"О Боже мій! Така мені печаль…" (Василь Стус)

305

Нерозумно
було б про історичне та соціальне поступування судити з огляду виключно на
літературу. Хоч як свідок цього поступування, вона багато про що може коли не
сказати, то просто засвідчити. Як свідчать про спеку чи дощ дерева. Разом,
зрозуміло, з людьми; спочинок у тіні, чи нехіть або нездатність увійти з тінню
в контакт і з її глибини глянути на світ божий як на чудо – це теж складова
історії. Яка, коли не задумуємося багато над чим ми, думає за нас. Незрідка –
без урахування нами пережитого або й просто перебутого тоді, коли хтось інший
творив себе всупереч  обставинам, що
штампували решту людності. Решту, але не всю.   

Досвід,
набутий Словом Стуса і самим Стусом у процесі затятого опору штампувальним
навичкам ідеологізованого життєплину, у цьому сенсі є унікальним. Надто для
більшості з нас, які там, де для поета не залишилося нічого рідного, святкують,
римують, відстоюють чи нехтують національними інтере­сами. Що це – природна
короткозорість чи повна нездатність приєднатися до Стусових духовних вершин
бодай тоді, коли вони нам пропонуються у замінники власної нашої мізерності? І
нашої застряглості в твані есересерівського 
минулого.

Є
тут й інший змістовий полігон: для чого Стус Україні? Такій, якою вона є і якою
себе мислить рядками Шевченка, статтями Огієнка, балаканиною
націонал-патріотів. Вдавати, що такого питання не існує, намарне: через сто,
двісті, тисячу літ хай не тут, на землі, а на Небі когось з праведників
традиційного гарту обов’язково поспитають: «Чому ви навчилися у Стуса?».
Відповідь можна передбачити: незламності, любові до рідної землі, до її мови.
І, звісно, ненависті до ворогів.  «Себто
ненависті до вас?»  –  «Чому до нас? Ми  зберегли Україні вірність»  – «Можете сказати, якій?»…

Не
виключено, що у відповідь прозвучить і посилання на Шевченкове: «Поставлю хату
і кімнату, // Садок-райочок насажу. // Посижу я і похожу // В своїй маленькій
благодаті, // Та в одині-самотині // В садочку буду спочивати…» Адже ця
Україна-рай була не просто витвором волелюбного поета, а й заперечувала моделі
державного буття антинародного гатунку. І все ж з рядками Стуса: «…Збоку, о
збоку – за серце лівіше, // далі грудної клітини, за край // подуму, подиву,
димної тиші, // зволений, зболений, здолений рай.», –   доробок Шевченка не діалогізує. Ні в сенсі
просодичному, ні в сенсі прогностичному, позаяк Стусів прозирк в існування
гармонійне не має спільної осі координат з життям профанним, де є й вічно
пребуде чимало святинь. Проте:

О Боже мій! Така мені
печаль

І самота моя – така
безмежна.

Нема – вітчизни. Око
обережно                           

Обмацує дорогу між проваль.        

Ото мій шлях. Повернення.
Чи – не.          

Ото мій шлях. Світ за очі –
єдине.

Пробач мені, дружино,
вибач, сину,

І матере – не проклени
мене.

Я геть подався. Шалом.
Навмання.

Рожеві сопки кригою окуті,

А понад ними – чорне
вороння.

І сліпне вечір. Контур
гір  – немов

З картону вирізаний для
декору.

І вся дорога – вниз чи
вгору.

Пішов туди. Пішов туди.
Пішов.

Повік
не забуду, як років з десять тому обпекло 
вичитане у Стуса: «Хочу в зону. Там я по-справжньому вільний». За
словесну одяганку зболеного цього згуку не ручаюся, але змісту такого  не придумаєш. І хоч би як тужився – до нього
не доростеш. У дні, коли поет саме так і таке відчував, він виходив у місто,
бродив Хрещатиком, опускався в метро. І коли заходив у сусідній вагон, з вагону
поруч ступив на перон я, що почув: «О, Стус. Ти помітив?» Помітив і бачу це
досі: спорожнілий перон, готовий рушити поїзд, і темний з голови до ніг (а
може, темними були тільки брови?) чоловік, який нахиляється й зникає у вагоні,
чиї двері заковтують разом з   ним
голосне: «… Следующая остановка – метро «Университет». Невдовзі Стуса
арештували і судили вдруге. А інститут, де він колись вчився і куди доля
прибила мене, пиячив, засідав, доносив. Без ані слова про страждальця, якого
через чверть віку заповзявся видавати, досліджувати.  І так і не дослідив, що й зрозуміло: світ
поезії Стуса не для шир­ужиткових історій літератур.    

А
для чого?

Натрапивши
після першого арешту на художню мову «Палімпсестів», Стус (це всього лиш моє
передбачення) досить швидко вибудував з цієї мови фундамент Храму, стіни якого
потім викінчувалися роками. Спершу із взоруванням на духовні фортеці Гете,
Рільке, а опісля – на архітектурні інтенції власної долі, в якій щорік
виразнішою ставала не готика, а бароковість. Україною ніби люблена, спізнана,
проте не обжита. Про це свідчить так і не засвоєна новітньою нашою літературою
трагедійність  поетів ХVІІ віку, які
уникали лементу, інвектив і жодного із художніх своїх присудів не підверстували
під потребу комусь чи чомусь служити. Не молилися вони й на народ, чия мова й
мова староукраїнської літератури багато чим різнилися. Як і поетична мова Стуса
з мовою решти (крім Вінграновського) шістдесятників, що, зрештою, й позначилося
на т.зв. «малозрозумілості» не лише багатьох 
Стусових віршів, а й чималої кількості уживаних ним слів, зворотів,
фраз. Я б сказав навіть більше: пересічний читач початку 90-х років Стусом (про
це ніхто не говорить, але я це бачив в очах сотень шанувальників генія
Шевченка) був розчарований тим, що в його першій посмертній  книжечці мало звинувачувальної патетики, а з
тим і мало поезії. Але поезії якої? Спрямованої виключно проти СРСР? А на який,
вибачте,  ляд  з 
мерцем  воювати?  І що у цій війні вибореш? Стус у таборах
внутрішньо доріс до більшого – себе опрічсоціального. «Збоку, о збоку – за
серце лівіше» він виростив з власних страждань істоту виключно духовного нурту,
яка спромоглася із цими стражданнями на розмову. Тому й для багатьох
малозрозумілу, що її тропіка уперто вивільнялася і вивільнилася від перегуків з
кобзарством, каменярством, подавши руку хіба Франковому «Зів’ялому листю», де
поетів голос судився не з часом, а з собою. 
Назвавши формою «громадського служіння українського мистецтва» вигадливе
«розмальовування громадських туалетів», Стус 
абсолютно по-стусівськи підійшов до проблеми «мистецтва для мистецтва»,
якому однині доручалося  врозумити й
ословити «без’язикий і безмозкий біль». Якщо болить – то чому? Якщо болить – то
як? Якщо болить – то як довго? В Україні і для українців щиропатріотичного
виміру – не довго: колись –  від
кріпацтва до щораз новіших його замінників, а зараз – від виборів до виборів.

«Тільки
божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може
щось дати»,  – нотує він у таборовому
зошиті, будучи на той час нацією чи не в одній особі. Але нацією, що вивчала
мови, вглиблювалася у поезію Гете, прагнула багато чого прищепити рідній мові і
рідній культурі  процесом вчитування і
перекладів «Дуїнезьких елегій» Рільке. Для чого це все за таборовим дротом? Для
Мислі, для Духу, для Краси, у спілці з якими багато чого бачиться не те що інакше,
а по-ішому: безілюзійно, у контексті загальнолюдської вічності, яка багато в
чому відносна. Принаймні, для в’язня. Та в тім то й річ, що всього лиш в’язнем
Стус не був навіть на смертному одрі, позаяк зі смертю давно потоваришував не
як жертва, а як її  співбесідник. Гадаю,
саме після таких бесід з дна душі зринало і лягало на підозріло  щовечора перечитувані табірною сторожою
аркуші: «…і дослухається великий світ // своєї таємниці: ледве чутна //
стримить ріка надії каламутна, // змиваючи небес осклілий лід».

Цей
поетичний разок не має ні початку, ні викінчення, а тільки лет. З одного
умонастрою в умонастрій інший, де владарює тиша тиш – живе небуття, поза яким і
понад яким – Космос. На Колимі, за Уралом і в Києві незмінно один і незмінно
індиферентний. За винятком митей, коли його доточують мужнім спокоєм тих, хто
мав би ридма ридати, крикма кричати. Задля чого? Зміни життя на краще? А де
воно і яке воно  – те краще життя? У
Стусові воно, принаймні, не схлипувало, не верещало. І не втрачало надії на
збереження себе совісним, позаяк несовісним бути не могло. «Я просто не міг
висидіти,  –  пише він про свій виступ в кінотеатрі
«Україна» 4 вересня 1965 р.,  –   такого знущання над правдою факту
(заперечення численних арештів української інтелігенції, –  Г.Ш.), над правдою людської етики. І винен у
тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не злякався
тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не
обурюватися».       

Ніяких
інших провин перед тотально винним 
життям  соціуму Стус не мав. І це
ще одна причина інстинктивного спротиву його віршам з боку   загалу,  
чиї    речники   (Д.Павличко, 
 І.Драч,  П.Мовчан) граються (разом, зрозуміло, з
народом) у безгрішшя навіть тоді, коли оплакувана ними Україна плаче від сорому
найперше за них. Утім, Україн є багато. У тому числі й Україна, започаткована
Стусом, для якої КДБ було колосом на глиняних ногах з доволі пікантної,
загалом, причини: воно її не розгледіло. У тих самих зшитках, які КДБ зберегло
від плеканої ним свиноти, котра розумілася тільки на антирадянщині. А
«експерти» з університетів та академічних інституцій – на примітивно
трактованій асоціальності, безідейності, що, загалом, мало місце. Але виключно
в головах соцреалістичних вірників; Стусів вірш буквально вергає ідеями  загальноцивілізаційного   прицілу, де, не варто забувати, не стрінеш й
натяку на месійність спільноти, чиє історичне буття ще не стало морально
самосвідомим.  А відтак – самопідсудним.

Змістові
обшири поезії Стуса не прип’яті до місць в’язничного відторгнення від решти світу,
який поет не ділив на  географічні зони
волі й неволі, що не потребує цитатних підтверджень: мистецтво не знає
кордонів, не терпить принуки, не виносить ксенофобних пут. Те, що є для нього
добром у Німеччині чи США, залишається добром і на Вінниччині, чию долю можна і
треба оскаржувати, проте не заради одних лише оскаржень. Поет, на робоче
переконання Стуса, є щоденним запереченням своєї долі бодай тому, що останній
заборонено ступати у володіння творчого неспокою і творчих кумулятивних станів,
чиї віршовані розбризки сягають небес навіть у стінах карцеру. Тим більше, що й
карцер міг ставати і ставав складовою Храму, склепіння і колосники якого
відлунювали голосами степу, Дніпра, захмареного передгроззя. «Вечірнє сонце
соснами обгасле…», «У небі зорі, в грудях місяць…», «Припнуто човен, а вода
струмує…»,  «Задзюркотіла вічна
мерзлота…», «Пахтять кульбаби золоті меди…», «Бринить космічна музика
струмка…», «Нічна хмарина зупинилась над…», «Дерева в маячні. Шалене лопотіння…»,  «І віщий голос подали вітри…», «Ще вруняться
горді Славутові кручі…», «Окрім дощу, ані душі довкола…»…Задумаймося, де це
написано? А потім поставмо на місце поета себе. Всього лиш задля перевірки на
здатність втікати з камери у стани, де немає й сліду ув’язненості. І лише тоді
зрозуміємо якісну відмінність думок про волю від самої волі як субстрата
метафізичного, не підвладного ні обставинам, ні тілу, ні розумові, яким воля
була дарована… неволею. Впокореною, привченою до послуху, і, хай мені Бог
простить, невтомно трудящою.  

Так,
Стуса перший і другий арешт переродив. Краще б, звісно, аби їх не було, однак
виходити треба з того, що є. З доплюсуванням до цього «є» титанічного вибуху
людського духу, яким Стуса було викинуто з наготованої йому часом ніші. Не у
безчасся, а далеко-далеко поперед десятиліть, а може й століть, упродовж яких
Стусове Слово проросте в Україні Україною. Найперше – совісною; не можна ж далі
вдавати із себе борців за ідеали, жоден з яких тебе сущого не привстидив, не
змусив відмовитися від холопства, забути про владну всіляку нечисть, мімікрійне
перебування серед якої  –  злочин. Мовиться наразі не про запханий в
слово  «електорат»  народ, 
а про нашого брата інтелігента, теж, за словами Стуса, в’язня, але
історії, обов’язок якого – проростати в життя, а не в ньому гнити. Мушу до
цього додати й запитання, що його Стус взяв у дужки: «коли тільки воно прийме
нас –  життя, через скільки
поколінь?»  А й справді, коли? Без наших
цілеспрямованих зусиль – ніколи. Як не приймає воно й досі Стуса. Ані поета,
ані громадянина, що ніби не стикується з вулицями його імені, піснями на його
слова, дедалі пильнішим (йдеться про духоестетів) вслуханням в лункість
змістових каденцій вірша «Гойдається вечора зламана віть». Більшість з нас
інтуїтивно тямить: «Це промовляє не лише віршована матерія – це говорить сам
живий Стус». Отой, що вродився «за серця лівіше». При тому –  не з муки, а з перемоги над нею.

Хочете
вважати – Стус віртуальний, вважайте, проте настає пора усвідомити: справжня
повнота духовного життя може сягати і сягає здатності реінкарнаційного переходу
із себе у Слово, а із Слова – в його сприймача не розплесканою. Для цього треба
лише порозумітися з позірно тривіальним каскадом питань – навіщо й чому ми
народжені не десь, а тут, чим є для нас мова рідної землі і сама рідна земля? І
в процесі цього самоопитування спробувати знайти відповідь ще на одне
запитання, яке давно рветься назовні: 
«Для чого Стусові була потрібна Україна?». Її ж, судячи з багатьох його
віршів, вже ніби не існувало. Поза ним. А в ньому?           

Процес
рощення у віршувальникові Поета, а в Поетові – хай мислимого, але людинобога не
є настільки розповсюдженим, щоб його анатомувати, як анатомують «матеріальні»
процеси з’яви з травинки стебла, зі стебла – колоса, а з колоса – хліба. Проте
деякі із найзагальніших закономірностей цього чуда можна, мені здається,
назвати. Перша з них – життєдайний зв’язок із землею, яка в ідеалі (та й на
практиці) віддає нам все, що має для нас потрібного. Включно з апріорним
душевним здоров’ям, без якого сум, радість, захват – всього лиш слова. Земна
родючість і земна чистота – теж прадавній наш спадок, без якого ми життю не
потрібні. Що в якості українця, що в якості тайця. Та оскільки народили нас
разом з батьками Волинь, Поділля, Полісся чи степ, то й бути собою без Поділля
й Полісся для певних натур неможливо…

Сумарно
Україна є нами безгрішними, які не споганили поля, не збрехали, не вкрали, не
вбили, не заважали й не заважають життю йти убік Неба, тим самим наближаючи
Небо до кревної нашої батьківщини. У Стусові ці процеси не зупинило ніщо. А
ув’язнення зробило їх іще й духозрячими. Максимальна
як на ХХ століття  викінченість цих
процесів бодай у одній людині є запорукою майбутнього їхнього множення.      

Стус
від нас не пішов, Стус до нас йде. Дослухаймось до цієї ходи у собі. Бо те, що
нас на цій землі давно нема, – звісно ж, зболене перебільшення. Ми є, але не в
якості українців. Тих, що нам уже явлено. Не так долею, як Духом Стуса.
Реінкарнованим у Життя-Вчинок і Життя-Слово.

 

13-15 травня 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!