“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Нещодавно низка ЗМІ опублікували повідомлення про те, що у ніч на 12 січня цього року в Харкові на станції метро зняли барельєф Олександра Пушкіна. Одні радісно прокоментували це як ще один крок на шляху очищення української землі від радянських і російських міток, а інші звернули увагу на слова речника Харківського метрополітену Олексія Бітнера: «Профіль Пушкіна зняли на платформі. А також у вестибюлі між турнікетами пано з барельєфами також частково зняли. На час ремонтних робіт ці барельєфи демонтують. Щодо перейменування станції «Пушкінської» — такими питаннями займається місцева влада. Якщо на рівні міськради ухвалять рішення про перейменування, значить будемо виконувати розпорядження. Але поки таких розпоряджень не було». Таким чином, як виглядає з наведеного, ніякого «очищення» наразі не відбулося. В метрополітені Харкова – так точно.
Задля об’єктивності скажемо, що раніше Харків уже позбувся імені Пушкіна в назві театру. «Це правильно. Я не думаю, що на 11 місяці російсько-української війни у Харкові має бути театр російської драми. Загалом мені здається, що це маркування імперськими культурними символами недоречне і надмірне. І його треба позбуватися, тому що це так чи інакше ознаки нашого постколоніального статусу. Добре, що наші депутати це зробили. Мені здається, це сакрально, це мудро, це стратегічно», – такими словами письменник Сергій Жадан (один з підписантів листа до Президента України щодо перейменування Харківського академічного російського драматичного театру імені О. Пушкіна) прокоментував для Суспільне Харків рішення сесії обласної ради 24 грудня 2022 року: за те, щоб з назви театру прибрати слова «російський» та «імені О. Пушкіна» проголосував 81депутат, а двоє утрималися. При цьому Сергій Жадан нагадав, що на дерусифікацію чекає вулиця Пушкінська – одна з центральних у Харкові.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перейменування вулиць, пов’язаних з радянсько-російським минулим, за повідомленнями в ЗМІ, харківські історики та журналісти ініціювали ще в березні 2022 року, через три тижні після початку т.зв. великої війни або повномасштабного вторгнення російських військ. Так, у травні 2022-го харківські депутати перейменували Московський проспект на Героїв Харкова, узвіз Білгородський — на вулицю Героїв рятувальників, Білгородське шосе — на Харківське шосе, а район Московський — на район Салтівський; згодом змінили ще 18 топонімів, а всього планують перейменувати понад 400 об’єктів. Однак, інформації про зміну назви вулиці з іменем Пушкіна станом на даний час нема. Вдалося відшукати лише повідомлення про те, що в громаді обговорюється два варіанти: повернення до давньої назви вулиці – Німецька, або надання нової – імені Григорія Сковороди.
Історія з вулицею Пушкінською виглядає тим дивніше, що 9 листопада 2022 року з площі Поезії демонтували погруддя О. Пушкіна. Пікантності даному повідомленню додає той факт, що вранці того ж дня було прийняте рішення міської влади про влаштування захисту даного пам’ятника мішками з піском, що практично негайно було зроблено. Таким чином, після проведеного згодом демонтажу залишився закладений піском постамент, а саме погруддя, за повідомленням міської ради, «відправлено на відповідальне зберігання»: «Його подальша доля – чи буде він зберігатися у музеї, чи йому знайдеться інше місце у культурному та історичному просторі Харкова – вирішуватимуть харків’яни після Перемоги України. Цей пам’ятник, а, можливо й інші, мають бути збережені, а їх подальшу долю демократичним шляхом, але вже у мирний час вирішуватимуть саме харків’яни». Пояснень щодо таких швидких дій Харківської міської ради – від обкладання мішками з піском до демонтажу і переміщення – так і не було озвучено, що, цілком логічно, викликало нерозуміння, здивування і суперечки в мешканців міста. До речі, ще перед збройним переворотом 1917 року це погруддя Пушкіна збиралися знести активісти українського національно-визвольного руху. Їх задум реалізували нащадки аж через століття.
Повертаючись до ремонту на станції метро «Пушкінская», згадуваний Олексій Бітнер не зміг відповісти, скільки триватиме ремонт, але повідомив, що у випадку, якщо під час ремонту ухвалять рішення перейменувати станцію метро, тоді зняті барельєфи, пов’язані Пушкіним, не повертатимуть на місця.
Офіційний сайт Харківського метрополітену повідомляє про цю станцію наступне: «У зв’язку з тим, що будівництво тунелів між станціями «Пушкінська» та «Історичний музей» велося під старою і густозаселеною частиною міста, ці станції споруджувалися закритим способом. За цієї причини «Пушкінська» – станція найглибшого закладання. Протяжність ескалатора, що з’єднує платформу з вестибюлем – 365 ступенів (імовірно, сходинок), висота підйому по вертикалі – близько 30 метрів. В даний час вестибюль станції виглядає інакше, ніж під час пуску. Завдяки впровадженню нової техніки він став просторіший і зручніший для входу і виходу пасажирів. Поетичний інтер’єр станції відповідає її назві і це дало початок добрій традиції проводити на станції акції, пов’язані з вагомими літературними подіями».
Вікіпедія доповнює цю інформацію: «Пушкінська» – 16-та станція Харківського метрополітену. Розташована на Салтівській лінії між станціями «Університет» і «Київська». Вихід зі станції розташований на розі вулиць Пушкінської і Ярослава Мудрого, який утворює майдан Ярослава Мудрого. Відкрита 10 серпня 1984 року. Станція «Пушкінська» — найглибша станція Харківського метрополітену. Висота підйому по вертикалі — 35 метрів. На станції налічується 24 настінних барельєфів. Напис над платформою станції «Пушкінська» стилізований під підпис Олександра Пушкіна. Російськомовний надпис назви станції, після розпаду СРСР, не був замінений (дана інформація підтверджує, що написання назви станції «Пушкінська» – невірне) українською мовою, як на всіх станціях. Декоративне оснащення керамічними барельєфами та медальйонами виконувалось заслуженим художником України — Соловйовою Жаннетою Георгіївною».
І що нам, мешканцям Прикарпаття, до харківського метро? І до назв його вулиць, площ, театрів? До захисту чи знесення пам’ятників?
Справді, до 24 лютого 2022 року було майже байдуже. Так, зрідка, десь у глибині душі муляло питання: чого харків’яни так сильно зрусифікувалися і збайдужіли? Так, щиро дивували майже анекдотичні події в Харкові з пам’ятником і вулицею маршала Жукова. Але правило «не пхати носа до чужого проса» переважало над бажанням щось пояснювати чи доводити. Дію правила про ніс і просо одномоментно скасував ранок того жахливого лютневого дня, коли вибухами російських ракет були розбуджені як мешканці Харкова, так і мешканці Івано-Франківська. І, може, нам би й далі не було діла до «слідів» Пушкіна в далекому до нас (832 км напряму і 1028 км шляхами) місті, якби харківську землю так рясно не було скроплено кров’ю і потом воїнів з Прикарпаття, якби Івано-Франківськ не прийняв ледь не в перші ж дні великої війни стільки біженців, найбільше з яких тоді було саме харків’ян. Тепер «просо» не просто перестало бути чужим; воно тепер спільне…
Зроблю незначний відступ. Український журналіст Денис Казанський 18.01.2024 виклав відео, в якому розібрав виступ доволі відомого депутата Держдуми від правлячої партії «Єдіная Рассія» Костянтина Затуліна в ефірі не менш відомої Ольги Скабеєвої. Той з доволі сумним виразом обличчя заявив, «что у России не хватит сил, чтобы захватить и подчинить себе Украину» (подаю дослівно).
Людина, котра ще на початку літа 2023 року, визнаючи, що план швидкої силової акції щодо України, внаслідок чого українська держава мала розвалитися, провалився, а «Росія за час війни проти України не досягла заявлених цілей», все ж закликала продовжувати війну і визначала ціллю для «армії РФ вийти на рубежі, звідки українська зброя не діставала б до Донецька і Луганська», раптом заявляє в студії ток-шоу: «нам надо смириться».
К. Затулін, котрий раніше казав, що був би радий, якби «України не було», але повчав, що коли «РФ хоче, щоб Україна була на її боці», то необхідно вести «розумну пропаганду», проявляти «краще ставлення» і «правильну поведінку» до населення на захоплених територіях, через 7-8 місяців усвідомлено заявляє, що український народ зненавидів Росію після всього, що та зробила на українських землях, і ніякого «русского мира» там не хочуть. Більше того, заявив, що він категорично проти планів – навіть на перспективу – включення Західної України до складу РФ, назвавши жителів західних областей України «убежденными противниками России», від завоювання яких свого часу відмовлявся навіть царський уряд. Мовляв, приєднати ці регіони – це те саме, що «запустити троянського коня в Російську імперію».
Як підсумував даний виступ Денис Казанський, депутат Держдуми сам назвав умову, за якої певна територія/регіон/країна може собі гарантувати захист від посягання Росії: «чим менше там російського – тим менша вірогідність того, що Росія припреться туди зі своїми братніми «обіймами».
Повернемося тепер знову до харківської станції метро «Пушкінская».
Майже в ті самі дні, коли російський депутат Затулін мріяв (01.06.2023) про те, аби не було України, а військові РФ просувалися якнайдалі від існуючої лінії фронту в західному напрямку, Уповноважений зі захисту державної мови Тарас Кремінь повідомляв (08.06.2023), що «у Харківському метрополітені заплановано замінити російськомовні написи на колійних стінах станцій “Академіка Павлова”, де написи у мозаїчному виконанні, “Київська” (триває виготовлення елементів назви станцій) та на станції “Пушкінська”. Там розглядаються варіанти можливої заміни назви з урахуванням ймовірного перейменування вулиці та станції» . На ці слова Уповноваженого голова Харкова Ігор Терехов тоді відреагував наступним чином: «У чому винен Пушкін, що народився Путін? Тим більше Пушкін — всесвітньо відомий поет, так само як і Лермонтов. Є й інші видатні поети, письменники, художники. Не треба усіх під один гребінець… Ми вчилися на чудових поемах Пушкіна й Лермонтова, і Пушкінська залишиться Пушкінською. У нас є вулиця Пушкінська, у нас є станція метро імені Пушкіна. Це нехай залишається».
Кажуть, наразі ця позиція І. Терехова змінилася. Та чи змінилася в усіх тих сотень тисяч, котрі так само продовжують вважати Пушкіна «великим», його твори «видатними», а до власних чеснот і досягнень зараховують те, що «вчилися на поемах Пушкіна»?
Про справжню суть пушкінської душі, звучання якої нерозривно (як і в кожного митця) пов’язане з його творіннями та, фактично, відображається в них нині вже сказано чимало і кожен охочий пізнати істину міг відшукати її.
Про імперськість творів Олександра Пушкіна, мабуть, найфаховіше написала польсько-американська дослідниця, почесна професорка славістики в своїй книзі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» (українською мовою книга відома від 2008 року, а на російську повністю не перекладалася – і це вже про багато говорить).
Про сумнівну геніальність «вєлікого русскага поета» першим чесно сказав той, хто знав О. Пушкіна (1799-1837) особисто і був піонером у справі впорядкування його творчості й архіву – російський критик і мемуарист П. Аннєнков (1813-1887). Підсумком тривалої і скрупульозної роботи над поетовим рукописним скарбом стало сказане Павлом Аннєнковим (до речі, визнаним пушкіністом) «Пушкін став геніальним письменником, тому що був геніальним читачем».
Про цей «талант» О.Пушкіна багато і глибоко писав івано-франківець Іван Дрогомирецький ще в 2012-2013 рр. у місцевій газеті «Захід Пост», випадково «підловивши» російського поета на надто дивних і частих збігах його «Євгенія Онєгіна» з «Енеїдою» Івана Котляревського. Газета «Галичина» (м. Івано-Франківськ) також публікувала (16.02.2017 р.) одну з розвідок автора під заголовком «Чому так загадково усміхався Пушкін?». А своєрідним підсумком багаторічного вивчення джерельної бази пушкінських запозичень і розвінчування «величі» його творчої спадщини стала надрукована в газеті «Галицька Просвіта» (7, 14, 21 вересня 2023 р.) робота І. Дрогомирецького «Поет-плагіатор, або Крадена поезія: погляд українця на Олександра Пушкіна та його поезію – крадену і глуповату».
Для кого глибоке дослідження нефахівця від літератури (І. Дрогомирецький мав університетську освіту з прикладної фізики і був фахівцем з металознавства, що не заважало йому бути добре обізнаним в краєзнавстві, історії та багато читати) не є доказом літературної нечистоплотності О. Пушкіна, тоді переадресуємо їх до російської поетки Анни Ахматової. Саме її невеличка стаття «Остання казка Пушкіна» зіграла помітну роль в подальшій історії вивчення джерельної бази, яку використав (?запозичив) Олександр Пушкін у сюжеті «Казки про золотого півника».
Ось тут варто трохи детальніше проговорити тему, адже казки, як правило, є першими літературними творіннями, з якими люди зустрічаються на початку власного життя. Саме через казкових героїв і через казкові події діти пізнають основи і правила світобудови, вчаться відрізняти філософські категорії буття і смерті, добра і зла. Казки несуть глибину народної мудрості того народу/етносу, частиною якого випало народитися. Дослідники давно помітили, що, вивчаючи народні казки, можна зрозуміти «душу» того народу, який їх складав. А ще, знаючи сюжетні лінії казок, можна збагнути модель поведінки і передбачити ймовірність вчинків у певних особливих ситуаціях представників того чи іншого народу. Фахівці від казок одностайні в основному висновку: народні казки українців і росіян формують, творять абсолютно різні поведінково типи людей. Імовірно, саме з казок, почутих чи прочитаних у дитинстві, починається розбіжність у формуванні етнічних відмінностей, які згодом творять так званий менталітет нації, що дозволяє стверджувати вслід за словами другого президента Леоніда Кучми: «Україна – не Росія».
Народні казки російських етносів, в яких переважає узагальнений тип Івана-дурака, якому постійно щастить, а доля до нього з незрозумілих причин завжди прихильна, та Ємєлі, що вічно сидить на печі, а тоді раптом отримує «винагороду» – чарівну щуку, яка виконує всі його бажання, формує саме таких «ждунів», що готові все життя змарнувати на очікування чуда. Буде те чудо у вигляді щуки чи золотої рибки, дружини, котра день сидить у кутку зеленою жабою, а ночами, перетворившись у красуню, виконує всі забаганки свого «суждєного», а чи то чудо буде спєціальной ваєнной опєрацієй, в ході якої можна збагатитися усім потрібним і вимріяним, – росіянинові абсолютно байдуже. Основне для його «шірокой душі» отримати бажане без жодних зусиль і жодних зобов’язань перед оточуючими. І саме це – бажаний результат як наслідок докладених власних зусиль, які жодним чином не шкодять тим, хто поруч (навіть звірині, птаству чи рослинам) – лежить в основі українських народних казок, формуючи в дитини базові принципи майбутнього громадянина СВОЄЇ держави. Цю разючу відмінність кожен бажаючий має трагічну можливість спостерігати наживо, дивуючись глибині відмінності сусідніх народів.
Знаючи вплив казок та усної народної творчості на формування особистості, російсько-радянська ідеологічна система вела з ними постійну і вперту боротьбу, яка проявлялася як у внесенні змін у базові слова і тексти, так і до фізичного винищення їх носіїв (яскравий приклад – ліквідація явища кобзарства, репресії проти бандуристів тощо). А, з іншого боку, та ж система успішно використовувала казки в потрібних їй цілях, залучаючи до «обробки» народних творів літераторів і письменників.
Казки Олександра Пушкіна, визнані геніальним явищем у російській літературі, є таким же прикладом злодійства, як і решта творчості «вєлікага поета». Тим, хто схильний піддавати сумніву все почуте, буде корисно побігати просторами інтернету зі заданим пошуком «сказки Пушкина» (акцентую: саме російською, аби уникнути звинувачень у наклепі на пАета з боку українців). Переконана, що від прочитаного у більшості буде шок і глибоке розчарування: жодна з казок Олександра Пушкіна (у тому числі й незавершені) НЕ мають власного оригінального сюжету, або, кажучи простіше, в основі всіх його казок лежать сюжети, взяті/запозичені/підглянуті/вкрадені з інших, раніше написаних кимось або почутих поетом від когось казок, історій, пригод, легенд. Чи не найбільшим джерелом «натхнення» Олександра Пушкіна, безсумнівно, була його няня. Відома всім випускникам шкіл Аріна Радіоновна була автохтонним представником свого народу, добре знала усну народну творчість іжорців (або іншого етноса чухни – давня назва на означення балто-фінських народів у новгородських землях; точне походження няні наразі не встановлене), як і належить гідному представникові свого народу. Почуте від безграмотної кріпачки ставало часто частиною творчих «здобутків» поета, про що свідчать збережені його рукописи і зроблений аналіз творчості О. Пушкіна його критиками і дослідниками. Тема НЕпушкінських казок Пушкіна варта окремого дослідження. Нині ж мова про одне: злодій може виховати злодія, моральний виродок – собі подібних. Тому ставати на захист імені – хай і дуже відомого – злодія від літератури, яким був Олександр Пушкін, означає не поважати самого себе, свідчити про власну обмеженість і небажання (невміння) здобувати нові знання.
«Башням Кремля» глибоко байдуже, чи називати своєю території, «позначені» іменем Лєніна, іменем Пушкіна, чи солдат безіменних. Називати і згодом йти, перти на танках «захищати» ті вулиці, села і міста, які далекоглядною політикою комуністичної влади були «позначені» потрібними іменами, і, що дуже прикро, досі з впертістю, вартою інших застосувань, відстоюються як жителями, так і державними посадовими особами з амебного рівня мислення обґрунтуванням: «Пушкін не винен, що народився Путін». Так, Пушкін справді не винен у самому факті народження самого Путіна чи 140 млн росіян. Однак Пушкін точно винен у тому, що всі вони формувалися на ідеях, свідомо закладених ним у своїй творчості.
Проте знесення пам’ятників, перейменування вулиць, театрів, станцій мето, зміна назв населених пунктів не гарантує вирішення проблеми і не звільняє від пут невільників, якими уми і серця українців уміло сотнями літ обплутувала російська імперія. Роздуми, навіяні подіями в харківському метро, насправді мають, як би це дивно не звучало, місцеві больові точки, що зближують нас із віддаленим Харковом. І ні, не через Олександра Пушкіна, з іменем якого Івано-Франківськ розпрощався – хоч і теж не легко та безболісно – ще в серпні 2015 року.
Наше місто має іншу провину: ми не зберегли безцінний скарб великого таланту і працьовитих рук уродженця Харківщини (с. Гусинці всім відомого нині Куп’янського району) Опанаса Заливахи. Скалічені пушкінською поезією і т. зв. стандартами євроремонтів, івано-франківці позбулися практично всіх його інтер’єрних шедеврів, які, будучи збереженими новими власниками приватизованих після розпаду СРСР закладів харчування («Медівня», «Картопляники», «Варенична», «Десертний бар», «Пивний бар»), зараз становили б потужний туристичний магніт для поціновувачів мистецтва, а ледь не дивом врятоване пано «Чим хата багата» в колишньому кафе «Білий камінь» – німий докір владі міста і всім нам. Жевріє ще якась надія, що збережеться інтер’єр колишнього ресторану «Скала», в якому Опанасом Заливахою було спроєктовано навіть малюнок на бетонній підлозі, а ті незрозумілі роботи, що велися влітку 2023-го за встановленим зеленим парканом довкола фундаментів кам’яниці, у підвалах якої й розташовувалася «Скала», жодним чином його не торкнулися. Ще менше надії на те, що міська влада матиме розуміння і бажання домовитися з теперішніми власниками приміщення, де раніше була квіткова крамниця «Едельвейс» (навпроти пам’ятника І. Франка), зняти гіпсокартонну стіну і повернути містові унікальну спільну роботу Опанаса Заливахи і Володимира Сокальського. У видатного сина Слобожанщини, чий талант розцвів (а спадщину не вберегли) саме на Прикарпатті, Опанаса Заливахи 26 листопада 2025 року буде століття від дня народження. Саме час нагадати тим, хто знає про митця, та розповісти тим, хто про нього не чув. Саме випадає нагода об’єднати реальними діями віддалені тисячею кілометрів Івано-Франківськ і Харків. Саме час виносити на постаменти і в назви вулиць нові імена – великих українців, котрими мають гордитися Прикарпаття, Слобожанщина і вся Україна.
…Едмундові Берку (1729-1797), мислителеві, публіцисту, членові Парламенту Великої Британії приписують слова: «Єдине, що необхідно для тріумфу зла, – це, щоб хороші люди нічого не робили». Є трохи часу і є привід. Чи знайдуться хороші люди, готові діяти?
***
Від автора. У роботі назви країни-агресорки і її очільників написано з великих літер, хоч останнім часом прийнято написання з малих на знак зневаги. Проте ця новітня форма написання не стосується офіційних джерел, якими є в т.ч. ЗМІ.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.