“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/82830/
Можемо перейти до Пушкіна-казкаря. І хоч, як може видатися на перший погляд, що дивного чи несподіваного можна буде знайти в цій темі, все ж, впевнена, багатьом доведеться здивуватися. Отже, загальновизнаними казками авторства Олександра Пушкіна є (наведемо їх тут мовою оригіналу з датами створення): «Руслан и Людмила» (1818-182З), «Царь Никита и сорок его дочерей» (1822), «Сказка о попе и о работнике его Балде» (1830), «Сказка о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной царевне Лебеди» (1831), «Сказка о рыбаке и рыбке» (1833), «Сказка о мёртвой царевне и о семи богатырях» (1833), «Сказка о золотом петушке» (1834). Ще дві казки дослідники творчості поета відносять до незавершених: «Сказка о медведихе» (1830), «Царь увидел пред собою» (1833). Щодо другої з числа незавершених є припущення, що це первинні начерки «Казки про золотого півника». Оскільки ці твори невідомі читачам, то не будемо тратити на них свої час і увагу. Однак, задля точності згадаємо ще один твір О. Пушкіна – «Жених», створений 1825-го і через два роки опублікований у «Московському віснику». Частина дослідників його відносить до балад, інші – до казок, уточнюючи, що вона написана баладною строфою. Однак і перші, і другі не заперечують, що джерелом її написання стала казка братів Грімм «Наречений-розбійник», яку О. Пушкін переробив на російський лад, змінивши окремі деталі та надавши характерного народного стилю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Найменш знаною з переліку основних пушкінських казок є «Цар Микита і сорок його доньок», і ця невідомість, мабуть, пов’язана зі змістом казки, названої дослідниками «шуточной», «нескромной», «срамной». Хоч прямого джерела, яке б вказувало на запозичення поетом сюжету нема, однак пушкінознавці вказують, що в основі казки – французькі і російські народні обрядові пісні, яких в архівах О.Пушкіна виявилося чимало, а більшість складають саме весільні. Проте, ряд дослідників усе ж вважає, що сам сюжет вибудуваний поетом не самостійно, а на основі окремих деталей сюжету балади Василя Жуковського «Дванадцять сплячих дів». До слова, перша глава балади під назвою «Громобій» була написана під впливом від спостережень дніпровського порогу Ненаситець під час перебування В. Жуковського в селі Любимівка – колишньому козацькому зимівнику Норівка, «подарованому» після ліквідації Запорізької Січі братові тодішнього катеринославського намісника Олексієві Синельникову.
«Казка про попа і наймита його Балду», на думку всіх пушкіністів, в основі має записану поетом від своєї відомої няні Орини Родіонівни народну казку, свідченням чого є відповідні нотатки в його зошиті, отже й коментувати тут нічого. Цікавішим є хіба інший факт: у часі появи відверто сатиричної «Казки про попа» з боку духовенства було висловлено думку, що «пресловутая сказка знаменитого Пушкина … не учит ничему доброму» (священник К. Думитраков, 1873 р.). І ось, 2011 року в м. Армавірі вийшов новий варіант «Казки про попа», де слово «піп» замінено на слово «купець», що, на думку очільника місцевого собору, є «відновленням історичної справедливості», оскільки «Пушкин был человеком верующим и не мог высмеивать церковь» (хай мене вибачать читачі, але писати такі слова в перекладі – гріх!).
«Казка про царя Салтана» в оригіналі має довжелезну назву, що є імітуванням поширених в 18 ст. заголовків лубочних видань (поганої якості і низької якості видавничої продукції, орієнтованої на масового і невибагливого читача). За своїм змістом, як вважають дослідники, даний твір є вільною обробкою народної казки «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі», яка О. Пушкіним була записана в різних варіантах, а також іншої казки – «Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун». Обидві казки були російською мовою опубліковані на зламі 18-19 століть і в дещо змінених варіантах зустрічаються в тодішніх зібраннях Є. Ончукова «Північні казки» та М. Азадовського «Казки Верхньоленського краю». Знавці казок народів російської Півночі знаходять у «Казці про царя Салтана» відгоміни «Казки про трьох королівн рідних сестер» та «про Катерину Сатеріму», стверджуючи, що О. Пушкін безсумнівно читав друковані тексти народних і книжних казок, невелика колекція видань яких збереглася в його бібліотеці. Окрім того, тема мандрівки немовляти в кошику (в скрині, ящику) по хвилях є дуже поширеною в фольклорі, метафорою так званих загробних мандрів сонця, яке зайшло, по потойбічному світі. Дослідники звертають увагу на те, що О. Пушкін дуже близько дотримується усної традиції переказу народних казок, лише імена Салтан і Гвідон взяв з інших джерел.
«Казка про мертву царівну» хоч і називається в джерелах «самостійним авторським літературним твором», однак, додається, що «написана за мотивами російської народної казки». Тут, мабуть, мають на увазі казку «Чарівне дзеркальце» зі збірки О. Афанасьєва «Народні російські казки», хоч, якщо бути більш чесним, то подібний сюжет зустрічається в цілому ряді російських народних казок (в збірниках Д. Зеленіна «Великорусскіє сказкі В’ятской губернії», Д. Садовнікова «Сказкі і прєданія Самарского края»). Даний «авторський» сюжет добре відомий з казок багатьох народів світу: африканської «Чарівне дзеркало», монгольської «Чарівний мрець», італійської «Белла Венеція» (замість отруєного яблука – чарівна шпилька), вірменської «Нурі Хадіг» (чарівний перстень, який треба зняти, щоб оживити героїню), а у грецькій казці «Мірсіна» згадується отруєний хліб замість яблука. Схожий сюжет у знаної казки братів Грімм «Білосніжка» та в записаної Джозефом Джейкобсом шотландській казці «Золоте дерево і Срібне дерево». Право судити після цієї інформації про «самостійність авторського твору» залишимо читачам.
«Казка про золотого півника» має витоки з іншого боку планети. Першоджерелом сюжету вважають фольклор коптів, збережений в арабському історичному збірнику, який став відомим завдяки перекладеному П’єром Ватьє рукопису 1584 року з особистого зібрання кардинала Мазаріні (його зібрання книг поклало початок найдавнішій бібліотеці Франції, відомій як Бібліотека Мазаріні). Записана легенда розповідає про часи Стародавнього Єгипту, коли правосуддя чинила, сидячи на вогняному троні, жриця Борса: від праведних вогонь відступав, а брехун при наближенні до вогню згорав у ньому. Дана історія є надрукована у «Вибраних творах» Ігнатія Крачковського – уродженця м. Вільнюс, видатного арабіста свого часу, одного з творців школи радянської арабістики. В розповіді про жрицю Борсу є згадка про те, що вона наказала виготовити за принципом млинового жорна кам’яну скульптуру барана і встановити залізний стрижень з бронзовим півнем на його вістрі. За легендою, коли хтось виступав на Єгипет війною, баран, обертаючись, дивився в бік ворога, а півень починав співати. Узвишшя, де було встановлено дану скульптуру, мало назву «Гора Барана» (пізніше – «Пагорб Подяки»), а згодом на ній збудували Мечеть Ібн Тулуна – одну з найдавніших в Каїрі. Але паралелі між коптським фольклором та твором О. Пушкіна почали проводити щойно після появи двох невеликих публікацій: спершу Анна Ахматова повідомила, що пушкінська казка аж надто перегукується з текстом казки в новелі «Легенди про арабського звіздаря» Вашингтона Ірвінга. Цю інформацію підсилила коротка замітка В. Силовського в статті «Руслан і Людмила», де він згадав Фрідріха Клінгера та його «Історію про Золотого Півня». Потім пушкіністи побачили в творі ще й впливи сатирика Івана Крилова («Каїб») і мотиви «Княжни Милуші» драматурга П. Катеніна. Цікавими є думки окремих дослідників, котрі вказують на недвозначні натяки в казці О. Пушкіна на древнє азербайджанське місто Шамахи («девица, Шамаханская царица»), яке здавна було місцем заслання і поселення сектантів-скопців, що особливо розповсюдилися в часи правління Петра І-го і вважалися найбільш шкідливою сектою («обратился к мудрецу, Звездочету и скопцу»; «Царь скопца благодарит»).
Чи не найзнаніша всіма «Казка про золоту рибку» теж, на жаль для фанатів О. Пушкіна, не є його авторським творінням. Найпоширенішою версією є запозичення поетом сюжетної лінії з померанської казки «Про рибалку і його дружину» (німецька назва «Vom Fischer und seiner Frau») зі збірки казок вже згадуваних братів Грімм. Дослідники німецької казки роблять відсилання до давнішої версії сюжету, що міститься в індійській казці «Золота риба», а також в древніх індійських ведах. Однак частина пушкіністів все ж вбачає в «Казці про золоту рибку» відгомін російської народної казки «Жадібна стара», в якій замість рибки бажання виконує чарівне дерево. Якщо дивитися з цього боку, тоді ще більшим «збігом» з пушкінською казкою є сюжет і навіть назва української народної казки «Чарівна липка», де шляхом звичних для поета маніпуляцій з літерами і словами «чарівна» стає «золотою», «л» переходить у «р», а «п» чергується з «б», легким розчерком пера перетворюючи ЛиПку на РиБку. Місце розвитку подій української казки з лісу, цілком закономірно, перемістилося на берег моря, але зміст, сюжет і повчальний сенс обох творів – однаковісінький! Проте, більш правдоподібною є все ж перша версія запозичення – з казок, де одразу згадується риба. Про це свідчить такий факт: у казці братів Грімм під кінець розповіді стара стає римським папою (то був натяк на відому історію з папесою Іоанною) і прагне стати богом, а в збереженій рукописній версії О. Пушкіна стара сиділа на Вавилонській вежі в папській тіарі.
Завершимо виклад розповіддю про твір «Руслан і Людмила», про який пишуть: «стихотворная, волшебная сказка, вдохновлённая древнерусскими былинами». Слід зазначити, що пушкіністи в аналізі даного твору найбільш одностайні: поет надихався Вольтером («Орлеанська діва»), російськими літературними казками («Ілля Муромець» М. Карамзіна, «Олекса Попович» М. Радіщева, «Бахаріана» уродженця м. Переяслава М. Хераскова), а стимулом для написання поеми О. Пушкіним стала поява в 1818 році перших томів «Історії держави Російської» згаданого вище Миколи Карамзіна, звідки поет запозичував як деталі, так і імена для своїх героїв (Рагдай, Ратмир, Фарлаф). Також відомим є той факт, що твір «Руслан і Людмила» містить у собі елементи пародії на баладу В. Жуковського «Дванадцять сплячих дів» (саме після цих «жартів» В. Жуковський надіслав свій портрет з написом «Переможцю-учневі від переможеного вчителя» Олександрові Пушкіну, а той, з віком, начебто шкодував, що в юнацькому запалі дозволив собі таку поведінку в бік наставника).
Насправді «Руслан і Людмила» не є казкою в класичному розумінні цього слова, роботу над якою сам О. Пушкін пояснював бажанням створити богатирську казкову поему в стилі «Несамовитого Роланда» італійського поета епохи Відродження Лудовіка Аріосто. До збірників казок, як правило, включають лише частину поеми «Руслан і Людмила» – пролог з назвою «Край лукомор’я дуб зелений», і саме він, насправді, найцікавіший зараз для нас. Особисто я не пригадую, аби нам у школі (понад сорок років тому) пояснювали, що таке те дивне «Лукомор’я», чи було воно вигадкою поета, а чи існувало вже до нього. Російські джерела, пояснюючи слово «лукомор’я», відсилають до давніх джерел (включно з «Повістю минулих літ» та «Словом про похід Ігоря»), а також до згадок в інших літературних творах («Цар-дівиця» Г. Дєржавіна) та словників (М. Фасмера, В. Даля, Д. Ушакова тощо) і трактують слово, пов’язуючи з «лукою (вигином) моря» (літописи), казковим ідеальним світом (дєржавінська балада), назвою «морського берега в формі дуги», «морською затокою, бухтою» (словники). Окремі пушкінознавці вважають, що це слово варто розуміти як «луг біля моря» (В. Михайлов), або, як у псковській групі говорів, «не тільки морський берег, але й річковий» (С. Гейченко, Г. Пеліх). Наведемо повністю і в оригіналі ще одне пояснення, важливість якого читачам стане зрозумілою трохи згодом: «При этом русской картографии регион под названием «Лукоморье» неизвестен. Однако среди европейских учёных данный термин закрепился на какое-то время после публикации в 1549 году «Записки о Московии» Сигизмунда Герберштейна. Лукоморье попало в итоге на карты Г. Меркатора (1595 год), Й. Хондиуса (1606 год), И. Массы (1633 год), Дж. Кантелли (1683 год), Г. Сансона (1688 год) и многие другие» – усе це є у вільному доступі інтернету при перших пошуках на дану тему. А тепер про те, чого нема в російських сайтах, і що не так легко шукається, але становить для нас значно більший інтерес.
Спершу зазначимо, що пошуки загадкового слова «лукомор’я» підтверджує одну з вже відомих інформацій, що це – морська затока, лагуна, вигин морського берега, а етимологічно слово пов’язується з «лук» (для стрільби), «лука» (вигин краю сідла), «луковина» (дугуватий вигин) і навіть зі словом «лукавити» (вивертатися) – подібні значення є в інших мовах слов’янської групи, а також згадується чомусь слово «сага» як запозичення з тюркських мов, що означає гирло річки (каз.), відкрите поле (крим.), простір, площу (тур.). Також надибуємо підтвердження іншої версії значення «лукомор’я», що, з посиланням на фольклор східних слов’ян, означає заповідне місце на краю світу. Глибше занурення в слов’янську міфологію приводить нас до знань, що в тому «заповідному місці на околиці всесвіту» (лукомор’ї) росте «світове дерево» (вісь світу), коріння якого сягають пекла, віття впирається у небеса, а деревом спускаються/підіймаються боги. У такому значенні «лукомор’я» присутнє в багатьох зачинах народних замовлянь і молитов. Подальші пошуки дають нам відсилання до Лукомор’я як до «Північного царства», де люди впадають у зимову сплячку і прокидаються до повернення весняного сонця (в М. Карамзіна, О. Афанасьєва, ін.) чи «Островів блаженних», описаних ієромонахом і книгописцем 15 ст. Єфросіном Білозерським у його «Слові про рахманів і про предивне їх життя» (Б. Успенський). Острови ті, мовляв, знаходяться в Океані, за краєм землі, їх мешканці вважаються праведними християнами, живуть по 100, 850 і навіть 1800 років, вмираючи без хвороб і страху, життя їх сповнене достатку і радості, харчуються манною з неба, але в них нема календарів і літочислення, а тому Великдень вони святкують, коли до них допливе шкаралупа від великодніх яєць, яку вкинули в річку з примовлянням «плинь в брахманський край». Дана традиція розповсюджена в Правобережній Україні, Молдові, Румунії. Все це можна було б вважати дивними розповідями чи застарілими забобонами, якби не існування даного обряду (вкидання шкаралупи великодніх писанок у річкову воду) й так званого «рахманського великодня» на Галичині до нинішніх часів, а основною річкою, в яку треба вкинути яєчну шкаралупу, є Дністер, який, нагадаємо, впадає до Чорного моря.
І ось тут ми нарешті доходимо до основної «крадіжки» Олександра Пушкіна, яка, фактично, зробила його всесвітньо відомим через прекрасно викладену віршем історію таємничого Лукомор’я в його першій поемі «Руслан і Людмила». Пам’ятаєте про те, що «русской картографії нічєво нє ізвестно про регіон под названим «Лукоморьє», але чомусь серед європейських вчених в 16-17 ст. даний термін «закрєпілся на какоє-то врємя»? Чи ж не дивина, відкіль у європейських вчених відомості про регіон з таким «нєізвєстним названім»? А про те, що Сашко Пушкін був «геніальним читачем», теж пам’ятаєте? Тоді приготуйтеся слухати основну розповідь даної історії.
Далекого 1818 року з’являються перші томи історичної праці Миколи Карамзіна. І того ж 1818 року дев’ятнадцятирічний юнак з комплексами «нетитулованного дворянського рода (…), честно служившего отечеству, но не снискавшего благосклонности правителей и гонимого», мерзенним вихованням і очевидним талантом до віршування вирішує виправити ситуацію. Він уважно перечитує «Історію…» і, мабуть, ще інші книги, посилання на які згадував, як істинний науковець, М. Карамзін. Як уважний читач, звичайно ж, помічає цікаві і на даний час забуті слова і назви. Давні літописи, наприклад, повідомляли, що князь Михайло Юрійович в 1168 році брав участь в поході проти половців, які мешкали в «луці моря». А в «Слові про Ігорів похід» розповідалося про те, як 1184-го князем Святославом Всеволодовичем був полонений хан лукоморських половців Коб’як. Лукоморських ханів Тоглія і Акушу на перемовини в Канів 1193 року запрошував Рюрик Ростиславич… То що ж виходить? – подумав недурний юнак: десь на півдні, поблизу Криму існує Лукомор’я? Зараз уже невідомо, де саме він знайшов потрібну інформацію, але зрозумів основне: на 1818 рік дана назва забута і заборонена для згадування тим, хто на ній проживає, а тому можна брати й користуватися, описуючи начебто русскую биліну, вислужуючись перед царським двором, прокладаючи собі шлях у вищий світ. Бо Лукомор’я справді було на картах європейців і позначало територію «між Луками і морем» – тому й Лукомор’я! Край, який так ненависно руйнував царський уряд (Запорозьку Січ), а радянський не менш ненависно залив водами Дніпра, щоб усі і назавжди забули про існування колись Великого Лугу. Саме того Великого Лугу, який, посеред ночі 6 червня 2023 року росіянські війська підривом греблі Каховської гідроелектростанції знову відкрили для нас і цілого світу, не усвідомлюючи того, що таким чином «подарували» нам наше героїчне минуле. Земля між Великим Лугом і Морем Азовським/Озівським і була тим Лукомор’ям, яке московитські окупанти поспішили обізвати Таврічєскою губернією, та насміхатися з неї («пан-отаман таврічєскій» у фільмі «Весілля в Малинівці», до прикладу). Знищили Січ, затопили Великий Луг, переселили мешканців – усе таке, в стилі московітів! Заборонили назви, забрали їх згадки з мап і книг й з таким ентузіазмом почали виспівувати осанну «вєлікаму руському паету» за його талант і вміння вигадувати такі неймовірні назви, імена, історії! «Ай да Пушкин! Ай да сукин сын!» – не соромлячись, прихвалював себе «свєточь русской поезії», а мільйони совкових громадян десятиліттями вчили таке загадкове «у Лукоморья дуб зеленый, златая цепь на дубе том,» і до посиніння в губах досі волають про «геній» Пушкіна, відстоюючи його кам’яні мітки на території України, яку він ненавидів, право в школі вчити «язиком арігінала», доводячи, як він всіх «вас любіл» і як збідніє українська культура без творів цього «свєточя» літератури.
…Перш ніж читати своїм дітям чи онукам «миленькі» казки Пушкіна, варто спершу самому прочитати рядки з його листа від 1 червня 1831 року П. В’яземському (мовою оригіналу): «… другая пуля убила в толпе польского майора, и песни прервались. Все это хорошо в поэтическом отношении. Но все-таки их надобно задушить, и ваша медленность мучительна». І хоч тут мова йшла про поляків, які наважилися на спротив російському царизму, але ж і на українську землю росіяни 24 лютого 2022-го (і завжди раніше) йшли, виховані на казках О. Пушкіна, саме з цим гаслом: знищити, і негайно!
Оксана Дрогомирецька,
чл. НСЖУ і НСКУ, лавреатка премії Оксани Ровенчак
у номінації «Журналістське розслідування» 2023 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.