“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Нинішню 28-у повномасштабну війну Російської Федерації проти України справедливо називають геноцидною, терористичною, екоцидною, руйнівною, геополітичною…В останні два роки досить часто в інформаційному просторі, характеризуючи одвічну московську антиукраїнську агресивну політику та ідеологію, використовують латинський термін «екзистенція», що українською мовою означає «існую». Це основна категорія екзистенціалізму, яка виокремлює внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в національному «Я», завдяки чому людина є конкретною, оригінальною, неповторною національною особистістю.
Отже, російська війна проти України – це екзистенційна війна, спрямована на докорінне знищення буття українців, їхньої ментальності, ідентичності, цивілізаційності. Яскраво виражена особливість сучасної війни кремлівських неофашистів полягає в тому, щоби на Богом даній українські землі не залишилося людей, які відчували б себе свідомими українцями і намагалися просвітницькою діяльністю відродити в інших внутрішнє буття українськості. Керівник «Російського імперського руху» Жучковський раз-у-раз наголошує (переклад наш – В.Л., О.Б.): «Росіянам потрібно зрозуміти, що Україна і українці як народ – це винятково вороже явище, а все вороже необхідно знищувати. Для того, щоби з’єднати російський народ, зібрати заново і зміцнити Росію – Україну і українців потрібно знищити!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На цьому аморальному, антилюдському, антиукраїнському ідеологічному постулаті побудована імперська політика рашиста Путіна, шовіністичної Державної Думи, маніпулятивна діяльність російських медіа та їхніх прислужників в Україні. Під брехливими гаслами «спеціальної військової операції» проти нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців і бандерівців, які, мовляв, захопили владу в Києві та нібито переслідують «російськомовних громадян» і створюють загрозу Російській Федерації, московські загарбники будь-що прагнуть знищити відроджену самостійну державу Україна, а українців – як етнос, народ, націю. Цій зловорожій меті передувала цілеспрямована маніпулятивна пропаганда про «російську місію вселюдського порятунку», яка нині набула найвитонченіших форм, щоби психологічно встромити в серця і розум кожної людини, тим паче очільників держав на всіх континентах отруйне вістря російських дезінформаційних наративiв, наповнених наклепами на героїчних борців усіх поколінь за вільну, самостійну українську Україну.
Особлива небезпечність російської зловісної інформаційно-психологічної спрямованості полягає в тому, що вона спирається на постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм, які породили постправду і постестетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що явище постправди відкрило інформаційне поле, на якому емоційно маніпулюють міфами. На такому інформаційно психологічному полі населення вірить різним фейкам, себто вірить у неправду, представлену такими «авторитетами» як «Правда».
Постправду, тобто майстерно сконструйовано неправду потужно використовують російські ідеологи, політики, засоби масової комунікації, змішуючи грішне з праведним. «Правдиве і фейкове отримують однаковий статус незалежної позиції, громадської думки. Усе має однакову вагу, значущість, – зазначає В Карачинцев. – Правда стає секонд-хендом». Україна – жертва кремлівської агресії – урівнюється з насильником, руйнівником – Російською Федерацією. Легіони московських ботів, фальшивих акаунтів олжу в одежі правди множать на технічні можливості ЗМК, соціальних мереж, пронизують не тільки українське суспільство, а також Європу, Америку і навіть Африку, показуючи Україну у викривленому світлі. За умов домінуючого поширення російської фейкової інформації, спрямованої проти українських національних, громадянських, державотворчих, морально-духовних цінностей, життєдайної ідентичності і демократичних засад розвитку цивілізованих країн світу, у якій емоції переважають над раціональною оцінкою фактів, подій, явищ, надзвичайно зростає функціонально гуманістична місія журналістської правдочесності, мета якої уважне, виважене, ґрунтовне, компетентне очищення історичної пам’яті від брехні, перекручень, маніпулятивних нашарувань, утвердження історичної правди як духовного поняття.
Політика національної пам’яті на засадах історичної правди – це політика поваги до свого національного «Я» і до представників інших націй. Адже безпам’ятні після себе не залишають нічого. «Безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав», – зазначив Віктор Ситник. Етнос, народ, нація утверджує свою моральну, духовну гідність, національну свідомість, ідентичність через правдиву історію, історичну пам’ять, які є основною складовою Національної Ідеї Державотворення. Адже нація не може жити і успішно розвиватися, коли відсутня безпекова духовна платформа, яка формується на засадах правдивих фактів історичного мовно-культурного середовища.
«Спираючись на історію, людям можна прищепити радість, гордощі, самоповагу, і не меншою мірою – ненависть та жадання помсти. Прищеплені індивідом чуття трансцендентності та безсмертя спонукають їх усвідомити свою роль як ланок ланцюга, що, незважаючи на деякі трансформації, лишається постійним та унікальним, – наголосила Монсеррат Гібернау. – Чуття нерозривності з минулим і проекція у майбутнє поєднують належних до однієї нації людей, охочих дослідити своє коріння й чутливих до колективного виміру своїх життів».
Спираючись на ці методологічні засади Монсеррат Гібернау, у цій статті привертаємо увагу до імперської московської=російської та московсько-комуністичної облудної політики стосовно України, яку нині продовжує та вдосконалює путінська кліка, розгорнувши повномасштабну екзистенційну і геополітичну війну.
Наголошуємо, що самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Після падіння 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії – французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків», – український народ утворився на основі слов’янських племен – полян, деревлян, сіверян, дулібів, тиверців та ін. Давньоукраїнська держава Русь уже була відома, розвинена на рівні європейських країн у 838 р. Про це ґрунтовно написано у монографії львівської вченої Ольги Щодри «Слов’яни і Русь в ранньому середньовіччі». Історик Андрій Лизлов (сучасник Петра І) у праці «Скіфська історія» доводив, що племена Московії не мають нічого спільного з русичами (руськими). Видатний російський історик Василь Ключевський так характеризував етнічну своєрідність Залісся: «Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в ХІ столітті була скоріше чужорідною, ніж руською країною». У ІХ-ХІІ століттях не існувало російського народу. Генетичну основу моксельців=московитів=москалів=росіян=кацапів склали племена угро-фінського, татаро-монгольського та іранського походження: весь, ем, карели, ікорці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші, черемиси, комі, перм, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичими, огузи, тухчи, ачма, чаруки, булгари та інші племена. «Майже вся європейська частина теперішньої Росії, за винятком новгородських і псковських земель, була заселена більшістю цих племен, що не знали ні плуга, ні хреста» (М.Сидоржевський).
Володимир Білінський у трьох томах роману-дослідження «Країна Моксель, або Московія» (2008) аргументовано розвіяв десятки російських міфів. Він доказав, наприклад, що Москва не була заснована у 1147 р. Юрієм Долгоруким. Вперше поселення Москви було зафіксоване лише у 1272 році під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди.
Московія, як князівство, появилася у 1277 році і була звичайним Улусом Золотої Орди. Засновником Москви і Московського Улусу був хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Долгорукий. Великокняжий стіл Московія отримала тільки 1328 р. при Івані Калиті та до ХVІ століття була у складі Орди на правах звичайного Улусу. Тоді етнос Московського Улусу був переважно фінсько-татарським. Московити возили данину в Крим до 1700 року. Татаро-монголи володіли Московщиною майже 400 років (1237 – 1613). Від Золотої Орди Московію визволив Кримський хан Менглі-Гірей.
Московія живила свою ідеологію не європейськими «хартіями вольності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як приміром, у Флоренції), а необмеженим правом «велікого государя» чинити зі своїми «людішками» і «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне». Цілковитою протилежністю самовладній Москві був Великий Новгород – вільна вічова республіка, яка успадкували живі демократичні традиції давньоукраїнської держави Русь.
Російський імперський історик Микола Карамзін правдиво описав, як московський князь Іван ІІІ знищував вічеву республіку. 14 липня 1471 року військо Великого Новгорода було розгромлено «московітянами» (слово Карамзіна) біля річки Шелонь, трохи на південь від Новгорода. «Почалося страшне спустошення, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу неслися до берегів озера Ільмень. Московітяни виявили неописане оскаженіння: не було пощади ані бідним хліборобом, ані жінкам. Із жорстокістю, притаманною тодішнім часам, воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи і губи і послати їх, скалічених, до Новгорода», – так описав московські звірства Микола Карамзін. Через 7 років – у січні 1478-го року Великий Новгород став однією з провінції Москви, адже «віче було скасовано, вічовий дзвін перевезений до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку запроторили довічно до в’язниці» (І.Сюндюков). Саме з 1478-го року Іван ІІІ почав титулувати себе «государ всєя Русі».
Однак московити не могли змиритися з духом древніх вічових традиції у старому Новгороді. Майже через 100 років цар Іван IV Грозний вирішив остаточно знищити новгородців. У книзі «Історія держави Російської» Микола Карамзін написав, що 2 січня 1570 р. численна государєва дружина увійшла до Новгорода, у якому запанувала тиша жаху. 6 січня прибув цар Іван Грозний, а 7 січня почався царський «суд» над вільнодумними новгородцями. М. Карамзін описує його так: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі і більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми і сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства закінчились загальним грабунком: Іван ІV Грозний із дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви, сам їздив з вулиці на вулицю, дивився як хижі воїни вдиралися в палати і комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові хустини, хутра… Руйнування Великого Новгорода тривало близько шести тижнів».
Публіцист Ігор Сюндюков у ґрунтовному дослідженні «Загибель Великого Новгорода», опублікованому книзі «Детокс», яка побачила світ за редакцією Лариси Івшиної у 2021р., слушно зазначив, що Карамзін хоч був російським імперським державником, але про злодіяння царів писав чесно. Отже, ті, хто зараховує себе до українських державників, повинні вивчити історію падіння слов’янського Великого Новгорода. Бо необхідно ґрунтовно знати як Москва, «забираючи чужі землі», чавила, знищували завойовані народи.
Оксана Білоус,
доцентка кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка;
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.