Оксана Забужко. «Нема в Києві “дому Булгакова”. І не було ніколи»

Меморіальний музей – слава Богу, є, а от “дому” – вибачте, нема

Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – “Дом Булгакова”. І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, – і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі “ДНР/ЛНР”: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний “отжим недвиги”.

Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві “дому Булгакова”. І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от “дому” – вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) – за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не “понаєхавших” квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки “домик Петра I” (київського війта Биковського) і “дом Булгакова” радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й “отжала” у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії.

Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь “ґіві-моторол” свого часу, – а й на “культурні реституції” після всього, ними наброєного. А це якраз і вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти, і (зовсім трошки) – інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб “переступити через стереотип”). Адже ж небагато, так?

Господарі й квартиранти

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську леґенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ “купця з-за Канави” – тільки не “цилюрника”, а, як Сірки, по “вірьовках і ґвоздках”, – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, це вічна проблема “дітей-мажорів”, одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!). Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський, був першим ректором Одеської консерваторії, вся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню “Союза Михаила Архангела”: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату “за обрусение края” батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно “опущеній” до стану “Духовної” Київській Академії, – але НЕ “квартиру в центрі”, як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми “хлібному” тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булґаковим відмовив би квартири: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди “ганебного бізнесу”).

Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття “місцевим” було відмовлено у праві на власну “сторі” – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата “за обрусение края” й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і “маємо, що маємо”.

Прописка-на-крові

Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук’янівській тюрмі “к стєнкє” на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати “інформаційним” – і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, “Мішка-венеролог”, який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх “Турбіними”, твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков.

В те, що огидний “Васіліса” міфопоетичної “Білої Ґвардії” – це й був булґаковський “домохозяин”, свято вірило кілька поколінь радянських людей, щиро зачарованих романом як “історичним” (що безумовно свідчить на користь булґаковського хисту: таки “Мастер”, послуговуючись Сталіновим улюбленим слівцем!) – а до того ж (що не менш важливо в історії успіху цього видатного фейку), позбавлених доступу до будь-яких альтернативних джерел інформації, “голосу другої сторони”. (“Біла Ґвардія” справді дуже тонко маневрує між “фікшин” і “нон-фікшин”, і я давно мрію прочитати, замість “восторженного лепета” київських булґакознавців, що чисто як діти тішаться з упізнавання в тексті загублених камінчиків міської топографії, який-небудь кваліфікований розбір цього роману як видатного взірця пропаґандистської літератури – створеного не тільки за законами “худліту”, а й за політтехнологіями тодішньої більшовицької журналістики: крім Ільфа з Петровим, більше нікому в російській літературі це так вдало не вийшло, Сурков-Дубовіцкій з усіма своїми потугами просто жалюгідний графоман!) І можна тепер скільки завгодно трясти історичними документами, доводячи, що “все було зовсім не так”, що насправді в Києві 1919 року “білі” мали ненабагато більше підтримки в населення, ніж сьогоднішня “вата”, й запам’ятались головно єврейськими погромами, і що Булґаков писав, властиво, утопію, чи пак, а-топію: “Город” своєї мрії, фантазійний “русскій Кієв”, у якому Булґакови, чи пак, Турбіни – то не якісь там сумнівні орловські приблуди, а, коли й не “аристократія”, то принаймні ТЕЖ “біла кість”, духовні господарі “Города” – інтеліґенція, “професура”, словом, культурмісіонери “в лапах у мужиков” (міф, що в третьому поколінні неперервної трансляції спокусив і погубив Бузину, Чалєнка і цілу когорту їм подібних “аристократів”: страшна річ сила слова!), – але ніяка деконструкція міфа вже не скасує того незаперечного факту, що своєї головної мети втеклий зі свого-“несвого” Города син орловського батюшки-цензора цим романом таки домігся – “київської прописки”, хай і заднім числом. І це вже назавжди.

Як незаперечний і той факт, що для цього йому довелося “виселити господарів” – усього тільки зі сфери читацького співчуття, решту зробила за нього радянська влада. Але без емоційного “ключика”, поданого “Майстром”, вона навряд чи б упоралась. Як цей ключик працює, видно з досвіду автора, котрого начебто ні в етичній глухоті, ні в любові до радянської влади не запідозриш, – Віктора Некрасова. У 1960-ті він став першим, хто “відкрив” на Андріївському, 13 живу й здорову, нікуди не виеміґрувану доньку Листовничого, Інну Василівну, в шлюбі Кончаковську, що мешкала з родиною в тому самому своєму домі, тільки, як усі зацілілі (а небагатечко їх і лишалось…) екс-господарі київських кам’яниць, нещадно “ущільнена” – якраз до колишніх булґаковських кімнат… Віктор Платонович сам був “з ущільнених” і “даму” в Інні Василівні безпомильно впізнав одразу, навіть за прасувальною дошкою. Але Віктор Платонович палко любив Турбіних – і, разом із ними, так само палко не любив “Васілісу”. І в результаті нічого в “немолодої дами” не розпитав – і нічого не зрозумів. (“Вряд ли это нужно”, написав глибокодумно…)

Це, до речі, найкращий тест на те, що роман таки пропаґандистський: чиста “художка” завжди “відкриває до діалогу”, тоді як пропаґанда, навпаки, – замикає вам вуха на всякого “іншого”, виводячи його з зони людського інтересу. І чим вона майстерніша, тим краще це робить. Булґаков – першорядний сатирик, і годі недобачити, що “Васіліса” ним виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок “від душі” на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її “класовою” й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу. І тут не відбутись, як досі заведено в наших булґаковських студіях, зніченою скоромовкою в дусі “он художник, он так видит”. Студії – вони на те й студії, щоб задаватись питанням, ЧОМУ “художник видит” саме так, а не інакше, – які “універсальніші” (крім того, що йому наступили на ногу в трамваї чи написали неґативну рецензію) душевні імпульси ретранслює собою – і тим притягує читача.

“Нам тільки сакля очі коле”?

Те, що Булґаков мав на все життя глибоко укритий, болючий “комплекс парвеню” (знаменитий “квартирный вопрос” – у дійсності замаскована “під жарт” страшна “травма безґрунтянства”, психологічні витоки російської аґресії й до сьогодні!) – і навіть художньо не раз маніфестував готовність продати душу хоч ЧК, хоч дияволу за можливість поквитатися з тими, хто йому на цей комплекс “наступав” (квартиру погромити, червоного півня пустити, щоб заграва стала на всю Москву…), – це для всякого його уважного читача річ очевидна, і в Росії про це трошки писали й без мене. Але чому наші київські “булґаковєди й булґаколюби” за чверть віку, вже чудово знаючи, “для себе”, ким насправді був Василь Листовничий, так і не зацікавилися джерелом булґаковської до нього ненависти – аж такої палючої, що втамувати її могла лиш переможно накладена на гріб убієнного, перепрошую, купа (а це, погодьтесь, куди крутіше, ніж якісь там побиті вікна критика Латунського!), – отут уже лишається хіба руками розвести… “Ленивы и нелюбопытны”? Але ж неправда, бо прелюбовно видзьобали за молодим Міхал-Афанасьїчем кожен його київський слідочок! І тільки “слона не приметили” – Командора, господаря дому, величного красеня-вусаня, любимого й шанованого всім київським “великим світом” пана полковника з бельетажу (полковником Василь Павлович став під час Першої світової, викладав у школі кадетів), – у білому кітелі, з власним виїздом, з розкішною бібліотекою, де писав вечорами при лампі свої книжки (серед сконфіскованого ЧК при арешті був рукопис його історичної розвідки про матерів великих людей, від Гракхів починаючи), з королевистою аристократкою-дружиною, що грала йому Шуберта на роялі і походжала з ним навесні в садку під квітучими вишнями… Ну що, впізнали? Впізнали, звідки “єсть пішов” на все життя застряглий квартирантові в душі недосяжним ідеалом “небесний дім” Майстра й Маргарити?

А в Булґакових не було бібліотеки – не призбирав “професор від Синоду”… І рояля не було – тільки гітара, інструмент натоді плебейський, “прикажчицький”: не для Шуберта… І “дом постройки изумительной” (насправді – цілком звичайної, за тодішніми київськими стандартами, але заздрі очі й “сакля коле”!) – був не їхній…

“Абыдна, да”?

О панно Інно, панно Інно…

В цій історії мені найбільше шкода Інни Листовничої. Нелегке це має бути випробування – на старості літ опинитися в себе в домі “приживалкою” (коли не покоївкою!) при новостворюваному культі того, хто на весь світ поглумився з твого замордованого батька. Я не знала Інни Василівни особисто, але добре знаю цей тип “старих дам” – “останніх зацілілих”, із вічно-незламною спиною й сотнями годин під тюрмою НКВД в анамнезі: ці жінки вміли мовчати, але вони ніколи не брехали. Інна Василівна також розповідала правду, наскільки це в “щербицькі” часи було можна, – тільки що ніхто її не чув (“вряд ли нужно” було!). Судячи з усіх публікацій, випробування вона витримала гідно: атмосферу дому допомогла відтворити з усією спадково-“інженерною” сумлінністю (без неї не було б музею!), але підігрувати “новим господарям” у їхньому прагненні матеріалізувати булґаковський міф про шляхетну “професорську сім’ю” (із своїм “духовноскрєпним” правом на “Город”) все-таки не стала, ієрархію ще тримала чітко… Це від неї ми знаємо, звідки в автора “Білої Гвардії” такий сласний опис кабінету “Васіліси”: Листовничий дозволяв квартирантам користуватися своєю бібліотекою. Попри те, що ті були вкрай неспокійними, а часом і хамуватими пожильцями (потім Міхал-Афанасьїчу за те “прилетіла карма” в московських комуналках!). Але просвітницьку віру в силу знання українські еліти тоді сповідували свято й беззастережно: хто рветься до книжок – має бути підтриманий і заохочений. (Своїм здібним студентам з убогих Василь Павлович, звичаєм тодішніх наших меценатів, потай – щоб не принизити – уділяв і грошової позички, і принаймні один із таких у 1950-ті роки з’явивсь до пані Інни “повернути борг” – на ту саму адресу, яку проніс крізь найстрашніше в історії Києва сорокаліття – і яку давно пора повернути в культурний обіг: Андріївський узвіз, 13, дім Листовничого…)

І ще на ввесь вік запам’ятала Інна Василівна, як дев’ятилітньою, прийшовши гратись до булґаковської Льолі, вгледіла перед дзеркалом Булґакову-маму – та завершила туалет, вдоволено оглянула себе з усіх сторін і хвацько підморгнула дівчаткам:

– Ничего бабец, а?

Легко уявити, що для панської дитини ефект мусив бути десь такий, як коли б квартирантка зненацька впала рачки й загавкала (мене в дев’ять років теж такий дискурс би приголомшив, але тоді російська мова Києва ще не була настільки “простонародною”, як нині, і на сусіда з Тамбовщини ми, діти, ходили витріщатися цілим двором, а потім пошепки переказували почуті від нього “страшні слова”). І ось таке – ТЕЖ не прощається: коли ти працьовито, камінь по каменю, вибудовуєш любий тобі образ “професорського кабінету” як ВЛАСНОГО “духовного дому”, і вже й сам віриш, що ти професор Прєображенскій серед Шарікових, – а десь там, у місті, де ти народився і яке вважав своїм (а воно, кляте, “побігло до Петлюри”, – але ти його собі повернеш, перепишеш усе наново!), живуть люди, котрі бачили всю твою, так старанно зачищену, “шерсть” – і можуть і через півстоліття на згадку про тебе осміхнутись у тій нестерпно-чемній великопанській манері, що ти її так і не освоїв: хто, Мішка? Наш пожилець? Став знаменитим, кажете? Та що ви, як мило, він завжди такий невезучий був…

Мораль, або ж сила

Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчости. Українському булґакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булґакова так, ніби він і досі живий, – і тоді й його творчість відкриється новими (цікавезними!) гранями. Ширше – пора переставати бути “обласним філіалом” “общесоюзної” русистики (і це вже не тільки булґаковських студій стосується!). “Український слід” у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів – і квартирантів.

А Василеві Листовничому пора нам, дорогі кияни, для початку хоча б меморіальну дошку повісити.

На ЙОГО домі.

news.obozrevatel.com