Світлана Єременко. Живопис як молитва. – ТОВ «Сіті Прес Компані»
«Нині хочуть усе описати й пояснити. Якби можна було
описати й пояснити картину, живопис не був би мистецтвом». Погодьтеся, що брати
ці слова славетного Оґюста Ренуара епіграфом до одного з розділів мистецького
альбому – себто видання, яке, по суті, й має на меті описати і пояснити феномен
певного мистця, парадигму його творчого розвою, а отже, навіть не одну, а цілу
низку його принаймні ключових картин, – є справою доволі ризиковою бодай у
сенсі широких пластів іронії й самоіронії, які в цьому парадоксі відкриваються.
Адже, за такою логікою, люди, котрі готували до друку цей альбом, або самі ж
зізнаються, що в творчості свого «піддослідного» мистця вони геть нічого не
второпали – і тоді ми маємо справу із просто собі «великою книжкою з красивими
картинками»; або ж вони настільки вільні від комплексів і упереджень, що
спілкування з їхнім «продуктом» здатне відкрити нові мисленнєві овиди для
культурного читача – і тоді це справді мистецький у всіх сенсах альбом, а не
звичне «варіння фахового мистецтвознавства у своєму соку».
На такий творчий ризик зважилися автори мистецького
альбому «Олег Мінько», який щойно побачив світ у рамцях проекту «Імена»,
презентованого ґалереєю сучасного мистецтва «АВС-арт» (фундатор Михайло
Поживанов) – і він себе (як мені, не мистецтвознавцеві, а літераторові,
видається) цілком виправдав. Бодай тому, що текст тут займає аж третину
солідного трьохсотсторінкового тому – за обсягом це могла б бути повноцінна
мистецтвознавча монографія, – однак справа в тому, що насправді монографією він
не є, а витриманий цілком у рамцях жанру художнього есею, і автор його – зовсім
не вчений-мистецтвознавець, а фахова журналістка Світлана Єременко. Прошу
зрозуміти мене правильно: я не маю ані найменших упереджень до
мистецтвознавства, навпаки – ставлюся до науки з величезним пієтетом! І я лише
за те, щоб про творчість такого цікавущого й багато в чому знакового для
української культури мистця як Олег Мінько виходили мистецтвознавчі монографії!
Однак тут, у цьому конкретному випадку, нам ідеться про адекватність мети
видання і жанру тексту, почерез який ця мета мусить оприявнюватися. Оскільки,
як зазначено в анотації, метою є показати, «як формується Душа художника, що
впливає на його світогляд, у чому таємниця процесу Творення», – то природно, що
жанр художнього есею, свого роду письменницький погляд на мистецький процес і
на особистість мистця, має тут набагато більші можливості, ніж прискіпливий
фаховий аналіз, котрий закономірно мусив би бути витриманий у строгих рамцях
поважного наукового стилю. Не забуваймо також, що видання готувала до друку не
наукова інституція, а мистецька ґалерея – а для неї, виходячи з самого роду її
діяльності, такий альбом є важливий як засіб для зацікавлення колекціонерів
роботами Мінька…
Одне слово, есей справді виявляється тут найдоречнішим, і
Світлана Єременко виписує його – під назвою «Живопис як молитва» – у форматі,
котрий, після детальнішого художнього опрацювання, цілком надавався б і до
окремого видання в серії «Життя славетних». Бо становлення й еволюцію направду
славетного львівського мистця-шістдесятника Олега Мінька, його неповторну
творчу манеру, – в якій органічно поєдналися вишуканий естетизм, світоглядно
цілком суголосний європейському експресіонізму, з природним і дивовижно
глибоким у своїй щирості українським традиціоналізмом, – авторка розкриває
передовсім крізь призму біографії: дитинство на Донеччині й відчуття себе
мистцем (офтоп: і скільки першорядних, питомо українських талантів з органічно
національним складом мислення дала світові Донецька земля! Направду, та
політична наволоч, яка зараз у масовій свідомості асоціюється з Донеччиною,
лише до нестями спотворює імідж цього дивовижного українського краю і жодною
мірою не є його виразником!); відкриття Львова й висока європейська художня
школа, яку він пройшов тут під керівництвом Романа Сельського, Карла
Звіринського та інших славетних західноукраїнських мистців; інтелектуальне й політичне
становлення, духовна близькість зі славетними львівськими шістдесятниками
Ігорем та Іриною Калинцями, В’ячеславом Чорноволом, Богданом Горинем, Грицьком
Чубаєм, Стефою Шабатурою, Михайлом Мануляком і багатьма іншими леґендарними
особистостями; пильне око КҐБ; створення знакового циклу «Життя масок»;
зацікавлення мистецтвом ткацтва; сюреалізм… Жанр есею дає авторці змогу вести
мову навіть про такі сторінки з біографії мистця, які зазвичай прийнято
розкривати хіба тоді, коли йдеться про давно померлого класика, а не того, хто
активно працює і нині, – як-то позашлюбна закоханість, – проте вони ж так само
впливали на його творчість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тож, очевидно, епіграф із Ренуара таки слушний – ідеться
про видання, зроблене не лише з неабиякою любов’ю до творчості славетного
мистця, але й із тією високою мірою творчої свободи, яка захоплює і по-новому
відкриває цього майстра і його роль в українській культурі для всіх, хто
прочитає цю книжку. Скажімо, я для себе зробив маленький експеримент:
знайомство з томом «Олег Мінько» почав із фоторепродукцій Мінькових картин,
тоді прочитав текст, а тоді знову повернувся до картин – і враження від робіт
мистця, розуміння – ні, точніше все ж не розуміння, а відчуття! – їх було вже
зовсім іншим, набагато глибшим. Авжеж, Ренуар мав рацію: повноту враження
формує не описування й пояснювання, а розкриття контексту – цим рецензований
альбом особливо цікавий.