До 60-річчя з дня народження Василя Портяка
Закінчення. Початок у ч. 14.
…Василь Портяк – мистець, який на українськiй землі,
– в себе вдома, – вже в титулах, мaє
поважне iм’я – живе i працює в цьому часовому плинi i є пластовим характерним
знаком цiєї iсторичної доби. Це годi
зрозумiти, усвiдомити чи вiдчути. Це є. І вiд цього нiчого нема – жодних лiкiв.
Це треба просто сприймати. І край. З оглядин на те, що ця вимучена зболена
Україна – це стан. Неперейдений. Зсередини.
Стан – котрий планетою. Поза простором. Поза світом і
часовим поступом. I це не можна взяти в руки або збагнути. То не дається – не
нагнyти його, ба бiльше – не зламати.
Власне, все це їх найбiльше дратує, не дає спати, вивертає, i чорно мучить –
позаяк нiчого тут не переiнакшити…
Наразi, пiд «письмову» руку, эraдався мені Канів. I тамтешнi
терени. Коли були загрузли на Володимирові Затуливiтровi дев’ятини – серйозною
шляховою пригодою (з водієм, з доброї канівської кручі, хлопці – Василь Портяк,
поет Михайло Григорів, художник Олег Коспа летіли «Джипом» долі)…
Попервах вечоровi, – а потому вже, й далеко за північ, – конкретні
чоловічі клопоти: харківськими
дизелями вивозити-пiдносити – в зимi, добрi морози були нагодилися, саме на
Водохрещу – з долинових приднiпрових рельєфів – багатого на всі чотири приводи
– але тоді вже безпомічного «японця». Уже в господі за столом, затишним
товариством, хазяїн «Suzuki» з якогось дива зачепив «комсомольську» традицiю,
назагал компартiю, обкоми, органи…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я закипiв.
Василь поклав руку:
– Старий, – мовив спокiйно до автомобiлiста, – ми тут разом
обставинами, товариші. Але то – не руш. Тут у мене жива пам’ять. Жива кров. Tyт я крутий…
Портяк з Кривопілля. Верховина. Iвано-Франкiвськ. І про
боротьбу хлопцiв з УПА знає не з книжок. Лісорубом, вантажником, такелажником
довелося. І сценарії й золота, в розсипах, новелістика з історії УПА прийшла не
з Шевченкового університету (1972-77рр.) і не з Вищих курсів режисерів та
сценаристів у Москві (1986р.). То була
вже школа. А тут родинне все.
«…Це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і
запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. Проте… З моїх друзів один –
Василь Герасим’юк – народився на засланні, в Караганді, другий – скульптор
Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі, на Лонцького. Коли я народився, то моєму
татові залишалося до загибелі під час
чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин
брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий
попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох
великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими
асфальтами…», – це слово самого Василя Портяка про кревне в родині – про УПА…
Отож, там – свiй погляд. Доконечна позицiя. I своя правда.
Без жодної протекції. На ту чи ту полiтичну ситуацiю. З оглядин на це, є що і
про що писати. Що ставити. І фiльмувати…
Знову ж таки: од роду, з крові: СТОЯТИ!
Згадується весняна подорож Затуливітровою Сумщиною. Виступи:
повна університетська заля, потому – російська гімназія ім.Пушкіна, де майже
всі діти (сьомий клас був) – українці. Микола Литвин, кобзар, режисер Михайло
Ткачук, керівники фонду Вол.Затуливітра – Любов Снісар, Ніла Підпала, Вадим
Бородін – завели дитячу авдиторію. Не забуду, як по закінченні гімназисти,
плачучи, цілували Миколині кобзарські руки. А гімназійний директор підглядав за
цим дійством у ледь прочинені двері: «Ви што іх там к востанію готовітє?» –
запитав він трохи злякано.
«Майже», – достойно відповів Портяк.
Далі було Яблучне –
рідне село Володимира Івановича, –
то окрема тема, власне, як і кожна тут згадка.
Нарешті – вертали вже назад, до Києва, – зупинились у
Великій Писарівці. Столуємо: розмірна вечірня розмова, і раптом наш
супроводжувальний (від обласної держадміністрації чоловік був) підвівся і наступально повів про російську
імперію, Катерину ІІ, фаворитів…
«Так не буде – тут усе наше. І Конотоп. І Глухів. І сумські
собори», – підвівся Василь.
Повернуло до Сонця.
Українського. Точніше, до Місяця. Бо вже вечоріло.
Власне ми тут – з коренiв.
Генами вiд цiєї землi. Не завезенi. Не прийшлi заблуди –
товариством, громадою. Кров нас гуртує. В’яже.. Та й герб український в Укpaїнi
тризубом стоїть… І стяг нацiональними – жовтою i блaкитною – барвами. І гімн,
видається, ще наш: «3апануєм i ми…». І грошова одиниця ще гривнями ходить.
Недобре лише й несправедливо те, що тi, хто поклали голови
за українську волю – волю в держaвi, в належних атрибутах – ще не визнaнi не
тiльки за героїв, а навіть за сторону, яка воювала. Ба більше: по черзі
нанизуються одна на одну суттєві державницькі національні поразки. Перша – це
харківські угоди, друга – мовний законопроект.
Що: Україна «ірландизується»: держава національна – мова
чужа?
Власне, як на мене,
годі замінювати, з огляду на ситуацію, прокльони на дифірамби – потрібно просто йти до істини й обстоювати
правду.
Дописуючи цей матеріал, ще раз переглянув «Залізну сотню».
Олесь Янчук, Bacиль Портяк, Іван Гаврилюк, Олег Драч…
І не вистояти нам тут належить. Чи ще нижче семантикою взяти
– вижити …
Стояти! І не зiйти маємо. На те й воля наша.
«Се остання вiйна, се до бою чоловiцтво зi звiрством
cтaє…».
Бо ідея без діла мертва.