Ноїв ковчег пам'яті, або Ностальгія за радістю несамоти

364

«Ярославів Вал» представив книжку М.Слабошпицького «Протирання дзеркала»

 
Павло ЩИРИЦЯ
Нова книжка Михайла Слабошпицького «Протирання дзеркала» має два підзаголовки – «Про час і про людей» і «Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури». Останній особливо промовистий і, можливо, саме він почасти й пояснює велелюддя заінтригованих читачів і прихильників творчості письменника, які нещодавно зібралися на презентації книжки його нетипових спогадів у Будинку звукозапису Українського радіо у рамках передачі «Радіо «Культура» представляє».
Чому нетипових? Бо новий опус М. Слабошпицького схожий на винахід нового жанру, позаяк книжка стоїть десь між літературною енциклопедією і художнім романом, однак якщо енциклопедія надто суха і нелегкостравна для читацького сприйняття, а в романі часто вигадка домінує над фактом, то в «Протиранні дзеркала» подибуємо гармонійний симбіоз, який народжується як варіація класичних мемуарів.
Про це говорив і ведучий презентаційного дійства Юрій Щербак: «Маємо великий томик енциклопедійного характеру, який на відміну від класичних енциклопедій читати зовсім не нудно, оскільки матеріал подано у жвавих (часто весело-іронічно-сумовитих) оповідках. Я би назвав цю книжку «Чорне дзеркало української історії в сонячних зблисках українських геніїв». Адже ця мемуаристика густо населена геніями і графоманами, шляхетними лицарями духу і підступними стукачами та іншими людьми, які творили епоху підрадянської України і її літератури. Це епічна, мудра й складна книжка про мужність, звитягу і роль сповідників «закону збереження добра» в українській історії. Тут немає пласкої одновимірності в оцінці постатей і подій, натомість є об’єктивна неоднозначність і всесторонність. Це справді книжка про час і про людей, які важливі для нас і для історії нашої літератури: від Осьмачки до Яцика, від Багряного до Стуса, від Еліота до Вінграновського. А ще тут – понад 300 імен і 212 фотографій».
Цікавим був автокоментар Михайла Слабошпицького щодо обставин і контекстів, з яких постала книжка: «Я не знаю з чого почати. Можливо, з того, що у чорну епоху Щербицького і Маланчука вісім років був завідділом критики «Літературної України». Я був романтиком, але всі романтики з часом стають циніками (не в розумінні поведінки, а в розумінні знання усього). І звичайно література була моєю релігією, одначе я вчасно зробив одне відкриття, що в радянській Україні є те, що нам подають як літературу і те, що є насправді. Адже моє керівництво мені наполегливо казало, що Григір Тютюнник – це малолітературний тип, що треба ще розібратися зі Щербаком, який заховався від літератури в науку і – з Мовчаном, який втік у Москву, аби уникнути арешту в Україні.
Я писав хаотичні не щоденні, але важливі нотатки про Загребельного, Тютюнника, Земляка, Коломійця, Кудієвського, Близнеця та інших ключових персон літпроцесу. Там не було політики, але якщо придивитися, то вона таки там була. Я фіксував характерні деталі й історії того часу, однак мав відчуття, що все це може загинути. І так могло б і статися, якби не лікар, який після операції на серці закликав мене: «Пишіть, це буде Ваша найкраща реабілітація і порятунок від хандри». Отак п’ять років ця книжка писалася переважно в лікарняних палатах.
Ця книжка про те, що ми дуже жорстокі своєю пам’яттю, адже забуваємо людей, яких годилося б пам’ятати. А ще це книжка про шляхетних людей часу, який я описую. Я не збирався писати про все, але так вийшло, що я намагався це зробити. Я писав книжку як лист до запитання, який хтось прийде на пошту і попросить для прочитання. Цей хтось – це мій читач, чи то пак – читачі і я дуже втішений, що ви прийшли отримати мій «лист до запитання».
Я переконаний, що людина – це підсумок усіх тих знайомців, з якими вона спілкувалась у своєму житті, тому це книжка не про мене, а про тих фантастичних людей, які мене оточували. Людей, критична сума зусиль яких, певен, впливала якщо не на хід історії, то на оптимічність інтонації його перебігу».
Всенародний улюбленець актор Національного театру ім. І.Франка Анатолій Хостікоєв привітав автора з виходом книжки від імені усіх «франківців» і зауважив: «Що таке мова? Без мови немає нації, але й без мови немає любові (так само, як немає мови без любові). Мій батько-осетин з любові до матері-українки вивчив напам’ять Шевченків «Заповіт». З любові написана і ця книжка, яку нині презентує пан Михайло». А потім у дуеті з Наталею Сумською Анатолій Хостікоєв виконав пісню «Наталі». Того вечора лунали пісні і від Валентини Степової й Євгенії Костенко, а ще прозвучали улюблені твори М.Слабошпицького – «Мелодія» Скорика і «Полонез» Огінського у виконанні Академічного оркестру народної та популярної музики Українського радіо (художній керівник і диригент Михайло Пікульський).
Микола Жулинський спостеріг, що «Протирання дзеркала» цінне тим, що в ньому поєднано два періоди – радянський і незалежний, а це спонукає до порівнянь і читацької компаративістики.
В’ячеслав Брюховецький подав свій читацький погляд на книжку: «Не з усім можна погодитися, але це безсумнівно цінний зліпок історії в словах, який спонукає нас до осмислення епохи і самоусвідомлення нашої національної значущості».
Павло Мовчан підмітив, що у презентованій книжці автор прожив кілька життів і охопив те, що ми нібито й знали, але зобразив його навдивовижу панорамно.
Павло Гриценко назвав автора «атомним реактором української літератури і культури», який відчув пульс часу і зумів нам його передати.
Валерій Гужва асоціативно згадав «Третю роту» В.Сосюри і «Розповіді про неспокій» Ю.Смолича як контекстуальний ряд, в якому «Протирання дзеркала» займає своє чільне місце, зауваживши, що «чимало імен автор тут оживив для широкого загалу».
Любов Голота назвала М.Слабошпицького «Уліссом» української літератури», а його твір – «романом, написаним наперекір смерті».
Іван Корсак наголосив: «В магічному дзеркалі цієї книжки ми бачимо, як українська інтелігенція у тяжкі часи боронила душу народу. Ця книжка – це розмова з найрозумнішими людьми свого часу, які залишили нам найцікавіші думки». В свою чергу М.Слабошпицький скористався приємною нагодою вручити І.Корсаку від імені Патріарха Філарета Орден Святих Кирила і Мефодія УПЦ КП. Ведучий презентації Ю.Щербак зачитав вітальну телеграму від президента Ліги українських меценатів В.Загорія.
Наостанок пан Михайло розповів і кілька комічних новел зі свого життя, які увійшли до книжки, зокрема про те, як у студентські роки йому довелося «бути Мустафою», себто писати любовні листи від імені студента-іноземця, який просив написати «5 сторінок кохання до Каті». Після такої практики, коли сам Слабошпицький закохувався, то писати любовні листи вже не міг, – «мимоволі мені вчувалися у власній інтонації нотки єхидства, іронії і нещирості». Або ж – про те, як авторові довелося писати ювілейні оди письменникам під «псевдонімом» видатних класиків.
У цієї книжки є кілька «якби». Якби не порада лікаря авторові писати щось, аби порятуватися від післяопераційної депресії, то книжки не було б. Якби автор не був завзятим колекціонером людських доль, то книжки не було б. Якби такі книжки, (а за Фрідебертом Тугласом саме книжкою визначається рівень життя народу) визначали рівень життя українців, то, вочевидь, цей рівень був би вищим, ніж є.
І останнє «якби». «Протирання дзеркала» – це книжка-мандрівка, книжка-коментар, книжка-роздум, книжка-полеміка і, безумовно, книжка-сповідь, яка була б неможливою, якби не Ноїв ковчег пам’яті автора, який зумів умістити в собі найважливіше – ностальгію за радістю несамоти від тих, хто з нами і тих, хто вже перейшов у пам’ять.
 

№18 (206) 8 вересня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!