У багатьох ґрунтовних дослідженнях зарубіжних і українських вчених наголошено, що мова для кожного народу є органічним складником життєдіяльності, вона, як повітря, вода, хліб. Духовна формула «Національна мова + національна свідомість» має трансцендентний зміст. Деформація цього Боготворного феномену спричинює національне виродження, культурний, моральний та економічний занепад.
Сотні років загарбники, вороги знищували українське Слово, зросійщували, полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували українців. Уже з правдивої історії відомо, що царські московські, російські та комуністично-радянські ідеологи і політики витворили 480 агресивних антиукраїнських циркулярів, указів, постанов, рішень, ухвал, розпоряджень щодо заборони і знищення української мови і культури. Водночас кремлівські «вожді й вождики», їхні засоби масової інформації формували у росіян великодержавну, імперську психологію, яка і сьогодні заважає багатьом змиритися з тим, що розпалася імперія зла, комуністична тюрма народів – СРСР. Травма росіян з приводу загибелі імперського СРСР глибока ще й тому, що тоталітарна комуністична маніпулятивна пропаганда вселяла в їхні душі такі міфи про імперію, за якими вона є непорушна, непереможна, наймогутніша, і все це – завдяки «великому російському народові». У багатьох росіян виробилося не завжди усвідомлене відчуття своєї домінантності в Україні, і будь-який крок до зрівняння в реальних національних і мовно-культурних можливостях такі люди сприймають як своє ущемлення.
У героїчній боротьбі українців за відродження державної незалежності, яка завершилася перемогою 30 років тому, українська мова завжди була визначальною морально-духовною цінністю. «Каталізатором національного самовизначення українців в останні десятиліття значною мірою слугувала боротьба за українську мову, що навернула багатьох до роздумів над своїм глибинним національним Я, – підкреслив директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко. – Українці відкинули антинаукові політиканські побудови, в яких заперечувалося саме існування української мови та українців як окремої нації, що ще й сьогодні повторює як мантру президент Росії, а за ним хором і соло – проросійські нафталінові політики України».
Нині московські політико-ідеологічні маніпулятори безпрецедентно переповнюють російський, європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими постулатами, що українці і росіяни – один народ, у цього народу, мовляв, одна мова, одна віра, одна історія, одна територія. Новітній «історик» Путін навіть опублікував статтю «Про історичну єдність росіян і українців». У цьому наскрізь імперсько-маніпулятивному опусі, ідею якого також «науково розвивав» у своєму аморальному трактаті Медведєв, зухвало розкрито сутність рашистської ідеології гібридної війни Російської Федерації проти України та імперської політики Кремля.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА ЗА СЕРЦЯ І РОЗУМ УКРАЇНЦІВ
Розбудова відродженої незалежності України триває за дуже складних суспільно-політичних, соціально-економічних, духовно-ідеологічних обставин. Інформаційно-психологічна війна за серця і роздум українців на мовному грунті не стихає, а набирає витончених обертів. Питання мовної політики у минулих часах і тепер у полі науково-публіцистичних досліджень багатьох вчених, політиків, журналістів. Адже кардинальна мета московських агресорів – не дати всеохопно функціонувати українській мові як чистому джерелі національної ідентичності. У своїх працях Оксана Білоус, Оля Гнатюк, Іван Дзюба, Василь Іванишин, Анатолій Капелюшний, Володимир Качкан, Віктор Кубайчук, Василь Лизанчук, Ігор Лосєв, Лариса Масенко, Павло Мовчан, Іван Огієнко, Олександр Пономарів, Ярослав Радевич-Винницький, Зеновій Терлак, Микола Тимошик, Ірина Фаріон, Ольга Федик, Георгій Філіпчук, Юрій Шевельов, Юрій Шевчук, Іван Ющук та низка інших дослідників, зокрема, наголошували, що у мові не тільки сконденсоване усе духовне, культурне, естетичне, гносеологічне, інформаційне багатство нації, а й змодельована складна прагматика життя. Мова містить у собі весь спектр психологічної мотивації поведінки людини, є прогностичною моделлю як для індивідуума, так і для цілого народу. «Мова поєднує національний організм у часі і просторі, забезпечуючи нації духовну й культурну безперервність, певний життєдайний уклад, світоглядну систему, орієнтацію у світі, моральний закон. Вона є найважливішим засобом ідентифікації та самопізнання нації», – наголошувала Ольга Федик.
Історичний досвід переконує, що «без національного виміру, без патріотичних почуттів людина не гідна свого імені, відмовляючись від частини своєї етнічної тотожності, вона неодмінно прирікає себе на деградацію» (О. Гнатюк). Саме цього (цілковитої деградації українців) засобами маніпулятивної інформаціно-психологічної пропаганди, паплюження та ігнорування української мови, брутальної політики, військової агресії прагне домогтися Московія-Росія.
Досліджуючи колоніальну політику різних режимів на землях України стосовно української мови, Юрій Шевельов розвінчав звиродніле ставлення московського більшовицького керівництва до української мови, яке на словах засуджувало Валуєвський циркуляр та Емський указ, а насправді здійснювало їхню практичну реалізацію: «Урядове втручання взагалі, а в цьому випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали російську державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесемо із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».
Нанесена московськими асиміляторами та проросійськими блюдолизами з українських перевертнів морально-психологічна травма й нині є чималим гальмом, перепоною творення українського національного «суцільного культурного організму» (Іван Франко), утвердження духовно соборної української України.
ХТО ПОРОДЖУВАВ НЕВІГЛАСІВ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ?
Розкрити імперіалізм маніпулятивної російської пропаганди, антиукраїнський асиміляційний контент, обгрунтувати, що для українців, як для будь-якої іншої нації, рідна мова – це дім життєдайного буття, світоглядний, націєтворчий корінь, чистий інструмент одухотворення національної ідентичності.
Відродження, розвиток й утвердження українських національних цінностей, створених попередніми поколіннями, але вилучених, сфальшованих або замовчуваних недругами впродовж тривалого часу, відкривають шлях до розбудови української гуманістичної національної держави. Саме у мові нація закодовує свою духовність, історію, всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, самобутність, неповторність. Мова є основою державницьких переконань, громадянського патріотизму. Московські, комуністичні, імперські ідеологи і політики добре розуміли, що з утратою рідної мови люди гублять психічну константу, моральні засади, зв›язок зі своїм родом, народом, нацією, не відчувають потреби у своїй державі. Тому «кожного року в СРСР зникала (знищували) одна мова. У 1939-1989 роках було ліквідовано 50 мов, що тотожно кількості зниклих етносів, народів, культур, – стверджує академік НАПН України Георгій Філіпчук. – Найбільшої сили наруга проявлялася у ставленні до української мови. Лінгвоцид українства був знаком мововбивчого XX століття». Іван Огієнко убивцям мови, культури, ідентичності українців дав зле прізвисько – «скорпіони на українське слово».
Оприлюднені у листопаді 1958 р. тези ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні» і ухвалений сесією Верховної Ради СРСР 24 грудня 1958 р. закон про «зв’язок школи з життям, який позбавив українську мову (в інших союзних республіках – їхні мови) права бути обов’язковою в школі, дістав підтвердження в Україні в законі «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» від 17 квітня 1959 р.
Проголосивши велику роль і важливість російської мови у будівництві «світлого майбутнього – комуністичного суспільства», дозволивши батькам вирішувати, яку мову вивчати дитині (російську чи українську), в яку школу ходити (українську чи російську), ЦК КПРС і РМ СРСР створили всі передумови на користь російської мови, по суті узаконили поглиблення зросійшення. У 1958 р. в містах України в українських школах навчалися лише 21 % дітей (в 1926 р. – 97 %). Але найгірше те, що «українські школи – і це вже стосується і міських, і сільських шкіл – зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культур, – з тривогою писав Іван Дзюба. – Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і «предпочтительності» російської культури та другорядності української як «довеска» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй – цілковиті невігласи щодо української культури».
XXII з’їзд КПРС у 1961 р. проголосив, що комуністи не будуть консервувати і увічнювати національні відмінності. Слід з усією більшовицькою непримиреністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків. Все ширшим ставав розмах крил зросійщення, який призводив на «вимогу батьків і дітей» до зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання, ігнорування вивчення української мови і літератури в російських школах, скорочення кількості годин для української літератури і мови у середніх спеціальних закладах.
Зусібіч – по радіо і телебаченню, зі сторінок газет і журналів, з лекторських трибун, на науково-практичних конференціях отруйно лунало міфічне заклинання про створення нової спільності – радянський народ, що призведе до повного злиття націй і мов.
Оксана БІЛОУС, кандидатка наук із соціальних комунікацій, доцентка;
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор,
Львівський національний університет імені Івана Франка
“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.