Одинокий вирій: Ульян

Кінцем листопада
смертного, 2010-ого, ми поставили ЙОМУ пам’ятника. На Байковому.

З Коростишівського
кар’єру, що на Житомирщині, «мавзолейний» викінчений ґраніт привіз до Києва
його брат по духу львівський архітект Ігор Муринець – він власне і зробив
композицію Олесевої пам’яті. Сам барельєф створив скульптор Володимир Щур. 

Уже вечоріло.

– Сьогодні, мабуть, не
вийде, не встигнемо, – кинув я в сутінь.

– Шутіш, – богемно
відреагував Михайло Бриних.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«В прісєст», за вечір,
таки не вийшло. Ульян не відпускав: за плечима в письменника було непросте, а почасти
й вельми страшне життя. А нам, бачиш-но ти, наразі надумалось-забажалося – ТУТ
і ОДРАЗУ…

Стало все на другий день.
Долучився ще давній наш товариш, художник Віталій Кошляк, по-небесному
«Джонсон», що такими вже далекими і ще близькими 80-ми ставив був Олесеві круті
чоловічі плечі…

За тиждень, з Хорола,
приїхали рідні, друзі: двоюрідна сестра Наталя, з дочкою Вікторією, ще одна
сестра, Таміла, її чоловік Віктор, діти, Олесева тітка Раїса… Од нас, окрім
мене, були Вікторія Стах, Ігор Островський, Олекса Микитенко, Михайло Бриних… І
принагідно – дві дівчинки з не– чи поза-, вже й не сказати, точніше, цинічно
форматної «Газети по-українськи» – з цікавенними очима і таким само
фотоґрафічним апаратом…

За традицією – «прилили».

…Вже вдома – напохваті –
Ульянова «Серафима», дарована мені й Аллі Маричевській «…на добрий шлях»,
вереснем 2007 року, на Форумі видавців уві Львові. Поетична збірка Надії
Степули «Сім дощів», з езотеричним прикінцевим його словом – «Замість
післямови: Зимові сни Надії». Портретові шкіци львів’янина Богдана Пастуха – ще
прижиттєвий «Від «Сталінки» до «Жінки його мрії», в «ЛУ» за 12 листопада 2009
р., і вже посмертний «Герої моїх творів живуть навколо мене», «УЛГ», за 23
вересня 2011р., «Хто навчився помирати, той розучився бути рабом. Особливості
проблематичного вираження образу смерті та пов’язаного з ним образу життя в
прозі Євгена Пашковського та Олеся Ульяненка.» Н.Тендітної, «УЛГ», 1 липня
2011р., Марії Кучеренко «Той, хто смів… Пам’яті Олеся Ульяненка», «Слово
Просвіти», ч.36, 8-14 вересня 2011р., вбивчого розтину есей мого однокурсника з
факультету журналістики Шевченкового університету Леоніда Ісаченка «Рештки
незатоптаного сліду», він нині в Чернігові, тримає сайт «Хвиля Десни», «УЛГ»,
12 серпня 2011р. Леонід зокрема глибинить: «Наступної суботи приїду і
обов’язково до нього заговорю, думав я. Обов’язково зґвалтую його на інтерв’ю.
Це ж просто злочин – мешкати в одному будинку і не скористатися нагодою на
ексклюзив…»

«Я помалу перестаю думати
про мого сусіда. Чого б мені перейматися? Ми навіть не були знайомі. Прикро, що
я спізнився з тим інтерв’ю. Проте хіба це вперше?»

«…Я ніби підсвідомо
очікую скрипу залізних вхідних дверей знизу. І вони скриплять час від часу. Але
звідти виходять не ті. Люди у костюмах і випрасуваних сорочках, у них прилизані
зачіски і доглянуті нігті, однак вони – ходячі манекени на тлі того, кого
нещадно хилитало життя, хто виринав раптово з під’їзду, у незмінних своїх
неформальних штанях, і за ким тепер, хоч і був і незнайомий, до крику в грудях
боляче і жаль. Жаль, що він тепер більше не вийде з цього під’їзду. Моя
вранішня кава тепер, без нього, ніби втратила свій маґічний запах і смак. Треба
щось міняти. Може, балкон?!».

 Або ж Богдан Пастух:

«В одному зі своїх
інтерв’ю івано-франківському інтернет-виданню «Народне око» Степан Процюк
назвав українську націю некрофільською…

…Нам же лишається лиш
заломити руки, сумуючи від того, що Процюк насправді має рацію. Найбільш
трепетна любов українців до письменника впокоєного.

Не був знайомий особисто,
але по розмовах з його товаришами зібрав собі образ. І коли Олег Соловей
говорить: «Я не знаю, як він там жив, що він там їв», я йому вірю…

 

(До слова: в «ЛУ», ч.21
(5500), за цьогорічне 23 травня, видруковано поезію Олега Солов’я, Олесеві на
посвяту.

 

                                      Олесю Ульяненкові

наші мертві продовжують
жити

                                        під
нігтями

і болять і виблискують
так як блищить

                                                        
антрацит

і урчить задоволено
прірва як її підгодуєш

                                                      
крихтами

як притулиш  до неї серце – одразу воно

                                                            
болить…

то чи це уже смерть чи
нестерпний

                                                  ранковий
сон?

нумо спробуй  його перейти без помітних

                                                              
втрат

тих причинних  усіх що зібрав їх

                                            
майбутній схрон

і сховав назавжди і
прислав наче старший

                                                                
брат…

 

Датовано на День злуки –
22 січня 2010 р.

Ульяна не стало цього ж
таки року, але за СІМ місяців: 17 серпня.

Поетичне слово – тут і до
бабці ходити не треба – звучить наразі як посмертне.

Таке
провидницько-пророче, сумно-круте і траґічне передбачення?!

Дивовижа?

Химера?

Проте вже що є – то є.

Але слова його не
спростовуються вже лиш тим, що на тлі вітчизняної літератури 90-х «Сталінка» вибухнула
до такої міри, що хвилі від цього потрясіння долетіли аж до Шевченківського
комітету. Ульяненкові було лишень 35 і він далеко не скидався на хлопця –
представника літературного бомонду (сина батька-письменника наприклад, або
викладача словесності). У цій доволі дивній життєвій колізії фініш спроектував
Павло Загребельний, який, що видається справді грою доброї долі (а вона для
Ульяненка була більше мачухою) посприяв у отриманні Малої Шевченківської. Як
сказав П.Загребельний у статті «Олесь Ульяненко або прощання з Римом», що
розміщена у цій книзі [Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю – К. :
Махаон-Україна, 2011. С.7] як передмова, це був серйозний нокаут по
«ретроградах і примітивних традиціоналістах, які мерщій сплели цілі букети
звинувачень «чорнуха, «дно», «бомж», ідеалізує «бомжів», безвихідь, безнадію».
Це був справді дивний збіг, що письменникові дали цю премію. Справедливість
таки іноді стається в житті».

«Герої моїх творів живуть
навколо мене». [Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю – К. :Махаон-Україна,
2011. С.7 ]. Богдан Пастух. Рецензії. «УЛГ», 21 вересня 2011 р.

До речі: згадаймо
принагідно п’єсу «На дні» (1902) російського «Буревісника» Максіма Горького чи
цикл романів бразильця Жоржі Амаду – «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936), нарешті
світову класику роман «Капітани піску» (1937), за мотивами якого початком 70-х
зафільмовані були леґендарні «Генерали піщаних кар’єрів», з Булітом, Дорою та
Авґусто, – на яких покотом неслися-летіли, і таки, просочуючись, проходили всі
верстви тодішнього союзу,– аж до бешкетних хлопчаків з перших і других класів,
незважаючи на те, що тоді, 72-го року, на афішах стояло, бовваніючи чорним
більмом, звичне – «Детям до 16-ти…». Чи «Поштамт» (1971 р.), американського
письменника німецького походження Чарльза Буковскі («Співець американського
злиденного життя», «Times»), з його «антигероєм» Генрі Чінаскі:

(«Узяв я пляшку вина,
хильнув від душі, лишив листи на вбраннях та пішов назад до туалетів і душових.
Вимкнув світло, просрався в темряві та викурив цигарку. Поміркував, а чи не
прийняти душ, але уявив собі заголовки: «У РИМО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ СПІЙМАНО
ГОЛОГО ЛИСТОНОШУ ЗА ПИТТЯМ КРОВІ ХРИСТОВОЇ ТА ПРИЙМАННЯМ ДУШУ».

(…)

Виданий п’ятнадцятьма
мовами, понадмільйонним тиражним числом облетів увесь світ, здобувши
літераторові світової слави. Тож, певно, не варто бідкатися поважному
Володимирові Базилевському в одному з не таких давніх чисел «Літературної
України» про те, що літератор Олесь Ульяненко втопив себе у власній чорнусі.
Ульян, чоловік, котрий настійно, ревно й скрупульозно робив своє Боже діло:
ПИСАВ! Його достеменне: «Жити нема де – пишу, їсти нема що – пишу! – мовить
саме за себе. Високо й переконливо. І понад двадцять романів, зокрема той же
самий, уже посмертно виданий, «Пророк», на те добротний ґрунт і глибоке
свідчення.

    …Один не знав, другий десь чув, третій, так
само не знаючи, але пишуть, – сказала під руку, без недоброго злого умислу,
одна мудра жінка. Ти ж фактично починав його в «Слові», знаєш до біса й більше…

Сідай і пиши.

 

Звісна річ, воно,
по-житейському, все так. Хоча, як на мене, для пишучих людей, хай навіть вони і
є Олесеві сучасники, що його особисто не запізнали – то нормальна любов і
пошана до нього. Є Тексти. Є Ульянова ЛІТЕРАТУРА. І критики, літературознавці
чи й просто колєґи – друзі ачи вороги по перу – мають і зобов’язані про нього і
про це писати. Бо він – не буду тут ориґінальний – того вартий.

Якось чистої пам’яті
Соломія Павличко в одному зі своїх останніх інтерв’ю слушно зауважила: справжнє
літературознавство має бути провокативне, бо якщо це не так, то воно нікому не
потрібне.

Думається – попри все –
то аксіома…

Хоча по тому, як Ульян
навіки заснув, на кін стали виходити прості людські речі. З ним, уже спочилим.
Спогадами – щодо взаємин, стосунків. Тексти – вони лишаться. Вони говоритимуть.
Самі. За себе. А він, за себе, за чоловіка, людину, по-людськи, вже не скаже.
Ніколи. Десь воложаться очі: ці звичні, поховально посмертні, одразу й на
прийдешнє, ревнощі: хто був ближче, а хто – трохи далі… Традиційно-посмертна
могильна українська любов… Хоча, зрештою: куди від цього подінешся. Одначе
бачить Бог – не кривлю душею: робив для нього – завжди і всюди – все, що міг і
що від мене залежало.

Отже…

  …Березнем 92-го автор цього есею, Ульян і
доцент кафедри етнографії з університетської філології Леонід Шурко здибались у
столичній Спілці письменників, на Банковій, 2. Потому перекинулись на один із
поверхів готелю «Москва», сьогодні він – «Україна», що на Інститутській. Там
доєднався до нас усюдисущий – нині професійний політолог, а натоді
ґіпер-аванґардовий поет – Володимир Цибулько… Тоді, майже щочисла, у «Слові»
ретельно й послідовно я друкував його вікопомні «нєтлєнки». На кшталт:

 

День ніч довбе ніч день
довбе

І «шмайсера» узявши в
руки

Когось веде в НКВД

Апостол правди і науки.

«Сексуальна машина»

(Нєтлєнка-антисмак)

«Слово», ч.15(60), 1992р.

 

Або ж:

 

На горі стоїть хєрня

Кріво смотріт на мєня

Обламаю я хєрню

Хай нє смотріт на мєню

А в мєню таке написано

Тіхо сука нє смотрі

Я замовлю суп гороховий

По рублю а нє по трі

О до речі про сук.

Мав я чотири суки

Доки тримав свиней

Свині подохли

А суки я їх за сутки

Зжер у кафе «Еней»

«Радість битія»

(Нєтлєнка)

«Слово» ч.10(55) 1992р.

 

В нас водилася якась
копійка – отож, міцна чорна кава, до неї – бутерброди з маслом, погорі з ікрою.
Полилася-попливла літературна й кололітературна розмова, поезія. Одне слово,
забогемили… Перегодом Терентійович (Шурко) запросив нас до себе на гостину. На
ніч. Олесь – хоч йому тоді було немилосердно сутужно (жив і спав простонеба,
власне де доведеться) якось дитинно і совісно знітився. Цибуля звично
підняв-забадьорив: старий, не тушуйся – тут усі свої. Втрьох, без Володі, ми
подалися до Шурка в гості, на Лайоша Гавро, що поблизу метро «Чернігівська».

Вдома, на столі, –
запечена качка, і все, що до неї. Леонід – сам із Поділля, Хмельниччина,
бородань, назагал чоловік кремезної статури – легко, однією рукою, підкинув
шестирічного сина Андрія до неба.

«Тату! А ти сильніший за
Бога?» – зненацька, захоплений і щасливий, «по-взрослому», питально вирізьбив
хлопчик. Ми, ошелешені, вклякли.

«Не знаю, чи тато
сильніший за Бога. Але, думаю, що нас, трьох, він таки переживе», –
по-філософському очутився Ульян.

Обох на цьому тлінному
світі вже нема – Бог їх таки пережив: університетський доцент Леонід Шурко,
пробувши два дні в комі, впокоївся 14 днем грудня 2008-го, лежить у
Корчуватому; Ульян – на Байковому, від 17 серпня 2010-го. Я – третій, ще ТУТ,
ще є. Пишу. Ще, видко, черга до мене не дійшла. Впираюсь. З Богом і до Бога,
сказано ще до нас, – то найважче і найскладніше. Інше – блуд. Путо путане.
Мішанина…

 

…За столом проступило, що
в Олеся і в Леоніда тогоріч ювілей тридцятилітній був. Розговорилися.
З’ясувалося: Ульян учився в Лубенському медичному училищі, це в Лубнах – на
Інститутській. Я – сам з Житомира. Маму мою, Таліну Михайлівну, за розподілом,
після Житомирського педагогічного інституту імені Ів.Франка спорядили на працю
саме в Лубни. Отож, дошкільний дитячий садок «Дзвіночок», на Радянській.
Середня школа №1, на колишній Лєніна, нині Ярослава Мудрого.

Трикімнатна оселя в
двоповерхівці, що на Котляревського, де одна кімната, до скрику рідна, була
моя…

По-доброму зачепилися.

 – Саша, а це правда, що у вас до 37-го року в
Лубнах був крутий Учительський інститут, з якого всіх педагогів Каґановіч на
пару з Постишевим, повним складом, закинули були на Соловки, – підняв на мене
пасма Ульян.

 – Істинна, – відповів я. – Через те вулиця, на
якій твоє медичне, і названа Інститутська. А в інституті тому сьогодні
школа-інтернат, 10-та.

Далі, наче океанська
субмарина, виринула Ульянова миколаївська «морєходка». Мені, не знати чому, але
запали на пам’ять, пов’язані з тамтешнім Олесевим навчанням, десятки
здоровенних лантухів, які він там тягав і про які довго розказував.

Афґан… Тут він достоту
закрився. Тільки під ранок «вичепили» його «роту сапьоров». З тієї сотні,
живий, додому вернувся лише він один. З розмови – скупої, рваної, рубленої –
постав не-poрso-вий вовчий чоловік.

Мене завело, вивернуло
горлом: зробим у «Слові» тобі на цілий рік День народження, – сказав…

Хай буде час вовка. Вовк,
за Михайлом Бринихом, – «доброе животное»…

Зранку-рано, від Шурка
(прижме – приїжджаєш, без усяких, сказав Льоня Олесеві на дорогу) вийшли в
туман. Ульян – білі куртові шати, розкішний, недбало закинутий довкруж коміра
довжелезний шарф, волосся вітром, європейська, «с шармовим нальотом», тонка
борода, глибокі різкі хресні Ісусові очі. Вже на безгрошів’ї, пішки, дісталися
ми «метрового», через Дніпро, моста. Пам’ятається, блакитна «капєйка» (хазяїн
десь їхав з ночі і був трохи «теплий», отож, умовляти його довго не довелося),
перекинула нас на другий берег.

Уже в редакції, на
Музейному, 8, Олесь поліз собі в душу і дістав чотири – по-чорному – густо
застелені письмом аркуші.

«Intermezzo». Наталці, –
взяв очима я.

Під ту пору саме
нагодилися Євген Пашковський, науковий Василь Івашко і той сам Володя Цибулько.

– Старий, візьми його на
роботу, – закурив до мене Пашковський.

– Ульян свою роботу
робить – творить. Романи, новели, есеї, – делікатно заступив Івашко.

– Нас ночував Льоня Шурко
– повів далі я. – Було медучилище, cказав, у Лубнах, «морєходка», в Миколаєві.
Можна б і на філологічному, задля діла, аби мати освітню систему, в Київському
університеті повчитися, не завадило б…

– Ага! Університетет… Там
же треба вчитися… А коли ж він писатиме? – неперевершено зреагував Цибуля…

– Ти зробив би про нього
переднє слово, – порушив я Пашковського.

– Про цього чоловіка я
напишу, – красномовно промовчав Євген.

І круто, передмовою,
врізав Ульяна на цілу шосту шпальту. Той, уже історичний, погляд Євгена
Пашковського, погляд звідтам, немов сучасне люстрове відображення: наче в море
– чорне житейське і духовне – дивився автор «Безодні», «Вовчої зорі» і
«Щоденного Жезла».

«Олесь Ульяненко, чоловік
тесленківського характеру, голосу, долі, по-своєму завершує перебіг останніх
літературних поколінь: гнані, вигнані, запізні; небалакучий, знаю про нього
уривчасто: народився в Хоролі, жив, воював, тинявся світом, укупі з вітряними
млинами перечікував негоду північного краю, піднімав прапори, пив тринадцяту
каву біля залюдненого Майдану, катувався по божевільнях, передихував по
«капезе», серце його було в домі скорботи, доки втішалися веселощами безглузді,
динарій обертався профілем кесаря, політики плодили партії й фонди на підтрим
себе…

…Отже, про Ульяна – таке
його прикулінарнохрещатицьке псевдо, – він, як і всі, обпечені пам’яттю про
дюдей, більше працює, аніж морочиться розмовами про літературу, поважає творчу
силу волі і відданість мистецтву, думає про дрова в комору, про хазяйських – за
відгородкою – свиней, аби закінчити повість, йому бракувало вторік двох пачок
«Прими», середнього зросту, худий, бородатий, розхристаний, буцім гріє сама подяка
за подарований одяг, безпаспортний, безпрописний, мужньо вищий від нарікань,
сьогодні прагне поетичним словом, цим непроминущим світлом любови, вповільнити
стрімководь земного часу.

Дай, Боже». 

Аби Олесеві й зовсім
комфортно було на шпальті, я поклав, паралельно з Євгеном Пашковським, іще й
кусника з «Поневоленого розуму» планетарного польського філософа Чеслава
Мілоша.

«Багатобарвний сценарій,
у якому триває життя країн Заходу, підданий законові космосу. Пересічний
громадянин цих країн, зрештою, не здає собі справи з того, що якийсь маляр на
піддашші або автор незрозумілих віршів чи легковажний музика є чародіями, які
надають форми всьому, що він сам у житті цінує. Не думають про це також
правителі, яким шкода часу на такі дрібниці. Господарська система, позбавлена
планування, унеможливлює допомогу людям, що працюють у різноманітних ділянках
культури. Женучись безкорислово за власною химерою, ці люди не раз гинуть з
голоду, тоді як тут-таки, поряд, багаті кретини не знають, що робити з грішми,
і витрачають їх так, як їм радить їхній затьмарений розум».

То все, разом із чистими
весняними водами, і пішло на люди, в світи. 

– Ну як? – запитав Ульян,
коли втрьох – він, я і Наталка – сиділи, на пошану її посвятної публікації, в
хрещатицькій «Крижинці» – кав’ярня «дефілювала» тоді на першому поверсі
класичного гурового ресторану «Столичний», що його з десяток років тому
всадовив у свій кровний сувій і загорбив під землю нинішній головний державний
освітянин Дмітрій Табачнік.

 – Нормально, – відповів я. – Проти газети
«Слово» і проти мене, як головного редактора, порушили «кримінальну» справу:
(поруч з Олесем, на сьомій шпальті, сусідив пасічник Анатолій Щербатюк, з села
Лозовата, що на Вінничині, з вікопомним «Духом крові» – то була рецензія на
книжку Романа Коваля «Чи можливе російсько-українське примирення?». («Слово»,
ч.4 (55), 1992 р.)

Власне й сам номер
направду «кримінальний» вийшов: Григорій Гребенюк, кандидат технічних наук,
публіцист з правого боку, і його «Загрожена Україна» на першій сторінці, голова
Рівненської «Просвіти», кандидат педагогічних наук Борис Степанишин з
«Ренесансом національної освіти і культури» – перший абзац його допису віддавав
таким питанням: «Що нині потрібно, аби утвердити самостійну Україну? Як на
мене, суверенній державі має відповідати самостійна високорозвинена, в
європейському розумінні, освіта і культура. Без цього власний банк, свої гроші,
національні митниці, військо та інші атрибути державності так і залишаться
тільки її кістяк: а живі творчі артерії духовного життя нації, її кров, голос,
душа і серце – національна культура і освіта», матеріал львівського д-ра
філології Олександри Сербенської «Чинний правопис і мовна практика», столичного
стиліста Юрія Лисенка «Чи діждемося Ваш[и]інгтона?»…

 – Щось через мене? – не вгавав і вже трохи
завівся був Олесь…

 – Трохи інше: Щербатюків «Дух крові»…

В розмові притушилося: не
перейматися вельми – це життя. Сприймати його таке, як є.

А в самому житті,
натомість, розігналася й поїхала гуляти ціла довготривала епопея: над газетою
нависли суди-прокуратури …

Мене прокураторно
«зачастили» на Печерськ: розмови-допити, пояснення, експертизи, оскарження. На
довершення, лавинні засуджувальні шквали «їхньої» преси — хіба що чукотське
радіо оминуло увагою часопис, що твердо й наступально стояв на всьому
українському

Олесь – з-поміж багатьох
інших (Євген Пашковський, В’ячеслав Медвідь, Сергій Лавренюк, Вікторія Стах,
Євген Пащенко, Світлана Короненко, Лесь Герасимчук, Лариса Масенко, Василь
Рубан, Наталка Поклад, Ярослав Орос…) – так само ставив плечі. Двічі –
морально, хай і через кабінетні двері, – підтримував на «бесідах». По тривалім
часі – «за відсутністю складу злочину» – старший слідчий прокуратури Жанна
Перепелиця справу закрила.

За правничими канонами,
зрозуміла річ, її можна було оскаржити…

Оскаржили. В міській
прокуратурі, на Хрещатику, 36.

– Хто? – запитав Ульян,
коли ми зустрілися в редакції.

– Ті ж самі, тільки
нашими руками…

І обвинувачення те ж саме
було: «Заклик до дій, скерованих на розпалювання національної ворожнечі з метою
обмеження прав за національною ознакою». Перед цим кандидат історичних наук,
співробітник інституту національних відносин і політології АН України Б.В.Чирко
на замовлення старшого слідчого Шокіна провів експертизу статті і встановив
факт «криміналу», згідно зі ст. 66, ч.1. У фразі «якщо  в російському парламенті нема жодного
українця, що репрезентував би там інтереси українців Росії, то жодного
росіянина не повинно бути й у парламенті українському…» – це сакраментально
«кримінальна» фраза з матеріалу «Дух крові», що й послужила фактом порушити
справу…

 – Артісти, – прохрипів Олесь і одним махом
став ядучий і в’їдливий.

    Увесь світ театр, а люди в ньому – актори,
– то назагал іще з шекспірівських давен знати. А деякі актори – емоціональний
скот, – записав був у своєму «Режисерському щоденнику», через 400 років,
геніальний Лесь Курбас. («Із старого зшитка» (1920)). Це ближче до нас – за
часом та власне й за самою сутністю.

м. Київ

 

Продовження в наступному числі.