Одинокий вирій: Ульян

191

На той час житейські обставини
приперли-притисли мене до стіни мало чи не пекельним смолоскипом.

Прокурорські допитувально-судові «походи» тривали.

«На всі сто» насіла податкова: призупинили-позакривали
всі банківські рахунки.

Як на те
ще й просвітянська управа заходилася виселяти-викидати з приміщення –
постановами, ухвалами, «одрізаними» телефонами…

Де там і коли було вже нудитись!

Якогось дня командою (чоловік 12-ть) подалися до
сусідньої будівельної проєктної контори, щo на Музейному, 10. Там постійно гули
три кав’ярні: дві – на першому поверсі, третя – на шостому. Ми видерлися
нагору, аби не заминав ніхто в розмові… Перекидалися про те, про се, про
побутову коломистецьку всячину. Потроху-потроху – вийшли на те, що боліло. Як
усе це посунути – цю сірість, графо– і бездарних «манів», блюдо– і задолизів,
припасовано-прилаштованих, заникано-принишкло-«офіційних»,
відгодовано-метрованих «класиків», що їхніми творіннями всуціль завалено
книгарні… А візьмеш до рук – порожньо… Не бере…

Хтось повернувся тоді з Ірпеня, з Будинку творчості – з
семінару молодих. У спілці письменницькій був, може й сьогодні ще є – того мені
не знати – комітет «по роботі з молодими талантами» – я називав його –
«комітет… по боротьбі… з молодими талантами». Чорнуха. Балачки по закутках. Про
тебе знають більше, ніж ти сам про себе – судять-пересудять-засудять. Ще й
мають тебе визнавати. Всі метри. Всі коло-саль-ні поети. Коло сала. Коло
корита. «Розводили» хлопці на «кавовій» гущі останні ірпінські «підсумки».

…Скільки талантів лягло під спілчанську годівницю,
точніше, скількох перемолола вона, визначивши їм уготоване місце в літературі –
на кладовищі. Чи на задвірках – побиваючи, зацьковуючи, добиваючи
мовчанням-іґнорацією, кидаючи в темінь, подавлювала їх система…

– Та хай одкриють очі і подивляться ЩО кругом робиться,–
не вщухав Олесь у розмові. – Що я там такого страшного написав?!.   

Стараннями В’ячеслава Медведя Олеся – «автоматом» –
прийняли до Спілки…

За п’ять років потому Ігор Римарук повним обсягом
надрукував «Сталінку» в кількох числах «Сучасності»…

Сиділи в «Оксамиті» (богемні «Трі ступєні»), що на
Прорізній, за кавою: архітектор Вадим Бородін, Анатолій Заєць, головний
художник «Сучасності», Ігор Римарук, її головний редактор, поетичний класик
Володимир Затуливітер, Олесь (усі, на жаль, уже покійні) і ваш покірний слуга.
Ми тоді саме надумались заснувати Асоціацію українських письменників
(своєрідний орден). Юрко Покальчук, Соломія Павличко, Олександр Кривенко… – так
само вже нікого нема. Юрій Андрухович, Тарас Федюк, Ігор Римарук поклали на
стола спілчанські (СПУ) квитки й повиходили з орґанізації. 

Ульяненко – сама духовна шляхта і чиста совість: як йому
тут бути, як повестися?!

Лишайся в спілці, а то одразу ж знімуть з подання
(Олесеву «Сталінку» подали тоді вже на Шевченківську премію) і надалі будеш без
кутка, простонеба писатимеш, – мовив Володимир Іванович Затуливітер.

Ми тебе й так любим, – підсумував Римарук.

За день Олесь приніс до хрещатицької «кулінарки» (нині
там дружній нам банк «Россия») чотири книжки «Сучасності» з лауреатним романом.

Пішли до вже спочилого в Бозі «Енею», з настінними
розписами Анатолія Базилевича і дубовими столами роботи Анатолія Жигуліна.

– Ходили з Наталкою до неї додому, – почав Ульян
повагом. – Батьки – медичні академіки. Це – вона до них – Олесь Ульяненко,
письменник, шевченківський лауреат. Вони збурились: кого ти, кажуть, нам
привела? Це ж «отпєтий» бандит – патли, джинси…

– І…

– Я розвернувся й пішов. Завтра мій вечір в Українському
домі.

… Вбраний у костюмову «тройку», на білу сорочку
вив’язаній краваті, вечорову сцену Українського дому заполонив вельми парадовий
чоловік. Але як, аж до щему, незатишно і не зовсім комфортно – це відчуття
літало в повітрі – почувалося йому в офіційній одежі,– і як – уже за кілька
днів – він буквально ожив на екрані телевізора в усьому джинсовому, чорному…

Востаннє, «в живу», перетнулися з ним коло М «Золоті
ворота». Присіли в сквері, коло бронзового Ярослава Мудрого, руки геніального
Івана Кавалерідзе. Зайшло про «Жінку його мрії», що її вилучили і на яку
«подали»…, яку всім правильним миром розтовкла і таким же праведним судом
засудила національна експертна комісія.…

– Одпусти, є адвокати, аґенти, не ходи на ті суди, твоє
діло писати – пиши. Владнається. Діти в садках і школах, з
телевізії-комп’ютерів, таке знають, бачать і чують, що «ой»… Окрім того, давно
вже працюють-живуть енциклопедії зі статевого виховання і розвитку. У тебе ж
проза-метафора – алегорія, метонімія, оксиморон, парафраз, художній текст, –
заспокоював я його. – «Всесвіт» давно вже переклав і надрукував «Хрещеного
батька» Маріо Пьюзо, Девіда Лоуренса і його «Коханця Леді Чаттерлей» так само
вже видрукував років з 20-ть тому, з англійської перетлумачила Соломія
[Павличко]. Забужко, зі своїми «Польовими дослідженнями…» є. Зрештою, Іван
Петрович Котляревський і його «зла Юнона суча дочка» чи «Венера пазуху
порвала/І так себе підперезала…». Все вже до нас сказано!

З’ясувалося, до всього цього, хтось із колег йому
потелефонував і звідомив, що «Літ.Україна» видрукувала обурливого дописа
педантичної вчительки про Олесеві романи (мовляв, фанатично талановито володіє
словом, стилем, так само вибудовує сюжет, композицію, але те, про що він
пише!… це ж аморально, цього дітям читати не можна!…).

Все це Олесь брав близько до серця. А воно в нього було
не ледаче й багате.

– Перебийніс мене доб’є ( «Літературку» редагував натоді
поет Петро Мойсейович Перебийніс – О.С.), – сумно пожартував письменник. – Я ж
не для дітей пишу!

Направду: «общєствєнноє мнєніє і вкус» для нього вже
мали не багато важити – літератор давно був визнаний, за мірило слугувала мала
Шевченківська премія – яка комісія з питань моралі?!, до того ж, «Сталінка» вже
стояла в програмовому курсі загальноосвітніх шкіл.

Ульяненко був гіперезотеричний письменник. Мистець
глибинної висоти. До того ж, як правдивий літератор, – напродиво вразливий,
тонкий, що «вигрібав» з усід-усюд правду й саму істину. Його текст – то
земельний трус на небесному схилі. Де надумано зденервований жлобний міщанин,
що подивляє суспільну, у прямих лініях, правильність, чує дискомфорт і
незатишність. Усе це вивертає, провокує, власне притягує смерть, водночас
руйнуючи й підриваючи саме життя.

Згадали, – що вона так само вже ТАМ, коло Олеся, – д-ра
філології Нілу Зборовську. Олесь крізь зуби вилаявся – поміж ним і Нілою
заходило вже було певне конфліктове тертя, ясна річ, літературне. Якось у
майдановій «Смачній картоплі», за тією ж таки картоплею, Ніла наговорила мені
чимало такого про Ульяна, соціально-побутово-життєвого (і там не був, і те не
так, і те не туди, і в творчості не те), що я вже не став підігрівати ситуацію…

– Як твоя книжка? – запитав він, – чув, що Ніла переднє
слово пише чи вже написала…

– Буде, – одкинув я.

– Москалі вкрали у мене кілька сюжетів, сценарій –
поставили свої «Жмурки», Міхалков, Панін, Дюжев… Судитись… Однак нічого ж там
їм не доведеш, – сказав він наостанок.

Прощаючись,
заговорили про особисте життя-буття. Олесь чомусь згадав, як цілу ніч ми
просиділи у мене на Булгакова (святкували день народження дочки, Богдани), коли
вже всі повкладалися. І наразі, спогадуючи його тодішні суто людські
мрії-роздуми про друзів, жінок, побут, який викручував його до решти, в мене не
йдуть з пам’яті його глибоко посаджені очі, біль, неприховано-видимий,
неперейдене страждання і закорінене передчуття смерті.

…З Байкового, одразу ж як ЙОГО поховали, – вернули до
Спілки! У світлій залі, на другому поверсі – широкий стіл. Пом’янули…

Ми були в спогадах: Павло Вольвач, Славко Омецінський,
Олесь Доній, Володимир Яворівський… Останній зокрема чолив натоді
парламентський комітет з питань культури й духовності… Обіцявся перейнятися
Олесевою квартирою, що зосталася по його смерті… Слова колишнього очільника
Спілки зависли в повітрі, так і лишившись словами: помешкання, що його Олесь
дістав як лауреат малої Шевченківської, одійшло, подейкують, якомусь
дільничному міліціянтові…

Далі – так чи так – усе пішло на світлу пам’ять, по
висхідній, нагору. І гроші знайшлися, і любов, і сльози… І добре слово.
Зрештою, це ж так просто.

Кожен його знав по-своєму, – отож, і поминає, згадує
по-своєму.

Пішли вечори пам’яті, спогадів, презентації книжок, які
одна по одній, свіжим слідом, стали виходити, ульянівські читання – по
книгарнях, мистецьких центрах, у столичній Спілці, що на Банковій, власне на
самій могилі письменника…

На багатьох буваєш. Встаєш. Говориш. Зокрема, серпнем
2011р., в книгарні «Є» подавали «Олесь Ульяненко: без цензури. ». В-во
«Махаон-Україна»; маловідомі, відомі і загальновідомі інтерв’ю письменника, що
їх зібрав його друг і товариш Мирослав Слабошпицький. Дали слово – розповів те,
чого нема в книжці і що описав тут. Поклав чотири заксерені шпальти його перших
молодих публікацій і Книгу 20, №3 мистецького часопису «Артанія», де його
головний редактор Алла Маричевська, з легкої руки Івана-В’ячеслава Сергієнка
(Cлавка Омецінського), подала «Хто вип’є істину моїх сумлінь», те ж таки
«Iнтермеццо», присвячене Наталці, вранішню чисту Ульянову поезію, його живу
«письмову» руку, друковані машинописні сторінки, вже знаний, зі «Слова», ч.4,
1992р., текст Євгена Пашковського «Чоловік тесленківського характеру» та
критичний коментар Анатолія Дністрового «Ліричний мандат Олеся Ульяненка».

За рік у тій же таки книгарні «Є», червнем 2012р.,
перейшла презентація другої книжки «У знятому на плівку дні: Олесь Ульяненко у
спогадах», що її впорядкувала Надія Степула. (Видавництво «Український
пріоритет»). Презентація була людна. Нас сиділо трьох, поруч – поет Ігор Запорожець,
мистецький фотограф Дмитро Клочко і я. Я говорив з місця. Різкий був. Напевне.

Згодом у Олега Солов’я, есей «І мертвий, і живий…», за
09.07.2012р., «Буквоїд», – звісна річ, куди толерантніше, але прочитав таке: «І
ми всі можемо зараз плакати, що він помер, але можемо також посміхнутися, що
він живий. Валентина Лісовська».

Вже цього року, в травні, видавництво «Український  пріоритет» презентувало посмертно
незакінчений роман «Пророк». На книжковому ярмарку «Мистецького арсеналу».
Директриса зі «Світу успіху» Неоніла Струк провела мене довжелезними анґаровими
лабіринтами – такими ж заплутаними й непередбачено-довгими, як Ульянові сюжети,
– до третьої залі. В президії – Володимир Шовкошитний, Михайло Бриних, Дмитро
Клочко, Лілія Максименко…

Згадали… По закінченні Ліля подарувала мені роман. Він
майже постійно зі мною, – за першої-ліпшої нагоди гортаю. І час по час, так
само постійно, вертаю до кусника в найкоротшому, але вельми посутньому, за
конкретикою, розділі «про дві флешки», з переднього слова редактора книжки
критика Михайла Бриниха «Пророки тут більше не живуть»:

«Дві флешки, на яких – поміж інших текстів – в шматках,
уривках, розділах, окремих файлах, в електронному дранті був і незакінчений
роман «Пророк»; цей роман був стиха відвойований у небуття завдяки Надії
Степулі, яка звела розрізнені фрагменти (особливо в останніх двох частинах),
поклавшись винятково на свою інтуїцію та знання творчості Олеся Ульяненка; адже
залишилось тільки оці дві флешки – й більше поради спитати нема в кого…».

Як на мене, ці дві флешки треба було б просто
розшифрувати й друковано озвучити, нічого не зводячи, не сплітаючи і не
доточуючи, аби Ульян і по смерті лишився сам собою – Ульяном. Є літературні
архіви. Видавничі канони. Наукова культура рукописного спадку і поводження з
ним. Як додаток до листів, інтерв’ю, з науково-фаховими коментарями й
примітками, звісно ж, у Повному Зібранні Творів Олеся Ульяненка. Знову ж таки:
це моя особиста думка як post-мемуарна рефлексія.

18 серпня, цьогоріч, пішов на Байкове. До Олеся на
могилу. В горлі стояла скупа обпечена чарка. Підійшла, так само сама, поетеса
Євгенія Чуприна, якій письменник присвятив «Пророк». Принесла розсаду. Біля
Олесевої могили ми посадили квіти…

Пам’ять сама, без жодних повелінь, вибирала поминальні
цямрини з минулих цвинтарних буднів.

…На дев’ять день із Каліфорнії прилетіла Валентина
Лісовська. Сестра Олесева, що заступила згодом авторські права письменника.
Валив немилосердний дощ. Сире в’язке місиво. Валя – білі модернові туфлі,
звична рухова валіза. І – жодної манірності в порухах, ані цяти надуманого,
притягнутого за вуха, діаспорного акценту. Чесне горе, глибокий розпач: як, що,
чому…

Михайло Бриних, Вікторія Стах, Павло Вольвач, Олекса
Микитенко, Ігор Островський, Дмитро Клочко…

– Сашко, нащо ти це все тоді робив: бездомні,
безпаспортні-безпрописні – годував, тулив, ночував, ставив, друкував ,– пробило
Дмитра на щирість. – Ти ж міг би не робити цього всього!

То не моє – то Боже, думалося мені вже нині. Є редактори
від Бога. Є талановиті. Є ті, які можуть ними стати, обійнявши посаду.

Твоє око мало бачити й узяти ще ніким не підважені
пласти, бо, зрештою: хтось це мав відчути, занурити в себе і зробити.

Бо коло тебе був той, кого життя жбурляло й кидало
навсібіч, не встеливши йому долівки запашним сіном і не кладучи теплої ковдри з
подушкою. Той, біля якого відлітали геть дешеві ікебани, підривалися надуті
слизом шари і якого достоту переймало глибинне й невідворотне передчуття
смерті.

 

Київ, вересень, 2013р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!