З давнини центрами державотворення у індоєвропейських народів були землі концентрації землеробства. Прадавня українська назва землі-годувальниці “Рода” була основою назви населення Київської землі – “родимичі”, або “спори” від грецького слова “σπορα” – рід, народ. Значення “Рода” мають грецька назва землі “Γεα”, іонійська назва “Σαμη” – “родити”, “народжувати”.
Іонійська назва землі-роди “σαμη” дала ім’я “Само” (держава Само, або “Рюрика”) та назву Києва у східних істориків “Самбат” (Самват, Київ – Родень). Від стану землеробів походить також титул “рюрик” (латинь “ruris” – селянин, ратай, як і назва “Рюрикович” має своїм значенням родове “Селянинович”).
Якщо поглянути в глибину віків, то, за свідченням Геродота, першим “Рюриком” і правителем в історії України був “Колаксай”, ім’я якого було утворене від латині “colo” – “colonus” – ruris, селянин, ратай. Отже, Колаксай – “Рюрик. Друга частина в імені – “xsay” – у давній перській титулатурі вказувала на титул Рюрика, особи, яка володіє царською владою (ця особа не обов’язково мала бути царем). Хоча перське слово „zar” – поле, царина – дало титул – “цар” аналогічний титулу “рюрик”.
Це перша причина, чому не всі землі і не всі аборигени могли бути названі “Русь”. Назву “Русь” до Київщини вперше і першими вжили греки (Візантійська церква) у 830-х роках. Так звані “варяги” тут ні при чому, тому що лексема “Русь” могла вживатися до родимичів Київської землі – ”скіфів-орачів” і “скіфів-хліборобів” – за тисячоліття до варягів, ще у далеку добу Геродота. Його назва Київської землі “Ексампаіс”, “Εκςαμηπαις”, “Εξαμπαιος” (староірландське “eks sam”, грецьке “εκσαμη” – народжувати) знімають з порядку денного всякі балачки про “Русь – від варягів”. Писемна назва “Русь” всього тільки пояснює місцеву назву “Роденська земля”, що тоді сприймалася як Головна частина країни. Річ тут ще й у тому, що аорист “ηξα”, “ηξαμ” від “αγω” (вести) придає назві “Εξαμπαιος” значення “головувати” (правити), як і дієслово “κρανω”, “κραινω” у назві “Ουκρανια”.
Від первісної назви землі – “Рода” – постали назва “Київ” – “Родень” (перське “kiya” – “родюча”, грецьке “κυεω” – “нести зачаття, нести плід, родити”), етнонім “родимичі”. Прокопій Кесарійський назвав антів-славів і склавинів-буковинців “спорами”. Але в грецькій мові “σπορα” – народження, генерація, рід, народ. “Спори” – “родимичі”, а не профане пояснення назви “спори” як “розсіяні”, тобто, “рідко розселені”. Як також ”Кий-Родень” це і є “Рюрик”, доглядаючий за Землею-Родою!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Етнонім “русскій” жодним чином не пов’язаний з назвою Київської (Роденської) землі “Русь”. Він утворений на основі латині “russus” – червоний. Саме таке значення мала зникла назва черемисів (від “черемний” – червоний). Про це необхідно нагадати і пам’ятати, тому що назва-прикметник “русскіє” успадкувала назву “черемись” і не пов’язана з назвою Київської землі: “Rus” – земля, країна (land – rura, rus), хоча прив’язка етноніма “русскій” до назви української церкви “Руська церква” має право на існування. Суттєво, що назва “Русь” і назва “Україна” у своєму значенні “країна” взаємозамінні.
Адміністративний устрій земель України мав свої особливості, про що мовиться в “Слові о полку Ігоревім” – “віці Трояні” (“vici” – села, або сусідські громади метропольної України), “Літа Ярослава” (Lita – Богиня молитви, церква, церковні приходи) Галицько-Волинських земель і “полки Ольгові” (полковий устрій) на Переяславщині та на Брацлавщині. Вислів автора “Аби ти сії полки ущекотав” має своїм значенням авторський докір всім тим полкам Лівобережжя, які не підтримали похід князя Ігоря Святославича на половців (“щекати” – лаяти, соромити, докоряти). Гідний уваги і той факт, що вислів “віці Трояні” в переліку трьох форм устрою називається першим, тому що стосується головної землі України. Значення “Трояні” вказує на “сусідство” як форму взаємовідносин в сільських громадах (Treue – віра, вірність, сталість) при тому, що в громадах все вирішувалося спільно, на миру – “treulich” – по-совісті, добросердечно (Прокопій Кесарійський).
В Україні, як в жодній іншій країні індоєвропейської спадщини, ще й донині збережені сліди того суспільства, структура та ієрархія якого визначалась трьома основними суспільними функціями – жреці, воїни, землероби (вислів “віці Трояні” – Ексампаіс, або Роденська земля; вислів “Літа Ярослава” – Енінгія, або Славія – Волинь; вислів “полки Ольгові” – Геррос-Козаччина). Цей факт заперечує “окраїнні марення невігласів” і органічно єднає землі і віки існування України і українського народу.
Принциповим для історії України був факт, що Великий Київський князь завжди вибирався. В Україні не було династичного правління. І саме цей факт обходила стороною царська історіографія. Великий князь вибирався на ”седмім віче”, де вираз “седме” утворений від латині “sedum” – сидіння, про що й засвідчено в геніальному “Слові о полку Ігоревім” – “На седмім віче Трояній верже Всеслав жереб о Дівицю собі любу…” (тут “Трояній жереб” – жереб довіри; ”Treue” – віра; “Дівиця” – Діва, Покрова Києва, про яку Володимир Мономах написав: “Град свій бережи, Діво Чиста, який під покровом Твоїм незмінно царствує!”).
Підсумовуючи інші публікації, можемо сказати, що у вітчизняних істориків і політикуму загалом постала чудова нагода виправити дохристиянський період історії України. Цього вимагає час!
м. Відень, Австрія