Одинокий вирій: Ульян

283

Продовження. Початок у ч.20

…На 9 травня Ульян запросив на свою круглу дату, 30-й День
народження. В Ірпінь. У Будинок творчості. Там тоді йому щедро писалося. Пішли
в ліс. Ми вдвох, його Наталка і Віторія Стах, одна з найориґінальніших
українських поетес – вона так само творила тоді в Ірпені. Знову ж таки,
запекли, «в золоті», качку (хай буде так, як у Шурка, сказав Ульян), тільки вже
на вільному вогнищі. Під качку подивляли нехитрі дарунки, що їх зробили
Олесеві. Дівчата, пам’ятається, смакували таким само нехитрим червоним вином, ми
з ювіляром за них просто «раділи»… Пішлося про спільне прийдешнє, звісна річ,
літературне.

– Є в мене одна добротна штука. Тільки страшнувата трохи, –
кинув у темноту Олесь – «Наказ». Новела. Химера… Тільки натурна дуже…

Несподівано наш святковий вечір так само став виходити на
химерний. Пропала Наталка – предметно й конкретно. Шукали ми за нею цілий
шкільний урок. З’ясувалося, вона поруч: чорні ягоди ожини вечорово ховали її
тихий грайливий сміх.

– З твоїм, …!, психоаналізом, – вилаявся до вогнища Ульян.

– З яким таким психоаналізом? – вирвалося в мене.

– Начиталась Еріха Фромма!

– Де вона його взяла?

– Та вже взяла десь… В ориґіналі читає …    

 

На цьому ґрунті, таким побитом, у «Слові», чч.8-9. 1993р.,
за півтора роки потому, на цілий розворот, постав Еріх Фромм… «Серце людини.
Його геніальність. На благо і зло. 1.Людина – хто вона – вовк чи вівця?»,
переклад Наталки Кульбіди – з анґлійською, дякувати Господові, вона на дружній
нозі була.

…Десь за тиждень Олесь приніс до редакції «Наказ»…

Тут принагідно – дві асоціативні цяти. Цьогорічним 5-м днем
травня в НСПУ, що на Банковій, 2, переходив ювілейний, на 80-ліття од народин,
пам’ятний вечір Романа Андріяшика. Проводив на ньому Григорій Штонь. Юрій
Михайлович Мушкетик, згадуючи літератора, зокрема завважив одну вечорову його
гостину і їхню, з Романом Андріяшиком, двогодинну розмову. «Нічого подібного я
ніде й ніколи не чув – ні до, ні після цього» – достеменно передаю Мушкетикові
слова. Емануїл Кант, Фрідріх Ніцше, Гайнріх Бьолль – німецька філософія, німецька
література. Це тоді, коли про це не те що говорити, – думати боялися: Роман
Васильович Андріяшик усім цим вільно і легко оперував.

До такої ж міри те ж саме я переживав, заглиблюючись у
«Наказ»: нічого схожого за реаліями, нутром – саме нутром! – не причесаною, не
прилизаною конкретикою досі читати не доводилося… Переді мною на 10-ти
сторінках кипів – і то безсумнівно! – глибокий талант, за яким стояв непростий
неординарний чоловік. Я перечитав текст разів зо п’ять, майже нічого не
змінюючи…

До речі: Сергій Пантюк, виступаючи 10 травня на Олесевих
читаннях на Байковому цвинтарі, тримаючи в руках шпальту з Олесевим «Наказом»,
друкованим у «Слові» («Не знаю, як вона до мене потрапила»), слушно зауважив,
що можна було б дещо підправити-підредагувати…

За мою редакторську роботу у «Слові» то був чи не єдиний
випадок, коли твір пішов фактично «живий». Афґан є Афґан. Щось схоже було у
Бориса Гуменюка з «Лук’янівкою», точніше, з реакцією на неї, коли Бориса
приймали до Спілки.

Що тут зарадити? Так само: тюрма є тюрма – там іншої мови
немає…

Натоді я винаймав квартиру на Ромена Роллана – перебирався з
Чкалова (нині вулиця Олеся Гончара), з письменницького будинку: сім’я потроху
давала тріщину, виходив з приймів, розлучався з тещею – Олесь допомагав
перевозити сякі-такі речі…

– Саша, може б, якось спробувати залагодити… З газетою
непросто, – а тут іще й по життю, – тонко зачепив Ульян.

Тоді, опріч заведених справ на Щербатюків «Дух крові», у
районній Печерській та міській прокураторах (до слова: поки я там підслідно все
розбирав, А.Щербатюка заарештували поблизу свого помешкання і доставили до
слідчого ізолятора, ч.1, м.Києва, потому, на час слідства, відпустили «по
подпіскє», про невиїзд) пішли окремішньо ще три, натоді з Мушкетиковою, спілкою
письменників: Василь Рубан «Мародери», («Слово», ч.10, 1992р.) Далі був Ігор
Бондар (сьогодні — Ігор Бондар-Терещенко), з Харкова, «І тільки потім усе
заступить ніч…», («Слово», ч.8-9, 1993р.)… І т.ін. І т.д. Одне слово,— «не так
тії вороги, як добрії люде» й іже з ними — а за цим усім по газеті загалом —
шість судових справ — усі з суспільно-політичних мотивів.

Саме тоді голова ОУЧР (Об’єднання українців у Чеській
республіці) світлої пам’яті п.Лідія Затовканюк-Райчинець запропонувала була
мені виїхати до Праги (бо судові війни аж надто вже затяглися… і вже «засвітив»
був термін…), там було б і «Слово», і їхній часопис «Пороги», офіс, авто,
власне — робота і нормальне життя.

Я подякував. Тут усе своє: Сонце, Небо, земля…

Одне слово, відмовився. Не поїхав…

– Ти розумієш, ми всі не святі, грішні по саме нІкуди, але…
Як ТУДИ – то…, – почав я здалеку до Ульяна.

– Та ясно. Як у Прагу й Торонто – то вона з тобою
навіки-вічні. А як на Борщагівку, на квартиру, то – в падло,– прохрипів Ульян.
– Торгують площею. Ото й усе.

По тому, як вийшло число з «Наказом» («Слово», ч.13(58),
1992р.), потелефонували з «Променя» і запропонували зробити радіо-драму. Вже
вдома сказав про це Олесеві (він десь на місяць «зачепився» в мене на
квартирі), аби той зголосився до них, поговорив…

– Ти головний редактор, ти друкував – ти й говори, – скупо
одмовив автор.

(…)

 

«Ти диви, він сказав тікай, таки тікай, он що. Ти диви
–  т і к а й». За хвилину здійснявся
лемент, двері вискнули, вибіг забрьоханий, у крові штабний лейтенант:

– Поді, канчай єго.  Я
нє могу…

Діденко, відсапуючи, подався до сараю. Першого засунули до
поліетиленового лантуха; неподалік, у купі покривавленої тирси, билося тіло –
кулі поперебивали ноги.

 – Пробовал убєгать.

 – Да-а, Паша, – це як
зуб, спочатку больно, а потім, нє фіґа. – Діденко за звичкою подряпав потилицю,
матюкнув про себе літєра. – Ви теж барани. Це вам не скотина, а людина. – Він
наставив пістолета, луснув постріл, тіло засудомилось, штани пожовкли од лайна;
тіло побилося, гребонуло руками змочену кров’ю тирсу, втихло.

Зійшло червоне сонце; мулла протяжно, тонко вивів молитву,
пес задзяволив і побіг на голос».

(Уривок з «Наказу»)

 

…Якось (стояла глупа ніч) закавували в «Слові», на
Музейному, 8. Іван Царинний (приніс небесну поему «Уроки малярства» і
миколаївських в’ялених лящів), Юрко Ґудзь (привіз чергову рецензію – Юрій
Тетянич «Реєстри надвечірніх свідчень» – на черговий роман Євгена Пашковського)
та ваш тутешній співрозмовник. Царинний з Ґудзем (добротні були мистці, земля
їм пером, одному – в Яготині, проБУВ на цьому світі 47 весен, другому – в
Немильні, Новоград-Волинський, 46 зим) щось лаштували до столу, я сидів над
текстами. Несподівано рипнули двері. Вже вранішню ніч заступив Ульянів силует.
З’ясувалося: серед ночі Олесь вирядився до Леоніда Шурка, одначе замість Лайоша
Ґавро асоціативно, в синхроні, назвав вулицю Юліуса Фучіка – а це зовсім інший
район Києва, Солом’янка. Туди його й допровадила машина. Отож, поночі од
Солом’янки письменник добирався на Європейську площу пішки.

– Оце думаю про назви, про ці вулиці, – мене не стане (Олесь
Ульяненко – то літературне, в миру письменник був Ульянов Олександр
Станіславович), ще щось не так назвуть. Що робить, аби не наплутали? – жартома
проронив Олесь

– Твоє діло вмерти або щоб тебе вбили, а там за тебе все
зроблять,– спокійно відреагував Юрко Ґудзь.

По цих Юркових словах Ульян виклав нову поему «Спогади на
тринадцяті роковини афґанської війни з думками про Архипа Тесленка». В «Слові»
– чч.15(60)-16(61), 1992р. За рік, подаючи критичну рецензію на Ульянові
«Спогади…» і Цибулькову «Піраміду», Ан. Щербатюк зосібна значив: «Все це
нічого, езотичне торохтіння не зовсім порожньої, діряво-іржавої бочки, ніщо,
яке за крок відлунює перед тією країною, де «тільки коні і діти біжать
навперейми», де вже побував Олесь Ульяненко і повернувся з примруженим назавше
поглядом кулеметника, «бо ніч живить тільки ніч. Усе в ніщо. В усе – нічого»,
Ан.Щербатюк, «Хорти на ловах», («Слово», чч.8-9 (75-76), 1993р.).

 

…По виході газети зазвичай подалися в «Крижинку». На каву.
Дорогою назад – невимушена українська, проєкти, праця, література, … Обоє живі,
довговолосі. Тільки я – «протокольний»: біла, в запонах, сорочка, кравата…
Олесь – увесь «джинсовий». Випадком розглянулися: за нами – добра ватага. Ще в
кав’ярні завважили (сиділи поруч): щось їм не так лягло і не так стало.

– Саша, скільки їх?

– Чоловік вісім…

– Затопчуть, суки, – хитнув головою Олесь.

Майже дійшли до Національного художнього музею України, до
місця, де нині пам’ятник В’ячеславові Максимовичу Чорноволу. Несподівано Ульян
схопив мене за руку і розвернув назад, до них, – очі в очі. Взяли на голос. І
пішли-погнали. Як табун. Вони чомусь одразу і дуже послухались: рвонули через
вулицю Кірова, що потроху вже ставала імені Михайла Грушевського, до бібліотеки
імені КПРС, яка так само виходила вже на Парламентську, та до стадіону
«Динамо». Один, проте, забився поміж подвійних дверей Інституту літератури, де
ми його й приспіли. Тут я побачив ЖИВОГО Ульяна. Це було ЩОСЬ! Постав світ, де
не було надутої правильності. Комунікабельності-толєрантності.
Тактовності-розуміння. Одлетіло все: перехняблені цінності, посунуті вартості,
зміщені канони.

– Ну, що, бл…дь? Що ми вам зробили? – горів-рвався Олесь.

Загнаний благав-просився, ладен був оддати все, аби ми лиш
змилувались.

– Остудись, – зупинив я.

– Нащо одпустив? – уже дорогою в редакцію глянув на мене
Ульян. – Треба було хоч трохи поучить. А то позвикали: тільки що – зразу
«мама-папа»… Хоча вже – пізно…

Йшли, а в мене ніяк не йшов з думки його блискавичний оскал,
різка, в заводі, потуга, колоритний розпал. Я не сходив з дива: все це я вже
десь чув і бачив. Ага: Лубни, Хорольський спуск до Сули. В старших класах,
кінцем 70-х, до нас вечорами зачастили хорольські. Штахети… Цепи… Ми
зустрічали їх – так само «приязно» . Було? Було… Познайомились і заприязнилися
ще раз…

В редакції Євгенія Гончарова (всліпу, на всі 10 пальців,
набирала в газеті тексти) перев’язала нам трохи поранені руки.

– Де ви були? – тільки й спитала.

– В іншому житті, – сказав Олесь. – У мене про це є.

 З наступного тижня на
мого редакційного стола лягла «Сталінка».

Тоді, листопадом 1992 року, вийшов «вибуховий» спарений
20-21(65-66) номер «Слова». В ньому – публіцистика й поезія Бориса Ковґара, що
дев’ять років карався в дніпропетровській спецпсихушці. Знакова «Весела
толока?» Володимира Цибулька («Панове Інваліди творчості»!). Про ті ж таки
спілчанські і творчі проблеми матеріал іще одного дисидента, поета Миколи
Самійленка. Гострі, на межі, критичні студії Василя Івашка «Show must go on?»,
Леся Герасимчука «Весна незгоди нашої (звичаї шістдесятих років у Києві),
«Костянтина Родика «Це – не розвага. Це – камертон порядності», Ігоря Бондаря
«Nonfiction – література факту». Поезія Сергія Лавренюка, Оксани Батюк, Анатоля
Степаненка, Івана Царинного, уривок роману Євгена Пашковського «Осінь для
ангела», есеї В’ячеслава Медведя «797 (Історія-текст-міф)», «798 (Культура і
смерть)», «797 (У сенсі небуття)», розвідина-пропозиція Богдана Жолдака
«Лукаш-словник!»…

Цій часописній галереї передував такий текстовий вріз: «На
відміну від бойового депутатського листка, що чомусь має назву «Літературна
Україна», гурт «Слова» потрактовує виступ В.Цибулька на Пленумі СП як Маніфест
і водночас як подання до Генеральної прокуратури майбутньої правової України
щодо колабораціонізму комписьменників, їхньої співучасті в злочинах проти
людства, що, згідно з міжнародними конвенціями, не мають терміну давності. Дай
Боже – дожити всім!».

Це, звісна річ, здійняло неабияку бурю. Насамперед у самій
Спілці і, звичайно ж, у «Просвіті»…

У наступному, 22-му, числі шпальтово стала Олесева
«Сталінка».

Від неї взагалі пішли лавинні цунамі!!

Знову озвалися з радіо. Цього разу я  взяв зо п’ять чисел «Слова» і просто заніс на
Хрещатик, 26. Аби читали.

 

«Коли влітку дворові бійки сягнули апогею – один район на
інший, Горік попереду. Сунув прямо, незважаючи на ножа чи кастета. Не боявся.
Битись навчився рано».

«Отож, Михайло не морочив голови, не йняв віри що і як, коли
і де з Никодимом: блондав блідий, вичумлений, – нутро не прийняло Сталінку, – народ
зусібіч дикий, можна навіть сказать неінтеліґентний, падлючий народ, без
попередніх балачок писка розкров’янить або підсуне вихиляючись, дригне
колінами, просюрчить крізь зуби патлатий жлоб : «Папаша, плоско шутіш, сваліл
би от Люські, однако возвраст твой могілой овєєн», – а тут біда наджигурилась,
джарга заздрощів, сум’яття перед утратою, удворуч усе, удворуч…

…Він спробував було зарити голову в пісок, а колом – люди:
посміювалися гнусяво, похихикували, тицяли пальцями, давали слушні поради
заритися взагалі, але хтось додумався – налив гранчака горілки».

Ця проза визвірила й поставила дибки всіх – як пересічних,
так – і аж занадто – керівних читальників.

 

Закінчення в наступному числі.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!