Обереги із позачасся…

136

Три роки тому, в лютому 2009-го, не стало Павла
Загребельного

Десь у глибині душі я таки вірив, що, доки не напишу свій
роман, Павло Архипович не піде від нас…

Більшу частину свого творчого життя я орієнтувався на
постать Павла Архиповича Загребельного. І найперше тому, що він із висоти
голови Спілки (тоді це справді була висота неймовірна) знаходив час і
відшукувати, і витягати на сухе нас, сліпих кошенят… Щоб не втопило життя…
А іще тому, що, здавалося мені, у нас із ним було багато схожих (махновських)
рис характеру.

Загребельний був започаткував на телебаченні програму, де
представляв перші талановиті книжки молодих. Уявіть собі: літо, я серед двору
майструю вулика. Раптом із хати вибігає дружина і гукає: «Біжи, там по
телевізору Загребельний розповідає про твій «Крилатий корінь»…

В яких стосунках я був із Павлом Архиповичем
Загребельним? 

З одного боку – в ніяких. В таких же, як і всі молоді
письменники України: і Дмитро Іванов, і Любов Голота, і Світлана Йовенко, і ті
28 окнижених і безкнижних «панфіловців», яких прийняв до Спілки (будемо
реалістами!) саме Загребельний одним рипом.

Моя орбіта весь час була дуже далеко від орбіти Павла
Архиповича. Я собі в Гуляй-Полі плів верші і вірші, спілкувався із Василем
Діденком, розводив бджіл і тихо ненавидів усякий офіціоз, наради і партзбори.
Збирав підписи проти переведення центральної школи на викладання російською. Як
казали на очних ставках: «Підбурював земляків». І не був ув’язнений не тільки
тому, що і так жив у хутірському засланні, а іще й тому, що з мене не зводив
ока Павло Архипович Загребельний. Тепер це може здаватись блюзнірством, але
саме Павло Архипович, рятуючи, радив мені вступити до лав КПРС і навіть дзвонив
(передавали) із прямого телефону ЦК КПУ секретарю Гуляйпільського райкому Л.І.
Явон. Прохав прийняти молодого письменника до лав КПРС. Ручався за мене. Казав,
що доля мого репресованого діда Грицька не повинна розчавити і мене.

Потім було виїзне засідання Правління НСПУ в Запоріжжі.
Переповнений зал заводу «Дніпроспецсталь», де, оминувши всі авторитети, Павло
Архипович дав мені, жовторотому махновцю, першому слово. А потім і послав
одного від усієї України до Москви на Всесвітній фестиваль молоді і
студентів…

А далі – жодних спілкувань десятки років!

Звісно, не Гора ж повинна турбувати Магомета. А я не смів
лізти межи очі, відбирати час у генія. Чесно усвідомлював: не доріс!

Хоч одного разу, вже організувавши журнал «Хортицю», таки
потурбував. Моя дружина (український філолог) запропонувала надрукувати в
«Хортиці»  повість Павла Архиповича про
Тичину «Кларнети ніжності». Люда використовує цей твір, подаючи творчість
Тичини, а  в бібліотеках повість давно
порозкрадали…

Я звернувся до Павла Архиповича. Він дозволив.

 Потім якось із
оказією привіз йому журнал до Кончі-Озерної.

Розмова була довгою і такою рідною, що Павло Архипович, уже
провівши до хвіртки, на прощання сказав: «Будеш у Києві – дзвони заздалегідь і
приїзди з самого ранку, щоб  стало часу
наговоритись…»

Тоді я вже працював над «Мамою-Марією». Але Загребельному
про це не прохопився жодним словом. Предметом розмови були наші батьки і діди,
земляки, непізнані закономірності випадковостей. Зокрема, Павло Архипович
розповів, що і він, і О.Т.Гончар бачили в дитинстві з різних, розташованих
протилежно сіл… заграву одної і тієї ж палаючої церкви… І потім обоє
написали про це у своїх романах…  А
усвідомили це тільки тепер…

Після відвідин Загребельного я вісім років не писав йому і
не телефонував. Що я йому скажу? 
Носився, як дурень з писанкою, із своїм віршованим романом і все
вдосконалював його до безкінечності…

Другий (ближчий) виток нашого зустрічання  мріяв мені дуже ілюзорно, аж так, що і досі
здається – міг і не бути… Якби не Божий перст. 
Господь устами друзів і приятелів постійно твердив: скоріше вже закінчуй
свій роман, бо ходять чутки, що Загребельний дуже хворий… Можеш не встигнути.

Я їх наче і чув, але знову і знову впадав у наступні творчі
амбіції, знову різко брав штурвал на себе і злітав у небо, ставив «свічу» в
стратосферу, і там задихався од щастя, сліпнув до буденних реалій: встигну, не
встигну? Мені все до лампочки! Я – лечу туди, де крім польоту ніщо не має
значення! І все ж десь у глибині я таки вірив, що доки я не напишу свій роман –
Павло Архипович не піде від нас! Чи, може, це мені так здається тепер? А тоді я
зовсім не вірив у Всевишній зв’язок між нами, в наш (окремішній од усього
світу) закон сполучених посудин! Каюсь, я навіть питав поради у Олександра
Олександровича Сизоненка, котрий живе поруч із Загребельним і час від часу
скрушно повідомляв, що коло дачі Загребельних щодня стоїть карета «швидкої» і
що Павло Архипович ось уже два роки не спілкується навіть із ним, його давнім
товаришем. Що трубку бере Елла Михайлівна…

Як Ви думаєте? – 
питав я у Сизоненка, – маю я право турбувати Павла Архиповича в такому
стані, слід надсилати йому свій роман чи ні? І Сизоненко, знаючи непогамовну
спрагу Загребельного до високого слова, сам прочитавши «Маму-Марію» і просто
засипавши мене шквалом міжміських запівнічних дзвінків (дзвонив після читання
кожного розділу в сльозах і, не знаходячи слів у нормативній лексиці, часом
переходив на лексику військову – як під час кинджальної атаки – у війну),
однозначно порадив: «Обов’язково пошли! Порадуй Павла! Це того варте!»

 В той час я реально
шкодував, що у світі існує телефонний зв’язок! Що Сизоненко випускає всю пару у
свистки дзвінків і вже не напише, не передасть ту вулканічну мову, яку він так
уміє передавати і яка могла неоціненно прислужитися майбутнім читачам
«Мами-Марії»! Але я безмежно вдячний йому за пораду, за безпомильне відчуття
Загребельного! Якби не він – я б із своєю таки хуторянською навіть не
сором’яз¬ливіс¬тю, а якоюсь недолугістю – не посмів би потурбувати
Загребельного в такому стані. Хоч сам же колись написав: «Хоч як не ніколиться,
а все ж буває час, якого діть нема де – призначений комусь… Тому, що нас кохає
чи просто час для мук…»

Принаймні, посилав я Павлу Архиповичу «Маму-Марію» без
жодних надій на зворотний зв’язок!  А щоб
між нами іще й зав’язалася така довга і змістовна, доленосна для мене переписка
– то і взагалі – навіть не снилось! «І коли моя дорога дружина Елла Михайлівна
стала мене воскрешати, я подумав – навіщо? Тепер знаю – щоб прочитав роман
«Мама-Марія» Григорія Лютого». Ці слова звучать мені знову і знову!  Як він знайшов у собі сили повернутись до
мене, до всіх нас аж із тої, заобрійної дороги! Чому багато відомих, здорових,
впливових письменників, тих, які називають себе учнями Загребельного, які
декларують, що «дбають» про українську літературу, не знайшли часу навіть
словом озватись? Хай би просто із ввічливості… І чому Павло Архипович  знайшов у собі сили ще на кілька місяців
повернутися майже з Того Світу? Про це я не міг навіть мріяти!

Але чи тільки для мене ці листи? Хіба це не зразок
безприкладного вболівання за Україну? Як написав мені Анатолій Дімаров: «Бог
дасть, сліпі почують, глухі побачать…»

Отож, подаю листи в такому порядку, як одержував.

1.

 Дорогий Григорію!

Два роки лежу без руху, без мови і без тями, і коли моя  дорога дружина Елла Михайлівна стала мене
воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю: щоб прочитав «Маму-Марію» Григорія
Лютого!

Покрівлю Паризького собору Богоматері прикрашають кам’яні
горгульї-химери з роззявленими в німому крикові пащами. Століття цілі дивляться
на них люди, і ніхто не знає, що означає той німий крик горгульї: погрозу,
розпач, безнадію? Дивним чином французька горгулья віддзеркалилася в
українській Горголі Григорія Лютого, в його слові, але тут це не кам’яна химера
в загадковому німотствуванні, а мудра (столітня!) жінка-чаклунка, до якої
йдуть, щоб почути слова надії і утішання. Так оживає скам’янілий світ усіх
часів у цій великій українській поемі степів.

Претендент номер один на Шевченківську премію, але вопіюща
бездарність… не дасть, бо й далі вишкрябуватиме в діаспорі таких замшілих
графоманів як Остап Лепський з Польщі, і що йому до суконь бабусь вінчальних,
які зацвітають в скринях і прискринках!

Вклоняюся тобі і величаю тебе!

П.Загребельний

в початках 2008 року.

 

Р. S. Слово Бог від надмірно

 частого вживання
падає з небес

 на землю, як ластів’я
з гнізда,

і стає неживим.

П.З.

 

Хоч Геннадій Айті й писав:

 «Словно в Боге живем

Головою крестьянской…»

П.З.

 

Коли постало питання презентувати мій роман у «Літературній
Україні», дипломатичний Петро Мойсейович Перебийніс порадив, щоб хтось із
великих написав передмову до розвороту. Бо (скажу відверто) вимагав я саме
такого формату подачі, або нічого… Я знову звернувся до Павла Архиповича. Ось
його відповідь.

                                                               2.

 

Конча-Озерна

Лютому в лютому 2008

Дорогий Григорію!

Укрпошта притарабанила нам бамбулу з “Чортицею”, книжку
твоїх поезій (“Мотор-Січ” могла б розщедритися і більше, ніж на сто
примірників!) і прекрасний, талановитий лист. У талановитого чоловіка все
талановите. Навіть почерк, яким ти написав мені листа в “Мамі-Марії”. Почерк,
як у Гете, про який Осип Мандельштам 
писав: “Почерк его исполнен самого дикого движения и в то же время
гармонии. Буквы похожи на рыболовные крючки и наклоняются по диагонали. Как
будто целая стая ласточек плавно и мощно несется наискось листа”.

А раз у тебе такий почерк, то пиши ще й прозу, як писали
Гете й Пастернак!

Для “Літ.Укр.” я писати нічого не можу, бо навіть не беру
цієї газети до рук з гігієнічних міркувань. Оті кілометри графоманських віршів…
Бр-р!

Окрім того, писати рекомендації і поляпувати по плечу
Григорія Лютого – це годиться хіба для Малої Арнаутської в Одесі, а не для
порядного літературного товариства.

Хлєбников писав: “Крылышкуя золотописьмом тончайших жил…”

У Лютого саме “золотописьмо”. То які ще тут рекомендації!

Багато хотілося б сказати та тяжко мені писати. Як казав
триста років тому мій полтавський земляк Іван Величковський:

 

“Труда сущего  в писании знати

не может, иже сам не
весть писати.

Мнит бытии легко
писания дело

Три перста пишут, а
все болит тело”.

 

Ой, болить, болить!

Помру, так і не
“виписавши” всього, що було в душі.

Обіймаю тебе

П.Загребельний.

Що я міг заперечити? У нього була своя правда. Відгукуючись
із того шляху, і менш категоричні навряд чи мали мотиви лукавити! Хто знав
близько Павла Архиповича – той підтвердить, що цього чоловіка фактично
неможливо примусити обманювати чи підлаштуватись під щось.

Тут не те що зрадієш – очманієш, обмірковуючи!

м. Запоріжжя

Закінчення в наступному числі. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!