Про листування з Павлом
Загребельним
Закінчення.
Початок у ч.4
“Це тобі, – сказав мені мій товариш Гриша Білоус, коли я йому серед ночі
(ох уже ці наївні, коли ж ми таки подоросліємо, уже ж шістдесят стукнуло!
одвічні полуночники!) в Черкаси по телефону прочитав першого листа од
Загребельного, – Нобелівська премія!»
Слово в слово повторив (наче
змовились) його захоплення і завжди доброзичливий, щедрий душею Дмитро Іванов:
«Це тобі Нобелівська премія!» Дорогі мої хлопці! Я вчуся і у Вас радіти успіхам
іншого! Спасибі Вам! Якби не такі, як Ви, не варто було б катуватись над
Словом! Не варто було б писати і належати до когорти українських письменників!
І хоч пишемо ми таки не одне для одного, а для людей, тільки разом ми маємо,
зможемо вижити! Спасибі!”Це тобі,
– сказав мені мій товариш Гриша Білоус, коли я йому серед ночі (ох уже ці
наївні, коли ж ми таки подоросліємо, уже ж шістдесят стукнуло! одвічні
полуночники!) в Черкаси по телефону прочитав першого листа од Загребельного, –
Нобелівська премія!»
Та, гадаю, дужче всіх нас зрадів Павло Архипович! Але зрадів не так, як я, і не так, як мої
друзі… Зміст його радості скоріше полягав у тому, що йому не довелося свою
щедрість брати із собою в заобрійні світи нереалізованою, не вихлюпнутою, не
переданою у спадок! Думаю, він (вимогливий із вимогливих) відчув щось подібне,
що відчували волхви, коли знаходили, кому передати те, що дарував їм Всевишній
і що вони за жодних обставин не мали права забирати на Той Світ!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я вперто думав про своє: як зробити, щоб Україна почула
мене? І при цьому не міг переступити жодного етичного чи точніше – духовного
закону.
Тому наосліп звернувся за передмовою до Івана Михайловича
Дзюби, з яким не бачився ніде і ніколи… До речі, вибачаюся перед ним, що
наразив його на неприємності… І від усього серця дякую йому за прекрасну
передмову.
А свою «нобелівську премію» я поклав у довгий ящик.
Тепер цей «довгий ящик» нарешті можна відкрити. Але я й
зараз постараюсь обійти занадто гострі кути, опустити прізвища письменників,
яких Павло Архипович згадує категорично і не дуже прихильно.
Бо, гадаю, в контексті нашого листування вони скоріше
виконували роль не особистісну, а символічну – як кути загальних
суспільно-літературних процесів, що були завжди і будуть вічно! Та і контекст
розмови, мета у нас не для пліткарства, а щоб через мої листи-дотики зазирнути
у ще теплий вулкан життя великого письменника. Ну і, звичайно, оприлюднити його
духовні заповіти…
За такими роздумами заскочила мене батькова смерть. Тої
весни, як ніколи, божевільно зацвіла на весь двір наша груша. Несподівано оголилися
броди у всі засвіти… Павло Архипович теж відчув мій біль…
3.
Дорогий Григорію!
Співчуваю тобі у великому
горі – втраті батька. Знаю, як це страшно, коли відходять найближчі твої люди,
а ти безсилий зарадити цьому. Моя мама померла, коли мені було 6 років, батько
дожив до 80, але ще кілька років після його смерті, коли я бачив по телевізору
живих 80-літніх людей, то гірко плакав: чому мій батько не може бути серед
них?!
Радий, що ти „красиво
видаєш „Маму-Марію” і водночас з гіркотою думаю, чому наші найталановитіші
письменники сьогодні стали якимись яловими, „безяйкими” і не стають на захист
справжнього слова, не огризаються проти бездарностей, не воюють з графоманами.
Через своє безсилля я не можу стежити за тим, що відбувається в літературі,
читаю тільки „Кур’єр Кривбасу”, „Березіль”, „Всесвіт”, „Иностранную литературу”
і московське страховидло”Новое литературное обозрение”. Але і того досить, щоб
побачити там коли не якогось придуркуватого херсонського професора (…) або
„некоего” (…), які виписують довкола художніх творів такі кренделі, що й
плюнути жалко.
(…)
О, прокляття графоманам
всім сущим і грядущим!
Швидше видавай свій
махновський епос і бий їх, як писав пророк Мухамед, по руках і по всіх пальцях!
Обіймаю тебе,
П.Загребельний
У Кончі Озерній
10 серпня 2008 р.
Як ви бачили в одному з попередніх листів, Загребельний
спочатку відмовив мені в передмові до публікації в «Літературній Україні». Але
через деякий час таки передумав. І я одержав од нього уже дещо вдосконаленого
першого листа, в якому він (урочисто, мов під присягою) повторив усе сказане
вперше. Тільки дещо підправив, опустив особистісне, що стосувалось тодішнього
голови Шевченківського комітету. Ось його офіційний лист.
4.
Дорогий наш український
читачу!
Два роки лежав без руху,
без мови і без тями, і коли моя дорога
дружина Елла Михайлівна стала мене воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю:
щоб прочитав «Маму-Марію» Григорія Лютого!
Покрівлю Паризького собору
Богоматері прикрашають кам’яні горгульї-химери з роззявленими в німому крикові
пащами. Століття цілі дивляться на них люди, і ніхто не знає, що означає той
німий крик горгульї: погрозу, розпач, безнадію? Дивним чином французька
горгулья віддзеркалилася в українській Горголі Григорія Лютого, в його слові,
але тут це не кам’яна химера в загадковому німотствуванні, а мудра (столітня!)
жінка-чаклунка, до якої йдуть, щоб почути слова надії і утішання. Так оживає
скам’янілий світ усіх часів у цій великій українській поемі степів.
Новітній Гомер
українського степу – претендент номер один на Шевченківську премію. Гадаю, це
видно всім і без мого слова. Але підтверджую, маючи гіркий досвід… Незагойна
пісня про матір українського народу, про наших матерів і бабусь, чиї вінчальні
сукні зацвітають у скринях і прискринках, «мов юні кущі трояндові»…
Можна говорити довго, але
(бачу) навряд чи хто скаже краще, проникливіше і рідніше, ніж його донька у
передмові до роману. Рідкісний випадок, коли батьківський світ перелито в його
дитину, – може найбільше щастя на
землі!
Вклоняюся йому і величаю
його!
П.Загребельний
Я думав, що це остання крапка. Чимось іще навантажувати
людину в такому стані не міг дозволити собі навіть мій егоїзм поета. Мені
заціпило. Я щодня мовчки молився за Павла Архиповича. Молився, бо вся моя душа
плакала до Господа. А робив це мовчки – бо досі вважаю всі релігії не чим
іншим, як опіумом для народу. А гладких попів – фарисеями, що торгують
Господом!
Як торгують Україною псевдопатріоти! Ті, що навіть своїм
дітям не передали рідного слова, а інших судять на смерть…
Тим часом вийшов подарунковий варіант «Мами-Марії».
Допомогли земляки. А потім – іще один тираж коштом обласної Ради.
Як тут не послати Павлові Архиповичу? Послав.
І раптом у поштовій скриньці зашарудів іще один лист.
Такий знайомий почерк Павла Архиповича! Слава Богу, живий…
5.
Дорогий Грицьку!
Нарешті! Сталося!
Відбулося! Здійснилося!
Світове яйце-райце
народило золоту книгу широких степів, високих могил, глибоких байраків, тихих
повільних рік і клекітняви буйних душ.
У щасливих книг і доля
повинна бути щасливою. Наш президент оголосив про намір визначити Президентську
книгу року. Не дай Бог, щоб указ цей «уперся» в тих самих надокучливих (…)
Вклоняйся Президентові своєю книгою, бо такими приносинами не гріх і
вклонитися. Кидай поклик усім своїм друзям і добросердним меценатам (…) – хай
замовлять перед Президентом і своє слово про цю небувалу подію на поетичних
вершинах України!
Я такий безсилий, що не
можу тримати «Маму-Марію» в руках, і мені помагає Елла Михайлівна. Та я думаю:
може, це й добре? Може, й багатодітний Президент, вийшовши колись на спочинок і
зібравши довкола себе своїх маленьких онуків, читатиме їм «Маму-Марію», бо вони
ще не зможуть втримувати книгу в тендітних ручках, але слів з цієї книги їм
треба чути ще змалечку, так само як чуємо вже від народження слова «Кобзаря».
Треба, щоб знайшовся
хтось, хто відкриє Україні велич цієї книги. Коли читаєш, дедалі більше
впевнюєшся, що це написав не чоловік, а сам диявол! Добрий диявол.
Однак, хто ж напише?
(…) нудний, як католицький
ксьондз.
(…) – поет від Бога, але теоретик
малописьменний.
Нема Вінграновського. Він
би написав. Ох, як би він написав!
А так нам зостаються (…)
Нещасна література,
класики якої називаються Сковорода, Кочерга, Гребінка, а в сучасні класики випиндрючуються
літератори вже й не з прізвищами, а з прізвиськами (…)
За час моєї недуги Елла
Михайлівна добудувала до нашої хати кімнату, яку я назвав трапезною храминою.
Ми поставили в ній величезний арабський різьблений стіл, якому позаздрив навіть
покійний україно-американський мільйонер Петро Яцик. Тепер цей стіл прикрашає
«Мама-Марія» Григорія Лютого.
Хай прикрашає вона не
тільки стіл Загребельного, а й усі столи України!
Обіймаю тебе, як брата!
П.Загребельний. 22.10.2008.
Перше, що подумалося, коли я прочитав цього листа: він і
досі хлопчик, дитина. Маленький Принц. До самого кінця не розгубив
наївності. Він же бачив-перебачив різні
фоліанти. А й досі, як і всі ми, теж клює на гарне видання.
Та добило мене інше:
6.
«Вельмишановний Вікторе
Андрійовичу!
Нічого у Вас не просив, а
оце наважуюсь.
Запорізький поет Григорій
Лютий створив грандіозну поему «Мама-Марія» – як на мою думку нічого подібного
в українській поезії з часів Шевченка не було.
Поема вийшла в
Запорізькому видавництві «Дніпровський Металург» з прекрасними ілюстраціями
миколаївського художника Андрія Антонюка.
Прошу Вас звернути свою
високу увагу на цю книгу. Вона гідна Президентського номінування кращою книгою
року 2008.
Сердечно Ваш.
П.Загребельний,
22 жовтня 2008 р.
Конча-Озерна під Києвом.
Копія мого листа
Президентові».
Цього разу я вже не просто заплакав. Я завив.
Звідки в нього,
зовсім немічного фізично, виникла бунтівлива ідея написати листа
Президентові (дехто з нас, порівняно здорових, роками збирається відповісти
товаришу, і все ніяк не збереться… Його велич у тому, що він усе життя
прагнув встигнути зробити, сказати головне. Через те і став Загребельним! І не
біда, що Президент не відповів. Не в тому суть. Суть в історичній вазі Слова
Загребельного, до якого політикам, на жаль, іще рости і рости…
Гадаю, йому, інстинктивно не сприймаючому політиків (які
за все життя нас так дістали!), написати лист Президентові було не легше, ніж
перенести себе за чуба через калюжу! А Він це зробив! Змусив себе, щоб тільки
дати крила пісні!
Але і це ще був не останній лист. Потім прийшов іще один.
Прощальний. Майже із Того Світу. Я досі не показував його нікому.
7.
Дорогий Григорію. Брате!
Це уже і не лист, а погляд
навздогінці.
Такий я безсилий.
Заклинаю, виживи. Не
повтори долю Махна.
Ой, жаль, жаль, Грицю,
жаль мені буде…
А був же час, я міг захистити тебе реально.
Пишу через силу. Хай голос мій, хоч і кволий, але мовлений із-за цієї межі –
допоможе Україні прийняти „Маму-Марію”. Бо найдужче це потрібно навіть не тобі,
а Їй, доведеній до згуби дрібними душами…
Дивуюся, стільки
прекрасних поетів, а ніхто після Тараса не спромігся на таке містке слово, як у
„Мамі-Марії”? На чому усі спіткнулись? Чим не пожертвували?
Є у твоєму слові те, що
бринить у голосі Квітки Цісик. Раз почув – і назавжди, вже ніколи не набридає.
Елла Михайлівна охрипла, читаючи мені і подругам по телефону пісні з
«Мами-Марії»… У цих піснях якимсь чином пробився Голос Вічної Любові. Той
вітер, який, літаючи, здатна створити тільки душа…
„Візьміть же їх хоч ви,
вітри всесильні,
Вітрилами поставте на
човни,
Чи поселіть у душі ваші
вільні,
Хай в вас
бринять-вчуваються вони…”
Вчувається мені
«Мама-Марія», те, як «Воду у Божому решеті Хмарка од річки несе…» Нею ти простив не тільки себе, а й усіх нас,
грішних українців.
Що ж ти пережив і що тобою
рухає?.. Прошу, не витрачайся на безплідне самоїдство, не кланяйся ні перед
ким. Усе відбудеться. Шкодую, що не знав тебе близько. Хоч як іще можна знати
ближче? Ти ніколи не ліз межи очі. Тобі ніколи. Галерникам завжди ніколи. Рідне
Слово прикувало тебе до себе в той час, коли інші крутяться на п’ятах, щоб
понаравицця.
Знав би ти, як пахне мені
присланий тобою полин із Великого Лугу…
Не уявляю, як ти, твоя
душа виживає? Чи є поруч та, хто чує твою самотність так, як нині чує мене моя
Елла? Господи, як їй важко!
Обіймаю і прощаюсь…
П. Загребельний.
Лист прийшов – мов із позачасся.
І це було все. Вогник повільно згас.
Хоча – ні. Ксерокопію ще одного дотичного до мене листа
прислав під Новий 2012 рік разом із привітанням Микола Сом. З Вашого дозволу
додаю і його.
8.
Дорогий Мико!
Спасибі тобі за Собр.
Сочинений.
Ждав медсестру, яка смокче
з мене кров для аналізів і прочитав веселу частину Сочиненій для подкрепа духу,
бо вже два роки лежу без руху, без мови і без тями. Єрой, єрой, а у єроя
геморой.
Махновець Грицько Лютий
прислав з Запоріжжя велетенську поему (125 сторінок великого формату), яку він
писав 8 років. Претендент номер один на Шевч. премію, але вопіюща бездарність
(…) не дасть, а й далі буде вишкарябувати в діаспорі таких древніх
графоманів, як Остап Лепський з Польщі. А Грицько пише отак:
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і
скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з
музики…
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові….
Укрпошта притарабанила з
Дніпропетровська два томидла елегійних поезій Миколи Миколаєнка, уложених ним
на смерть дружини, з якою прожив 60 років. Там є 120 еротичних танка приблизно
такого штибу:
У млості корч вузлуватий
Шукав рівчачок гарячий…
У джерело життєдайне
Хоробро пірнув з головою,
На радощах затанцював.
(…), прочитавши ці 120
танка, заридає від статевого безсилля.
А Миколі Миколаєнку – 88
років!
Тобі ж тільки 70 з
невеличким гачком, а тому – дерзай!
У мене ж, як писав (на
жаль, уже покійний) Геннадій Айті, «золото слез отблистало»…
Обіймаю тебе.
П.Загребельний
Перші дні 2008 року в
Кончі-Озерній.
І це, гадаю, далеко не останній промінь від
Загребельного. Протуберанці його душі долітатимуть нам і через нас, доки житиме
Україна…
м. Запоріжжя