є дещо смішною, наївною.
Проблеми нинішнього протистояння впливам Росії можна згрупувати в три категорії: цивілізаційні, культурні і політичні. Почнемо з першої.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цивілізаційний простір. Якими б одіозними, по-тупому агресивними нелюдами не виявлялися теперішні росіяни в своїй більшості, як політики, так і військова маса, ми маємо усвідомлювати, що Україна й український народ протягом століть перебували з ними в одній цивілізаційній ніші. Що мається на увазі? Тут виділимо лише головні характеристики, бо це тема для значно ширшої розмови.
Цивілізаційно Україна і Московія в своїх історичних традиціях походять від однієї основи – Київської Русі ІХ—ХІІІ ст. Саме тоді були витворені головні ментальні засади всіх східних слов’ян, включно з майбутніми білорусами (тоді кривичами, дреговичами, полочанами) та згодом цілком асимільованими новгородцями та псковцями (тоді словенами), які ґрунтувалися на звичаєвих традиціях східнослов’янських племен і їх союзів, варязькій державно-правовій системі («Руська правда») та прийнятому в Х ст. з Візантії православ’ї. Ця цивілізаційна єдність східнослов’янського простору була розбита, починаючи від ХІІ-ХІІІ ст., новими енто-національними та геополітично-цивілізаційними процесами, які спочатку посилили відрубність між племенами різних регіонів і витворили умови для становлення чотирьох націй (української, білоруської, новгородської, московської), а потім, вже після монгольської навали, створили умови для легкого поглинання протягом ХІV—ХV ст. всієї території Білорусі й більшої частини України (Волинь, Поділля, Полісся, Сіверщина) Великим князівством Литовським. Паралельно Балтійський цивілізаційний простір, епіцентром якого був торгівельно-господарський союз німецьких міст Ганза, почав «втягувати» в себе великі терени Новгородської та Псковської земель. Водночас Галичина, Південна Волинь і Західне Поділля відійшли до Польської Корони.
Усі ці глобальні процеси спричинили могутню тенденцію, яка кардинально і, як потім виявилося, драматично змінила обличчя Східної Європи: усі названі етнічні простори, окрім Московії, почали систематично вбирати в себе цивілізаційні впливи Середньої Європи, яка своєю чергою була тоді гігантським «медіумом» для сприймання та поширення західних (окцидентальних) впливів. Відтак в Україну й Білорусь прийшли католицькі релігійні візії та постулати, латинська мова, ренесансна культура, протестантські ідеї, міська самоорганізація (магдебурзьке право), церковні братства, університетські інтелектуальні віяння – заснування університетів у Празі (1348), Кракові (1364), Печі (1367), Кеніґсберґу (Кролевці) (1544) та Вільні (1579), в яких навчалися тисячі студентів із руських земель, які приносили на руські землі ідеї гуманізму, раціоналізму, вишуканого світського мистецтва як противаги до попередньо засвоєної переважно конфесійної культури візантійської традиції.
Олег БАГАН
Тож на землях Білорусі й України сформувалася нова ментальність, яка була альтернативою до суто православної ментальності тодішніх московитів. Так Східна Європа у східнослов’янських вимірах розділилася на дві частини: окциденталізовану й неокциденталізовану.
У ХVІ ст. на цей простір почала наступати нова цивілізаційна потуга – Польське королівство – дуже окциденталізована держава, пройнята яскравою ренесансною культурою і мистецтвом, з геополітичною візією об’єднання різних народів, з ідеєю католицького місіонерства. Піком цього процесу стала Люблінська унія 1569 р. і створення Речі Посполитої як нової космополітичної держави, що об’єднувала через династичні союзи з Угорською Короною різноманітні регіони й етноси від Балтики до долини Дунаю, від Познаньщини до Дніпра. Це ще більше посилило окциденталізацією ментальності й культури руських земель, які опинилися в її складі. Так розпочалося нове протистояння між двома частинами Східної Європи – прозахідною й ортодоксально візантійською – в суті своїй між Середньою і Східною Європами, оскільки цивілізаційний кордон окциденталізації просунувся аж до Дніпра, а Київ став культурним форпостом цієї глибинної тенденції, з його латиномовною та польськомовною літературами, яскравим бароковим мистецтвом, західними філософськими ідеями в творах його інтелектуальних лідерів.
Наприкінці ХVІ ст. вибухають активні націотворчі процеси в українстві (русинстві) як реакція на раптовий і переможний польський наступ. Як альтернативу до нього нові руські ідейні лідери формують свій контрнаступ, який вони будують на засадах традиційної православної візантійської культури: діяльність князя Костянтина Острозького, засновника Острозької академії, творчість і діяльність богословів та культурників Стефана і Лаврентія Зизаніїв, Герасима й Мелетія Смотрицьких, Христофора Філалета (псевдонім), Івана Вишенського, Памви Беринди, Єлисея Плетеницького, Тарасія Зорки, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Захарії Копистенського, Йова Борецького, Ісаї Копинського та ін. Ці автори розпалюють завзяту релігійну полеміку, яка стає домінантою в українській свідомості. Суттєвою підмогою їм стають міські церковні братсва, які виникають в багатьох містах України та Білорусі й об’єднують активних представників нового українства. Завершенням цього процесу національно-культурного піднесення стала діяльність і творчість таких багатогранних постатей, як Петро Могила, засновник Києво-Могилянської Академії, Лазар Баранович, Інокентій Ґізель, Йоаникій Ґалятовський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Ці діячі розвинули й утвердили великі ідеї в Україні, які до сьогодні значною мірою визначають наші менталітет і світогляд. Це в основних своїх накресленнях була програма, що православний світ має відчути свою єдність, що тільки через відродження візантійських культурних традицій можливе піднесення Русі-України, що єдиною військово-політичною опорою українства є козацтво православне, а головними викликами та ворогами для України суть Унія, польська ідентичність та католицизм. У такий спосіб провідні українські інтелектуали мимоволі відкрили широкі шляхи для нового об’єднання всього православно-східнослов’янського цивілізаційного простору, який перед тим постійно розходився за національними та цивілізаційними тенденціями, та для розвитку московського імперіалізму, який натоді вже перебував в стані великого розгону (анексія Великим князівством Московським Тверського й Рязанського князівств, Новгородської та Псковської земель, Казанського та Астраханського ханств тощо).
Таким чином, Україна влилася в нові процеси творення єдиної православної цивілізації, культури на основі церковнослов’янської писемної традиції, нової православної ментальності як кардинально ворожої до Окциденту й окцидентальної культури, тобто до Середньої Європи, попри те, що самі українці надактивно переймали середньоєвропейські культурні віяння і форми соціальної та громадянської організації (ренесансне мистецтво, ідею національної мови, тому здійснюються переклади Святого Письма і розвивається українська філологія, становлення ремісничих цехів, братств, засвоєння барокових віянь, етики лицарства тощо). Протягом ХVІІ—ХVІІІ ст. тисячі талановитих українців (і білорусів) переселилися до Московії, несучи туди західні ідеї, вищі зразки мистецтв, церковні новаторства, соціальні динаміки. Наслідком цього в Московському царстві у 1653 – 1667 рр. стався церковний розкол, який кардинальним чином визначив долю московської самосвідомості та культури в подальші століття: влада і велика частина Церкви на чолі з митрополитом Никоном пішли на оновлення релігійності, а інша, низинна, частина Церкви на чолі з протопопом Авакумом пішла у глибоке підпілля та розселення в віддалені землі безмежної країни, яка тоді вже охоплювала й простори Сибіру. Це, з одного боку, створило перший виток до модернізації Московії, а з іншого, заклало глибинні розходження морального та світоглядного змісту в її суспільстві, оскільки розкольники-старовіри стали тією основою, на якій визрівали внутрішні опір і бунтарство, майбутній запеклий революційний рух в Росії (Н.Бєрдяєв).
У ході цих надзвичайно бурхливих подій відбулася не тільки інкорпорація українських («козацьких») земель до складу Московії в 1709 р. внаслідок Полтавської битви й повністю у 1764 р. внаслідок ліквідації автономії Гетьманщини, а й розпочалися процеси творення нової, вже російської нації, в еліту якої проникли тисячі талановитих і активних українців та білорусів. Символічними постатями цього українсько-білоруського впливу на формування нової російської нації є гетьман Кирило Розумовський (1724 – 1803), засновник Російської Академії, керівник автономної Гетьманщини, впливовий державний діяч за правління цариці Єлизавети І; державний канцлер імперії Олександр Безбородько (1747 – 1799), завзятий реформатор, фундатор російської міжнародної політики кінця ХVІІІ ст., який вельми посприяв приєднанню до імперії великих земель на Півдні України, анексії Криму тощо; визначні художники Дмитро Левицький (1735 – 1822) і Володимир Боровиковський (1757 – 1825), засновники нової школи російського малярства; композитори Артем Ведель (1767 – 1808), Дмитро Бортнянський (1751 – 1825) та Михайло Глинка (1804 – 1857), засновники російської музики, яка вже в 2-й половині ХІХ ст. здобула світове визнання; ціла плеяда письменників – від Симеона Полоцького (1629 – 1680), Георгія Кониського (1717 – 1795) й Григорія Сковороди (1722 – 1794) до Миколи Гоголя (1809 – 1852) й Григорія Данилевського (1829 – 1890) чи Олексія Толстого (1817 – 1875), які великою мірою створили духовні й естетичні основи російської літератури нової доби; філософи Орест Новицький (1806 – 1884), Сильвестр Гогоцький (1813 – 1889) та Памфіл Юркевич (1826 – 1874), які в середині ХІХ ст. розбудували основи російської філософії, яка від кінця ХІХ ст. проклала свою яскраву лінію в розвитку світової філософської думки (включно зі здобутками таких надзвичайно талановитих, творчих, всесвітньовизнаних напівукраїнців за походженням, як Владімір Соловйов, Дмітрій Мєрєжковський і Ніколай Бєрдяєв!). Інакше кажучи, внесок в нову російську ідентичність елітарних українців і білорусів був колосальним. (Тему внеску білорусів, таких, як державний діяч часів Катерини ІІ Григорій Потьомкін чи ліберальний історик і публіцист, редактор провідного російського журналу «Вєстнік Європи» Михаїл Стасюлєвич, залишаємо за рамками цієї статті).
Отже, наш перший концептуальний висновок: Російська цивілізація, яка витворювалася впродовж ХІV—ХІХ ст., великою мірою постала на українському історичному й культурному ґрунті; українці масово й активно співдіяли з нею, особливо в ХVІІ—ХVІІІ ст.; українські впливи були глибинними і маркантними, такими, що надавали нових ознак і характеристик цій цивілізації. Водночас російський цивілізаційний досвід – створення деспотичної державницької традиції, потужні імпульси до автаркії, самозамикання, релігійно-церковний формалізм і фанатизм, перебільшена вага колективізму як антиномії до західного індивідуалізму, офіційне великодержавництво й шовінізм в ідеології – є для українців прикладом того, якою не мала ставати православна й візантійська руська душа. Тож пізнання, аналіз і осмислення цього російського цивілізаційного досвіду, в багатьох вимірах негативного, є для нас неодмінною умовою глибшого самопізнання, цілісного відштовхування від нього і також підставами для розбудови на основі цього критичного аналізу своєї власної цивілізаційної концепції з розумінням наших органічних середньоєвропейських (окцидентальних) традицій.
Вивчення й усвідомлення української участі в творенні російської цивілізації – це пізнання того, як модифіковувався православно-візантійський культурний простір, яких набирав ознак, які плідні імпульси та ідеї в собі він містить. Це також і наш досвід, який ми можемо «прикласти» до свого нового культурного коду, адже в умовах імперської культури, позбавленої психологічного комплексу «жити в постійній обороні», великі таланти творили з більшим розмахом, з відчуттям ширших завдань.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/