Оксентій Онопенко (Австрія). «На бороні святинь України – армія, віра, держава»

234

Коли нині ми говоримо, що українці боронять свою свободу, свій європейський вибір, ми повинні не забувати і нагадувати про те, що українці боронять споконвічні святині України і українського народу, відстоюючи історичну правду.

  1. РОДЕ НАШ КРАСНИЙ, РОДЕ НАШ ПРЕКРАСНИЙ”. ПРО СУТНІСТЬ НАЗВИ «СКІФИ»

На початку IV сторіччя нової доби грецький письменник Євсевій назвав Україну іменем «Хриса». Це не поодинокий випадок вживання такої назви. Через 500 років таку ж назву повторив імператор Візантії Константин Порфирогенет, вживши вираз «Χρυσος λεγομενος» – «яку називають Хрисою». Академік РАН О. Н. Трубачов даремно шукав пояснення назві «Хриса» у значеннях «біла, світла, русява». Тому, що як у Євсевія, так і у імператора Візантії йдеться не про юридичну назву України, а про визнану характеристику України на протязі I тисячолітті нової доби, як країни християнської моралі. Єдине значення, яке має назва «Хриса» у Євсевія і імператора Візантії – богиня молитви Оранта. До того ж, у випадку з цитатою-констатацією імператора Візантії йдеться про 950-ті роки, коли ще до Хрещення України-Русі залишалося 30 років. Тому то мовна конструкція «як її називають» дає підстави бачити у словах імператора за назвою «Хриса» й автохтону назву України – «Славія», «Словута». Не дарма в «Слові о полку Ігоревім» Дніпро названий «Словутець», а сам автор твору закликає князів до єднання славів – «звиваючи слави обопіль сього часу». Як бачимо, греки вживають свої назви, притаманні їхній міфології, а в Україні існують свої, усталені в народі назви. Хоча у греків і українців йдеться про один і той же образ богині молитви – Хриса, Оранта, Літа, Лато, Славія. Славами ми називаємось тому, що в своїх молитвах ми славимо Бога – «ми своїх богів не просимо, а славимо».

В «Іліаді» Гомера «Хрис» – головний жрець, а острів «Хриса», названий в «Одісеї», – сучасна Мальта, бо хетське “maltai” і грецьке «χρηςω» синонімічні і передають значення «молитва». Іменем «Хриса» називали Оранту, богиню молитви (латинь “oratio” – молитва, слово, мова). Саме тому українці мали назву «оріяни», адже латинь “ora” має два значення: «молитва» і «країна» (Regio, Plaga caeli). Тому «оріяни» – християни і українці, а не «орачі».

Ні ми, сьогодні, через 1600 років і 1080 років, не можемо заперечити право Євсеія чи Константина Багрянородного характеризувати Україну іменем «Хриса», як не може хтось заперечити право Плінія Старшого називати Україну іменем «Енінгія», вжиту від грецького слова «αινη» /ene/ – хвала, слава. Ось це свідчення флотоводця і географа Плінія Старшого: «І не меншою уявляють Енінгію, яка впритул до Вістули (Вісли – автор) заселена сарматами (козацтвом), венедами (славами), скірами (синонім до назви «скіфи-поляни») і хіррами. Назва «сармати» виникла від старонімецької назви козацької зброї – бердиш, або оскордь (sar, saro, sarwa – бойова кам’яна сокира); назва «венеди» вжита від санскриту “vene” – славити, любити; назва «скіри» вжита від граматичної форми дієслова “scio” – scire, scitum, scite – знати, відати, приймати рішення, бути свідомим, бути мудрим; аналогічне значення цієї назви полян творить грецька основа «s-κυρος» – сила, влада, мати вирішальний голос у справах (оскільки Київська земля і поляни – метропольна частина всієї України), а «κυροω» – постановляти, схвалювати, вирішувати; назва «хірри» – «сіверяни» вжита на основі старопівнічного “hyrri” – час, коли небо палає світлом ранкової заграви («сіва» – схід, ранок). Так само, ніхто не може заперечити право історика Йордана називати землю України іменем «Ойум» на основі грецького «οїω» (credo, вірити, мати надію), а українців назвати «антами» від грецького слова «αντη» – молитва. Прокопій з Кесарії називає козацтво «сагінами» від грецької назви «σαγη» – козацький бердиш, а Україну він назвав «Евлісія» – «Молитвена», теж – «Хриса». Автор «Слова о полку Ігоревім» називає всю Україну «Земля Трояня» – «Земля віри» (die Treue – віра, вірність). Саме так автори минулого сприймали Україну і уклад життя українців.

Поряд з назвою «Хриса» по відношенню до України, другим важливим свідченням в книзі імператора Візантії Констянтина Багрянородного «Управління імперією» слугує той факт, що імператор називає батька Святослава князя Ігоря «архонтом», що в свою чергу вказує на виборність вищої урядової особи в Києві. Через сто років, з певною іронією але справедливо, автор «Слова о полку Ігоревім» так описав процедуру вибору Великого князя в Києві: «На седмім віче (від латині “sedes” – помісне віче) Трояній верже Всеслав (Полоцький) жереб о Дівицю собі любу, та й клюками підперся (хитрощами обгрунтував) о кони (закон чи уставні правила) і доторкнувся до золотого стола Київського». Шість разів обирався на посаду Великого Київського правителя князь Святослав, який витурлив половців з Азовського Лукоморія. Традиція виборності князів в Києві засвідчення в «Історії» В. Татіщева, коли боярин Громило втлумачував Юрію Долгорукому, що в Україні «князів вибирають». Але, продовжимо тему вживання назв на прикладах світоглядної термінології того часу.

Древні греки і римляни знали толк в мовах і вміли пояснювати іноземні назви й імена. Християнізація Європи викликала необхідність вжитку грецької та латинської мови не тільки при записах назв та імен ще не хрещених сусідніх народів в грецьких і латинських писемних творах, але й в іменослові неофітів, народів, які прийшли до віри Христової. Так, старовинний метрополіс, місто Родень над Дніпром, став називатися «Київ» (грецьке «κυεω», перське “kyia” – нести зачаття, плід, родити). Хоча у Геродота серцевина земля всієї України названа «Ексампаіс», проте назва столичного міста Родень у тексті Геродота відсутня, при тому, сусідній Переяслав записаний як «Гелон» – «місто, у якому відбувається збір полків у похід при оголошенні яси» («яса» – “оголошення збору на віче. або в похід” в грецькій мові – “h`ελων”). Після урочистого збору полків «на майдані, коло церкви» і вибору полку який має очолити похід, козацькі полки «засвіт» виходила на шлях, який дає силу» – Ромоданівській шлях. Цей військовий ритуал описано на початку «Слова о полку Ігоревім». «Лебеді» – це не птахи, а воїнство; «урими» (латинське “uro” – палати, англійське “hearth” – домашнє вогнище) – огнищани Сіверщини; «копія» і «дівиці» (латинь “copia” I “Divina” – полки і богунц)і. Загалом, основна ідея «Слова о полку Ігоревім» – заклик до відновлення козацьких Січей на приморських землях України. Всі інші теми і сюжети твору допоміжні для розкриття головної теми.

На часі і доречно згадати про скарб українського письменства «Києво-Печерський Патерик». Назва цієї книги епохальна. «Печери» з правіку мали сакральне, заповітне значення – Родове гніздо всякої сім’ї, роду і народу. Таке заповітне гніздо в грецькій мові називається «κυθε» (κευθμων, κευθω, корінь “κυθ, kyth”). Основа саме цього грецького слова була використана жрецями для грецької назви “Σκυθικη”, “Skythia” – Материнської землі, як заповітної святині Українського народу. Річ у тому, що ім’я «Кітерея» – Κυθερεια належить Афродіті (Венері) від назви острова «Κυθερα», згодом – Цераго від латинського імені богині – “Ceres” – Церера, дочка Сатурна, богиня землеробства. Дарунки Церери – хлібні злаки – хлібні рослини, хліб, посіви, плоди. Цереалії святкуються 12, 13 квітня, місяця цвітіння (латинь Флора) і зародження плодів. Грецьке κυεω у назві «Київ» має значення «нести зачаття, нести плід». Для ясності згадаймо значення українського слова «кітна», яке споріднене з грецьким словом «κυτος» – повніти чи бути тільною (поросною, жеребною,) а відносно землі говорили «земля впріла», «земля опріла», що й дало назву місяцю «а-пріль» та топоніму «О-пріловка» (для порівняння: слова «κυω», «κυεω» – нести зачаття, нести плід). Отже, Кітерея-Церера – Земля-мати, Рода; готською Апі (Рода), грецькою – Гея, Γεα – Рода. Зерно, хліб, плоди родить земля-мати. Тому Київську землю називали «Куява», де санскрит “ku” – земля, а “yava”  злаки, зерно, хліб. Про все це свідчить не тільки друга грецька назва скіфів – «спори-родимичі» та топоніміка Київської метрополії – Житомир, Вітичів, Жуляни, Погреби (німецьке Grebe, Griebe – зародок плоду), ріка богині ранкової зорі Рось-Рода, місто Бершадь (англійською “bear shadow”- наглядаюча за цвітінням, Флора), ріка Дохна (грецьке «δοχη») – Гоща (або «гостина»), ріка Савранка (шведське “sav rana” – живляча соками) та інші присвячені Землі-Роді назви. Таким чином, богиня Κυθερεα (латинське написання Cythereїa – Цітерея – у Вергілія мати Енея Троянського) – богиня скіфів-сколотів, а відтак, полян-українців. Проте, народжуються (грецьке “φυω”) також ідеї і рішення.

У Лексиконах Єпіфанія Славинецького і Арсенія Корецького-Сатанівського наведене значення слова «скит» (на латині – Palaestra Spiritualis – “Духовне борбище”) і слова «скутанїє» – збори (рада) як місця для спільного вирішення громадських справ (Conglobatio, Conglomeratio). Народна рада в Україні завжди була і залишається «борбищем духовним» між буттям і свідомістю – майданом для вирішення спільних справ. Згодом такі «духовні борбища» відбувалися на подолах, або як їх стали називати на грецький лад, на «Китай городах». «Китайці» тут ні при чому. Назва «Китай-город» утворена від грецького слова «κευθμον» (κυθ, κυθε, κευθω) – заповітне місце, лігво, нора, печера, долина, подол, як ось Подол у Києві, де колись стояла і нині стоїть церква Святої Богородиці Пірогощої. Ось як про це написано в «Слові о полку Ігоревім» в епілоговій частині твору: «Ігор йде по Боричеву до Святої Богородиці Пірогощої України заради». В тексті перед його публікацією відбулася фальсифікація – вписали слова «страни ради», однак, правду не приховати, бо «страна» – країна, Україна. До того ж, князь Ігор йде до церкви Державної Богоматері і, звісно, держави ради (заради). Весь епілог «Слова» присвячений образу державності і її оплоту – армії. Бо «тяжко голові окремо від рамен, зле тілу без голови» – «тяжко державі без армії, зле армії без держави», адже «копія – полки» і «дівиці-богунці» діють за Дунаєм (в тексті «поють на Дунаї», але тут автор вжив грецьке і латинь “poi” – діяти, творити).

В латинській мові такий процес прийняття рішень можна пояснити дієсловом “scio” (scire, scitum, scite) – знати, відати, приймати рішення, у першу чергу, на народних сходках. Тому то Геродот назвав скіфів «мудрими», або «укими» (знаючими з досвіду). Такий характер суспільного життя в Україні у VI сторіччі засвідчив Прокопій Кесарійський: «Склавини і анти не управляються однією людиною, а з давнини живуть у народовладді і тому у них вигідні і невигідні справи вирішуються спільно» («Історія війн». IV, 22). Важливо, що назва «склавини» має латинську основу “clauus” – «бук, булава», вони ж – «агафірси» Геродота. Себто, назва «склавини» пояснює назву «буковинці», а назва «анти» – «люди молитви», «слави» в «Слові о полку Ігоревім». Той же Прокопій з Кесарії зазначив: «Склавини і анти – один народ, бо й з давнини у них навіть ім’я було одне – родимичі. Бо ж, одних і других називали «спорами»» (грецьке «σπορα» – рід, народ, покоління, діти та онуки). Ми й до нині вживаємо вислови «Роде наш красний» та «Козацькому роду нема переводу».

І тут постає важливе запитання: «Чому Геродот наголосив на тому, що «скіфи» – це грецька назва і що самі себе вони називали «сколотами» по імені свого царя?». При тому, що й назва «сколоти» теж не місцева, вона утворена Геродотом чи його переписувачами на основі латинського слова “colo” – місце проживання, жити, проживати, доглядати, славити. Як співвідносяться поміж собою грецька назва «скіфи» і назва «сколоти» у Геродота? Тут ми мусимо знову повернутися до первісного значення назви «Київ» як «Родень» і до нави «Ексампаіс», як «Земля родимичів» (“to eks sam” – народжувати) та до назви «Китай-город» як «Подолу», найбільш родючої землі побіля ріки. Як «Подол» символізує родючість так і назва Афродіти «Κυθερεια-Церея», як богині землеробства, присвячена «Подолію», як «Родючій землі». Так само й назва скіфів – «Σκυθης» – нагадує про «скіфів-орачів» і «скіфів-хліборобів», як онуків «Даждь Бога» і Богині родючості Кіфереї-Церери. У свою чергу, латинська основа “colo” у назві «сколоти» – «жити, проживати» має своїм синонімом грецьке «πολευω» – «жити, проживати» у назві «поляни» (πολιας – головна частина країни, рідна країна), синонімічній назві народу «українці» і назві країни – Україна (Πολιας – Рідна країна, Метрополія, Україна).

  1. РІКА МЕРТВОВІД – ВІД ХРЕЩЕННЯ ДО ВОЗНЕСІННЯ

Йордан – ріка в Палестині. Вперше вона згадується в “Бутті” (13,10.11), де сказано, що Лот вибрав “округу Йорданську” тому, що вона добре зрошувалася – “як сад Господень”. А перша велика подія, пов’язана з цією рікою, сталася у той день, коли “вода, плинуча зверху, зупинилася, … а плинуча в море, зійшла і висякла” і Ізраїль перейшов “по суші”. Ще раніше ізраїліти переходили через Червоне море, однак тоді все було дещо інакше, вода розступилася і стояла стінами обабіч.

Все це має символічний характер: перехід через Червоне море символізує Христа, який вмер заради віруючого (завдяки чому віруючий уникає смерті і суду), а перехід через ріку Йордан символізує віруючого, який вмер з Христом і воскресне з ним (шлях смерті стає шляхом життя).Той факт, що води Йордана у той час “вийшли з усіх берегів своїх” символізує наступне: вся сила смерті була подолана смертю і воскресінням Христа. Сама ж ріка Йордан часто розглядається як прообраз смерті, через яку необхідно пройти щоб вознестися на небо; однак це поки що тільки прообраз вступу християнина через смерть з Христом (коли християнин знаходиться на землі) у своє небесне становище, у якому йому належить стати за Господа в сутичці з силами зла (Єф. 6,10 – 18), як і Ізраїлю довелось стати на прю з хананеями заради оволодіння заповітною землею. В Йордані хрестив Іоанн Хреститель (в Україні водохреща відзначається на Йордань, 19 січня).

В Україні Йордан – ріка Мертвовід. Перед тим, як ознайомити читача з символікою ріки Мертвовід, звернімо увагу що назва “Йордан” – чоловічого роду. В основі назви “Йордан” вжито шведське слово “jord” – земля, земна куля, світ, а ось дієслово “jorda” – віддавати землі, ховати, заземляти. Значення дієслова “jorda” використано в єврейській мові для поясненя назви “Йордан” : “yorden” – опускатися, спускатися (вниз). Йордань прикметна тим, що її течія аж до впадіння в Мертве море, яке єднає образ ріки Йордан з образом назви ріки Мертвовід (лівої притоки ріки Бог – Південний Буг), опускається до 395 метрів нижче рівня моря.

Паралельно, значення іменника “jord” (земля, світ) важливе ще й тому, що це значення є певним синонімом до значеня назви “Полянська земля” (від грецького слова “πολευω” – жити, проживати, орати та “πολιας” – “рідна земля” та “головна частина країни”). Отож, як Лот впевнено вибрав “край Йорданський” тому, що він добре зрошувався, так і Полянська земля “добре зрошується” ріками Дніпро (санскрит “d`nipa” – напувати землю дощем), Рось (богиня роси і зачаття), Раставиця (грецьке “ρασσατε” від “ραινω” – кропити, зрошувати). Та й назва міста “Кропивницький” і жіночого монастиря “Михайлівський” (основа -санскрит “mih”) має значення “кропити”.

У ріки Йордан, як і у ріки Мертвовід – три витоки: перший – в районі біблійної гори Ермон, другий – в районі руїн древньої Кесарії (звідки родом Прокопій Кесарійський), а третій – з району древнього Дана. В Йордан впадає декілька приток, як зліва, так і справа, а головні з них – ріки, які раніше називалися Ярмук і Іавок, або Явок. У ріки Мертвовід теж три витоки, назви яких збережені в їхньому оточенні: “Лозуватка”, названа від німецького “Los” – доля, Fortuna (богиня Місяця) і “Мазаниця”, названа від англійського “mother” /maza/ – “Мати” (на честь Богородиці). Течія ріки Мертвовід оточена й іншими важливими символами як прадавнього, так і християнського віровчення. Так, у потойбічному світі першим прибулих зустрічає “ворон” у топонімах “Воронівка” і “Ракове” (німецькою “Racke” – “Dohle” – галка, ворона). На другому березі ріки Бог (Південний Буг) знаходиться “Вознесенськ” – ще не мета, а дороговказ. На березі Мертвоводу знаходиться “церемоніальне” Актове, а справа від ріки Мертвовід знаходиться топонім “Трикрати” (синонім – топонім  “Тершів” побіля витоків Дністра; латинь “ter-” – “трикратний”) – атрибут бога Місяця Стрибога (Посейдона).

Друге зауваження. День Божий над Україною триває від сходу (воздвиження) Сонця з-над Дону до заходу (успіння) Сонця за рікю Сян. А життя окремої людини має свої виміри – від народження до смерті на Землі. Вічність душі відбувається через вознесіння. В руслі ріки Мертвовід відбувалося захоронення звитяжних воїнів, про що нагадує топонім “Витязівка” (біля східної притоки, що вірно). В руслі Мертвоводу був похований Аттіла, “Бич Божий”, як його називали римські хронографи.

  1. КАРКІНІТІДА – ПРАБАБУСЯ ОДЕСИ

Прадавні чорноморські кордони Скіфії-України засвідчені в “Історії” Геродота (“книга IV “Мельпомена”, § 99): “Перед Скіфією до моря лежить Фракія. В цій землі є затока, а за нею простягається вже Скіфія; до неї тече Істр, звернений гирлом (устям) на схід”.

Назва Дунаю “Істр” утворена на англомовній основі: “Eastr” – “Східний”. В європейській міфології Східний Бог має ім’я “Урим” – “Народжуючий день”. Геродот назвав його “Сіргіс”, вказавши на ріку Сіверський Донець, як ріку Східного Бога. Сучасна назва ріки “Донець”, як і ріки Дунай – “Donau”, має англомовну основу “dawn” /do:n/ – “Ранковий, Світанковий”, як епітет Світовида, Світовіта. В першій з них вжито іспанське слово “vida”, у другій латинь “vita” – життя. Отже, “Світовид” чи “Світовіт” – “Народжуючий день” – Аполлон, Урим.

Геродот продовжує: “Від Істра починається Стара Скіфія; вона тягнеться на південь аж до міста званого Каркінітіда”, прабабусі Одеси. Розгляньмо, значення назви “Каркінітида”. Назва утворена від композиту грецьких слів “καρ”, “καρη” /kar, kara/ – “голова” та “κινεω” /kineo/ – кивати (головою) на знак згоди, схвалення, санкціонування, у даному контексті – рухати, рушати, посилати, йти, або ж, збуджувати, давати і сприймати сигнал до руху. Назва присвячена Провідній богині Одигітрії. Над колоною воїнів (обозом) такий сигнал подавався булавою гетьмана.

Назву “Каркінітіда” передає добре відома існуюча й нині назва “Хаджібей”, яка утворена від турецьких слів “hadi” – указуючий правильний (істиний) шлях (до пізнання божества), повелитель та “bey”. Композит слів “hadi” та “bey” (або beyin – розум, знання) дає нам значення – відповідник назви “Каркінітіда” – як “Провідна”, або “Березань”, у назві якої вжито шведське “beresa” – об’їзджати, їздити, мандрувати, плавати (по морю), а “berest” – бувалий, досвіченний моряк. Тотожнє значення передається назвою міста “Калліпода”, згаданого істориком Йорданом у VI сторіччі (латинська основа “callis” – стезя, шлях, траса) і назвою “Одеса” (від грецького слова “odos” – шлях; Одеса – Шляхова).Таким чином назва “Каркінітида” присвячена небесній богині (світилу), яка дає схвалення (на вихід в море), що проявляється кивком головою у словосполученні “καρη κινεω” /kar kineo/ у назві “Каркінітида” та божеству указуючому шлях у назві “Хаджібей” – “Hadji bey”. А тому мусимо визнати, що на місці Одеси вже у V сторіччі до нової доби існував порт, названий Геродотом “Каркінітида”

Продовження тексту Геродота таке: “Дальшу частину краю, гористу все ще, вздовж Понту (Чорного моря), заселив народ таврів аж до так званого Скелястого півострова (“Таврида” названа від індоєвропейського “tavr” – скеля, камінь), при тому, що назва “таври” і назва “роксолани” однозначні: англійське “rock” – скеля, камінь. “Роксолани” – запорізькі козаки і народ України (Феофан Прокопович. Твори у 3-х томах, том 1, “Звернення до української молоді”).

А далі Геродот пише: “Скіфія у двох місцях межує з морем, на півночі (Таврія) і на сході (Тамань). Саме так: північне таврійське побережжя Чорного моря і східне побережжя Чорного моря (Тамань) – Січові землі українського козацтва. Про ці володіння свідчать імператор Візантії Константин Порфирогенет (Порфирородний), називаючи володіння Святослава Хороброго (Немогард, фортецю Хортицю, бердянські землі Чернігівських билей та Азов). Так само й автор “Слова о полку Ігоревім” Ольстин Олексич нагадує про причорноморські Січові землі України. Автор називає Задунайську Січ у Добруджі «Лог» -Немогард (знанна як “Трофеум Трояні”), Поморіє та Посуліє (Таврію), Сурож (Приазов’я, або ж, Лукоморіє – морський загин), Корсунь-Крим та Тьмуторокань-Тамань з косою і островом Тузла – в перекладі з латині – “Ладанка”. Назва-титул “Тьмутороканський болван” в перекладі з грецьких слів “tamo” (свята земля богині), “toros” (спалах блискавки і тріск грому) та “bola” (перун, бич) вказують на титул “наказний гетьман” (військовий, похідний).

Такі ось “діла първих времен” (тут “пъря” – битва, січа, герць), до яких сучасним історикам і філологам байдуже. Гегемоном (панівною силою) часу став клас пересічних споживачів і чиновників, серед яких грузне величезний потенціал історичного виховання. Ретельний, сумліний дослідник старожитностей України тут переважно безсилий.

Відень, Австрія

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!